У червні 1941 р. із початком Великої Вітчизняної війни налагоджене мирне життя Донецького індустріального інституту змінилося на воєнне. Тепер усе було підпорядковано фронту, перемозі над ворогом. Уже в перші дні війни добровольцями пішли на фронт сотні співробітників і службовців інституту. Серед них Н. І. Анісімова, О. Л. Плотникова, Я. М. Манойло, П. М. Комарцев, О. С. Кацай, О. Г. Дунайко, П. О. Людокормін та інші. Мобілізація студентів проходила у червні–серпні 1941 р. У складі тих, хто пішов на фронт, серед першого призову були випускники, що вже закінчили інститут і отримали дипломи. Пізніше мобілізували п’ятикурсників, які прослухали теоретичний курс, але не встигли захистити дипломні проекти. На початку серпня 1941 р. на боротьбу з ворогом добровільно вирушили студенти другого, третього та четвертого курсів. На заклик секретаря комсомольської організації інституту Рафаеля Саркісьяна добровільно пішов на фронт увесь комсомольський актив навчального закладу. Більшість з них була направлена спочатку до військових училищ для отримання спеціальної військової підготовки, а потім на фронти Великої Вітчизняної війни. Студенти, викладачі і співробітники, які залишилися у Сталіно, взялися за переобладнання двох студентських гуртожитків під шпиталь, створення винищувальних батальйонів, де навчалися військової справи, методів боротьби проти ворожих диверсантів, організації медичних пунктів. У майстернях інституту співробітники і студенти виготовляли гранати, міни, пляшки із запалювальною сумішшю. Частина студентів і викладачів у серпні 1941 р. виїхала до колгоспів і радгоспів області, щоб надати допомогу під час збирання врожаю.

К. С. Борисенко
Директор ДІІ
(1942–1952),
професор

Викладачі і студенти Донецького індустріального інституту разом з іншими мешканцями міста були направлені на будівництво оборонних укріплень. На них було покладено завдання розробити план спорудження оборонних рубежів, організувати раціональне використання техніки та контролювати хід виконання будівельних робіт. 31 серпня 1941 р. 1500 студентів, викладачів, робітників і службовців виїхали на будівництво. На схід від міста Павлограда, на ділянці, відведеній інституту, студенти почали рити протитанковий рів, встановлювали протитанкові перешкоди, вогневі позиції для кулеметів і гармат.

На початку жовтня становище на фронті ще більше загострилося. Німецькі війська почали масштабний наступ. Їх просування створило небезпечні обставини для студентів і викладачів. Виникла необхідність швидко й організовано відійти, щоб не потрапити у вороже оточення. В умовах, коли не було транспорту і зв’язку між загонами, студенти й викладачі, отримавши наказ про відступ, почали дрібними групами відходити на схід. Найчисленніший загін згуртувався навколо заступника декана гірничого факультету В. К. Медунова, який повів його в обхід Сталіно. І лише у районі Сальська загін об’єднався з однією з інженерних частин Червоної армії.

Донбас у цей час готувався до евакуації. Необхідно було вивезти на схід країни промислове обладнання підприємств, підготувати до відправлення наукову документацію, книги, архіви, відправити у безпечні місця людей. В індустріальному інституті виконали значну роботу з евакуації, але завершити її не встигли. Стрімкий наступ німецьких дивізій зламав опір частин Червоної армії. У жовтні 1941 р. територія Донецького басейну була окупована. На цей час колектив інституту не встиг вивезти майно навчальних корпусів і гуртожитків, обладнання лабораторій і кабінетів, типографію, бібліотеку, архів.

Подальша історія життя Донецького індустріального інституту воєнного періоду пов’язана з Прокоп’євськом — центром вугільної промисловості Кузнецького басейну, куди евакуювалися 15 співробітників професорсько-викладацького складу і частина студентів. Місцеві органи влади, трест «Прокоп’євськвугілля» та інші вугільні трести виділили приміщення для гуртожитку студентів і кімнати для викладачів, надали продукти харчування, навчальну апаратуру, прилади, промислові товари.

Налагоджування роботи Донецького індустріального інституту на Кузбасі мало важливе народногосподарське значення. Це дозволило продовжити підготовку фахівців для промисловості у складні воєнні часи. 11 лютого 1942 р. після чергового набору, а також після прибуття студентів ДІІ та інших вищих навчальних закладів, почалося навчання в Прокоп’євську. Воно мало чим нагадувало колишнє, яке відбувалося в навчальних корпусах рідного інституту. У крихітних кімнатках, де одночасно займалися десятки студентів, часто різних курсів, не вистачало навіть столів і стільців. Нерідко відключалося електричне освітлення. Траплялося, що відразу ж після занять студенти йшли на залізничну станцію і завантажували у вагони боєприпаси, вугілля, деревину.

Приміщення, в якому розміщувався інститут
в евакуації (м. Прокоп’євськ)

У березні 1942 р. відбувся перший випуск. Дипломи інженерів отримали лише шість осіб. Проте головне полягало в тому, що інститут у найскладніших умовах війни жив і продовжував підготовку інженерів, яких нагально потребувало народне господарство країни. Робота інституту, яка розпочалася у надзвичайно складних умовах евакуації, продовжувалася.

Влітку 1942 р. до Прокоп’євська прибули викладачі, які до цього працювали на шахтах Луганщини. На цей час інституту передали впорядковані приміщення гірничого технікуму в районі Тиргану. У новій просторій споруді розмістилися кабінети, аудиторії, лабораторії, бібліотека, їдальня, студентський гуртожиток. У 1942–1943 навчальному році в інституті навчалося понад 400 студентів.

Директором інституту у 1942 р. призначено К. С. Борисенка. Це був чудовий керівник, душевна людина, талановитий організатор. Він обіймав цю посаду до 1952 р.

Попри складні обставини, ректорат Донецького індустріального інституту приділяв серйозну увагу організації науково-дослідної роботи. На початку кожного навчального року обговорювалися й затверджувалися тематичні плани науково-дослідних робіт. Викладачі й наукові співробітники здійснювали дослідження, тематика яких була тісно пов’язана з потребами фронту і тилу. Так за завданням Державного комітету оборони учені інституту розробляли нові способи підвищення видобутку коксівного вугілля на шахтах Кузбасу. Для цього були проведені дослідження і розроблені практичні пропозиції та інструкції з щитового виймання палива й керування покрівлею, визначені параметри розширення гами вугілля для коксування шляхом пневматичного збагачення, де наша країна не мала належного досвіду. Викладачі хіміко-технологічного факультету І. Є. Коробчанський, Є. Я. Ейдельман, М. Д. Кузнєцов досліджували проблеми коксівної спроможності газового вугілля шляхом попередньої термічної обробки. Це дозволило значно збільшити отримання хімічних продуктів для виробництва, вибухових речовин і рідкого палива з вугілля. Співробітники навчального закладу успішно вирішували питання інтенсифікації вироблення продуктів із коксівного газу на Кузнецькому металургійному комбінаті, розробили метод термічної регенерації сірчаної кислоти, проектували будівництво заводів напівкоксування у Прокоп’євську і Ленінськ-Кузнецьку.

Заняття студентів у кабінеті геології, 1943 р.

Серед багатьох викладачів, хто опікувався організацією роботи інституту на новому місці, можна виділити М. Г. Єльяшевич. Організація підготовки фахівців в умовах практично повної відсутності навчальних посібників, колекцій порід і мінералів, а також штатних викладачів-геологів була дуже складною і цілком покладалася на декана факультету М. Г. Єльяшевич. Ця жінка налагоджувала зв’язки з місцевими спеціалістами-геологами, геологічними установами, запрошувала геологів-виробничників для проведення навчальних занять зі спеціальних дисциплін, вирішувала численні організаційно-господарчі проблеми.

Коли інститут повернувся до Сталіно, вона всю свою енергію спрямувала на створення кафедри збагачування корисних копалин. Одночасно з активною навчальною роботою М. Г. Єльяшевич займалися науково-дослідною роботою з розробки методів збагачування вугілля. Вона часто перебувала на збагачувальних фабриках, проводила експерименти, запроваджувала результати своїх досліджень у виробництво.

Розгром німецької армії під Сталінградом і легендарна перемога в Курській битві, яка закінчилася звільненням Харкова, стали початком масового визволення українських земель. І вже Наркомат вугільної промисловості СРСР доручив науковцям індустріального інституту розробити заходи щодо відбудови донецьких шахт. Професорсько-викладацький склад кафедр гірничої механіки і розробки корисних копалин працювали над проектами відкачування води, кріплення підготовчих виробок і будівництва нових шахт на Донбасі. Обговоривши розроблені проекти, вчена рада інституту ухвалила: «Визнати за правильну настанову на закладення в період відбудови Донбасу значної кількості дрібних шахт, оскільки це буде сприяти якнайскорішому відновленню виробничих потужностей Донбасу». Ці рекомендації були використані пізніше під час відбудови вугільної промисловості Донбасу.

Останній (1943–1944) навчальний рік у Прокоп’євську почався у доволі сприятливих умовах. За підтримки наркома вугільної промисловості В. В. Вахрушева влітку 1943 р. розгорнулося будівництво студентських гуртожитків і будинків для викладачів. Закінчувався ремонт будівлі, що раніше належала ремісничому училищу і була передана інституту. Усі роботи на будівництві виконували викладачі та студенти під керівництвом досвідчених майстрів. Було створено відділ робітничого постачання, їдальню, продовольчі склади, крамницю, допоміжне господарство, яке обслуговували самі студенти.

Багато що було зроблено для обладнання лабораторій і кабінетів загальної й гірничої електротехніки, загальної хімії, фізики, металознавства, техніки безпеки, вентиляції. Відкрито кабінети маркшейдерської справи, шахтного будівництва, технології металів, графіки. Бібліотека поповнилася новою літературою.

Заняття в креслярському залі, 1943 р.

На той час в інституті вже працювали 101 викладач, із них 6 професорів і 29 доцентів. Позаяк в інституті не вистачало підручників, викладачі опублікували конспекти з багатьох дисциплін. Систематично проводилися домашні розрахунково-графічні та контрольні завдання, колоквіуми з хімії, геології, технології металів та інших предметів.

Восени 1943 р. до Прокоп’євська надійшла довгоочікувана радісна звістка про звільнення Донбасу, і колектив інституту розпочав підготовку до повернення у рідне місто. Навесні 1944 р. відбувся найбільший випуск інженерів за період роботи в Прокоп’євську. Дипломи про вищу освіту отримали 26 студентів. Серед них — відмінники навчання В. М. Алексєєв, С. А. Жеданов, Є. І. Овсянкін.

Викладачі та співробітники, які повернулися із Прокоп’євська до Сталіно, побачили жахливу картину руйнувань: було затоплено шахти, перетворено на купи руїн заводи, міста, селища, культурно-побутові об’єкти. Дуже постраждав і Донецький індустріальний інститут: спалено та зруйновано 13 навчальних і житлових будівель, розграбовано 74 лабораторії, геологічний музей, кабінети, бібліотеку, що нараховувала понад 600 тисяч томів. Загальна сума збитків, завданих Донецькому індустріальному інституту німецькими військами, становила 55 мільйонів карбованців у довоєнних цінах.

Окупація Донбасу супроводжувалася масовим винищенням людей. У захопленому німцями місті було закатовано доктора технічних наук, проф. М. О. Нікольського, розстріляно завідувача кафедри математики, доц. С. Ф. Лебедєва, знищено 40 наукових працівників інституту та членів їхніх родин.

Із перших днів звільнення Сталіно у вересні 1943 р. розпочалася відбудова інституту. На підставі наказу Наркома вугільної промисловості СРСР від 15 вересня 1943 р. в місті було відкрито філіал індустріального інституту, адже основний склад ДІІ досі залишався у Прокоп’євську. Перші місяці викладачі та студенти філіалу працювали фактично цілодобово. За короткий термін було відновлено навчальні майстерні, відбудовано приміщення їдальні у підвалі колишнього клубу науковців. На першому поверсі другого навчального корпусу відремонтували перші вісім аудиторій, стільки ж у третьому навчальному корпусі. Великою радістю для колективу індустріального інституту стало відродження перших лабораторій — хімії, фізики, електротехніки, приведення до ладу фойє третього навчального корпусу, перетвореного на клубний зал і аудиторію для читання лекцій.

Гуртожиток студентів ДІІ
в м. Прокоп’євську, 1944 р.

Результатом самовідданої праці викладачів і студентів став початок занять. 6 грудня 1943 р. 678 студентів першого та другого курсів розпочали навчання в аудиторіях, відбудованих власними руками.

Велику допомогу інституту в його відродженні надали центральні й місцеві органи влади. На відбудову інституту уряд виділив 8,5 млн карбованців. Виконком міської ради депутатів трудящих передав інституту два житлові будинки, де поселилися 500 студентів. Навесні 1944 р. за дорученням виконкому до відновлювальних робіт залучився комбінат «Сталінвугілля». Меблевий комбінат міста виготовив 50 столів, 300 стільців і 100 парт. Для покращення продовольчого постачання викладачів і студентів інституту комбінат закріпив за навчальним закладом радгосп «Врубівник», допоміжне господарство якого дозволило покращити харчування в їдальнях, а також постачати продукти харчування викладачам, працівникам і службовцям. Дієвою підтримкою у відновленні наукової бібліотеки стали тисячі книг і журналів, надісланих із Томського й Середньоазіатського індустріальних, Ленінградського і Дніпропетровського гірничих інститутів, інших наукових закладів країни.

У липні 1944 р. на перших після звільнення Донбасу випускних іспитах студенти звітували перед країною про виконану роботу. Більше половини з них отримали добрі та відмінні оцінки. Влітку 1944 р. інститут вручив дипломи інженерів 75 своїм випускникам.

Після сесії студенти продовжували працювати на відбудові інституту. 650 осіб, об’єднаних у 32 бригади, працювали протягом трьох місяців без вихідних по десять годин на добу. На стінах ще не відновлених, обгорілих будівель висіли лозунги: «Клянемося, що не залишимо будівництво, доки не відбудуємо рідний інститут», «Працювати по-фронтовому», «Віддячимо Червоній армії за визволення Донбасу». Про величезний трудовий ентузіазм студентського колективу свідчать численні факти. Так бригада студентки Г. Закутної заштукатурила 1500 м² стін і стелі. Електрики з бригади С. Татька проклали 3900 метрів кабелю і встановили 800 освітлювальних електроприладів. Бригада теслярів, очолювана студентом О. Гузеєвим, відновила 1100 м² міжповерхових перекриттів і поставила 300 м² перегородок. Комсомольсько-молодіжна бригада студента В. Бикова брала активну участь у створенні лабораторії з відкачки води, що мало важливе значення для відбудови шахт Донбасу. 43 монтажники і слюсарі на чолі з В. Лящуком підготували і змонтували 10 т металевих форм, покрили дах площею 500 м². Усього в 1944 р. колектив інституту відпрацював 11633 робочих дні й виконав обсяг будівельних робіт на 512 тис. крб.

Хід відновлюваних робіт висвітлювався у багатотиражній газеті «Артемівець». Редколегія газети випустила 60 бойових листків, 44 «блискавки», 11 номерів «Крокодил на будівництві» та багато інших матеріалів.

Зруйнований у роки війни
п’ятий навчальний корпус, 1943 р.

Виконана робота задля повернення інституту до життя дозволила основному складу викладачів і студентів, які ще перебували на Кузбасі, у жовтні 1944 р. повернутися до Сталіно. Була відновлена діяльність чотирьох факультетів: гірничого, гірничо-механічного, металургійного і хіміко-технологічного. На п’яти курсах, підготовчому відділені та курсах техніків навчалися понад дві тисячі студентів. Навчальний процес проводили 145 викладачів, зокрема дев’ять професорів, 39 доцентів і кандидатів наук. Викладацький склад поновлювався за рахунок робітників, що поверталися з армії, і фахівців, які прийшли із виробництва.

Увесь цей час в інституті проводилася активна наукова робота. Професори й викладачі розробили низку найважливіших тем, пов’язаних із відродженням шахт. Однією з основних проблем господарського комплексу регіону в перші повоєнні роки було відкачування води із шахт. 2 серпня 1944 р. в інституті для розв’язання цього завдання створили центральну лабораторію, яку очолив завідувач кафедри гірничої механіки проф. В. С. Пак. Лабораторія вирішувала науково-технічні завдання і здійснювала безпосереднє впровадження на шахтах найбільш ефективних методів відкачування води.

У липні 1945 р. на пропозицію наркома вугільної промисловості СРСР В. В. Вахрушева було створено оперативну групу для відкачування води із шахт Горлівсько-Єнакіївського району під керівництвом О. Т. Картозія. За успішну працю члени цієї групи були відзначені Державною премією. Серед них — працівники інституту В. Г. Гейєр і М. М. Ігнатов. Наукові співробітники гірничого факультету проф. В. І. Бєлов, доц. С. М. Липкович, П. Я. Таранов, В. В. Орлов, О. М. Найдиш досліджували проблеми ефективного відновлення горизонтальних і похилих виробок на крутосхилому падінні, кріплення порожнин над виробками, що утворилися після відкачування води.

Важливі теоретичні проблеми досліджували викладачі хіміко-технологічного факультету. Проф. І. Є. Коробчанський працював над підвищенням коксівних властивостей газового вугілля Красноармійського родовища. Проф. М. М. Рождественський вивчав дію кисню на фенол.

Учені гірничо-механічного факультету проф. В. С. Пак, О. М. Первушин, доц. Р. М. Лейбов, М. А. Богомолов займалися відновленням і налагоджуванням підземних машин, компресорів, створенням водовідливних установок, розробкою комплексу контрольно-вимірювальної апаратури для шахтного електрообладнання.

Розповідь про життя інституту в ті роки не була б повною, якби ми не згадали про долі більше тисячі студентів, викладачів, співробітників, які зі зброєю в руках, за кермом автомобіля, на танковій броні, з медичною сумкою на плечі пройшли вогненними верстами війни. Хай де б випадало опинитися представникам інституту в грізні воєнні роки, вони самовіддано виконували свій обов’язок. Н. І. Анісімова працювала старшою операційною сестрою на фронті в районі Калініна, в Білорусії, в Литві, Східній Пруссії, на Далекому Сході. О. Я. Плотникова була медичною сестрою евакогоспіталю. Водії інституту О. С. Кацай, О. С. Коростильов, П. О. Людокормін у складі автомобільного батальйону брали участь у важких боях у Білорусі, а потім водили свої вантажівки багатьма фронтовими дорогами.

Асистент кафедри математики Ф. Ф. Стифєєв почав свій бойовий шлях під час оборони Москви. Влучний вогонь його «катюш» знищив десятки ворожих танків, артилерійських гармат, укріплень. У 1944 р. він вже був начальником штабу одного з полків Приморської армії, що визволяла Севастополь. Пізніше пройшов фронтовими шляхами Білорусі, Польщі, брав участь у Берлінській операції. Його заслуги перед Батьківщиною відзначені десятьма орденами й медалями.

Одним із перших пішов на фронт і служив у артилерійських частинах співробітник кафедри металургійних печей М. М. Стрілець. Військові частини, де він воював, винищували ворога у важких боях від Москви до Берліна.

На різних фронтах і в різні часи воювали з окупантами випускники і студенти інституту. Б. І. Медведєв після прискореної підготовки у військовій академії у складі танкової дивізії восени 1941 р. захищав Москву, потім дійшов до Німеччини. В. К. Пресняков служив командиром саперної роти і начальником інженерної служби в частинах Четвертої ударної армії. А. М. Новицький керував батареєю, воював на Волховському фронті, брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, на Сандомирському плацдармі, воював за Данциг і Гдиню. М. І. Жизлов брав участь у битві на Волзі, форсуванні Дніпра, Корсунь-Шевченківській операції, взятті Будапешта, Відня. М. Д. Мухопад воював під Севастополем, на Північному Кавказі, у Німеччині, був двічі поранений. Бойові подвиги учасників війни відзначено високими урядовими нагородами.

Студенти на відбудові інституту

Проте не всім судилося дожити до Перемоги. У грізних битвах із ворогом смертю хоробрих полягли викладачі Р. А. Бежок, Г. П. Городник, О. М. Машнін, В. Т. Кисельов, В. П. Грищенко, А. Ф. Черкашин, студенти О. Любченко, В. Мунштуков, С. Мошенський, І. Плахута, М. Бочаров, Ю. Ніколаєнко, Г. Петриченко та інші.

Усі студенти, що навчалися в Донецькому індустріальному інституті до війни, та більшість викладачів добре знали і пам’ятали комсорга інституту того часу Рафаеля Саркісьяна. Невеликий на зріст, кремезний, чорноокий, дуже жвавий, він був загальним улюбленцем. Його любили за веселу вдачу, працьовитість, вимогливість до себе й інших. Гарний спортсмен, відмінник, він вів за собою студентів. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Рафаель Саркісьян із власної волі пішов на фронт. Разом із ним пішли захищати Вітчизну сотні вихованців Донецького індустріального інституту. Незабаром після визволення Донбасу надійшов солдатський лист. У ньому говорилося: «Добридень, любі друзі! Ми ніколи не бачили вашого інституту, проте добре його знаємо. Про нього нам багато і цікаво розповідав ваш колишній комсорг Рафаель Саркісьян. Він дуже любив свій інститут і цю любов проніс через криваві бої. У ці дні, коли ви відбудовуєте свій інститут, ми хочемо розповісти вам, як геройськи загинув Рафаель, захищаючи Батьківщину.

...Точилися бої за один із українських населених пунктів. Рафаель був командиром танка. Танком змітав на своєму шляху ворогів, але сталося найгірше, що могло бути. Оточені фашистами, танкісти згоріли, не здавшись ворогу, — горді й незламні, вірні сини великої матері — Батьківщини».

Син луганського слюсаря Ф. П. Смокін закінчив фабрично-заводське училище. Гарний виробничник, він був помічений громадськими організаціями Луганська, які направили його навчатися на робітфак, а потім — до інституту, після закінчення якого він отримав призначення до Донецького індустріального інституту на кафедру політекономії і філософії. Його шанували всі: викладачі, студенти, науковці — за життєрадісність, сердечність, порядність.

У червні 1941 р. Федора Смокіна мобілізовано до лав Червоної армії. Спочатку — короткотермінове навчання у Військово-політичній академії, а потім — служба в діючій армії старшим політруком роти. Полум’яний патріот, який усім серцем любив Батьківщину, він жодної хвилини не сумнівався в перемозі над ворогом, у справедливості народної справи. До нас дійшли листи, які Федір Полікарпович надіслав своїй дружині О. І. Срібній з фронту: «Ми обов’язково переможемо, і почнеться мирна, творча праця без коричневої чуми, а потім заходимося будувати власне життя».

Студентська бригада теслярів на відбудові
інституту, 1944 р.

Г. П. Городник у 1926 р. успішно закінчив Київський політехнічний інститут. Потім протягом трьох років працював на виробництві, пізніше почав працювати в Донецькому індустріальному інституті. Маючи виняткові здібності, він швидко завоював авторитет серед викладачів і студентів. Широка ерудиція та чудова пам’ять у поєднанні з високою культурою мовлення дозволили оригінально й дохідливо викладати складний лекційний матеріал таких дисциплін, як «Теоретична механіка» та «Опір матеріалів». Г. П. Городник зробив вагомий внесок у будівництво кількох великих промислових об’єктів Донбасу, був консультантом проектних організацій міста, під його керівництвом вирішувалися питання, пов’язані з розрахунками і конструюванням складних інженерних споруд. У 1939 р. він створив кафедру будівельної справи й лабораторію з випробування матеріалів і будівельних конструкцій. Наступного року захистив кандидатську дисертацію. На початку Великої Вітчизняної війни Г. П. Городник пішов на фронт, а в листопаді 1941 р. ворожа куля обірвала життя цієї непересічної людини.

У пам’яті людській назавжди залишаться імена загиблих студентів і викладачів Донецького індустріального інституту. І серед них — колишнього завідувача кафедри організації виробництва Р. А. Бежка. У 1935 р. Роман Бежок отримав диплом інженера, а через шість років очолив кафедру. Коли в 1943 р. Сталіно звільнили від німецько-фашистських окупантів, Романа Адамовича кілька разів намагалися повернути до інституту — він був тут необхідною людиною. Проте майор Р. А. Бежок продовжував воювати. Загинув він 13 жовтня 1944 р. у польському містечку Балігруді. За героїзм і мужність був нагороджений урядовими відзнаками.

Імена тих, хто віддав своє життя за волю і незалежність держави, у Донецькому національному технічному університеті пам’ятають і шанують. На спомин про викладачів і студентів, що не повернулися з війни, біля третього навчального корпусу споруджено скромний монумент, до якого приходять вдячні нащадки.

Із честю і гідністю Донецький індустріальний інститут пережив тяжкі роки війни. Суворі випробування загартували і зміцнили його колектив, виявили здатність працювати ще більш самовіддано, ніж раніше.