Необхідність прискореного розвитку всіх галузей народного господарства зумовила нові вимоги до системи підготовки фахівців. Для забезпечення потреб господарського комплексу країни вищі навчальні заклади повинні були розширити перелік спеціальностей, із яких відбувалася підготовка фахівців, забезпечити покращення їх підготовки, здійснити тісну інтеграцію освіти, виробництва і науки. Донецький індустріальний інститут на початку 1960-х років перетворився на потужний інтелектуальний центр і навчальний заклад із підготовки інженерних кадрів багатьох спеціальностей. Враховуючи це, Рада Міністрів СРСР 19 травня 1960 р. прийняла постанову про перейменування Донецького індустріального інституту в політехнічний (ДПІ).

Заняття в оновленій хімічній лабораторії

На той час в інституті навчалося понад 8,5 тис. студентів, які отримували підготовку за 16-ма спеціальностями. Крім денного, підготовка студентів відбувалася також на вечірньому і заочному відділеннях. На 40 кафедрах інституту працювало майже 400 викладачів, зокрема 153 докторів і кандидатів наук. Серед них такі знані науковці й досвідчені педагоги, як академік АН УРСР, доктор технічних наук, проф. В. С. Пак, заслужений діяч науки і техніки, доктор технічний наук, проф. В. І. Бєлов, професори і доктори наук М. А. Богомолов, В. Г. Гейєр, М. Д. Кузнєцов, В. М. Кравченко, Р. М. Лейбов, Д. М. Оглоблін, В. О. Сорокін, О. К. Пресняков, П. Я. Таранов, Й. Ю. Брайнін та інші.

Перейменування інституту відображало ті суттєві зміни, які відбувалися в його діяльності. Якщо раніше головна увага приділялася підготовці фахівців для вугільної, металургійної, коксохімічної промисловості й будівництва, то тепер інститут розпочав підготовку інженерів за новими перспективними спеціальностями, які відповідали сучасним напрямам розвитку науки і техніки. Це стало можливим завдяки інтенсивному розвитку нових кафедр та факультетів. У 1960-х роках в інституті утворилося більше 30 нових кафедр. Серед них такі: автоматики і телемеханіки; експлуатації електростанцій, мереж і систем; ТОЕ й електричних машин; технології машинобудування; технології і техніки розвідки родовищ корисних копалин; хімічної технології неорганічних речовин і багато інших. На їх базі створювали нові й реорганізовували старі факультети. Інтенсивно розвивався створений у 1959 р. електротехнічний факультет. Тут готували фахівців з автоматики й телемеханіки, електрифікації промислових підприємств і установок, експлуатації електростанцій, мереж і систем.

У 1965 р. з метою вдосконалення організації навчального процесу і керівництва факультетами гірничо-механічний факультет було розділено на два: механічний і гірничо-електромеханічний. У 1967 р. шахтобудівельний факультет було реорганізовано у геолого-маркшейдерський. Факультет здійснював підготовку фахівців з геології, техніки і технології розвідки родовищ корисних копалин, маркшейдерської справи, будівництва підземних споруд і шахт. Із 1969 р. розпочато підготовку фахівців з економіки й організації гірничої та машинобудівної промисловостей на інженерно-економічному факультеті.

В інституті було започатковано підготовку інженерів із технології машинобудування, верстатів та інструментів, механіків хімічного виробництва, фахівців з використання природного й рідкого газу, з експлуатації автомобільного транспорту. Було відновлено підготовку інженерів-педагогів для середніх технічних закладів і профтехучилищ. У 1965 р. вперше був проведений набір студентів до групи зі спеціальності «Обчислювальна техніка».

Новітнє обладнання лабораторії гірничих машин

Важливе значення для розвитку інституту мало формування мережі загальнотехнічних факультетів (ЗТФ), які ставали структурними підрозділами інституту з вечірньою і заочною формами навчання. У 1960 р. розпочали роботу загальнотехнічні факультети в Чистяково (Торез) і Горлівці. У подальшому ЗТФ було створено в Єнакієво, Амвросіївці, Харцизьку, Красноармійську. В окремих промислових районах, де жило багато студентів-заочників, створювалися відділи загальнотехнічних факультетів.

У 1960 р. працювали філіали інституту в Макіївці, Горлівці, Красноармійську. Краматорський філіал політехнічного інституту перетворився на самостійний вечірній індустріальний інститут, у якому в 1964 р. було відкрито й денне відділення.

На початку 1970-х років Донецький політехнічний інститут перетворився на один із найбільших центрів підготовки кваліфікованих інженерів. Чисельність студентів ДПІ в 1970 р. зросла у 2,5 рази порівняно з 1960 р. і склала понад 22 тис. осіб. Із них 8307 навчалися на денному відділенні. На 74 кафедрах інституту здійснювалася підготовка фахівців за 30 спеціальностями.

Протягом 1970–1980-х років тривало вдосконалення структури інституту. З метою покращення роботи з іноземними студентами в 1970 р. було створено деканат для навчання іноземних студентів, який у різні роки очолювали доц. Б. Т. Пономаренко, доц. В. І. Стрєльников. У наступні роки були організовані кафедри фізики гірничих порід і геомеханіки, газової теплотехніки, автоматизованих систем управління, обчислювальної техніки в інженерних та економічних розрахунках та ін. З метою укріплення механічного факультету професорсько-викладацькими кадрами на факультет була переведена одна з найбільших кафедр металургійного факультету «Механічне обладнання заводів чорної металургії», яку очолював проф. В. Я. Сєдуш. У той же час дві малочисельні кафедри хіміко-технологічного факультету, «Аналітична та органічна хімія» та «Фізична і колоїдна хімія», були об’єднані в одну. Наприкінці 1980-х років кількість кафедр в інституті зросла до 94, із них 39 були випусковими.

Зміцнювалася матеріальна база, формувалися викладацькі кадри у філіалах і на загальнотехнічних факультетах інституту. Це дозволило в 1971 р. на базі Горлівського ЗТФ створити філіал інституту з факультетами автомобільного транспорту й автомобільних доріг із денною і вечірньою формами навчання та загальнотехнічний факультет. У наступному році на самостійний інженерно-будівельний інститут перетворився Макіївський філіал ДПІ.

Лабораторія кафедри обчислювальної техніки

У 1972 р. на базі електротехнічного факультету було утворено факультет обчислювальної техніки й автоматизованих систем управління. Через п’ять років він розділився на два самостійних факультети: обчислювальної техніки (зі спеціальностями «Електронні обчислювальні машини» і «Прикладна математика») та факультет автоматизованих систем управління, де розпочали підготовку інженерів з автоматики, телемеханіки і фахівців автоматизованих систем управління.

Отже, в базовому інституті у 1980-х роках працювало вже десять денних факультетів: гірничий, гірничо-електромеханічний, гірничо-геологічний, металургійний, механічний, хіміко-технологічний, обчислювальної техніки, автоматизованих систем управління, енергетичний, інженерно-економічний, два вечірні й заочний факультети, а також філіали в Горлівці, Красноармійську, загальнотехнічний факультет у Торезі. Функціонували факультети з навчання іноземних студентів, організаторів промислового виробництва і будівництва, підвищення кваліфікації викладачів середніх спеціальних навчальних закладів, підготовче відділення з денною і вечірньою формами навчання.

У 1960–1980-х роках в інституті відбувалося масштабне будівництво нових і реконструкція старих навчальних корпусів. Відкривалися нові лабораторії, оновлювалося їх обладнання. Покращувалися побутові умови життя студентів і викладачів.

У 1962 р. було введено в експлуатацію лабораторний корпус, у якому вперше в регіоні розпочав роботу обчислювальний центр. Для нього інститут придбав унікальну на той час обчислювально-розрахункову машину «Мінськ–12».

Проводилася реконструкція третього навчального корпусу. З північного боку корпусу в 1965–1966 рр. виросла сучасна висотна добудова. Тут розмістилися аудиторії, лабораторії, книгосховище на 500 тис. примірників книг, два читальні зали для викладачів і студентів. У 1969 р. в новому шостому навчальному корпусі розмістився механічний факультет, а на початку 1970-х років почав діяти сьомий навчальний корпус. Його було зведено спеціально для хімічного факультету. Щорічно держава надавала кошти на придбання нового, більш досконалого обладнання для забезпечення високого рівня навчального процесу.

Балансова вартість обладнання лабораторій лише за десять років (з 1962 до 1972 р.) зросла з 2,4 млн крб. до 8,1 млн крб. Значну допомогу інституту надавали промислові підприємства Донбасу, які в цей час безкоштовно передали інституту обладнання на суму близько 7 млн крб.

Однак у наступні роки у зв’язку з погіршенням економічного стану країни і значним зниженням темпів розвитку господарського комплексу будівництво в інституті сповільнилося. На початку 80-х років стало відчутним відставання розвитку матеріально-технічної бази інституту від потреб наукового і навчального процесу. В інституті ускладнювалася ситуація із забезпеченістю навчальними площами, які становили лише 55% від запланованих потреб. Керівництво закладу неодноразово зверталося з проханням до Ради Міністрів УРСР про зміцнення матеріальної бази ДПІ. Введення в дію у 1982 р. восьмого навчального корпусу дозволило вирішити це питання. Тут розташувалися енергетичний факультет, а також факультети обчислювальної техніки й автоматизованих систем управління, другий телецентр, який був більш удосконалений зі спеціально обладнаними аудиторіями. Будівництво ще одного, дев’ятого, корпусу закінчилося у 1988 р. Свій навчальний корпус із сучасними лабораторіями, предметними й автономними телевізійними аудиторіями отримав один із найстаріших в інституті гірничий факультет.

Проректор із роботи з іноземними студентами
В. Я. Ткач вітає випускників інституту

Значно покращилися побутові умови студентів. У 1964 р. було побудовано гуртожиток № 4, а в 1967 р. студенти отримали і гуртожиток № 5. Наприкінці 60-х років інститут мав уже сім гуртожитків, житлова площа яких складала 23 м². Це дозволило забезпечити житлом усіх студентів, які його потребували. У гуртожитках були обладнані побутові кімнати, а всі житлові кімнати було радіофіковано.

У студентському містечку було відкрито лікарню зі стаціонарним відділенням на 100 місць, їдальню, ательє, перукарню, почав працювати плавальний басейн, розпочалося будівництво легкоатлетичного манежу. Було збудовано два житлові будинки для викладачів і співробітників інституту.

Отже, на початку 1990-х років базовий інститут розміщувався в дев’яти корпусах, навчальна площа яких складала 105 тис. м². У них було обладнано 120 спеціалізованих аудиторій, понад 300 навчальних лабораторій і кабінетів, два центри — телевізійний і обчислювальний, бібліотека з книжковим фондом понад 1,5 млн томів.

У подальші роки у студентському містечку було відкрито комбінат побутового обслуговування, поштове відділення, міжміський переговорний пункт. Було введено в експлуатацію студентську їдальню на 715 місць із загальним і дієтичним залами. В усіх навчальних корпусах і гуртожитках працювали буфети.

Поліклініку і стаціонарне відділення студентської лікарні було обладнано сучасною діагностичною апаратурою. З метою оздоровлення студентів було створено також санаторій-профілакторій на 130 місць і спортивно-оздоровчий табір на березі Азовського моря на 250 місць за зміну.

Для організації дозвілля студентів у гуртожитку № 3 було відкрито кінозал, у гуртожитку № 2 працював інтерклуб. Крім того, в гуртожитках було організовано п’ять студентських кафе-клубів.

Велика увага в інституті приділялася формуванню якісного професорсько-викладацького складу, зміцненню його кваліфікованими фахівцями, досвідченими викладачами. З кожним роком зростала кількість викладачів, які мали наукові ступені. Якщо у 1962 р. в інституті працювало сім докторів і 145 кандидатів наук, що складало третину всього професорсько-викладацького складу навчального закладу, то вже на початку 1970-х років у навчальному процесі було зайнято 23 професори, доктори наук і 278 доцентів, кандидатів наук. У наступному десятиріччі кількість докторів наук, професорів збільшилася до 45 осіб (3,7% від усього викладацького складу), кандидатів наук, доцентів — до 461 осіб (37,5%). На початку 1990-х років викладацький корпус становив 1367 осіб, серед них було 122 професори, доктори наук і 629 доцентів, кандидатів наук. Заняття зі студентами проводили сім академіків, 12 лауреатів державних премій.

Формування професорсько-викладацького складу проводилося як за рахунок запрошення кваліфікованих фахівців з академічних і галузевих інститутів, інших вищих навчальних закладів, так і за рахунок власних випускників та аспірантів. Так лише за перше десятиріччя існування енергетичного факультету на його кафедрах залишилося працювати понад 60 кращих випускників. Тільки у 1973–1975 рр. на викладацьку роботу було рекомендовано 124 молодих фахівців і випускників аспірантури. Саме вони склали значну частину професорсько-викладацьких кадрів гірничого, гірничо-електромеханічного, гірничо-геологічного, металургійного та інших факультетів. Доктор технічних наук, професор М. П. Зборщик, кандидати технічних наук, доценти В. М. Маценко, В. Д. Мороз, В. Я. Ткач — випускники інституту різних років, були проректорами політехнічного інституту. Вихованці інституту керували кафедрами, були деканами факультетів. Серед них — доктори технічних наук, професори В. І. Груба, О. Т. Гузєєв, Д. В. Дорохов, П. Х. Коцегуб, В. О. Корчемагін, В. І. Мачикін, Б. І. Медвєдєв, В. В. Пак, Б. С. Панов, Г. М. Тимошенко, Ф. Л. Шевченко, кандидати технічних наук, доценти С. М. Александров, В. І. Костенко, М. П. Безпалий, В. Я. Дриль, В. В. Лапко, Б. М. Мізін, В. А. Святний, О. А. Троянський, О. В. Хорхордін та ін.

Г. В. Малєєв Ректор інституту (1968–1989), професор

В. Г. Гейєр Професор, доктор технічних наук

В. Г. Гейєр Професор, доктор технічних наук

М. П. Зборщик Професор, доктор технічних наук

В. М. Клименко Професор, доктор технічних наук

Упродовж 21 року (1968–1989) ректором інституту був вихованець гірничо-механічного факультету, кандидат технічних наук, професор Г. В. Малєєв. За цей період значно покращилися основні показники діяльності інституту. Удвічі зросла кількість докторів наук, удесятеро збільшився обсяг наукових досліджень, значно зріс економічний ефект наукових розробок. Зміцніла матеріально-технічна база, постійно упроваджувалися заходи з удосконалення навчального процесу. Інститут неодноразово займав призові місця у змаганнях вищих навчальних закладів країни й республіки і здобув понад 170 різних нагород. Двічі (у 1983 та 1984 рр.) інститут посідав перше місце у всесоюзному змаганні вищих навчальних закладів СРСР. Ректора Г. В. Малєєва за особистий внесок у розвиток найстарішого вищого навчального закладу Донбасу і перетворення його на флагман інженерної освіти було нагороджено чотирма орденами, 12 медалями і Почесною грамотою Верховної Ради УРСР.

У ці роки в інституті сформувалася система підвищення педагогічної майстерності викладачів. На кожній кафедрі діяли методичні семінари, на яких обговорювалася методика проведення лекцій, семінарських і практичних занять, діяли кафедральні семінари з підготовки молодих викладачів.

У 1967 р. для молодих викладачів був створений постійно діючий психолого-педагогічний семінар. У цей час було започатковано підвищення кваліфікації викладачів за межами вищого навчального закладу. Щороку 60–80 викладачів проходили підготовку на факультетах підвищення кваліфікації в інших навчальних закладах республіки і країни. Ця форма у подальшому набула значного поширення. Так у 1986 р. 451 викладач навчався на факультетах і інститутах підвищення кваліфікації, 27 стажувалися на промислових підприємствах, окремі викладачі підвищували кваліфікацію на відповідних кафедрах інститутів і в АН УРСР. Для участі в міжнародних конференціях, конгресах і на роботу за кордон було направлено 97 викладачів інституту.

Відомо, що рівень підготовки молодих фахівців великою мірою залежить від ефективності організації навчального процесу. Питання навчально-методичної роботи посідало центральне місце у роботі вченої ради інституту. У 1960–1971 рр. на її засіданнях було обговорено 138 питань навчально-методичного характеру. З метою удосконалення навчально-методичної роботи і надання допомоги кафедрам у 1965 р. в інституті було створено навчально-методичну раду, яку очолив проректор з навчальної роботи С. А. Жеданов. Під керівництвом ради постійно діяли комісії з організації навчального процесу, виробничої практики, застосування в навчальній роботі технічних засобів, математичних методів й обчислювальної техніки, комісії з вечірньої та заочної форм навчання. Рада координувала розробку на кафедрах методичних посібників, здійснювала контроль за введенням у навчальний процес рекомендацій методичних комісії.

На початку 1960-х років керівництво держави почало запроваджувати систему заходів, спрямованих на зміцнення зв’язку вищої школи з виробництвом. Вважалося, що участь студентів у виробничій діяльності сприятиме покращенню якості підготовки фахівців. У зв’язку з цим під час прийому абітурієнтів до інституту перевагу було віддано молоді, яка мала виробничий стаж. Так у 1960 р. серед прийнятих на перший курс 80% студентів мали виробничий стаж, 360 — були направлені на навчання підприємствами міста й області. Ці обставини зумовили необхідність переглянути увесь навчальний процес і змінити навчальні плани. Згідно з ними студенти-першокурсники, які не мали виробничого стажу за обраною спеціальністю, мали протягом трьох семестрів працювати на виробництві й одночасно вчитися у вечірні години. Якщо студенти працювали у вечірню або нічну зміну, заняття для них проводили у першій половині дня. У четвертому семестрі студенти переводилися на денну форму навчання і після вивчення теоретичних курсів знову проходили практику в умовах виробництва. У 1960–1963 рр. щорічно майже 600 студентів перших курсів поєднували навчання з роботою на підприємствах міста.

Зустріч М. Хрущова з учасниками студентських
будівельних загонів

У 1965 р. було встановлено пропорційну систему прийому виробничників, які мали дворічний стаж роботи, і випускників середніх навчальних закладів. Поєднання навчання з роботою на підприємстві було визнано неефективним і скасовано. Відповідно зменшився термін навчання у вищих навчальних закладах із 5 років 8 місяців до 4 років 10 місяців. Також зменшилося навчальне навантаження студентів до 30–34 годин на тиждень, що звільнило час для самостійної роботи з навчальною літературою, проведення розрахунків, виконання лабораторних і курсових робіт. Були переглянуті навчальні плани з погляду їх уніфікації, зменшення кількості предметів, уточнені терміни та тривалість виробничої практики студентів.

Серйозна увага приділялася розробці підручників, навчальних посібників, що сприяло підвищенню якості навчально-методичної роботи в інституті. Багато навчальних посібників, авторами яких були викладачі інституту, з повагою сприйняті науково-педагогічною спільнотою. Зокрема виданий у 1961 р. підручник «Горные машины» (авторський колектив: Я. Л. Альшиц, Б. А. Верклов, А. Н. Воровицький, Ф. В. Костюкевич, Г. В. Малєєв, П. А. Осокін, Б. Л. Розенберг) набув поширення не лише серед вищих навчальних закладів країни, а й у Польщі та Чехословаччині. Значну зацікавленість серед викладачів і студентів викликало третє видання «Задачника по подземной разработке угольных месторождений», авторами якого були С. М. Липкович, М. І. Жизлов, К. Ф. Сапицький, Д. В. Дорохов, М. П. Зборщик, Д. Д. Поморцев.

Викладачі гірничого факультету лише у 1964–1965 рр. видали 48 методичних посібників. Значну роботу в цьому напрямі проводили також кафедри гірничо-електромеханічного, металургійного, хімічного та інших факультетів. Так у 1969–1970 рр. в інституті було видано п’ять підручників, підготовлено до друку ще дев’ять і видано 300 навчально-методичних розробок. Автори навчально-методичних посібників відображали перспективні тенденції розвитку науково-технічного прогресу, інформували про нові наукові напрями, а це надавало можливість студентам швидко і своєчасно знайомитися з найновішою технічною інформацією.

Велике значення надавалося дослідженню науково-методичних аспектів підвищення ефективності навчального процесу. Зокрема під керівництвом проф. М. Л. Жизлова виконувалася науково-методична робота «Оптимизация чтения курса «Технология подземной разработки месторождений полезных ископаемых». Великий інтерес викликало дослідження «Научное обобщение передового педагогического опыта», яке проводилося під керівництвом проф. Б. І. Медвєдєва. Творчий колектив на чолі з доц. В. А. Святним уперше підготував роботу «Разработка программированного учебника по курсу вычислительной техники в инженерных и экономических расчетах и исследование эффективности его использования в учебном процессе», яку широко використовували викладачі й інших навчальних закладів. Загалом над питаннями наукової організації навчального процесу працювало 12 кафедр.

Змагання з плавання

Визнанням високого рівня опублікованих праць було присудження багатьом авторам державних премій УРСР. За підручник «Маркшейдерское дело» лауреатами Державної премії в галузі науки і техніки у 1985 р. стали Д. М. Оглоблін, В. В. Мирний, Г. І. Козловський, В. К. Музикантов, С. Ф. Травник та ін. У 1988 р. за підручник «Проектирование горных машин и комплексов» Державну премію УРСР отримали В. Г. Гуляєв, М. Г. Бойко, Г. В. Малєєв, П. А. Горбатов, І. О. Межаков.

В інституті велика увага приділялася застосуванню у навчальному процесі технічних засобів навчання. У 1970-ті роки це стало одним із головних напрямів розвитку навчального процесу. Центром впровадження технічних засобів навчання в політехнічному інституті став відкритий у 1969 р. перший в Україні навчальний телецентр. Його ініціатором й організатором були проректор С. А. Жеданов і директор телецентру Б. Є. Іванов. Душею телецентру став його головний інженер і кінорежисер В. І. Бакланов, який зробив великий внесок у розробку методики читання лекцій із навчального телебачення. Найбільш активно в цей час навчальне телебачення використовували кафедри нарисної геометрії та інженерної графіки, опору матеріалів. У червні 1972 р. в інституті було проведено науково-методичну конференцію викладачів вищих навчальних закладів, присвячену питанням використання технічних засобів і нових методів навчання. На базі навчального телецентру було проведено також республіканський навчально-методичний семінар лекторів навчального телебачення.

Із перших днів існування навчального телебачення воно викликало велику зацікавленість як у викладачів, так і студентів. Лише за 1978–1979 навчальний рік у телецентрі було прочитано 918 лекцій. 36 провідних викладачів інституту проводили заняття із застосуванням навчального телебачення.

Після відкриття другого навчального телецентру у восьмому корпусі, до складу якого входило 22 телевізійні аудиторії, значно розширилося його використання у навчальному процесі.

У середині 1980-х років заняття з використанням навчального телебачення проводили 132 викладачі з 80 дисциплін. За 1985–1986 навчальний рік було прочитано 4585 телевізійних лекцій, продемонстровано 130 навчальних кінофільмів. У наступні роки лекції із залученням навчального телебачення вже читали понад 30 професорів і майже 200 доцентів.

Досвід використання в навчальному процесі центральної апаратної телецентру, його лекційних аудиторій, лекторської студії, автономних навчальних телевізійних аудиторій неодноразово вивчався в нашій країні й за кордоном. У листопаді 1985 р. в інституті відбулося виїзне засідання науково-технічної комісії науково-методичної ради Міністерства вищих навчальних закладів СРСР із навчального телебачення. У роботі комісії брали участь провідні спеціалісти з Москви, Ленінграда, Києва, Свердловська, Бєлгорода та інших міст, які високо оцінили досягнення донецьких політехніків з удосконалення навчального процесу за допомогою навчального телебачення. Телецентр ДПІ був відзначений Дипломом першого ступеня на ВДНГ СРСР, а його засновники отримали медалі ВДНГ.

У музеї історії ДПІ, 1983 р.

Донецький політехнічний інститут — один із перших вищих навчальних закладів в Україні, який розпочав використання у навчальному процесі електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). У 1970 р. в інституті було створено клас, обладнаний навчальними машинами «КІСІ–5». У цьому ж році співробітники кафедри «Теоретичні основи електроніки й обчислювальні машини» спроектували комплекс автоматичного контролю знань студентів «Кактус». Він дозволяв протягом 10–15 хвилин перевірити готовність студентської групи до лабораторних занять, його можна було використовувати як навчальну машину. У 1976 р. в інституті вже використовувалося понад 150 контрольно-навчальних машин. Було обладнано вісім класів програмованого навчання і 16 спеціалізованих аудиторій.

Підготовка студентів із використанням ЕОМ здійснювалася в межах розширеного курсу «Обчислювальна техніка в інженерних й економічних розрахунках». Крім того, до курсу вищої математики було додано розділ числових методів розв’язання задач, а для деяких спеціальностей було введено повний курс обчислювальної математики. Однак загалом упровадження ЕОМ у навчальний процес у 1970-х роках відбувалося повільно.

Удосконалення техніко-технологічної бази виробництва, повніше використання в народному господарстві досягнень науки й техніки підвищувало вимоги до випускників вищої школи. Тому у 1980-х роках увага до комп’ютеризації навчального процесу і підвищення рівня підготовки студентів у галузі обчислювальної техніки значно зросла. Для студентів перших трьох курсів усіх спеціальностей було збільшено кількість годин на вивчення обчислювальної техніки. Постійно оновлювався склад ЕОМ, створювалися нові дисплейні класи, яких у середині 1980-х років в інституті налічувалося десять. Але цього було недостатньо для підвищення ефективності навчального процесу. Становище покращилося лише на початку 1990-х рр. Протягом 1990–1993 рр. кількість дисплейних місць для забезпечення навчального процесу збільшилася удвічі і до 1993 р. досягла 936 одиниць. Але й цього було замало для повноцінного навчання студентів.

Тому в інституті постійно проводилася робота з удосконалення методики вивчення і застосування ЕОМ. Політехнічний інститут одним із перших в Україні розпочав роботу зі створення електронних підручників. Доволі активно у цьому напряму працювали кафедри геодезії, обробки металів тиском, електрометалургії, гірничих машин. На кафедрі автоматизованих систем управління було розроблено систему автоматизованої підготовки тестових завдань і контролю знань студентів на ПЕОМ. Для розробки автоматизованих навчальних курсів інститут придбав потужне програмне середовище «Сценарій».

Привітання з нагоди ювілею
університету від китайскої делегації
Чаньчуньського університету

У 1980-х роках зусилля професорсько-викладацького складу були спрямовані на подальше підвищення рівня навчального процесу. Із цією метою оновлювалися навчальні плани, які мали найбільш повно віддзеркалити досягнення науки, техніки і технології виробництва. На їх основі кафедрами було розроблено модель фахівця 1980-х років, яка містила вимоги до знань, навичок, умінь, необхідних майбутньому фахівцю з усіх дисциплін навчального плану, а також форми й методи їх засвоєння. Особлива увага зосереджувалася на поглибленні теоретичних і професійних знань студентів. Цьому сприяло підвищення математико-економічного рівня лекцій зі спеціальних дисциплін. Було розроблено методику введення для студентів усіх спеціальностей обчислювального практикуму, використання у навчальному процесі електронно-обчислювальних машин. На всіх факультетах збільшувався обсяг економічних дисциплін, зросли вимоги випускових кафедр до економічних частин курсових і дипломних проектів. На кафедрах також проводилася робота з удосконалення курсових і дипломних проектів щодо наближення їх до реальних потреб виробництва.

У 1960–1980-х рр. в інституті був накопичений значний досвід з організації виробничої практики студентів. Згідно з навчальними планами студенти-першокурсники проходили ознайомлювальну практику на виробництві, а старшокурсники — виробничу практику за місцем майбутньої роботи.

Із початку 1960-х років розпочалося формування постійних баз практики. У 1963 р. студентів гірничого і гірничо-електромеханічного факультетів для проходження усіх видів практики було закріплено за вуглевидобувними підприємствами Донбасу. Студенти спеціальностей «Гірничі машини і комплекси», а також «Технологія термічної обробки металів» закріплялися за підприємствами машинобудівної промисловості (Горлівський, Ясинуватський і Харківський машзаводи). У 1980-х роках на підприємствах області вже діяло 195 баз практики.

Особлива увага приділялася новій формі проведення практики — створенню студентських спеціалізованих бригад. Найбільшого застосування така форма знайшла на гірничому, гірничо-електромеханічному, гірничо-геологічному і металургійному факультетах. На шахтах виробничого об’єднання «Донецьквугілля», «Добропіллявугілля», «Дзержинськвугілля», «Селідоввугілля» у 1986 р. працювало сім видобувних бригад із 192 студентів і одна на Донецькому металургійному заводі.

Традиційними стали інститутські конференції з виробничої практики, на яких обговорювалися питання організації і проведення усіх видів практики, вироблялися рекомендації для покращення професійної підготовки майбутніх фахівців. Перша така конференція відбулася в 1981 р.

З 1968 р. студенти ДПІ почали проходити ознайомлювальну практику на підприємствах і у вищих навчальних закладах за кордоном. У цьому році вперше 20 студентів металургійного й електротехнічного факультетів були на практиці в Німецькій Демократичній Республіці, дев’ять студентів механічного факультету — у Польщі, 19 майбутніх геологів — у Чехословаччині. У 1970–1980-х роках майже щороку 50 кращих студентів під керівництвом викладачів проходили практику у Варшавському і Сілезькому політехнічних інститутах (Польща), Фрайберзькій гірничій академії, Магдебурзькій вищій технічній школі (Німеччина) й Остравському гірничо-металургійному інституті (Чехословаччина).

Вітання Героя Радянського Союзу,
доцента кафедри суспільних наук
М. П. Бойка (перший зліва)

Проходження виробничої практики на місцях майбутньої роботи давало студентам-старшокурсникам можливість обрати теми дипломних проектів у реальних умовах, пов’язати їх із конкретними потребами виробництва й науковими дослідженнями випускових кафедр. Так на гірничому факультеті чимало тем дипломних робіт були присвячені проблемам, які розроблялися, але ще не були впроваджені у виробництво. Зокрема до них належали: проходження, кріплення і механізація вентиляційних штреків; циклічна організація робіт на комбайнових і врубмашинних лавах за розробленими оригінальними графіками-планограмами. Студенти гірничо-електромеханічного факультету Л. Сенченко і В. Тетерюк проектували збагачувальні установки для переробки металургійного графіту Донецького і Макіївського металургійних заводів. Використання цих установок дозволило отримувати товарний графіт, придатний для застосування в народному господарстві. Дипломні проекти студентів електротехнічного факультету С. Нечаєва, С. Карпенка впроваджувалися під час проектування електроприводів, які вироблялися Донецьким машинобудівним заводом, а рекомендації студентки Г. Лукаш були використані під час розробки системи пуску турбогенератора на Старобешівській ГРЕС.

Усього за 1978–1998 рр. студенти виконали 1793 реальних дипломних проектів. Актуальність, високий науковий рівень, практичне значення дипломних проектів донецьких політехніків були визнані на республіканському міжвузівському огляді-конкурсі дипломних робіт 1979– 1980 навчального року. Із 78 дипломних проектів випускників інституту, які були подані на конкурс, дев’ять робіт отримали дипломи І ступеня, п’ять — дипломи II і III ступенів і ще 16 проектів нагороджені заохочувальними грамотами. Дипломантами конкурсу стали студенти Г. Банков, В. Володін, В. Горєлов, В. Колтанович, Г. Кубинський та ін. Грамотами Міністерства вищих навчальних закладів УРСР були нагороджені також керівники дипломних проектів: проф. І. Л. Нікольський, доценти В. О. Будішевський, Г. І. Марков, Ю. Я. Качко.

З метою залучення студентів до наукового пошуку і розвивання у них навичок наукової праці в 1975 р. згідно з наказом Міністерства вищих навчальних закладів УРСР науково-дослідну роботу студентів (НДРС) було внесено до робочих навчальних планів усіх спеціальностей, і вона стала обов’язковою у навчальному процесі. В інституті сформувалася система організації та управління НДРС. Планування НДРС здійснювалося на весь період навчання студентів. На молодших курсах читалися лекції з методики й організації наукових досліджень, роботи з літературою і користування фондом бібліотеки. У межах навчального процесу студентів активно залучали до написання рефератів. Студентам-третьокурсникам читали курс лекцій «Основи наукових досліджень», який охоплював такі питання: вивчення теоретичних основ методики, постановки, організації та виконання наукових досліджень; планування й організації наукового експерименту; обробки наукових даних. Для студентів четвертого курсу було введено дисципліну «Основи технічної творчості», яка передувала виробничій практиці студентів і дипломуванню.

Життя постійно ставило завдання, над якими працював колектив інституту. З другої половини 80-х років у зв’язку зі змінами в суспільно-політичному й економічному житті країни виникла необхідність суттєво переглянути концепцію вищої освіти. Новий час вимагав і нових підходів до навчання. Акцент було зроблено на демократизацію навчального процесу, підвищення ролі науково-педагогічного колективу в його реорганізації, покращення якості підготовки фахівців відповідно до потреб економічного розвитку країни, на урізноманітнення форм і методів навчання.

Святкування 75-річчя ДонДТУ, 1996 р.

Новим напрямом у навчальному процесі стало підвищення якості підготовки фахівців при скороченні кількості лекцій і збільшенні практичних занять та самостійної роботи студентів, індивідуалізація навчання і широке використання обчислювальної техніки.

Кращим академічним групам дозволялм вільне відвідування занять, більше 400 студентів старших курсів було переведено на навчання за індивідуальними графіками. В інституті почали надавати перевагу роботі зі студентами, які виявили здібності й бажання навчатися. У найбільш обдарованих з’явилася можливість обирати термін навчання, отримувати дві інженерні спеціальності, вчитися за індивідуальним графіком під керівництвом досвідчених професорів, готуватися до викладацької і наукової роботи у вищих навчальних закладах. Усі ці заходи було спрямовано на те, щоб ефективно використовувати навчальний час для підготовки кваліфікованих фахівців, які швидко зможуть адаптуватися в умовах ринкових відносин.

У 1988 р. до традиційних форм навчання додалися вищі інженерні курси (ВІК), на яких протягом трьох років випускники технікумів, що мали виробничий стаж за фахом, мали можливість отримати диплом інженера з розробки родовищ корисних копалин, гірничої електромеханіки і збагачення корисних копалин.

У цьому ж році в інституті розпочалася підготовка фахівців за угодами з підприємствами. Серед перших замовників були міністерства вугільної промисловості і чорної металургії, Авдіївський, Горлівський, Донецький коксохімзаводи, об’єднання «Стирол» та інші підприємства, для яких інститут розпочав підготовку фахівців за оплату.

У 1990 р. колектив інституту очолив доктор технічних наук, професор, нині академік О. А. Мінаєв. У 1964 р. він закінчив металургійний факультет Донецького політехнічного інституту. Працював інженером науково-дослідного сектору, асистентом, доцентом, деканом металургійного факультету, професором, секретарем парткому, завідувачем кафедри обробки металів тиском. Із січня 1990 р. він очолює університет.

На початку 90-х років пошук нових форм навчання знайшов утілення в створенні німецького, а пізніше — французького факультетів, де студенти мали можливість одночасно з інженерною спеціальністю отримати знання німецької і французької мов, набути навичок технічного перекладу. На інженерно-економічному факультеті спільно з Інститутом економіки і менеджменту (м. Утрехт, Голландія) було започатковано підготовку фахівців із міжнародного маркетингу. В інституті було введено екстернат, який дозволяв охочим отримати вищу освіту за чотири роки. Суттєво розширилися міжнародні зв’язки інституту.

Зустріч із делегацією Уртрехтського університету
(Нідерланди), 2002 р.

У 1962 р. Донецький політехнічний інститут відновив підготовку спеціалістів для закордонних країн.

У наступні роки кількість іноземних громадян, які отримували інженерну освіту в інституті, щорічно зростала. Якщо в 1962 р. студентами інституту було 59 громадян Болгарії, В’єтнаму, Куби і Монголії, то у 1980-х рр. в інституті щороку навчалося понад 500 студентів і аспірантів із 65 країн Європи, Азії, Африки і Латинської Америки.

Для успішного оволодіння навчальним матеріалом студентам було створено всі умови: виділено спеціальний книжковий фонд у бібліотеці й навчальних кабінетах, з найскладніших тем проводилися додаткові заняття, групові та індивідуальні консультації, екскурсії на підприємства, розроблялася методика роботи з іноземними студентами, навчально-методичні посібники із загальноосвітніх та спеціальних дисциплін.

Важливу роль у підготовці фахівців для закордонних країн відіграла кафедра російської мови, створена у жовтні 1970 р. Завідувач кафедри доц. В. Г. Корольов, досвідчені викладачі Е. І. Чебаненко, Г. П. Кримова, Л. В. Шавлак, Д. В. Ярембаш, В. Л. Філер та інші опанували методику викладання російської мови як іноземної, шукали ефективні форми навчальної і позааудиторної роботи з іноземними студентами. У 1975 р. колектив кафедри очолила доц. Л. П. Семенова.

До початку 1990-х років у ДПІ було підготовлено 1600 спеціалістів для 74 країн світу. Отримані знання молоді фахівці успішно використовують у практичній роботі в своїх країнах. Керівниками виробництва стали випускники інституту: поляк Юліан Вендрихович, кубинці Густаво і Ектор Гонсалес Алайо, малієць М’Бодж Мусса, ученими стали угорець Тот Янош, перша в Китаї жінка-доктор наук Цай Айлі. Президентом Китайської геологічної академії наук став колишній випускник ДПІ Чень Юйчуань.

У 1960-х — на початку 1990 рр. значні зміни відбулися в організації науково-дослідної роботи в інституті. Середина 1960-х років стала переломною у зміцненні науково-технічної бази інституту, що і дозволило йому у подальшому неухильно збільшувати обсяги науково-дослідної роботи: якщо в 1960 р. у ДПІ була одна науково-дослідна лабораторія, то вже через п’ять років — 11. Наукові дослідження проводили і в навчальних кафедральних лабораторіях, що сприяло у виконанні значної кількості найважливіших і актуальних наукових тем для розвитку господарського комплексу країни.

За постановою Ради Міністрів УРСР у 1974 р. в ДПІ була створена проблемна науково-дослідна лабораторія спеціальної електрометалургії з науковим напрямом «Розробка теоретичних основ технології виробництва високоякісних сталей засобами спеціальної електрометалургії» (керівник — доц. Г. А. Дорофєєв). Для цієї роботи збудували спеціальне приміщення площею — 500 м². Його обладнали двома промисловими установками електрошлакового переплаву, потужним електронним мікроскопом і комплексним обладнанням для хімічної лабораторії.

Проблемна лабораторія успішно виконувала завдання за постановою Ради Міністрів УРСР, Держкомітету науки та техніки при Раді Міністрів УРСР. Зокрема була розроблена перспективна нова технологічна схема отримання високоякісного товстолистового прокату для виробів спеціального призначення шляхом електро-шлакового переплаву металу киснево-конверторної виплавки. Це дозволяло суттєво збільшити обсяг виробництва та значно підвищити якість і надійність металоконструкцій.

Міжнародні звязки ДонНТУ–Чехія

Характерною особливістю організації наукової роботи в інституті було розширення та зміцнення зв’язків кафедр із виробництвом. Виконання науково-дослідних робіт співробітників кафедр спільно з інженерно-технічними працівниками промислових підприємств увійшло в практику. До 1964 р. такі зв’язки були встановлені із 40 шахтами комбінатів «Донецьквугілля», «Артемвугілля», «Донбасантрацит», «Луганськвугілля». Тісні зв’язки науковці підтримували з багатьма машинобудівними, металургійними підприємствами, збагачувальними фабриками, заводами металоконструкцій, геологорозвідувальними партіями. Усього інститут підтримував зв’язки із 67 підприємствами країни. ДПІ координував роботу з 26 академічними й галузевими науково-дослідними інститутами України і СРСР. Ця співпраця допомагала вирішувати найважливіші для народного господарства країни наукові, технічні, технологічні, економічні проблеми.

Зазвичай не менше половини науково-дослідних робіт затверджувалися до виконання за народногосподарськими планами України, постановами Держкомітету з науки та техніки при Раді Міністрів УРСР. За цими роботами інститут був головним координаційним центром для всіх виконавців. Майже кожна п’ята із виконуваних в інституті науково-дослідних робіт була складовою важливих проблемних тем, які розроблялися спільно з багатьма науково-дослідними і проектно-конструкторськими інститутами країни.

У 1970–1980 рр. інститут став провідним у країні за такими науковими напрямами:

– розробка нових технологічних процесів безперервного розливу сталі;

– нова техніка і технологія для розробки пластів, що викидаються, спрямована на створення та впровадження нових методів і засобів попередження викидів вугілля, газу та породи;

– розробка наукових основ створення вуглевидобувних підприємств майбутнього (гідротехнологія);

– розробка і технологія боротьби з газовиділенням та раптовими викидами газу у вугільних шахтах методом мікрокапілярного зволоження пластів;

– створення систем регенерації повітря у замкненому просторі;

– створення систем захисту засобів органів дихання гірничих робітників;

– розробка й удосконалення енергосистем, схем та елементів енергозбереження промислових підприємств;

– удосконалення технології машинобудування, розробка систем планування і управління виробництвом машинобудівних заводів;

– розробка заходів із попередження забруднення повітряного басейну та навколишнього середовища.

Щорічно розширювалася географія науково-дослідних закладів, які співпрацювали з Донецьким політехнічним інститутом. Якщо у 1971 р. інститут спільно з іншими науковими установами виконував 25% від усіх наукових розробок інституту, то в 1975 р. ця частина становила 42%.

Відомо, що у великих наукових колективах ефективність творчих пошуків великою мірою залежить від організації роботи науковців. Багато зусиль й енергії для розвитку науки в політехнічному інституті доклав М. П. Зборщик, який протягом 1971–1999 рр. був проректором із наукової роботи. Він захистив кандидатську і докторську дисертації в галузі гірничої геомеханіки, опублікував понад 470 наукових праць, із них 15 монографій і навчальних посібників для студентів гірничих інститутів і факультетів.

Гордість ДонНТУ — учасники церемонії вручення
дипломів кращим випускникам
Донецької області, 2007 р.

Науковій громадськості та фахівцям вугільної промисловості він відомий як видатний учений у галузі гірничої геомеханіки в умовах підземної розробки глибоких вугільних шахт. Розроблені ним нові способи забезпечення стійкості підготовчих виробок широко впроваджені у промисловість і стали нормою проведення гірничих робіт на великих глибинах. Він — автор наукового відкриття.

М. П. Зборщик удостоєний почесного звання «Заслужений працівник вищої школи Української РСР», лауреата премії Ради Міністрів СРСР і лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки. У 1991 р. він обраний академіком Інженерної академії СРСР. Під його науковим керівництвом дев’ять осіб підготували й захистили докторські й 17 — кандидатські дисертації. М. П. Зборщик має понад 120 авторських свідоцтв на винаходи.

Про серйозний науковий потенціал політехнічного інституту й ефективну науково-дослідну роботу свідчить і той факт, що в ДПІ сформувалося кілька наукових шкіл, які отримали широке міжнародне визнання на початку 1970-х років.

Відому школу гірничих механіків заснував академік АН УРСР В. С. Пак. Продовжувачем його справи був випускник інституту, доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії СРСР і заслужений діяч науки і техніки УРСР В. Г. Гейєр. Під його керівництвом успішно розвивалися наукові напрями розробки автоматизованих систем шахтного водовідливу і гідротранспорту корисних копалин. Він — автор 70 винаходів, п’яти патентів, 270 наукових публікацій, двох підручників. Два навчальні посібники В. С. Пака і В. Г. Гейєра для студентів гірничих вузів були перекладені грузинською, болгарською, угорською, румунською, китайською мовами.

Наукові роботи з автоматизації шахтного водовідливу стали основою створення серійної апаратури й автоматизації на більш ніж 90% усіх водовідливних установок шахт Донбасу.

Світовий досвід показав, що під час підземного видобування вугілля однією із прогресивних технологій є гідромеханізація, застосування якої значно підвищує продуктивність праці шахтарів, покращує умови і безпеку їх роботи.

Протягом тривалого часу невирішеними залишалися питання підйому вугілля з великих глибин і комплексної автоматизації управління гідрошахтами. Саме ці проблеми й були пріоритетними в наукових пошуках кафедри гірничої механіки. Теоретичні дослідження ерліфтів як способу підйому гідросуміші з великих глибин уперше в світовій практиці стали основою розробки механізму гідропідйомників на двох великих гідрошахтах: з 1967 р. — на шахті «Красноармійська» тресту «Добропіллявугілля» і з 1970 р. — на шахті ім. 50-річчя СРСР тресту «Краснодонвугілля». Застосування ерліфтів економило щорічно 3 млн крб. Підйом вугілля ерліфтами з великих глибин увійшов важливою складовою частиною до ліцензії «Гідравлічний видобуток вугілля», яку було продано в США і Японію за 1 млн інвалютних крб.

Позитивний досвід експлуатації ерліфтів на шахтах став базою для розробки і впровадження системи гідромеханізованого очищення підземних ємностей від шламу, що звільнило кілька тисяч робітників, зайнятих важкою некваліфікованою роботою в несприятливих і часто небезпечних умовах; гідротранспортної системи з ерліфтами для вилучення попелу і шлаку на теплових електростанціях Приморської, Ладозької, Екібастузької, Нерюнгрінської ДРЕС, Калінінської ТЕЦ–4; ерліфта для підйому копалин із дна морів і океанів (роботи були включені до програми освоєння Світового океану) та ін. Це зекономило державі мільйони карбованців.

Голова Національних зборів В’єтнаму
Нгуєн Ван Ан (у центрі)
під час відвідування ДонНТУ

Заслуговує на увагу наукова школа енергоощадної технології гарячої і холодної прокатки сталі, яку створив В. М. Клименко. Заслужений діяч науки і техніки УРСР, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри «Обробка металів тиском» (ОМТ) В. М. Клименко прийшов у науку, маючи великий практичний досвід роботи на металургійних заводах. Під його керівництвом з лютого 1964 р. кафедра ОМТ перетворилася на потужний колектив, здатний вирішувати серйозні науково-технічні завдання.

Проф. В. М. Клименко особисто розробив оригінальні теорії і здійснив експерименти в галузі прокатки сталі. Вони здобули визнання широкого загалу фахівців як у СРСР, так і за кордоном. До них належать дослідження нерівномірної деформації і розширення металів при прокатці зливків на блюмінгу і слябінгу, метод і теорія прокатки металу із защемленням, теоретичні методи визначення тиску металу на валки та ін. Реалізація цих наукових розробок у промисловості давала великий економічний ефект. Колектив кафедри успішно розвивав перспективні напрями з підвищення ефективності і покращення якості продукції у листопрокатному й волочильному виробництвах, а також із застосування низькочастотних коливань під час прокатки. Було розроблено принципово нові технології, обладнання, прилади і пристрої, які дозволили не лише підвищити продуктивність роботи і покращити якість прокатної продукції, а й автоматизувати та контролювати процеси прокатки. Усі роботи кафедри ОМТ виконувалися на рівні винаходів, і колектив щорічно отримував від 30 до 50 авторських свідоцтв. Наукові розробки цієї школи неодноразово експонувалися на виставках ВДНГ СРСР та УРСР, а також за кордоном. За комплексне дослідження і застосування результатів розробок на обтискних заготовчих верстатах заводу «Азовсталь» і способу для вимірювання сил натягу при безперервній сортовій прокатці В. М. Клименко та його учні отримали медаль ВДНГ. Багато промислово розвинутих країн, зокрема Японія, США, ФРН, Англія, Франція, Швеція, Австрія, НДР, придбали 15 патентів на винаходи вчених кафедри. Лише за 1971–1975 рр. економічний ефект від застосування розробок колективу кафедри склав 10 млн крб. Кафедра співпрацювала із металургійними заводами «Азовсталь», ім. Ілліча (м. Маріуполь), Донецьким, Макіївським металургійними підприємствами, заводами «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» та іншими, а також із провідними науково-дослідними інститутами країни. Проф. В. М. Клименком особисто, а також у співавторстві зі своїми учнями і співробітниками було опубліковано понад 450 наукових робіт, із них шість монографій і навчальних посібників, отримано 110 авторських свідоцтв на винаходи. Під його науковим керівництвом 40 осіб захистили кандидатські дисертації.

Святкування 85-річчя ДонНТУ, 2006 р.

Ця наукова школа зараз продовжує свою діяльність під керівництвом доктора технічних наук, член-кореспондента НАН України О. А. Мінаєва. Його наукові інтереси — теоретичне й експериментальне дослідження технології виробництва сортового прокату.

Відома серед гірників школа сформувалася на кафедрі гірничих машин. Її засновником був проф. Я. І. Альшиц, а продовжував діяльність школи проф. Г. В. Малєєв, очолюючи кафедру у 1974–1984 рр. Колектив плідно працював над важливим науковим напрямом «Розробка теорій робочих процесів й обґрунтування оптимальних структур і параметрів високопродуктивних і надійних гірничих машин і комплексів». Виконані дослідження завершувалися розробкою технічних рішень на рівні винаходів (8–12 авторських свідоцтв щорічно). Двом фірмам Німеччини продали ліцензії на виробництво двох вугільних комбайнів. Низка розробок кафедри експонувалася на ВДНГ СРСР і УРСР. Наукові співробітники цієї школи тісно співпрацювали з Інститутом гірничої справи ім. Скочинського, Дондіпровуглемашем, машинобудівними заводами. Економічний ефект від упровадження розробок кафедри лише за 1981–1983 рр. склав 5 млн крб.

Відомою була й наукова школа охорони навколишнього середовища. У 1970-ті роки наукові співробітники під керівництвом Б. М. Носовицького розробили техніко-економічне обґрунтування для будівництва комплексів утилізації відходів для десяти металургійних підприємств України. Реалізація цих заходів дозволяла не лише значно покращити атмосферу повітряного і водного басейнів, а й ліквідувати шлаконакопичувачі. Щорічна економія від їх здійснення складала десятки мільйонів карбованців.

Авторитет учених інституту в галузі охорони навколишнього середовища був широко відомий у республіці. У середині 1980-х років ДПІ був головною організацією у здійсненні регіональної науково-технічної програми «Вторинні ресурси для вугільної промисловості», у виконанні якої брали участь 60 промислових підприємств і 21 науково-дослідний інститут.

Результативною була у 1980-х роках робота з раціонального використання мінеральних ресурсів і охорони навколишнього середовища за рахунок утилізації залізомістких відходів металургійного виробництва, яка виконувалася за міжвузівською програмою «Метал»; її здійснення сприяло економії в народному господарстві 1,4 млн крб. на рік. У цілому в галузі охорони навколишнього середовища учені інституту за 10 років (1976–1985) виконали 34 теми з великою економічною і соціальною ефективністю.

Визнана наукова школа сформувалася й на кафедрі фізики, якою з 1973 р. керує доктор технічних наук, проф. В. О. Гольцов. Це видатний інженер — металург, металофізик і матеріалознавець, учений зі світовим ім’ям, академік Міжнародної інженерної академії і Міжнародної академії інформатизації, член Ради директорів Міжнародної асоціації водневої енергетики. З 1977 р. — науковий керівник Проблемної науково-дослідної лабораторії взаємодії водню з металами та водневих технологій.

Професор В. О. Гольцов відкрив явище воднефазового наклепування, висунув, обґрунтував та розробив нову парадигму матеріалознавства, відому сьогодні як «Воднева обробка матеріалів». За видатний внесок у розвиток водневої енергетики і водневої обробки матеріалів В. О. Гольцов відзначений багатьма винагородами міжнародних організацій.

Кафедра фізики в межах договірних проектів проводить комплекс науковометричних та аналітичних досліджень світового розвитку водневої енергетики, розроблено нову концепцію майбутнього переходу людства до ери водневої цивілізації. Вона прийнята радою директорів Міжнародної асоціації водневої енергетики (МАВЕ) як Концепція про рух людства екологічно чистим вектором «Воднева енергетика — Воднева економіка — Воднева цивілізація».

Зустріч представників японської компанії
«Токіо Боекі Лтд.» із проректором
Є. О. Башковим і ректором О. А. Мінаєвим

У процесі досліджень науковці кафедри виявили й експериментально вивчили нові явища в системах метал-водень: дифузійно-кооперативні перетворення й воднево-фазове наклепування, що призводить до зміцнення металів, їх пластифікування, рекристалізації; індуційовані воднем високотемпературні дифузійні фазові перетворення у сплавах, що ведуть до поліпшення їх магнітних властивостей; явище водневопружності, що зумовлює зворотну й незворотну формозміну металів. Розроблені наукові основи нової галузі фізичного матеріалознавства, що отримали назву «Воднева обробка матеріалів», мета якої — поліпшення структури й властивостей матеріалів шляхом упливу на них розчинним воднем.

Донецький політехнічний інститут постійно зміцнював зв’язки з виробництвом. У 80-х роках з’явилися такі нові форми, як навчально-науково-виробничі комплекси (ННВК), філії кафедр, експериментальні ділянки і лабораторії на підприємствах, де здійснювалися інститутські розробки. Так перший ННВК був утворений у 1978 р. у складі ДПІ, Донецького й Макіївського металургійних заводів, інститутів ДонНДІчормет та прикладної математики і механіки АН УРСР. Узагальнення позитивних результатів перших років роботи ННВК спрямувало подальший їх розвиток.

До складу ННВК «Вугілля» (організованого у 1984 р.), увійшли гірничий факультет ДПІ і виробниче об’єднання «Артемвугілля». Навчально-виробничий комплекс «АСУ — провітрювання» (1985) утворили ДПІ, МакНДІ, Донецька філія інституту «Гідровуглеавтоматизація», Обчислювальний центр Мінвуглепрому УРСР, виробничих об’єднань «Донецьквугілля», «Краснодонвугілля» та «Укрзахідвугілля».

Уже в 1987 р. на основі творчої співпраці здійснювалася робота з 294 підприємствами і 185 науковими закладами й організаціями, а також із 29 академічними науковими закладами.

Свій внесок у науку зробили два інженерні центри, створені в 1986 р. До складу центру «Агломерат» входили ДПІ, ДонНДІчормет і Дніпропетровський металургійний інститут. Інженерний центр «Електрошлакова технологія і раціональні методи легування металу» був базовою організацією Донецької філії інженерного центру Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона АН УРСР. До опорного пункту центру входили виробниче об’єднання «Донецьквуглеремонт» і ПКТІ «Союзвуглемаш». Основними напрямами роботи центру були розробка і впровадження електрошлакового кокільного лиття з утилізацією відходів зношених деталей, розробка й упровадження перспективних технологій електрошлакової наплавки для відновлення механізмів. Розробки центру впроваджувалися на Рутченківському рудоремонтному заводі, Донецькому заводі «Коксохімобладнання», Навойському гірничометалургійному комбінаті та інших.

Підвищенню ефективності роботи кафедр, якості підготовки фахівців сприяло створення на промислових підприємствах філій кафедр вищих навчальних закладів. Показовою у цьому відношенні була діяльність філії кафедри гірничозаводського транспорту. Якісний розвиток багатосторонніх зв’язків, які існували між політехнічним інститутом і шахтою «Україна» (м. Селідове), призвели до спільного рішення Мінвуглепрому УРСР та Міністерства вищої освіти УРСР про створення у 1986 р. на підприємстві філії кафедри «Гірничозаводський транспорт». Головний механік шахти З. М. Мизинець став завідувачем філії кафедри, а доцент ДПІ М. М. Следь — його заступником.

Презентація програми фірми «Сіменс»

Основне завдання філії — сприяння вирішенню двох проблем: прискорення науково-технічного прогресу у вугільній промисловості й підвищення рівня підготовки фахівців. Вирішення першого завдання містило спільне виконання наукових робіт. Так лише за 1986–1991 рр. було виконано десять таких робіт. На шахті пройшов випробовування гіровоз з електроприводом розгону маховика, експериментальний електропривід з індивідуальним електропостачанням та інші, що давало значний ефект. Другий напрям спільних науково-дослідних робіт — розробка рекомендацій із підвищення ефективності роботи окремих виробничих дільниць шахти; третій — спільна винахідницька робота; четвертий — публікація спільних наукових статей; п’ятий — організація наукових семінарів. Викладачами базової кафедри спільно з працівниками шахти «Україна» і студентами були розроблені рекомендації з вибору раціональних способів конвеєрного транспорту під час розкриття целікової частини пласта. Обґрунтування параметрів і компонування багатобарабанного приводу стрічкового конвеєра складного профілю дозволило скоротити ступеневість транспортного ланцюга. Упровадження на стрічкових конвеєрах підготовчих вибоїв проміжного фрикційного приводу з особливим контактом дозволило збільшити довжину конвеєра на 25%.

Уже за перші два роки спільної праці (1987–1989) економічний ефект від здійснення рекомендацій становив сотні тисяч карбованців. За результатами винахідницької роботи співробітників базової кафедри та її філії у 1986–1990 рр. було отримано вісім авторських свідоцтв на винаходи.

1970–1980-ті рр. були одним із найбільш ефективних періодів у науково-дослідній роботі інституту. Обсяг наукових досліджень у політехнічному інституті з 1968 р. до 1988 р. збільшився у 10 разів і становив у 1988 р. 11,4 млн крб. Неухильно зростав й економічний ефект від упровадження наукових розробок. Так, якщо в 1968 р. він складав 3,0 млн крб., то в 1988 р. — 86,7 млн крб. За 20 років віддача на 1 крб. витрат збільшилась у 2,7 разів.

Наукова робота, втілена у друкованій продукції, характеризувалася такими показниками: за 1960-ті роки опубліковано 1300 наукових статей, видано 20 підручників і навчальних посібників, 20 монографій; за 1976–1988 рр. опубліковано близько 13 тис. статей, видано 59 підручників і навчальних посібників, 130 монографій.

Подальшого розвитку набула новаторська діяльність. Утричі підвищилося подання заявок на винаходи (1968 р. — 171; 1988 р. — 529), а отримання авторських свідоцтв збільшилось у 4,3 рази (1968 р. — 81; 1988 р. — 357). Усього за 12 років (1976–1988 рр.) було отримано близько 3 тис. авторських свідоцтв, 90 патентів, у промисловості використано 431 свідоцтво з економічним ефектом 29 млн крб.; за кордон продано 12 ліцензій. Учені політехнічного інституту захистили 61 докторську і 814 кандидатських дисертацій.

Підписання угоди між ДонНТУ
та британською компанією «Delcam plc»

Водночас реалізація у виробництві вагомих наукових досягнень учених інституту була невеликою. Усього 8% наукових розробок набули практичного втілення і приносили економічний ефект. Пояснюється це передусім відсутністю державної системи практичного втілення нових розробок. Не існувало надійного механізму впровадження передової техніки, необхідні кошти для цього не виділялися. Проект експериментально-дослідного заводу для здійснення наукових розробок учених інституту за багато років перетворився на нереальну мрію розробників нової техніки.

Важливою складовою науково-дослідної роботи в інституті була «студентська наука». Кількість студентів, які брали участь у НДР, постійно зростала. Якщо у 60-х роках науковою роботою займалися 6,5 тис., то в 1980 р. — 11 043 студенти. У 1980 р. в наукових гуртках працювало 7,5 тис. студентів, в СКТБ — 206, у виконанні договірної тематики — 990, держбюджетної — 237. Курсові роботи виконували 1142 і дипломні — 1327 студентів. Особливо добре ця робота була організована на кафедрах гірничозаводського транспорту, гідропневматичних установок і гідравліки, технології і техніки геолого-розвідувальних робіт та ін.

Якщо у 1976 р. у республіканському та всесоюзному конкурсах студентських робіт із технічних і гуманітарних наук брали участь 223 студенти, то в 1980 р. — 929, із них 90 отримали нагороди. У 1986 р. на всесоюзному конкурсі було отримано п’ять медалей у галузях технічної кібернетики, гірничої справи, геолого-мінералогічної науки, електротехніки.

У 1960 р. було створено студентське проектно-конструкторське бюро (СПКБ) з метою забезпечення можливостей для виконання студентами реальних курсових і дипломних проектів, залучення їх до здійснення проектно-конструкторських робіт із науково-дослідної тематики інституту. Багато зробив для організації плідної роботи бюро І. М. Фрішман, який очолював його 20 років до 1986 р. Вже на другому році існування СПКБ 134 студенти виконали 16 проектів на суму 25 тис. крб. Авторські свідоцтва отримали В. Климник за роботу «Дослідження і розробка конструкції гідравлічного удару» і С. Андрієнко — «Захист від втрат у ланках дистанційного управління шахтними електростанціями». Роботи окремих студентів упроваджувалися у виробництво. Студент С. Колоніхін під керівництвом доц. А. Г. Левенцова розробив для Суходольської ЦЗФ пристрій для автоматизованого контролю жорсткості води в котлах, який успішно застосовувався на фабриці. Розробка пристрою, здатного вловлювати хімічні продукти з метою зменшення корозії апаратури, належала студенту В. Пономаренку (керівник — проф. М. Д. Кузнецов) і була застосована на Авдіївському та інших коксохімічних заводах.

Багато студентів пройшли школу СПКБ і стали кваліфікованими співробітниками інституту. У 1975 р. зі студентської лави прийшов до СПКБ О. В. Булахов і через одинадцять років очолив його. У 1987 р. бюро було перетворено на проектно-конструкторський відділ (ПКВ) науково-дослідної частини інституту. У наступні роки колектив ПКВ багато і плідно працював над створенням гнучких трубопроводів, шлакокабелів та іншого обладнання для підводних робіт, виробництвом нових видів кабельної продукції, організацією безперервного коксування.

Щорічно зростала кількість наукових публікацій за участю студентів: у 1978 р. — 56 статей, а у 1988 р. — 592. Всього за 1978–1988 рр. за участю студентів було опубліковано 2585 статей. За цей же період було подано 1615 заявок на винаходи й отримано 597 авторських свідоцтв. За вказаний період 6228 робіт було подано на республіканський і 3134 — на всесоюзні конкурси й отримано відповідно 978 і 180 премій.

За активну участь у науково-технічній творчості студенти політехнічного інституту отримали у 1975–1990 рр. 20 медалей «За кращу студентську роботу» на Всесоюзному конкурсі, 18 медалей АН УРСР, вісім премій ім. Ленінського комсомолу.

У 60–80-х рр. плідну науково-методичну роботу проводили викладачі гуманітарних кафедр. Зокрема кафедра англійської мови брала активну участь у роботі над державними темами, які сприяли подоланню дефіциту підручників з англійської мови для студентів старших курсів технічних вищих навчальних закладів. Основний напрям діяльності колективу кафедри німецької мови — теорія розробки підручників і навчальних посібників із технічних спеціальностей. На замовлення Міністерства вищої освіти України видавництвом «Вища школа» видано два навчальні посібники «Німецька мова» для студентів заочної форми навчання й аналогічний — для студентів металургійних і механічних спеціальностей російською й українською мовами. Другим напрямом роботи кафедри була розробка і наукове обґрунтування впровадження у навчальний процес нових зв’язків і можливостей використання навчального телебачення у викладанні іноземних мов, розробка нових моделей занять. Матеріали досліджень знайшли відображення у 60-ти публікаціях, про них доповідали на конференціях у Берліні, Дрездені, Лейпцигу, Магдебурзі, Москві, Ленінграді, Києві, Пермі, Дніпропетровську.

Викладачі кафедр гуманітарних дисциплін брали активну участь у написанні праць з актуальних проблем, співпрацювали з ученими інших країн, захищали дисертації. Викладачі кафедри історії КПРС (з 1991 р. — кафедра історії) брали участь у підготовці таких ґрунтовних видань, як «Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область», «Історія Донецького політехнічного інституту». Доцент О. М. Максимов опублікував монографію про революційні події 1905 р. на Донбасі, а Л. Т. Прокоф’єва видала роботу про події громадянської війни. Викладачі кафедри філософії під керівництвом завідувача доц. О. О. Фаворського, а пізніше Л. О. Алексєєвої працювали над проблемами «Філософія, наука, техніка, гуманізм» та «Актуальні проблеми соціальної філософії».

Наукові інтереси кафедри політичної економії (з 1991 р. — економічної теорії) групувалися навколо таких проблем, як науково-технічний прогрес у галузях важкої промисловості, соціально-економічні проблеми, життєвий рівень трудящих і питання соціального захисту населення в умовах перехідної економіки, споживчий ринок в умовах переходу до ринкової економіки та ін.

В інституті діяв факультет суспільних професій, який допомогав студентам опановувати основи лекторської майстерності, виховної роботи з дітьми, журналістики. Багато фахівців були громадськими кореспондентами інститутської багатотиражної газети «Радянський студент», яка відображала на своїх сторінках багатогранну діяльність колективу інституту.

Багато і плідно працював клуб бойової слави, який створив полковник у відставці ентузіаст Ф. К. Соснін. Активним учасником майже усіх заходів, які проводилися у клубі, був Герой Радянського Союзу, викладач кафедри наукового комунізму Н. П. Бойко. Клуб став центром військово-патріотичного виховання.

У 1971 р. було відкрито музей історії ДПІ. Його експозиція відтворювала основні етапи становлення та розвитку першого на Донбасі вищого навчального закладу.

Ознакою часу став рух студентських будівельних загонів (СБЗ), який мав велике значення у трудовому вихованні студентів. Донецькі політехніки підкорювали цілину в Казахстані й Калмикії, зводили промислові споруди, школи, дитячі садки, житлові будинки в Магадані і на Колимі, в Тюмені і Криму, працювали на будівництві навчальних корпусів і гуртожитків свого інституту. Цікавим починанням було формування спеціалізованих і науково-виробничих загонів, що поєднували роботу в СБЗ із проходженням виробничої практики. Такі загони працювали переважно на підприємствах Донецької і Ворошиловградської областей. Тільки у 1980 р. вони виконали на 2,5 млн крб. робіт, видобули 80 тис. т вугілля, пройшли 350 і відремонтували 6880 м гірничих виробок, виплавили 16 тис. т чавуну і 30 тис. т сталі.

Командирами СБЗ у різні роки були студенти В. Сєдов, Н. Конкін, С. Іванов, В. Ходилін, С. Кудринський, В. Сердюк, В. Чиги, Н. Тіхюшенко. Поруч зі студентами у будівельних загонах працювали й молоді викладачі інституту М. І. Савін, В. П. Шевченко, Н. А. Єньшин, Г. І. Цапенко, Н. П. Косарєв, А. А. Гусаров, В. Ф. Смолін та інші.

Важливим центром естетичного виховання студентів продовжував залишатися університет культури. У 1970-х роках успішно керувала університетом Р. І. Ройтблат, у 1980 р. — М. Й. Скоринін. На трьох факультетах університету (образотворчому, літературному і музичному) знайомилися з досягненнями світової і вітчизняної культури в різні роки від 700 до 1200 студентів. Лекції з образотворчого мистецтва студентам читали провідні фахівці найбільших музеїв, картинних галерей країни: Ермітажу, Російського музею (Ленінград), Третьяковської галереї (Москва), Донецького художнього музею, а також викладачі художнього училища. Перед студентами виступали народні артисти СРСР В. Балашов, М. Журавльов, артисти донецьких театрів і філармонії, відбувалися зустрічі із молодими українськими письменниками (В. Коротичем, І. Драчем). При університеті культури працювали школи молодого лектора з образотворчого мистецтва й літератури, творчі літературні та музичні колективи. Університет культури ДПІ було нагороджено дипломом І ступеня на Всесоюзному огляді університетів культури вищих навчальних закладів.

Свої творчі здібності студенти мали можливість розвинути у гуртках художньої самодіяльності. В інституті в цей час діяло десять загальноінститутських художніх колективів: хор, оркестри народних інструментів і духовий, ансамбль баяністів, танцювальний колектив, СТЕМ, вокально-інструментальні ансамблі та інші, в яких на початку 70-х років брали участь більше 200 студентів та ще 700 студентів були задіяні в художній самодіяльності на факультетах.

Традиційним став конкурс Клубу веселих і кмітливих. Його якості сприяла діяльність керівника студентського клубу Ігоря Борця, режисера Володимира Лівшиця. Вони ініціювали створення в інституті Студентського клубу. В 1975 р. І. Борц уперше організував в інституті свято гумору й сміху — Гуморину. Згодом вона стала загальноміською, тривала кілька днів і проходила в одному з найкращих залів Донецька — Палаці культури ДМЗ. У 80-х роках самодіяльні артисти ДПІ були затребувані не лише у вузі, де протягом семестру вони давали понад 30 концертів, а й в інших внз.

І. Борц не тільки ініціював проведення Гуморини, а й створив нову форму огляду художньої самодіяльності «Дебют». Студенти-першокурсники розкривали свої таланти в різних жанрах художньої самодіяльності.

Наприкінці березня 1973 р. Студклуб ДПІ вперше провів конкурс театрального мистецтва, у якому взяли участь вісім факультетів. Перше місце посів металургійний факультет, у чому безумовна заслуга режисера К. А. Валиця. У 1974 р. студентський театр ДПІ був визнаний кращим у Донецькій області. Як кращий актор був відзначений студент гірничого факультету В. Левіт (із часом — доктор технічних наук, професор, лауреат Державної премії України).

Популярним серед студентів був вокально-інструментальний жанр. Практично на кожному факультеті був свій ВІА. Ансамбль гірників «Сонячний камінь» під керівництвом студента гірничого факультету О. Мороза навіть брав участь у Всесоюзному фестивалі ВІА «Срібні струни» і одержав звання лауреата.

Художні колективи виступали не лише перед студентами і викладачами інституту, а й за межами навчального закладу: на промислових підприємствах області, у Дніпропетровську, Києві, Москві. Студентські ансамблі «Орфей» і «Нові обличчя» стали призерами обласного огляду вокально-інструментальних ансамблів. Художні колективи інституту гідно були представлені на обласних телевізійних турнірах «Широка страна моя родная» і «Донецкие самоцветы», на Всесоюзному огляді народної творчості.

У 1980-х роках з’явилися нові форми дозвілля студентів, що набули широкої популярності, зокрема кафе-клуби і дискотеки. В інституті діяло п’ять таких кафе-клубів та дві дискотеки. Створювалися також дискотеки на факультетах.

В інституті були гарні умови для заняття фізкультурою і спортом. У студентському містечку обладнані спортивні майданчики для гри у футбол, волейбол, баскетбол. У 1967 р. відкрився критий плавальний басейн, у 1972 р. — перший в Україні легкоатлетичний манеж.

Доброю традицією стало проведення спартакіад інституту з різних видів спорту, у яких брали участь як студенти, так і викладачі навчального закладу.

Приділялася увага підготовці спортсменів вищого класу. Лише в 1968 р. спортсмени інституту були представлені на п’яти міжнародних, 11 загальносоюзних, 43 республіканських та 185 обласних змаганнях. Діяли спортивні секції з 30 видів спорту, які відвідували понад 60 студентів. Заняття проводили 50 викладачів кафедри фізичного виховання. Серед них — п’ять заслужених тренерів України і 20 майстрів спорту СРСР. Вихованці інституту неодноразово посідали призові місця у республіканських і всесоюзних змаганнях із легкої та важкої атлетики (А. Гутник, Г. Єщенко), бадмінтону (Є. Боброва, В. Кузєма), волейболу (тренер А. В. Петрик), боротьби дзюдо (А. Пупин). Було підготовлено кілька сотень майстрів і кандидатів у майстри спорту, які стали гордістю інституту. Із-поміж них — чемпіони України та СРСР з акробатики І. Кулинкін та І. Вареник, з вільної боротьби — А. Приходченко, срібний призер Олімпіади у Москві В. Архипенко.

Університет сьогодні: інтеграція у європейський освітній простір

Зустріч студентів із Героєм України
О. М. Риженковим — випускником
металургійного факультету ДонНТУ

Проголошення незалежності України у 1991 р. започаткувало глибокі політичні, соціально-економічні перетворення в країні. Значних змін потребувала система вищої школи, яку треба було реформувати з урахуванням формування ринкової економіки, громадянського суспільства. За цих умов роль університетів значно підвищувалася у вирішенні базових завдань вищих навчальних закладів: підготовки кваліфікованих кадрів та створення інтелектуальної еліти країни. Орієнтація на ринкову економіку, формування конкурентного середовища вимагали докорінної перебудови навчального процесу, ефективної організації наукових досліджень, поглиблення як фундаментальної, так і гуманітарної підготовки. Водночас економічна криза у країні вкрай негативно впливала на процес трансформації вищої школи.

В історії університету 1990-ті — початок 2000-х років — особливий період. Рішенням колегії Міністерства освіти і науки України від 23 липня 1993 р. він був акредитований у повному обсязі за ІV рівнем акредитації з наданням йому автономії, а постановою Кабінету Міністрів України у вересні 1993 р. отримав статус державного технічного університету. З літа 2001 р. ДонДТУ став ДонНТУ — Донецьким національним технічним університетом.

В останні десятиріччя було проведено велику роботу щодо закріплення і подальшого розвитку тих позитивних результатів, що їх досяг колектив університету у попередній період. В університеті впроваджувалися новітні технології вітчизняної і світової освіти й науки. Створювалися нові факультети, кафедри і лабораторії, наукові школи й напрями. Головним же завданням залишалася підготовка для народного господарства країни кваліфікованих кадрів, впровадження у практику результатів прикладних та фундаментальних досліджень, що сприяє інтеграції університету у світовий освітній простір.

Сьогодні Донецький національний технічний університет — це сучасна вища школа, яка впроваджує інноваційну модель освіти і підготовки кадрів. Завдяки зусиллям багатьох поколінь викладачів, науковців, співробітників університету він перетворився на потужний і знаний інтелектуальний та культурний осередок нашої країни.

Міжнародного визнання здобули дослідження багатьох наукових шкіл, зокрема в гірничо-геологічній, металургійній, хімічній галузях, комп’ютерних технологіях, економіці. Досвід науковців університету використовується під час підготовки державних і регіональних соціально-економічних програм, вчені ДонНТУ активно залучаються до розробки законів України, інших державних і галузевих нормативних документів. Викладачі університету є експертами й консультантами державних органів влади, Вищої атестаційної комісії, членами робочих груп Міністерства освіти і науки України.

Перший проректор О. А. Троянський
із Послом Австрії в Україні
Вольфом Дітріхом Хаймом
та Почесним Консулом Австрії
у Донецьку — випускницею ДонНТУ
Н. А. Тарадайко

Навчальний процес модернізовано на засадах Болонської декларації. З метою підвищення якості вищої освіти за рахунок створення умов для систематичної планомірної роботи студентів і надання їм можливості вивчення і засвоєння теоретичного та практичного матеріалу навчальних дисциплін окремими частинами в університеті запроваджена кредитно-модульна система організації навчального процесу. Важливою складовою викладання всіх дисциплін є широке використання інформаційно-комп’ютерних технологій. Студентам університету забезпечено доступ до джерел різноманітної інформації та навчальних програм за допомогою всесвітньої мережі Інтернет. З метою підготовки студентів до роботи у ринковій економіці на багатьох кафедрах під час практичних занять викладачі використовують різноманітні активні методи навчання, студенти вчаться самостійно знаходити шляхи розв’язання конкретних проблем і завдань.

Університет відійшов від підготовки фахівців вузького профілю. Навчальні плани побудовано так, щоб студенти набули глибоких знань із соціально-гуманітарних, загальнонаукових і загальноінженерних та спеціальних дисциплін. У навчальному закладі успішно реалізується концепція ступеневої підготовки фахівців: довузівська підготовка — молодший фахівець — бакалавр — спеціаліст — магістр — кандидат наук — доктор наук.

В останні десятиріччя в університеті динамічно розвивається підготовка фахівців за новими напрямами. Зокрема у 1990-х роках в університеті розпочалася підготовка фахівців за спеціальностями «Міжнародна економіка», «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємства», «Промислова екологія та охорона навколишнього природного середовища», «Комп’ютерні системи медичної та технічної діагностики», «Економічна кібернетика» та іншими.

Продовжує вдосконалюватися матеріально-технічна база закладу. Сьогодні університет розміщений у 22-х навчальних, лабораторних, спеціалізованих корпусах і спорудах загальною площею майже 134 тис м². Забезпечення навчального процесу лабораторним обладнанням, верстатами, приладами й засобами контролю і діагностики в основному задовольняє потреби на рівні вимог вищої інженерної школи та підтримується в належному технічному стані. Усі навчальні підрозділи університету були забезпечені персональними комп’ютерами. Більшість комп’ютерного парку об’єднана в локальну комп’ютерну мережу університету і має доступ до Інтернету. Налагоджено систему сервісного обслуговування ПЕОМ, яка дає можливість підтримувати велику кількість комп’ютерів у робочому стані.

Університет має одну із найбільших у регіоні бібліотек, фонд якої складає майже 1,3 млн томів літератури з усіх напрямів підготовки фахівців. Завершується будівництво сучасного бібліотечно-інформаційного центру. Він матиме 12 читальних залів, три комп’ютерні класи на 150 місць, медіатеку з індивідуальними місцями для читачів різних категорій, виставковий центр. Улітку 2007 р. через Українську національну освітню мережу «УРАН» університет приєднався до європейської науково-освітньої мережі GEANT2. До цієї мережі підключені 34 європейські країни, мають доступ понад 3 млн учених, викладачів та студентів, які представляють понад 3500 університетів і наукових організацій Європи.

Цей період життя навчального закладу тісно пов’язаний із діяльністю доктора технічних наук, професора, члена-кореспондента Національної академії наук України, ректора університету О. А. Мінаєва.