Викладач Олександр Мороз, 1966

В Інтернеті випадково побачив сторінки збірника кращих мелодій. Серед них — «Вальс цветов» П. Чайковського, яким був зачарований на І курсі. Вальс повернув мене в 1960-й. Мені 16 років. Тоді популярними ставали грамофонні платівки, очевидно, в зв’язку з масовим випуском радіол. «Латвія» стояла у кімнаті Володі Біденка в гуртожитку № 5 на вул. Ломоносова, ми були першими поселенцями цього нового студентського дому. Придбану мелодію слухали разом. Згодом я віз платівки в село, де мій і моїх старших братів товариш, він же завклубом Василь Борисенко, радо приймав такі подарунки, бо до вечірніх кіносеансів вони звучали для молодих і старших земляків. А мені гріло серце те, що краса і добро, які пливли з мелодій, з моєї «подачі» єднали людей, звеселяли їхні душі.

Вважаю ті часи найкращими у своєму житті. І не тільки тому, що вони пов’язані з юністю (ностальгія тут природна), а через те, що в студентські роки ми жили єдиною сім’єю. Скромною, майже бідною, але щедрою на доброзичливість, взаємну підтримку, братерство. Такої щирості в стосунках, без заздрощів, меркантильності, кон’юнктурщини, претензійності… ніде не зустрічалося згодом, у жодному колективі. А ще нас єднало почуття спільності прагнень з усім народом, причетності до позитивних зрушень, відчутних у повсякденному житті. Співчуваю нинішньому студентству саме в цьому, — вони не переживали спільного піднесення, гордості від, скажімо, польоту Юрія Гагаріна, майже ровесника, котрим захоплювався увесь світ. Того пам’ятного дня, 12 квітня 1961 р., почувши з «динаміка» в комірчині шевця (правіше від корпусу № 1) повідомлення про політ, я ледь дочекався, поки майстер поставить набійки, і побіг на другий поверх, де професор М. Браун читав лекцію з «Металознавства».

 — Хлопці! Наші в космосі!..

З братами у відпустці — вчергове «на морі» (морі роботи)

З братом Віктором та в’єтнамцями ми п’ять років прожили в одній кімнаті. Ле хиу Лок — один із них…

Пісні Майї Кристалінської та Володимира Трошина, голос Робертіно Лоретті, що линув з усіх вікон гуртожитку, «вогники» і КВН, міжнародні успіхи фігуристів і хокеїстів, спортивні досягнення Валерія Брумеля, Юрія Власова, Валерія Попенченка, Бориса Шахніна і Лариси Латиніної, злет київського «Динамо» з найкращим лівим крайнім Валерієм Лобановським (у будь-якій команді з цифрою «11» на футболці грати міг лише найсильніший футболіст)… Все це було тлом, що супроводжувало основне — добросовісне навчання. І сьогодні тодішніми бачу професорів та викладачів академії: В. Сідорка та В. Розова, які читали мою улюблену дисципліну — «Нарисну геометрію і креслення», викладачів інших предметів: Б. Драганова, Б. Фельдмана, братів Шкурських, Г. Залевського, І. Езрохі, П. Корольова, М. Савченка, О. Каптановського…, освоюю настанови декана П. Кравченка, уроки тренера з боротьби Б. Гуревича, чую своїх друзів Миколу Миронова, Петра Павленчика, Миколу Ремезенка, Ернста Наумчика, Сергія Козирєва, Михайла Суменка, Миколу Юшка, Леоніда Середу, Анатолія Пачевського, Василя Мушка, Анатолія Демка, Віктора Ждана, Петра Голубенка…, однокурсників-в’єтнамців Лока, Хунга, Чан Фака, Тоана… Наш потік — 126 студентів, з них — дві дівчини Валентини.

Серед випускників 1965 р.: організатори виробництва і вчені, викладачі та конструктори, технологи, управлінці… власне, — інженери. Ніхто з них не загубився в житті, багатьох, на жаль, зустріти вже не вдасться. Зберігати зв’язки поміж собою допомагав створений нами клуб однодумців, друзів, однокурсників, соратників (російська абревіатура — ЕДОС). Незмінним президентом клубу понад 30 років був доцент Анатолій Демко — батько двох синів, теж випускників факультету, кандидатів технічних наук. Змінив його на цій найвищій для нас посаді професор Дмитро Григорович Войтюк — визнаний наставник українських агроінженерів, хранитель традицій академії і факультету.

Розповідати про академію кожен із колишніх студентів міг би багато, про це йдеться у випускному альбомі, де на останній сторінці є мій вірш «Не надо печалиться очень, ребята…».

Після захисту дипломного проекту я написав подяку каштану, що росте поряд з корпусом № 2.

Цей вірш, здається, не увійшов до збірок. Просто, пам’ятаю, адже пройшло всього… 53 роки.

Про себе зайве не говоритиму, оскільки біографія багато разів публікувалася. Хіба пунктирно: студент, інженер, солдат, викладач, інженерні посади в районі та області, партійна робота, депутатство (двічі Голова парламенту). Звань не добивався, від нагород відмовився, хабарів не брав і не давав, нікого і ніколи не зраджував, в інших ціную людину. На обкладинці збірника «Долею оплачені слова», що вийшов тільки-но, те ж саме сказано рядками:

День Перемоги, 2003 р.

Усі роки веду здоровий спосіб життя, люблю хорошу літературу, інколи пишу сам (проза, поезія, публіцистика), готую до видання 28 книжку, маю чимало лауреатських відзнак.

Життєве кредо: «Здолай себе!», водночас «Будь самим собою!».

120-річчя наш університет зустрічає в, можливо, найскладніший період історії нашої держави. І хоч ректорат під сучасним керівництвом намагається (краще, ніж в інших вишах) знівелювати зрозумілу тривогу від невизначеності для студентів, ця тривога є, в ній проектується вся ситуація у країні та суспільстві.

Людина, однак, живе надією. Сподіваючись на її здійснення, бажаю колективу університету великих успіхів, а студентам — віри в те, що на їхні знання і долі чекатимуть простори вільної України, міста, містечка і села. Чекатимуть люди!