Л І Т О П И С     В И П У С К Н И К І В Н А Ц І О Н А Л Ь Н О Ї   Ю Р И Д И Ч Н О Ї   А К А Д Е М І Ї   У К Р А Ї Н И   І М Е Н І   Я Р О С Л А В А   М У Д Р О Г О

AЗІМОВ Чингізхан Нуфатович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Випускник 1965 р.    Доктор юридичних наук, академік Академії інженерних наук України, член-кореспондент Академії правових наук України, лауреат Державної премії УРСР Народився 16 грудня 1931 р. у м. Казані (РФ). У 1962 р. вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1965 р. В інституті працював на різних посадах від лаборанта до завідувача кафедри цивільного права (1988–1993). У 1971 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Правове регулювання службових винаходів науково-дослідних і конструкторських організацій», а в 1981 р. – докторську дисертацію «Договірні відносини в галузі науково-технічного прогресу». З 1983 р. – професор кафедри цивільного права. Опублікував понад 100 наукових праць: «Забезпечення виконання зобов’язань» (1975), «Науково-технічна інформація і право» (1978), «Договори на науково-дослідницькі й конструкторські роботи» (1976), «Заставне право» (1993), «Основи патентного права України» (1994) та ін. Брав участь у підготовці підручника «Радянське цивільне право» (1977, 1983), за що у 1984 р. йому присуджена Державна премія України. Співавтор підручника «Цивільне право України: 4.1» (2000). Брав активну участь у законотворчій діяльності. Був членом комісій з розробки проектів ЦК і ГК України, членом двох спеціалізованих вчених рад – Науково-консультаційної при Верховному Суді України та при патентному відомстві. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Білорусі за успіхи у науковій роботі та підготовці наукових кадрів, медалями «40 років Радянської Армії та Військово-Морського Флоту» (1958), «Ветеран праці». Почесний суддя м. Цинциннал (США). У 1995 р. його ім’я занесено до «Золотої книги української юстиції». Помер Ч. Н. Азімов 10 жовтня 2002 р. АЛЕКСЄЄНКО Михайло Мартинович РЕКТОР ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1890–1899) Випускник 1869 р.    Заслужений професор, член III та IV Державної Думи Народився 5 жовтня 1848 р. у м. Катеринославі (нині – Дніпропетровськ). У 1869 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету і отримав ступінь кандидата права. Того ж року почав читати лекції на посаді приват-доцента. У 1872 р. захистив магістерську дисертацію «Державний кредит. Нарис наростання державного боргу в Англії і Франції». З 1874 р. продовжував навчання за кордоном (Німеччина, Австрія, Франція), де вивчав фінанси, кредит, а також методику викладання в університетах. У 1879 р. був обраний професором кафедри фінансового права. Викладав курс фінансового права, а також на кафедрі державного права курси російського державного права та державного права європейських країн. У 1886–1890 рр. – декан юридичного факультету, а з 1890 по 1899 рр. – ректор Харківського університету. Результати наукової діяльності викладені в трьох дисертаціях і монографії з теорії податків. Основні напрями наукових досліджень – правове регулювання фінансового обігу, кредитування. Автор наукових праць з питань фінансів і кредиту. Серед них «Погляд на розвиток вчення про податок економістів А. Сміта, Ж.-Б. Сея, Сісмонді, Д.-С. Мілля»; «Загальна теорія перекладання податків»; «Про подушну подать в Росії»; «Організація державного господарювання»; «Руське державне право»; «Лекції з фінансового права: Теорія» та ін. У 1899–1901 рр. був попечителем Казанського, а в 1901– 1905 рр. – Харківського навчальних округів, з 1907 р. – член III та IV Державної Думи, голова думської бюджетної комісії. У 1900 р. у Харківському університеті була заснована премія імені заслуженого професора М. М. Алексєєнка. Помер М. М. Алексєєнко у 1917 р. АЛЬПЕРТ Семен Аронович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ (1982–1992) Випускник 1948 р.    Професор, кандидат юридичних наук Народився 26 березня 1923 р. у м. Харкові. З 1941 по 1945 рр. брав участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут і був прийнятий до аспірантури, де під керівництвом професора М. М. Гродзинського у 1952 р. захистив кандидатську дисертацію «Потерпілий у радянському кримінальному процесі». Вчене звання професора присвоєно у 1985 р. Протягом 40 років займався педагогічною і науковою роботою. З 1953 р. працював на кафедрі кримінального процесу, обіймаючи посади асистента, доцента, професора, завідувача кафедри (1982–1992). Наукові інтереси були пов’язані з дослідженням актуальних проблем кримінального судочинства: принципів кримінального процесу, правового статусу його суб’єктів, теорії кримінально-процесуальних функцій, низки питань доказового права. Особливу увагу він приділяв проблемі обвинувачення у кримінальному процесі. Підготував п’ять кандидатів юридичних наук. Має близько 100 наукових праць: «Учасники радянського кримінального процесу». БАЖАНОВ Марко Ігорович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Випускник 1948 р.    Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, дійсний член (академік) Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки УРСР Народився 30 грудня 1922 р. у м. Умані Черкаської області. З перших і до останніх днів Великої Вітчизняної війни працював на заводі Міністерства авіапромисловості. У 1945 р. вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив з відзнакою в 1948 р. і відразу вступив до аспірантури рідного вузу. Протягом 1951–1955 рр. обіймав посаду викладача кафедри кримінального процесу. Упродовж 1955–1960 рр. М. І. Бажанов завідував циклом кримінального права і процесу Всесоюзних курсів перепідготовки прокурорських працівників Прокуратури СРСР. Водночас Марко Ігорович працював на кафедрі кримінального права і процесу Харківського юридичного інституту. У 1960 р. М. І. Бажанов обійняв посаду асистента кафедри кримінального права і процесу. Через три роки його затвердили у вченому званні доцента цієї кафедри. З 1969 р. Марко Ігорович працював професором кафедри кримінального права. У 1951 р. М. І. Бажанов захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук – «Зміна обвинувачення в радянському кримінальному процесі», у 1967 р. – докторську «Законність та обґрунтованість основних судових актів у радянському кримінальному процесі». У 1969 р. Марку Ігоровичу присвоїли звання професора. В 1993 р. його обрали дійсним членом (академіком) Академії правових наук України. Головними напрямами наукових досліджень М. І. Бажанова були: проблеми загальної частини кримінального права (співучасть у злочині, множинність злочинів, призначення покарання). Марко Ігорович підготував 16 кандидатів юридичних наук і був науковим консультантом з двох докторських дисертацій. М. І. Бажанов – автор понад 160 наукових праць, зокрема 12 монографій (у співавторстві – 7). Основні роботи: «Призначення покарання за радянським кримінальним правом» (1980), «Злочин проти особистості в КК УРСР і судовій практиці» (1987), «Особа – під охороною кримінального закону» (1996, співавт.), «Множинність злочинів за кримінальним правом України» (2000). Марко Ігорович був членом робочої та редакційної групи Кабінету Міністрів України з підготовки проекту нового Кримінального кодексу України, а також незмінним членом Науково-консультативної ради Верховного Суду України. Нагороджений п’ятьма медалями. Помер 10 жовтня 2001 р. БАРАБАШ Олександр Тихонович ПРОФЕСОР Випускник 1948 р.    Кандидат юридичних наук Народився 11 вересня 1923 р. у с. Новій Водолазі на Харківщині. У 1941–1942 рр. – командир взводу на Західному та Сталінградському фронтах. Інвалід Великої Вітчизняної війни. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Навчався в аспірантурі інституту (1948–1951), з 1951 р. працював на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора. У 1953 р. захистив дисертацію «Правове регулювання оплати праці в промисловій кооперації» на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Головними напрямами його наукових досліджень були трудові правовідносини, правове регулювання трудової дисципліни, матеріальної відповідальності. Підготував чотирьох кандидатів наук. Автор 160 наукових праць. Найважливіші з них: «Трудове право і підвищення ефективності суспільного виробництва», «Відповідальність за порушення трудової дисципліни», підручник «Радянське трудове право», навчальний посібник «Дисципліна праці» та ін. Брав участь у виконанні комплексної цільової програми «Правове регулювання трудових відносин і відносин по соціальному захисту громадян в умовах переходу до ринкової економіки». Є одним із авторів проекту Закону України «Про охорону праці» (1992). Брав участь у розробленні проектів нормативних актів для Міністерства освіти та науки України. Відзначений 12 державними нагородами, у тому числі орденами Великої Вітчизняної війни І ст. та Червоної Зірки. Міністерством освіти та науки України йому присвоєно звання «Відмінник вищої школи». Помер О. Т. Барабаш 16 січня 2004 р. БАРУ Мирон Йосипович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ТРУДОВОГО ПРАВА (1954–1964) Професор, доктор юридичних наук, лауреат Державної премії УРСР, заслужений працівник вищої школи України Народився 16 березня 1907 р. у м. Житомирі. У 1929 р. закінчив правовий факультет Харківського інституту народного господарства. Трудовий шлях починав на посаді секретаря губернського суду м. Житомира (1921–1925). З 1929 по 1931 рр. – консультант Наркомторгу УРСР. Обіймав посаду доцента кафедри Харківського юридичного інституту (1931–1941, 1944–1954). Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1941–1943 рр. – військовий слідчий, військовий прокурор на Волховському та Ленінградському фронтах. З 1954 по 1964 рр. – завідувач кафедри трудового права Харківського юридичного інституту, з 1964 р. – професор цієї кафедри. У 1958 р. захистив докторську дисертацію «Відплатність та безоплатність у радянському цивільному праві». Наукова школа під керівництвом професора М. Й. Бару розробляла проблеми, пов’язані з охороною немайнових інтересів у трудовому праві, а також з підвищенням юридичних гарантій працівників у трудових правовідносинах. Підготував 20 кандидатів юридичних наук. Автор понад 200 наукових праць. Важливіші з них – «Регресні обов’язки в трудовому праві», «Охорона трудової честі за радянським законодавством», «Основи радянського трудового законодавства», підручник «Радянське трудове право». Був членом вченої ради з присудження наукового ступеня кандидата та доктора юридичних наук при Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Брав участь у підготовці і проведенні багатьох всесоюзних, республіканських і регіональних науково-практичних конференцій та семінарів. Помер М. Й. Бару 23 квітня 1998 р. БОКАРІУС Микола Миколайович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛІСТИКИ ТА СУДОВОЇ ЕКСПЕРТИЗИ (1939–1941) Випускник 1924 р.    Професор, кандидат медичних наук Народився 28 червня 1899 р. у м. Харкові. У 1924 р. закінчив медичний факультет Харківського університету. У 1930–1931 рр. – асистент, а з 1931 по 1966 р. – завідувач кафедри судової медицини Харківського медичного інституту. У 1931–1949 рр. очолював Харківський інститут науково-судової експертизи і одночасно (1939–1941) кафедру криміналістики та судової експертизи Харківського юридичного інституту. Головна тематика його дослідницьких інтересів – вогнепальні ушкодження та методика судово-медичних і криміналістичних досліджень. Підготував 4 докторів та 26 кандидатів юридичних наук. Опублікував близько 200 наукових робіт: «Мікродіагностика вхідного шкіряного кульового отвору під час судово-медичного дослідження трупа», «Нове в методиці судово-медичних і криміналістичних досліджень», «Лекції з судової медицини», «Відомості до практичних занять з дослідження ушкоджень окремих органів» та ін. Все життя присвятив розвитку судової медицини та впровадженню результатів наукових досліджень у практику. Велику увагу приділяв удосконаленню навчального процесу, розробці нових принципів і методів самостійної роботи студентів. Багато сил і знань віддав організації та розвитку судово-медичної служби в Україні. У різні роки був членом правління Всесоюзного наукового товариства судових медиків, редколегії журналу «Судово-медична експертиза», обирався членом Дзержинської районної ради м. Харкова. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, Леніна, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Помер М. М. Бокаріус 2 листопада 1966 р. ВІЛЬНЯНСЬКИЙ Соломон Йосипович ДИРЕКТОР ХАРКІВСЬКОГО ЮРИДИЧНОГО ІНСТИТУТУ (1948–1950) Випускник 1910 р.    Професор, заслужений діяч науки УРСР Народився 28 травня 1885 р. у м. Павлограді Катерино-славської губернії (нині – Дніпропетровська область). Навчався у Женевському університеті (1904–1906). У 1910 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету. З 1912 по 1917 рр. займався адвокатською діяльністю в м. Харкові. У 1917–1918 рр. працював у редакції «Известий» (м. Харків), у 1918–1920 рр. – консультантом НКЮ УРСР. Сорок п’ять років життя присвятив викладацькій та науковій діяльності: у 1920–1930 рр. – викладач, професор Інституту народного господарства у Харкові; 1930–1937 рр. – професор Інституту радянського будівництва і права, з 1937 р. – завідувач кафедри цивільного права Харківського юридичного інституту; у 1938–1940 рр. – професор кафедри цивільного права. У 1941–1944 рр. – професор, завідувач кафедри цивільного права, заступник директора Казанського юридичного інституту. У 1944–1947 рр. – заступник директора з наукової та навчальної роботи та завідувач кафедри цивільного права Харківського юридичного інституту; у 1948– 1950 рр. – директор Харківського юридичного інституту. У 1950–1960 рр. – завідувач кафедри цивільного права; з 1960 р. – професор цієї кафедри. Підготував 20 кандидатів юридичних наук. Опублікував 80 наукових праць. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР (1945), медаллю «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.». Помер С. Й. Вільнянський 8 жовтня 1966 р. ВОВК Юліан Олександрович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА І ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРИРОДИ Випускник 1949 р.    Доктор юридичних наук Народився 6 травня 1923 р. у м. Калачі Воронезької області. З 1941 по 1942 рр. – курсант Московського артилерійського училища. У 1942–1947 рр. – командир батареї мінометного полку. Воював на Волховському та Ленінградському фронтах. Військове звання – капітан. У 1949 р. закінчив Харківський юридичний інститут. З 1952 р. – асистент, старший викладач, доцент кафедри трудового, колгоспного та земельного права Харківського юридичного інституту. У 1963–1969 рр. очолював цю кафедру як завідувач. З 1974 р. – професор кафедри земельного права і правової охорони природи. У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію «Право вторинного користування землями колгоспів», в 1972 р. – докторську дисертацію «Колгоспне трудове правовідношення». Наукова діяльність пов’язана з проблемами правового регулювання земельних і колгоспних (аграрних) відносин. Уперше в колишньому СРСР визначив місце, значення природоресурсового права і правової охорони навколиш-нього природного середовища у правовій системі, а також розробив методологію викладання відповідної навчальної дисципліни. Стояв у витоків кафедри екологічного права і сприяв формуванню її науково-педагогічного колективу. Підготував 10 кандидатів юридичних наук. Опублікував близько 90 наукових праць: «Договірні відносини колгоспів з організаціями та підприємствами», «Колгоспне трудове правовідношення», «Радянське земельне право», «Радянське природоресурсове право і правова охорона навколишнього середовища». Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями та почесними відзнаками. Помер Ю. О. Вовк 1 липня 2000 р. ВОЛКОВ Григорій Іванович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ІНСТИТУТУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА Народився у 1890 році. Протягом 1920–1930 рр. працював професором кафедри кримінального права Інституту народного господарства (м. Харків). Дуже багато зробив у науковій правознавчій сфері. У 1925 р. вийшов його популярний підручник з кримінального права. У 1928 р. Г. І. Волков виступив зі статтею «Відповідальність за сукупністю злочинів», в якій уперше в радянській юридичній літературі було розглянуто питання про принципи і порядок призначення покарання при вчиненні особою кількох злочинів. Автор вважав за необхідне передбачити в законодавстві, крім принципу поглинання, принцип факультативного підвищення покарання в межах максимального розміру даного виду покарання в Загальній частині. У 1928 р. видав монографію «Кримінальне право і рефлексологія», в якій намагався визначити механізм злочинної поведінки при необережних злочинах, обґрунтувати взагалі відповідальність за необережність. Спроба автора виявити механізм злочинної поведінки за допомогою психофізіологічних чинників слід визнати новаторською і такою, що заслуговує на увагу. У 1930 р. видав «Навчальний курс кримінального права», де докладно проаналізовано проблеми кримінального права, що стосуються злочину. Це видання становить інтерес і для сьогоднішнього читача, дає уявлення про рівень розвитку науки кримінального права на початку 30-х років. У 1931 р. Г. І. Волков виїхав на наукову роботу до Москви, де в 1939 р. був репресований і в тому ж році помер. Реабілітований у 1992 р. ВОЛОДИМИРОВ Леонід Євстахійович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА СУДОЧИНСТВА ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Випускник 1867 р.    Народився 30 січня 1844 р. на Полтавщині. Навчався у Харківському університеті, після його закінчення з 1867 р. читав лекції як приват-доцент, викладав юриспруденцію до кінця 80-х років. У 1869 р. захистив кандидатську дисертацію «Про значення лікарів-експертів у кримінальному процесі». У 1872 р. захистив докторську дисертацію «Суд присяжних», йому було присуджено науковий ступінь доктора кримінального права. З цього часу був обраний екстраординарним професором на кафедрі кримінального права та судочинства. У 1892 р. був затверджений у званні заслуженого професора і працював до 1893 р. На початку 90-х років працював адвокатом у Москві, водночас продовжував наукові дослідження в галузі кримінального судочинства, кримінального права. Відстоював ліберально-демократичні ідеї та принципи судової влади і права. Всебічно обґрунтував теорію судових доказів, глибоко вивчав природу і діяльність суду присяжних, механізм впливу кримінального закону на правосвідомість. Автор посібників з проведення захисту у кримінальних справах, а також одного з перших підручників із Загальної частини кримінального права. Написав ряд наукових праць, у тому числі «Вчення про кримінальні докази» (1882–1883), «Підручник російського кримінального права» (1889), «Захисні промови й публічні лекції» (1892), «Кримінальний законодавець як вихователь народу» (1903), «Курс кримінального права» (ч. 1, 1908). Помер Л. Є. Володимиров 8 вересня 1917 р. ВОРОНОВ Микола Павлович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА (1987–2003) Випускник 1959 р.    Професор, кандидат юридичних наук Народився 16 травня 1937 р. у смт Слатіно Дергачівського району Харківської області. У 1959 р. закінчив Харківський юридичний інститут. З 1959 по 1966 рр. працював слідчим в УВС Харківської області. З 1966 по 2003 рр. – аспірант, асистент, старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри державного будівництва Харківського юридичного інституту. У 1970 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Нормотворча діяльність місцевих Рад депутатів трудящих». Підготував 11 кандидатів юридичних наук. Опублікував 75 наукових праць: «Правові акти місцевих Рад народних депутатів і їх органів», «Місцеве самоврядування в Україні та його акти», «Конституційні основи радянської соціалістичної демократії», «Соціалістична законність у радянському державному управлінні», «Конституційно-правові засади становлення української державності» та ін. Був членом робочих груп з підготовки проектів Конституції України, законів про нормативно-правові акти, статус депутатів місцевих рад, місцеве самоврядування та ін. Брав активну участь у розробці багатьох проектів рішень міської та районних рад у м. Харкові. Входив до Комітету законодавчих ініціатив при Президентові України, очолював відділ правових проблем місцевого самоврядування Інституту державного будівництва і місцевого самоврядування Академії правових наук України, був членом редакційних колегій наукових збірників. Нагороджений урядовими медалями та почесними грамотами органів влади різних рівнів. За значний особистий внесок у справу підготовки фахівців права вписаний до «Золотої книги української юстиції». Помер М. П. Воронов 23 грудня 2003 р. ГАТТЕНБЕРГЕР Костянтин Костянтинович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ПРАВА ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Доктор політичної економії Народився у 1844 році. Після закінчення юридичного факультету Харківського університету працював канцелярським службовцем у Харківській казенній палаті й продовжував вивчати економічні дисципліни в університеті як професорський стипендіат. З 1868 р. у званні приват-доцента розпочав читання лекцій з поліцейського права, економічну частину якого називав «економічною політикою». У 1890 р. захистив дисертацію «Про вплив російського законодавства на продуктивність торгового банківського кредиту» на ступінь магістра. У 1872 р. захистив докторську дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора політичної економії «Законодавство і біржова спекуляція» і був затверджений професором кафедри поліцейського права Харківського університету. Головні праці присвячені трьом науковим напрямам: кредити і банки; методологія економічних наук; кооперації і товариства робітників. Дав ретельний аналіз діяльності міських громадських банків, а також недоліків чинного законодавства, що нормує банківські операції, у роботі «Вплив російського законодавства на продуктивність торгового банківського кредиту» (1890). У праці «Законодавство і біржова спекуляція» (1872) зазначав, що не може йтися про ставлення уряду до біржової спекуляції без пояснень самого її явища. Детальною ілюстрацією з’ясованих ним положень про характер і природу біржових спекуляцій є праця «Вепська криза 1873 р.» (1877). Останні роки життя займався вивченням кооперативних установ і робочого законодавства. Помер К. К. Гаттенбергер 8 травня 1893 р. ГЛУХ Федір Кирилович ГОЛОВА ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ (1957–1963) Випускник 1939 р.    Заслужений юрист УРСР Народився 18 вересня 1912 р. у с. Беєве Синівського району Сумської області в селянській родині. Після закінчення сільської семирічної школи навчався в Гадяцькому педагогічному технікумі. Трудову діяльність розпочав у червні 1933 р. учителем неповної середньої школи, згодом працював завідуючим дитячим садком. Упродовж квітня 1934 – серпня 1935 рр. Ф. К. Глух проходив військову службу в лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись, вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1939 р. і почав працювати в органах прокуратури, де пройшов шлях від прокурора району до заступника Прокурора УРСР. Із січня по березень 1957 р. Федір Кирилович був Міністром юстиції УРСР, а з травня 1957 по січень 1963 рр. – Головою Верховного Суду УРСР. Ф. К. Глух нагороджений орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора та медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941– 1945 рр.», «50 років радянської міліції», «За доблесну працю в ознаменування 100-річчя з дня народження Володимира Ілліча Леніна», «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні», «В пам’ять 1500-річчя Києва», а також Почесними грамотами Верховної Ради СРСР (1963, 1982). У 1972 р. Федору Кириловичу присвоїли почесне звання «Заслужений юрист УРСР». У серпні 1984 р. перестало битися серце цієї шанованої людини, справжнього фахівця своєї справи. ГОРДОН Володимир Михайлович ДЕКАН ПРАВОВОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА Доктор юридичних наук, академік Академії наук УРСР Народився 25 жовтня 1871 р. в м. Лохвиці Полтавської губернії. У 1894 р. закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету. З 1900 р. викладав в університеті та Демидовському юридичному ліцеї в Ярославлі, а з 1906 р. – у Харківському університеті та інших закладах цивільне право і цивільний процес. У 1917 р. став сенатором цивільного касаційного департаменту. Протягом 1919–1920 рр. – професор Таврійського університету, з 1920 р. – завідувач кафедри цивільного і торгового права, а також декан правового факультету Харківського інституту народного господарства. Водночас був завідувачем правового відділу Наркомату внутрішньої торгівлі УРСР, брав участь у розробці багатьох законопроектів. Наукова діяльність В. М. Гордона значно вплинула на розвиток науки в галузі як матеріального, так і процесуального права. За час своєї тридцятирічної наукової діяльності написав близько 100 наукових праць. Усі вони відзначалися фундаментальністю, широтою і глибиною досліджень, логікою викладання. Певна кількість наукових праць, зокрема таких, як «Право на позов», «Передача позовів», «Збільшення позову процентами», «Відсутність права на позов» тощо, а також магістерська і докторська дисертації були присвячені поглибленій розробці питань цивільного процесу. І нині докторська дисертація «Позови про визнання» (1906) є однією з основних робіт у галузі науки про позови. Вважається засновником харківської наукової школи правознавців. Помер В. М. Гордон 3 січня 1926 р. ГОРДОН Михайло Володимирович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА (1951–1968) Випускник 1924 р.    Професор, доктор юридичних наук Народився 1 липня 1902 р. у м. Ярославлі. У 1924 р. закінчив юридичний факультет Харківського інституту народного господарства. На початку трудової діяльності займався практичною роботою як юрисконсульт провідних господарських органів: у 1927–1931 рр. – юрисконсульт Раднаркому УРСР, у 1931–1935 рр. – юрисконсульт Наркомторгу УРСР. З 1926 по 1929 рр. навчався в аспірантурі Харківського інституту народного господарства, потім працював на посадах доцента (1929–1935); у 1940–1941, 1944–1968 рр. – професор, у 1948–1952 рр. – заступник директора з навчальної та наукової роботи, завідувач кафедри цивільного права (1951–1968) Харківського юридичного інституту. В роки Великої Вітчизняної війни був професором Ташкентського юридичного інституту. У 1935 р. затверджений кандидатом юридичних наук без захисту дисертації (з урахуванням написаних робіт дисертаційного характеру). У 1940 р. захистив докторську дисертацію на тему «Основні проблеми радянського авторського права». Досліджував проблеми авторського, сімейного, спадкового права. У 1967 р. був учасником міжнародної конференції з перегляду Бернської конвенції про охорону літературних та художніх творів (Стокгольм). Підготував 20 кандидатів наук. Опублікував понад 70 наукових праць: «Радянське авторське право», «Лекції з радянського цивільного права», «Договірно-правові форми боротьби за якість продукції», «Радянське цивільне право», «Спадкування за законом і заповітом», «Як радянський закон захищає сімейні права громадян» та ін. Помер М. В. Гордон 19 січня 1968 р. ГОРШЕНЬОВ Віктор Михайлович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА (1978–1984) Професор, доктор юридичних наук Народився 22 квітня 1924 р. у м. Ярославлі. У 1953 р. закінчив Московський юридичний інститут. Після закінчення аспірантури (1956) захистив кандидатську дисертацію «Роль радянської держави і права у здійсненні господарської політики КПРС». Працював у юридичних навчальних закладах Казані, Томська, Ярославля. В 1970 р. захистив докторську дисертацію «Способи і організаційні форми правового регулювання в сучасний період комуністичного будівництва». З 1976 р. і до кінця життя працював у Харківському юридичному інституті. У 1978–1984 рр. – завідувач кафедри теорії держави і права. Засновник наукової школи по дослідженню проблем юридичного процесу, комплексного підходу до вивчення засновницької, правотворчої та контрольної діяльності органів держави. Фундатор української наукової школи юридичної деонтології – вчення про соціальне призначення юриста в суспільстві, систему етичних, психологічних, професійних та політичних вимог до юридичної професії. Один з перших дослідників проблем формування вітчизняної концепції правової держави. Підготував 20 кандидатів, одного доктора наук. Учасник Великої Вітчизняної війни. Опублікував понад 100 робіт. Серед них: «Юридична процесуальна форма: теорія і практика», «Теорія юридичного процесу», «Правові форми діяльності у загальнонародній державі», «Контроль як правова форма діяльності», «Юридична деонтологія», «Фундаментальні проблеми концепції формування радянської правової держави». Нагороджений орденом Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За відвагу» та іншими нагородами. Помер В. М. Горшеньов 23 серпня 1993 р. ГРЕДЕСКУЛ Микола Андрійович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА ТА СУДОЧИНСТВА ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Кандидат природничих наук, магістр права Народився 20 квітня 1865 р. на хуторі Свячений Яр Куп’янського району Харківської губернії. Після закінчення у 1887 р. природничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету одержав диплом кандидата природничих наук. На початку трудового шляху вчителював, водночас вивчав юридичні науки. В 1894 р. екстерном склав іспити за юридичний факультет Харківського університету. З 1894 р. – приват-доцент, викладав курс цивільного процесу на кафедрі цивільного права та судочинства Харківського університету. З 1901 по 1906 рр. – в. о. екстраординарного професора, а пізніше – ординарний професор кафедри цивільного права. У 1900 р. захистив магістерську дисертацію «Щодо вчення про здійснення права. Інтелектуальний процес, необхідний для здійснення права». У 1902 р. перебував у закордонному відрядженні, під час якого відвідав університети Відня, Женеви, Цюріха, Берна. Основні напрями наукових досліджень – змагальна форма цивільного судочинства, реалізація цивільних прав, ціннісні аспекти права. Автор низки наукових праць, серед яких «Щодо оцінки теорії змагального начала в цивільному процесі» (1898), «Творчі задачі в сучасному цивільному праві» (1901), «Щодо питання про засоби вивчення права» (1904), «Право та економіка» (1906), «Право і цінність його вивчення» (1907). У 1902–1904 рр. – член університетського суду. Був членом правління місцевих освітніх товариств. З 1902 р. – голова юридичного товариства, створеного при Харківському університеті. Помер М. А. Гредескул у 1941 р. ГРЕЧКО Віктор Васильович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ПРИРОДОРЕСУРСОВОГО ПРАВА І ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРИРОДИ Випускник 1953 р.    Кандидат юридичних наук Народився 1 вересня 1922 р. у с. Веприк Гадяцького району Полтавської області. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1941 по 1947 рр. – командир стрілецької роти, начальник розвідки дивізіону мінометного полку. Брав участь у бойових діях на Брянському і 3-му Білоруському фронтах. Військове звання – старший лейтенант. У 1953 р. закінчив Харківський юридичний інститут. З 1953 по 1956 рр. – аспірант кафедри трудового, колгоспного і земельного права цього інституту. З 1956 по 1984 рр. – асистент, старший викладач, доцент кафедри земельного права і правової охорони природи. З 1984 р. – професор кафедри природоресурсового права і правової охорони природи. В 1960 р. захистив кандидатську дисертацію «Пожвавлення місцевих рад УРСР та вдосконалення роботи їх апарату». У 1964 р. йому присвоєно звання доцента, в 1986 р. – вчене звання професора. Наукова діяльність була пов’язана з дослідженням правового регулювання аграрних відносин з використання земельних та водних ресурсів. Опублікував понад 60 наукових праць: «Законодавство про особисте підсобне господарство у сільській місцевості», «Радянське земельне право», «Правове становище підсобних господарств», «Конституційне право особистої власності» та ін. В. В. Гречко стояв біля витоків кафедри екологічного права Харківського юридичного інституту і брав участь у формуванні її науково-педагогічного колективу. Нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За взяття Кенігсбергу», іншими нагородами. Помер В. В. Гречко 14 травня 1992 р. ГРОДЗИНСЬКИЙ Моріц Маркович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І ПРОЦЕСУ Випускник 1910 р.    Доктор юридичних наук, заслужений діяч науки УРСР Народився 14 січня 1887 р. поблизу м. Бердянська Запорізької області. У 1910 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету. Був помічником присяжного повіреного, з 1917 р. – присяжним повіреним. У 20-х рр. працював консультантом Касаційного суду, Верховного трибуналу та Нарком’юсту УРСР. З 1920 р. – на викладацькій роботі. У Харківському інституті народного господарства обіймав посаду професора курсу кримінального права. У 1936 р., після утворення самостійних кафедр, був призначений першим керівником кафедри судового права, завідував кафедрою кримінального процесу, а згодом – кримінального права і процесу. З 1956 р. – професор кафедри кримінального права і процесу Харківського юридичного інституту. У 1940 р. захистив докторську дисертацію «Докази в радянському кримінальному процесі». Є засновником харківської наукової школи процесуалістів. Йому належать ґрунтовні дослідження теорії непрямих доказів. Підготував сім кандидатів юридичних наук. Найбільш вагомими є такі праці: «Судове дослідження особистості обвинуваченого», «Вчення про докази та його еволюція», «Обвинувачений, його обов’язки та права у процесі», «Докази у кримінальному процесі», «Докази у радянському кримінальному процесі», «Касаційне і наглядове провадження у радянському кримінальному процесі». Брав активну участь у розробці першого Кримінального кодексу РРФСР (1922) і всіх Кримінально-процесуальних кодексів УРСР та РРФСР. У 1923–1948 рр. був членом Харківської колегії адвокатів. Помер М. М. Гродзинський 22 листопада 1962 р. ДАНЕВСЬКИЙ Всеволод Пійович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Народився 27 серпня 1852 р. в м. Ніжині Чернігівської губернії. Після закінчення Харківської губернської гімназії у 1870 р. вступив до Московського університету. У 1875 р. закінчив Московський університет з дипломом кандидата права. З 1875 р. працював на кафедрі міжнародного права. Склав магістерській іспит на юридичному факультеті Московського університету і був одноголосно обраний на посаду приват-доцента юридичного факультету Харківського університету (1877). У 1879 р. захистив у Харкові магістерську дисертацію «Історичний нарис нейтралітету і критика Паризької морської декларації 4–16 квітня 1856 р.». У тому ж році обраний штатним доцентом юридичного факультету і за рекомендацією Ради затверджений у цьому званні опікуном навчального округу. З лютого 1880 р. направлений у наукове відрядження за кордон. У 1882 р. в Київському університеті захистив докторську дисертацію «Системи політичної рівноваги і легітимізму та початок національності в їх взаємному зв’язку». Після захисту докторської дисертації обраний професором кафедри міжнародного права юридичного факультету Харківського університету. Був активним супротивником реакційних принципів легітимізму і політичної рівноваги, відстоював принцип націоналізму. У 1893 р. працював на кафедрі кримінального права, але продовжував читати лекції з міжнародного права до 1895 р. З цього ж року викладав кримінальне право. Основні роботи – дві вказані вище дисертації, а також низка робіт з міжнародного права, у тому числі «Посібник до вивчення історії і системи міжнародного права». Помер В. П. Даневський 25 березня 1895 р. ДИТЯТІН Іван Іванович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ІСТОРІЇ РОСІЙСЬКОГО ПРАВА ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Народився у 1847 році в м. Санкт-Петербурзі. У 1871 р. закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету і був залишений стипендіатом на кафедрі історії російського права. У 1875 р. обійняв посаду екстраординарного професора в юридичному ліцеї в м. Ярославлі на кафедрі енциклопедії права, а потім на кафедрі історії права. З 1878 по 1887 рр. – професор кафедри історії російського права Харківського університету. У 1889 р. був призначений професором кафедри російського державного права у Дерптський університет. У 1891 р. через хворобу вимушений був піти у відставку. У 1875 р. захистив магістерську дисертацію «Устрій та управління містами в Росії. Т. 1: Міста Росії у XVIII ст.». У 1877 р. захистив докторську дисертацію «Устрій та управління містами в Росії. Т. 2: Міське самоврядування в Росії до 1870 р.». Головним напрямом наукових досліджень були питання історії управління містами в Росії та деякі інші проблеми історії держави і права Росії. Серед опублікованих праць, крім вказаних вище дисертацій, – «Єкатеринінська комісія 1767 р. для складу Уложення» (1879); «Наші міста в першій половині нашого століття» (1880); «Верховна влада Росії у XVIII столітті» (1881) та ін. Помер І. І. Дитятін 29 жовтня 1892 р. ЄВТИХІЄВ Олександр Федорович ПРОФЕСОР ПРАВОВОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО ІНСТИТУТУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА Випускник 1903 р.    Народився 1879 р. у с. Чадобець Єнісейського повіту Єнісейської губернії. У 1903 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету і почав працювати на викладацьких посадах. З 1907 р. – приват-доцент кафедри адміністративного права юридичного факультету. У 1908–1909 рр. перебував у закордонному науковому відрядженні (Париж), навчався у Берлінському університеті. Протягом 1912–1917 рр. працював у Петербурзі в департаменті духовних справ іноземних віросповідань завідувачем наукової бібліотеки, а з 1916 р. завідував підвідділом відділення законодавчих проектів. У 1918–1919 рр. проходив службу у наркоматі юстиції РСФРР, викладав у вузах Москви і Смоленська. Доктор юридичних наук, професор з 1918 р. З 1920 р. працював у Харкові завідувачем відділення законодавчих проектів Наркомату юстиції УРСР та професором правового факультету Харківського інституту народного господарства. У 1921 р. очолив секцію адміністративного права кафедри проблем сучасного права цього ж факультету. Перша теоретична праця «Законна сила актів адміністрації» вийшла у Любліні в 1911 р., де він працював радником губернського управління. Є автором робіт «Десятинна система в адміністративному діловодстві», «Основи радянського адміністративного права», «Адміністративне право». Брав участь у розробці, обговоренні та виданні Адміністративного кодексу УРСР 1927 р. В останні роки життя працював у Києві консультантом НКЮ УРСР, брав участь у роботі господарської секції Українського інституту судової політики НКЮ УРСР. Доля О. Ф. Євтихієва після 1935 р. невідома. ЖЕРЬОБКІН Василь Овсійович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЛОГІКИ (1996–2002) Випускник 1951 р.    Доктор юридичних наук, кандидат філософських наук, заслужений працівник вищої школи України Народився 4 лютого 1921 р. в с. Єздоцькому Великописарівського району Харківської області. Закінчив Московську ветеринарну академію у 1942 р., Харківський юридичний інститут з відзнакою у 1951 р. за спеціальністю «юрист». Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Після закінчення аспірантури працював асистентом, старшим викладачем кафедри історії КПРС, філософії та наукового комунізму, доцентом, професором кафедри філософії (1966–1996), професором кафедри логіки (1996–2002) Харківського юридичного інституту. Кандидат філософських наук з 1965 р. Тема дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук – «Зміст понять права (логіко-юридичний аналіз)» (1981). Головні напрями наукових досліджень – специфіка правових понять, розробка особливої логічної техніки їх аналізу, дослідження структури оціночних понять права. Автор першого в Україні підручника з логіки для юристів, один із засновників юридичної логіки в Україні. Загальна кількість публікацій – понад 80. Серед них: «Оціночні поняття права», «Логічний аналіз понять права», «Логіка» та ін. З 1982 р. був членом спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук, з 1976 р. – голова ради ветеранів війни і праці інституту. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни І і II ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За визволення Бєлграда», «За перемогу над Німеччиною» та іншими нагородами. Помер В. О. Жерьобкін 15 травня 2002 р. ЗАГУРСЬКИЙ Леонтій Миколайович ДЕКАН ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ (1891–1905) Випускник 1872 р.    Народився в червні 1847 р. в м. Путивлі Курської губернії (нині – Сумська область). У 1872 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету. Після закінчення навчання був залишений стипендіатом при університеті для підготовки до професорського звання з римського права. У 1872 р. після захисту магістерської дисертації «Принципи римського цивільного і кримінального процесу» його затверджено в ступені магістра цивільного права. У 1874 р. затверджений у званні приват-доцента та допущений до викладання історії римського права. Протягом двох років (1877–1879) вивчав римське та цивільне право в університетах Відня, Геттінгена, Мюнхена та Парижа. Після повернення працював до кінця життя в Харківському університеті. Після захисту докторської дисертації «Особисті стосунки між батьками і дітьми за римським та французьким приватним правом. Вчення про закононародженість та незакононародженість за римським правом» (1881) працював спочатку екстраординарним, ординарним професором кафедри римського права, а з 1900 р. – заслуженим професором. Протягом чотирнадцяти років (1891–1905) – декан юридичного факультету. Головні напрями наукових досліджень – проблеми римського сімейного права. Опублікував значну кількість наукових праць. Серед них: «Вчення про батьківську владу за римським правом» (1895), «Елементарний підручник римського права» (1898), «Досвід історії юридичного факультету Харківського Імператорського університету» (1906). Помер Л. М. Загурський 13 березня 1912 р. ЗЕЛЕНІН Олексій Якимович РАЙОННИЙ ПРОКУРОР ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Випускник 1963 р.    Народився 20 жовтня 1924 р. в с. Сосновка Сосновського району Тамбовської області (Російська Федерація). Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Ярославське вище військово-політичне училище. Після закінчення війни проходив дійсну військову службу в Німеччині. Військове звання – капітан. У 1959 р. вступив на судово-прокурорський факультет Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1963 р. разом з такими відомими однокурсниками-правознавцями, як колишній голова Верховного Суду України В. Ф. Бойко, суддя Верховного Суду України і Верховного Суду СРСР у відставці В. І. Кононенко та нинішній ректор академії В. Я. Тацій. Працював на різних посадах в органах прокуратури, у тому числі понад 20 років прокурором Лисянського та Драбівського районів Черкаської області, помічником прокурора м. Корсунь-Шевченківський. Людина порядна, на рідкість гуманістична та вольова, Олексій Якимович своїм ставленням до роботи завжди був незаперечним авторитетом і взірцем для рідних та колег. Підготував значну кількість працівників прокуратури – справжніх профе-сіоналів своєї справи. За багаторічну сумлінну працю в органах прокуратури та виявлену мужність на фронтах Великої Вітчизняної війни нагороджений орденом Червоної Зірки, іншими урядовими орденами, медалями та почесними відзнаками. Виховав сина В’ячеслава, який пішов шляхом батька – В. О. Зеленін у 1980 р. закінчив Харківський юридичний інститут ім. Ф. Е. Дзержинського, працює заступником голови Київського апеляційного господарського суду. Помер О. Я. Зеленін у 2000 р. ЗЕЛІНСЬКИЙ Анатолій Феофанович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНОЛОГІЇ І КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА Доктор юридичних наук Народився 2 червня 1925 р. у с. Сальковому Гайворонського району Кіровоградської області. На початку Великої Вітчизняної війни працював робітником на заводі, а з 1943 по 1957 рр. проходив службу в лавах Радянської Армії. У 1957 р. закінчив Куйбишевський факультет Всесоюзного юридичного заочного інституту за спеціальністю «правознавство». З 1957 по 1959 рр. – слідчий, старший слідчий райвідділу і міськвідділу органів внутрішніх справ Кіровоградської області, після чого до 1960 р. був викладачем Одеської середньої спеціальної школи міліції. У 1960–1963 рр. – старший слідчий УВС Одеського облвиконкому. З 1963 р. остаточно перейшов на викладацьку роботу і працював викладачем, старшим викладачем, доцентом кафедри кримінального права Вищої слідчої школи МВС СРСР. У 1966 р. захистив кандидатську дисертацію «Значення норм кримінального права для попередження злочинів». Після переїзду в м. Харків у 1975 р. його викладацькі та наукові інтереси протягом 20 років були пов’язані з кафедрою кримінології і кримінально-виконавчого права Харківського юридичного інституту. У 1979 р. захистив докторську дисертацію «Рецидив злочинів: структура, зв’язки, прогнозування». У 1995 р. переїхав до м. Києва, де працював старшим помічником Генерального прокурора України і викладав кримінологію в різних навчальних закладах. Підготував 7 кандидатів юридичних наук. Автор і співавтор понад 150 публікацій, серед них 10 моно-графій, курси лекцій, навчальні посібники. Нагороджений чотирма медалями і нагрудними знаками за бездоганну службу в органах внутрішніх справ. Помер А. Ф. Зелінський 13 січня 2002 р. КАНАРСЬКИЙ Сергій Михайлович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА (1934–1937) Професор Народився 25 травня 1890 р. у м. Варшаві (Польща). У 1915 р. закінчив Київський комерційний інститут, де отримав юридичну освіту. Після революції С. М. Канарського обрали до Ради робітничих та солдатських депутатів у м. Харкові. Згодом він працював головою Окружної ради робітничих та солдатських депутатів у м. Києві. Протягом 1920–1932 рр. (у різні роки) Сергій Михайлович обіймав посади заступника наркома юстиції УРСР, голови касаційної Колегії з кримінальних справ, завідуючого відділом публікацій законів, голови Верховного Суду УРСР. Працював у наркоматах іноземних та внутрішніх справ, Центральному статистичному управлінні. Протягом 1932–1934 рр. працював начальником житлового комунального сектора Держплану УРСР. Упродовж 1934–1937 рр. – професор, директор Інституту радянського будівництва і права. У цей же час завідував кафедрою кримінального права. Основні наукові праці: «Класові моменти в політиці суду», «Питання кримінального судочинства» (1924), «Як і за що карає Кримінальний кодекс» (1925) та ін. За редакцією С. М. Канарського вийшов «Коментар до Кримінального кодексу радянських республік» (1924, 1925, 1928). У 1937 р. Сергія Михайловича звинуватили у вчиненні контрреволюційних злочинів і стратили. Реабілітований 15 листопада 1957 р. за відсутністю складу злочину. КАЦ Семен Юділевич ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ (до 1985 р.) Випускник 1938 р.    Народився 15 квітня 1915 р. у м. Овручі Житомирської області. У 1938 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Упродовж 1938–1941 рр. – аспірант Харківського юридичного інституту, асистент кафедри цивільного права і цивільного процесу; протягом 1946–1973 рр. – асистент, старший викладач, доцент і до 1985 р. – професор кафедри цивільного процесу рідного вузу. У 1949 р. захистив кандидатську дисертацію «Участь прокурора в радянському цивільному процесі (в народному суді та в касаційній інстанції)»; у 1971 р. – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Проблеми перегляду судових постанов у цивільних справах у порядку нагляду». Вчене звання професора присвоєно в 1973 р. Підготував двох кандидатів юридичних наук. С. Ю. Кац досліджував проблеми участі прокурора в цивільному процесі та питання, пов’язані з переглядом у порядку судового нагляду рішень, ухвал і постанов, що набрали законної сили. Опублікував понад 60 наукових праць. Серед них – «Участь прокурора в радянському цивільному процесі» (1958), «Порушення провадження в порядку нагляду з цивільних справ» (1965), «Судовий нагляд у цивільному судочинстві» (1980), «Радянський цивільний процес» (1982) та ін. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами Червоної Зірки (1944), Вітчизняної війни II ступеня (1944), медалями «За відвагу» (1943), «За оборону Москви» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945) та ін. Помер 2 квітня 1985 р. КАЧЕНОВСЬКИЙ Дмитро Іванович ОРДИНАРНИЙ ПРОФЕСОР Випускник 1847 р.    Доктор юридичних наук Народився 8 грудня 1827 р. у м. Карачеві Брянської губернії. У 1847 р. закінчив Харківський університет і був залишений у цьому вузі для підготовки до професорського звання. У 1849 р. Д. І. Качевського призначили ад’юнктом Харківського університету. У 1850–1851 рр., 1853–1857 рр., 1867–1870 рр. його обирали секретарем, а протягом 1870–1872 рр. – деканом юридичного факультету. З 1855 р. – екстраординарний, а з 1859 р. – ординарний професор університету. У 1849 р. захистив магістерську дисертацію «Історичний огляд положень міжнародного права про володарювання над морями», у 1855 р. – докторську «Про каперів і призове судочинство щодо нейтральної торгівлі». Досліджував проблеми міжнародного права, політичних наук, судової реформи в Росії, зокрема історичні огляди стану міжнародного права про володарювання над морями, морські правопорушення, розвиток міжнародного права в Німеччині, Англії, розвиток політичних наук у Західній Європі й Росії, становлення судових установ у Росії у зв’язку з судовою реформою та ін. Опублікував 40 наукових праць. Серед них – «Історичний огляд стану міжнародного права про володарювання над морями» (1849), «Морські розбої Ост-Індського архіпелагу» (1852), «Успіхи науки міжнародного права в Німеччині і Англії» (1856), «Погляд на історію політичних наук» (1857), «Про сучасний стан політичних наук в Західній Європі і в Росії» (1862), «Про судові установи 20 листопада 1864 р.» (1867), «Курс міжнародного права», вип. 1 (1863), «Курс міжнародного права», вип. 2 (1866). Помер 27 грудня 1872 р. КИСЕЛЬОВ Олександр Дмитрович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА СУДОЧИНСТВА Кандидат юридичних наук Народився у 1867 р. У 1894 р. після складення магістерського іспиту та читання пробних лекцій став викладачем кафедри кримінального права та судочинства Харківського університету. Був двічі відряджений для наукової роботи до Німеччини та Франції. За результатами відрядження О. Д. Кисельов написав першу наукову працю – «Психологічна підстава кримінальної відповідальності», яку було представлено до Київського університету для захисту дисертації. Отримавши науковий ступінь кандидата юридичних наук, Олександр Дмитрович працював професором на кафедрі кримінального права та судочинства, читав лекції із Загальної частини кримінального права. Після створення Інституту народного господарства протягом 1920–1925 рр. завідував кафедрою кримінального права. Брав участь у написанні коментарів до Кримінального кодексу УРСР та Кримінального кодексу РРФСР та прокоментував статті про відповідальність за злочини проти життя та гідності особи. Помер у 1926 р. КОБАЛЕВСЬКИЙ Володимир Лукич ПРОФЕСОР, ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ЕКОНОМІКИ КОМУНАЛЬНОГО І ЖИТЛОВОГО ГОСПОДАРСТВА Випускник 1913 р.    Народився 22 лютого 1892 р. у м. Павлограді Катерино-славської губернії (нині – Дніпропетровська область). У 1913 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету і був залишений для підготовки до професорського звання. Протягом 1916–1917 рр. – приват-доцент юридичного факультету Харківського університету. Упродовж 1921–1930 рр. – професор і керівник кафедри адміністративного права юридичного факультету Харківського інституту народного господарства. З 1921 р. і до переїзду Уряду УРСР до Києва (1934 р.) працював консультантом з правових питань кількох наркоматів (продовольства, зовнішньої торгівлі, внутрішніх справ), а з 1923 р. – завідувач Консультаційним бюро ЦВК України. З 1930 р. – професор і керівник кафедри економіки комунального і житлового господарства Харківського інституту комунального господарства (нині – Харківська державна академія народного господарства). Був заступником директора з наукової роботи й деканом інженерно-економічного факультету. Наукові дослідження присвячені теоретичним проблемам захисту прав і свобод громадян, адміністративної юстиції, правовим формам адміністративної (управлінської) діяльності, систематизації адміністративного законодавства. За заслуги у розвитку адміністративно-правової науки атестаційною комісією Наркомосвіти СРСР переведений із професорів II категорії до І (рівнозначно захисту докторської дисертації). Нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» та орденом Трудового Червоного Прапора. Помер у 1978 р. КОЛЕСНИЧЕНКО Олексій Никифорович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛІСТИКИ (1957–1981) Випускник 1948 р.    Доктор юридичних наук, професор Народився 8 березня 1923 р. у м. Харкові. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут. У 1952 р. захистив дисертацію «Планування радянського попереднього слідства» на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, 1967 р. – докторську дисертацію «Наукові і правові основи розслідування окремих видів злочинів». Вчене звання професора О. Н. Колесниченку присвоєно в 1968 р. З 1951 р. працював на кафедрах кримінального процесу, криміналістики асистентом, старшим викладачем, доцентом, упродовж 1957–1981 рр. очолював кафедру криміналістики Харківського юридичного інституту. Учасник Великої Вітчизняної війни. У серпні 1942 р. у боях під Ростовом-на-Дону отримав поранення, інвалід війни. Напрями наукової діяльності – криміналістична техніка, тактика і методика розслідування окремих видів злочинів. Підготував 8 кандидатів наук. Опублікував понад 70 наукових праць, зокрема «Значення інтуїції у розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ» (1959), «Криміналістична характеристика злочинів» (1985, співавтор) та ін. Був членом спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій у Харківському юридичному інституті, входив до редакційної колегії збірника «Кримі-налістика і судова експертиза». Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні», «50 років Радянської Армії», «За доблесну працю». Помер 19 травня 1985 р. КОЛМАКОВ Віктор Павлович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛІСТИКИ (1952–1957) Доктор юридичних наук, професор Народився 29 вересня 1913 р. у с. Большая Іня Мінусинського району Красноярського краю (Російська Федерація). Трудову діяльність розпочав у 1927 р. у колгоспі. У 1936 р. закінчив Свердловський юридичний інститут. Навчався в аспірантурі Харківського юридичного інституту, по закінченні якої працював в органах військової юстиції діючої армії. Під час Великої Вітчизняної війни був прокурором дивізії, слідчим військової прокуратури фронту, експертом-криміналістом судово-медичної лабораторії. У 1945 р. – старший науковий співробітник Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз, а з 1950 р. – директор інституту. Одночасно (1952–1957) очолював кафедру криміналістики Харківського юридичного інституту. З 1967 р. завідував кафедрами криміналістики, кримінального права та процесу Одеського державного університету, був деканом юридичного факультету. Напрями наукової діяльності – криміналістика, судова експертиза. Приділяв значну увагу проблемам загальної теорії криміналістики, теорії ідентифікації. Підготував 30 кандидатів юридичних наук. Опублікував близько 130 наукових праць. Був членом правління Всесоюзного наукового товариства судових медиків і криміналістів, Всесоюзного координаційного бюро з криміналістики, Науково-консультативної Ради Верховного Суду УРСР, членом редколегії або редактором багатьох збірників наукових робіт. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР та медалями. Помер 20 березня 1973 р. КОПЄЙЧИКОВ Володимир Володимирович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ Випускник 1948 р.    Доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки, відмінник освіти України Народився 17 листопада 1923 р. у м. Харкові. Після закінчення в 1948 р. Харківського юридичного інституту був залишений для навчання в аспірантурі. Упродовж 1953–1971 рр. працював доцентом, в. о. професора кафедри теорії держави і права, вченим секретарем вченої ради Харківського юридичного інституту. Працював професором юридичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1971–1978), старшим науковим співробітником відділу прав людини Інституту держави і права АН СРСР (1978–1982), професором кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України (1983–2002). Один із засновників наукової школи з теорії механізму демократичної держави, української школи з проблем прав і свобод людини та забезпечення їх реалізації. Брав активну участь у роботі різних органів державної влади та управління України, працював у складі робочої групи Конституційної комісії Верховної Ради України. Учасник Великої Вітчизняної війни. Опублікував понад 250 наукових праць, з них десять монографій написано особисто, дев’ять – у співавторстві. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1998), медаллю «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні», «50 років Збройних Сил СРСР» та ін., сімома медалями, Почесною відзнакою Президента України (1996). Помер 9 червня 2002 р. КОРЕЦЬКИЙ Володимир Михайлович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, ДИРЕКТОР ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА АН УРСР Випускник 1916 р.    Доктор юридичних наук, професор, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, Герой Соціалістичної Праці Народився 6 лютого 1890 р. у м. Катеринославі (нині – Дніпропетровськ). У 1916 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету. Був залишений на кафедрі цивільного права і судочинства. У 20-х рр. – проректор і заступник декана правового факультету Харківського інституту народного господарства. В подальшому – професор, а з 1937 р. – завідувач кафедри історії держави і права Харківського юридичного інституту. Упродовж 1921–1922 рр. завідував правовим підвідділом наркомату закордонних справ УРСР, протягом 1922– 1924 рр. – юридичним відділом Укрбанку, з 1930 по 1935 рр. – старший консультант Державного арбітражу при РНК УРСР. У роки Великої Вітчизняної війни викладав всесвітню історію держави і права у Ташкентському (Узбекистан) юридичному інституті. Після відновлення діяльності Харківського юридичного інституту в 1944 р. був професором, а з 1947 р. – завідувачем кафедри міжнародного права. У 1949 р. очолив сектор держави і права АН УРСР. З 1969 до 1974 р. працював директором Інституту держави і права АН УРСР, потім – почесним директором, завідувачем відділу міжнародного права та порівняльного правознавства. Наукова спадщина вченого – понад 150 праць. У складі делегації УРСР брав участь у роботі сесій Генеральної Асамблеї ООН, а також міжнародних конференцій і комісій ООН, був першим заступником голови Комісії з прав людини ООН. Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора. У 1990 р. Радою Міністрів УРСР ім’я Корецького присвоєно Інституту держави і права АН України. Помер 25 липня 1984 р. КРАСЬКО Ісай Юхимович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Випускник 1943 р.    Доктор юридичних наук, професор Народився 20 лютого 1922 р. у м. Харкові. У 1939 р. вступив до Харківського юридичного інституту. У 1967 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук «Правові питання державної дисципліни в промисловості», в 1983 р. – докторську дисертацію «Предмет і метод радянського господарського права». До 1999 р. працював професором кафедри цивільного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Головні напрями наукових досліджень – предмет і метод господарського права, правовий статус суб’єктів господарського права, відносин, що виникають з перевезення і капітального будівництва, факторингу, проблеми правового регулювання ринку цінних паперів, у тому числі акцій та векселів. Підготував 9 кандидатів юридичних наук. Опублікував понад 100 наукових праць, зокрема «Відповідальність за по-ставку і випуск недоброякісної продукції» (1965), «Основний закон діяльності виробничих підприємств: Курс лекцій» (1966, співавторство), «Актуальні проблеми радянського господарського права» (1976), «Довідковий посібник з вексельного обороту» (1997, співавторство), «Акції і векселя в економічному обороті України» та ін. Мав урядові нагороди – «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945), «За перемогу над Японією» (1946), «20 років перемоги над Німеччиною» (1965), «50 років Радянської Армії» (1967), ювілейну медаль «За доблесну працю. В ознаменування 100-річчя від дня народження В. І. Леніна» (1970). Помер 2 лютого 2002 р. КУНІЦИН Олексій Васильович ДЕКАН ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ (1841–1858) Доктор права, професор Народився в 1807 р. у с. Поріччі Тверської губернії. Навчався в Тверській духовній семінарії, а потім у Санкт-Петербурзькій духовній академії, яку закінчив у 1829 р. Упродовж 1829–1831 рр. служив у II відділенні Власної його імператорської величності канцелярії і водночас навчався на юридичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Протягом 1831–1834 рр. вивчав юридичні науки в Берлінському університеті. Після повернення до Санкт-Петербурзького університету в 1835 р. захистив докторську працю «Про спадкування за законом на засадах російського законодавства». Був затверджений у ступені доктора права та прийнятий викладачем у галузі правознавства до Харківського університету. Упродовж 1836–1837 рр. – синдик Харківського університету та член комісії зі складання збірки університетських постанов. З 1837 р. – екстраординарний, з 1838 р. – ординарний, з 1856 р. – заслужений професор кафедри цивільних законів, яку весь час очолював. Викладав енциклопедію законознавства, цивільні закони Російської імперії, кримінальне право та римське право. У 1839–1841 рр. – ректор університету, з 1841 по 1853 рр. – проректор і водночас з 1841 по 1858 рр. – декан юридичного факультету університету. Протягом 1841–1854 рр. – директор Педагогічного інституту при Харківському університеті. У 1863 р. обраний почесним членом Ради Харківського університету; у 1866 р. – професором цивільного права у заснованому Новоросійському університеті. У 1874 р. вийшов у відставку та повернувся до Харкова. Основні напрями наукових досліджень пов’язані з проблемами судово-правової реформи та права спадщини. Помер 7 грудня 1883 р. КУПЛЕВАСЬКИЙ Микола Йосипович РЕКТОР УНІВЕРСИТЕТУ (1901–1905) Випускник 1872 р.    Доктор права, професор Народився 24 грудня 1848 р. у м. Оріхові Таврійської губернії. Після закінчення в 1865 р. Харківської гімназії вступив на юридичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1872 р. і отримав ступінь кандидата юридичних наук. Був залишений на кафедрі державного права для підготовки до професорського звання. Півроку продовжував навчання в Київському університеті Святого Володимира (1875). У 1877 р. захистив дисертацію і отримав звання приват-доцента. Після захисту в 1880 р. магістерської дисертації «Адміністративна юстиція у Франції» був обраний штатним доцентом. З 1880 по 1882 рр. перебував у закордонному відрядженні. З 1886 по 1901 рр. завідував юридичним кабінетом. З 1882 по 1884 рр. – секретар юридичного факультету, з 1901 по 1905 рр. – ректор Харківського університету. Викладав історію російського права, курс загального державного права, історію державних установ Англії на кафедрі державного права. Основні напрями наукових досліджень – забезпечення права і законності в галузі управління з підвищенням юридичної відповідальності адміністративних осіб та реорганізацією адміністративної юстиції. Проголошував важливість утвердження в законодавстві принципів особистої недоторканності, релігійної свободи, свободи наукових досліджень, друку, асоціацій, петицій, незалежності суду від адміністрації, публічності судового процесу та ін. Автор багатьох праць. Був членом наукового комітету Міністерства народної освіти, консультантом Міністерства юстиції Росії та першим головою Юридичного товариства, створеного в 1901 р. при Імператорському Харківському університеті. Дата смерті М. Й. Куплеваського невідома. ЛАНДКОФ Самуїл Наумович ПРОФЕСОР-КОНСУЛЬТАНТ КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА Випускник 1919 р.    Доктор юридичних наук, професор Народився 6 січня 1887 р. у м. Кременчуку Полтавської губернії. У 1915 р. вступив на юридичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1919 р. Працював помічником присяжного повіреного, юрисконсультом міськпродвідділу в м. Харкові, консультантом Харківського губернського управління юстиції, завідувачем судово-слідчого відділу Харківського губернського управління юстиції. У 1920 р. розпочав науково-викладацьку діяльність. Упродовж 1920–1931 рр. працював у Харківському інституті народного господарства викладачем, професором кафедри цивільного права і цивільного процесу. У 1931 р. був на посадах професора Харківського фінансово-економічного інституту, Інституту раціоналізації управління. З 1938 р. – професор, завідувач кафедри цивільного права Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1941 р. евакуювався до м. Саратова, де працював професором Саратовського юридичного інституту. У 1942 р. очолював кафедру теорії та історії права в Об’єднаному українському державному університеті (м. Кзил-Орда). З 1944 р. – знову професор, завідувач кафедри цивільного права Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1949 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук «Основні проблеми радянського винахідницького права». У 1958 р. викладав у Київському інституті народного господарства. У 1970 р. був прийнятий на посаду професора-консультанта кафедри цивільного права Харківського юридичного інституту. Досліджував проблеми правового регулювання господарської діяльності підприємств, питання винахідницького, патентного і авторського права. Підготував 18 кандидатів наук. Нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Помер 30 вересня 1970 р. ЛЕВИТСЬКИЙ Володимир Фавстович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ПОЛІЦЕЙСЬКОГО ПРАВА Доктор юридичних наук, професор Народився 6 червня 1854 р. у с. Старостинцях Сквирського повіту Київської губернії. У 1874 р. вступив до Новоросійського університету. Після його закінчення одержав науковий ступінь кандидата юридичних наук. З 1881 р. перебував за кордоном з метою набуття спеціальних знань з економічних наук у германських університетах. На перших курсах навчання написав кандидатську дисертацію з економічних наук «Про народний кредит у Росії». У 1884 р. склав іспит при Московському університеті на ступінь магістра політичної економії. У 1885 р. захистив дисертацію «Питання про метод політичної економії в новітній германській літературі» в Демидовському юридичному ліцеї, де пізніше був обраний приват-доцентом кафедри політичної економії. За твір «Завдання та методи науки про народне господарство» у 1890 р. одержав ступінь магістра політичної економії і статистики при Московському університеті. У 1893 р. переведений у Харківський університет на кафедру поліцейського права. У 1899 р. при Московському університеті захистив докторську дисертацію «Сільськогосподарська криза у Франції». У 1900 р. був призначений професором кафедри поліцейського права Харківського університету. З 1901 р. працював на посаді професора кафедри політичної економії і фінансового права, а з 1902 р. – професором кафедри політичної економії і статистики. Опублікував, крім зазначених дисертацій, багато наукових праць. Помер 22 жовтня 1939 р. ЛОЗО Іван Афанасійович ПРОФЕСОР Випускник 1948 р.    Кандидат юридичних наук Народився 22 лютого 1920 р. у с. Балюнах Великобагачанського району Полтавської області У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Упродовж 1948–1951 рр. навчався в аспірантурі інституту, а з 1951 р. працював на посадах асистента, старшого викладача, доцента, професора. У 1952 р. захистив дисертацію «Договір МТС з колгоспами» на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Вчене звання професора присвоєно в 1976 р. Головними напрямами наукових досліджень І. А. Лазо були проблеми щодо нормативного визначення планування господарської діяльності в колгоспах, їх договірних відносин з органами постачання матеріально-технічних засобів сільськогосподарського виробництва, з машинно-тракторними станціями, а також проблеми правового регулювання трудових відносин у колгоспах з урахуванням особливостей праці в сільському господарстві (сезонний характер та ін.). Опублікував понад 40 наукових праць. Важливіші з них «Коментар до Примірного статуту колгоспу», «Обов’язковий мінімум трудоднів у колгоспах», «Підсобні виробництва і промисли у колгоспах», «Законодавство про підсобні виробництва». Учасник Великої Вітчизняної війни. З січня по вересень 1942 р. брав участь у бойових діях рядовим 440-го стрілецького полку, сержантом 243-го стрілецького полку 181 Сталінградської дивізії. Інвалід Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «30 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Помер 24 грудня 1990 р. МАКСИМЕЙКО Микола Олексійович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ РУСЬКОГО ПРАВА Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АН УРСР Народився 5 червня 1870 р. у с. Волошиновці Полтавської губернії (Роменський район Сумської області). У 1892 р. закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира з золотою медаллю й був залишений при університеті для підготовки до професорського звання. У 1896 р. отримав ступінь магістра державного права. З 1897 р. працював у Харківському університеті на кафедрі історії руського права юридичного факультету спочатку приват-доцентом, а потім – професором, завідувачем кафедри. У 1902 р. захистив магістерську дисертацію «Сейми Литовсько-Руської держави по Люблінській унії» й отримав звання екстраординарного професора; у 1914 р. захистив докторську дисертацію з історії права. Упродовж 1920–1924 рр. – професор правового факультету Харківського інституту народного господарства (нині – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого), протягом 1924–1926 рр. – професор Інституту геодезії та землеустрою. З 1925 р. – член-кореспондент АН УРСР. У 1926–1934 рр. очолював секцію історії українського права Науково-дослідного інституту історії української культури; з 1934 по 1940 рр. – член Комісії з вивчення історії західноукраїнського та українського права АН УРСР; з 1940 по 1941 рр. – старший науковий співробітник Інституту історії України, викладав на історичному факультеті Харківського університету. Головним чином займався історією права Київської Русі, Литовсько-Руської держави. Опублікував 20 монографій, багато статей і наукових доповідей. Обирався секретарем юридичного факультету Харківського університету (з 1905 р.), входив до Харківського історико-філологічного товариства (з 1897 р.). Помер 14 квітня 1941 р. МАСЛОВ Василь Пилипович РЕКТОР УНІВЕРСИТЕТУ (1962–1987) Випускник 1948 р.    Член-кореспондент Академії наук УРСР, професор, доктор юридичних наук, лауреат Державної премії УРСР Народився 4 лютого 1922 р. у с. Піщанці Красно-градського району Харківської області. Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут. З 1948 по 1951 рр. навчався в аспірантурі, працював на посадах старшого викладача, секретаря парткому, доцента, професора кафедри цивільного права. У 1951 р. захистив кандидатську дисертацію «Право особистої власності на житловий будинок в СРСР», у 1968 р. – докторську дисертацію «Цивільно-правові проблеми особистої власності в період будівництва комунізму в СРСР». Опублікував понад 50 наукових праць, у тому числі 9 монографій: «Право особистої власності на житловий дім у місті й робітничому селищі», «Здійснення і захист права власності в СРСР», «Питання спільної власності у судовій практиці», «Основні проблеми права особистої власності в СРСР», «Захист житлових прав громадян», «Майнові відносини у сім’ї», «Діюче законодавство про шлюб та сім’ю», «Правові проблеми науково-технічного співробітництва», «Правове становище виробничих об’єднань у сільському господарстві». Створив наукові школи з питань права власності, житлового та сімейного права. Під його науковим керівництвом було захищено 9 кандидатських дисертацій. З 1962 р. до останнього дня життя В. П. Маслов був ректором Харківського юридичного інституту і зробив великий внесок в його розвиток. Тривалий час очолював Раду ректорів вузів Харківського регіону, входив до складу Президії Північно-Східного центру АН УРСР, був членом Науково-консультативної ради Верховного Суду УРСР. Нагороджений орденами «Знак Пошани», Вітчизняної війни II ступеня, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, сімома медалями. Помер В. П. Маслов 1 червня 1987 р. МАТУСОВСЬКИЙ Григорій Абрамович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛІСТИКИ Випускник 1952 р.    Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук Народився 15 липня 1923 р. у м. Харкові. Брав участь у Великій Вітчизняній війні (1942–1945). Нагороджений орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни, «За мужність», медаллю «За бойові заслуги». У 1952 р. закінчив Харківський юридичний інститут. Під час навчання, з 1949 р., почав працювати на Всесоюзних курсах підвищення кваліфікації слідчих. У 1965 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, а через три роки перейшов на роботу до рідного вузу. Обіймав посади старшого викладача, доцента, професора кафедри криміналістики. У 1980 р. Г. А. Матусовський захистив докторську дисертацію. У 1983 р. йому присвоїли вчене звання професора. Григорій Абрамович усе життя займався проблемами тактики і методики розслідування окремих видів злочинів, зокрема економічних та суміжних. Учений був учасником українсько-американського проекту «Розробка математико-криміналістичних методів виявлення економічних злочинів». Г. А. Матусовський підготував 9 кандидатів юридичних наук. Опублікував 180 праць, зокрема 12 монографій: «Криміналістика в системі наукових знань» (1976), «Економічні злочини: криміналістичний аналіз» (1999) та ін. Григорій Абрамович також брав участь в організації сектора дослідження проблем боротьби з корупцією та організованою злочинністю Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, був головним науковим консультантом Центру дослідження проблем комп’ютерної злочинності, членом Українського геральдичного товариства (з 1995 р.) та Всеросійського геральдичного товариства (з 1963 р.). У 2003 р. Г. А. Матусовський став лауреатом премії імені Ярослава Мудрого в номінації «За цикл робіт з криміналістики». Того ж року, 31 жовтня, вченого не стало. ПАВЛОВСЬКИЙ Рафаїл Семенович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДР ДЕРЖАВНОГО ТА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА, АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА ФІНАНСОВОГО ПРАВА Випускник 1950 р.    Доктор юридичних наук, професор, Герой Радянського Союзу Народився 18 вересня 1924 р. у м. Борисполі Київської області. У 1950 р. закінчив Харківський юридичний інститут, був зарахований до аспірантури на кафедру державного права. В 1955 р. захистив кандидатську дисертацію «Основні принципи та етапи розвитку адміністративно-територіального устрою Радянської Соціалістичної держави». Протягом 1966–1982 рр. займав посади декана денного факультету. З 1972 по 1989 рр. завідував кафедрами державного та адміністративного права, адміністративного та фінансового права, а з 1979 р. – кафедрою адміністративного права. З 1976 р. – професор. У 1979 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Підготував 18 кандидатів юридичних наук. Досліджував проблеми функціонування органів місцевої влади, соціалістичної демократії, становлення та розвитку місцевих рад, державного управління, систематизації та координації адміністративного законодавства, правового забезпечення управління народногосподарським комплексом, підвищення ефективності управлінської діяльності тощо. Опублікував понад 100 наукових праць. Брав активну участь у законопроектних роботах, зокрема в підготовці змін та доповнень до Конституції УРСР 1978 р., виборчого законодавства, Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення 1984 р. та ін. Учасник Великої Вітчизняної війни. За мужність та відвагу, проявлені при форсуванні Одеру, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна та медаллю «Золота Зірка», орденами Вітчизняної Війни І ступеня, Червоної Зірки та п’ятьма медалями. Лауреат Державної премії Української РСР за колективну працю «Історія держави і права Української РСР» (1976). Помер 25 грудня 1989 р. ПАЛІЄНКО Микола Іванович ПРОФЕСОР (1906–1919) Доктор юридичних наук, академік ВУАН Народився 25 листопада 1869 р. у м. Києві. У 1892 р. закін-чив юридичний факультет Київського університету, в 1894 р. був залишений при ньому професорським стипендіатом. У 1903 р. захистив магістерську дисертацію «Суверенітет. Історичний розвиток ідеї суверенітету і її правове значення», а в 1907 р. – докторську «Вчення про суть права і правове з’ясування держав». З 1896 р. працював у Демидовському юридичному ліцеї в Ярославлі, з 1906 р. – у Харківському університеті. У 1919–1921 рр. – професор Таврійського університету в Сімферополі. З квітня 1921 р. – професор Харківського інституту народного господарства, вчений секретар Наукового комітету Наркомату освіти. У 1930 р. обраний академіком ВУАН за спеціальністю «право». Головний напрям наукових досліджень – проблеми правосвідомості та актуальних питань розвитку і демократизації вітчизняної державності. Опублікував значну кількість праць, серед них: «Нова психологічна теорія права і поняття права» (1900), «Нормативний характер права і його відмінні ознаки. До питання про позитивізм у праві» (1902) та ін. У пореволюційний час учений досліджує найважливіші теоретичні проблеми радянського державного права, яким присвячує праці «Право громадянства в сучасних федераціях і в Союзі РСР» (1926), «Проблема суверенітету сучасної держави» (1929), «Конфедерації, федерації і Союз Радянських Соціалістичних Республік» (1923). Правознавець брав участь у підготовці Конституції УРСР 1929 р. та інших важливих законодавчих актів. Помер 11 листопада 1937 р. ПАЛЮМБЕЦЬКИЙ Олександр Іванович ОРДИНАРНИЙ ПРОФЕСОР, РЕКТОР (1872–1873) Доктор права Народився 1811 р. у м. Казані. Після закінчення Казанської духовної семінарії в 1829 р. став студентом філософсько-юридичного факультету Головного педагогічного інституту. Протягом 1836–1838 рр. навчався за кордоном. З 1838 р. почав працювати в Харківському університеті. Після захисту в 1844 р. докторської дисертації «Про систему судових доказів стародавнього германського права у порівнянні з Руською Правдою та пізнішими російськими законами, що перебувають з ним у найближчому співвідношенні» був обраний екстраординарним, а в 1845 р. – ординарним професором університету. Працюючи на кафедрах енциклопедії права та історії філософії права і законів поліцейських, викладав історію російського права, енциклопедію законознавства, курс основних законів Російської імперії, кримінальне право. Основні напрями наукових досліджень – загальна теорія права, система судових доказів, пенітенціарна система. З 1842 по 1845 рр. – секретар, а з 1859 р. – декан юридичного факультету. На посаді декана працював у 1863–1866, 1869–1870 та у 1872 р. З 1850 по 1852 рр. та з 1872 по 1873 рр. – ректор Харківського університету. У 1870 р. обраний суддею університетського суду. Крім названої вище дисертації, написав ще низку робіт, зорема: «Про виникнення і розвиток пенітенціарної системи» (1854), «Питання про словесність і публічність суду» (1859), «Про слідство у словесному і публічному судочинстві» (1860). У 1886 р. заснована премія імені О. І. Палюмбецького за кращі студентські роботи. Помер 18 вересня 1897 р. ПІДОПРИГОРА Зінаїда Андріївна ПРОФЕСОР Випускниця 1947 р.    Доктор юридичних наук Народилася 3 травня 1924 р. у с. Дергачах Харківської області. У 1947 р. закінчила Харківський юридичний інститут, вступила до аспірантури (кафедра цивільного права). Працювала асистентом. У 1950 р. захистила кандидатську дисертацію «Форми організації і оплати праці в колгоспах». У 1963 р. Зінаїді Андріївні присвоєно вчене звання доцента. У 1971 р. вона захистила докторську дисертацію «Громадсько-правові проблеми міжколгоспного співробітництва в період будівництва комунізму в СРСР». З 1973 р. працювала на посаді професора. Вчене звання професора З. А. Підопригорі присвоєно в 1976 р. Головні напрями наукових досліджень Зінаїди Андріївни – правове положення міжколгоспних підприємств та об’єднань; правові питання міжгосподарського кооперування і агропромислового інтегрування; застосування житлового законодавства, сімейного законодавства. Підготувала 4 кандидати юридичних наук. Опублікувала 67 наукових праць, з них 25 – колективних: «Цивільно-правові проблеми міжколгоспного співробітництва» (1972), «Чинне законодавство про шлюб і сім’ю» (1974), «Новий цивільний кодекс УРСР і питання діяльності міжколгоспних об’єднань» (1965) та ін. Померла 18 жовтня 1986 р. ПОЛЕЖАЙ Павло Тихонович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Випускник 1948 р.    Доктор юридичних наук, професор Народився 20 квітня 1920 р. у с. Комендантівці Кишеньківського району Полтавської області. У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут і вступив до аспірантури рідного вузу. В 1953 р. захистив кандидатську дисертацію, в 1967 р. – докторську. Вчене звання професора присвоєно в 1970 р. Працював старшим слідчим прокуратури Дніпропетровської області (1948–1949); з 1952 р. – викладач, доцент, професор, упродовж 1971–1973 рр. – завідувач кафедри теорії держави і права. Головні напрями досліджень – проблеми праворозуміння, співвідношення права і економіки, права і політики, теорія правовідносин, вивчення сутності, змісту різних історичних типів держави і права, співвідношення законності й доцільності у правотворчій діяльності держави. Опубліковано понад 40 наукових та навчально-методичних робіт. Серед них: «Про співвідношення юридичних і технічних норм у соціалістичному суспільстві» (1960, співавторство); «Сутність права» (1964); «Правові відносини» (1965); «Специфічні особливості співвідношення права і економіки в соціалістичному суспільстві» (1970). Учасник Великої Вітчизняної війни. Був командиром радіовзводу і начальником зв’язку дивізіону, брав участь у боях на Південно-Західному напрямку. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.»; «20 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Помер 2 травня 1973 р. ПУШКІН Олександр Анатолійович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА (1968–1985) Випускник 1949 р.    Доктор юридичних наук, професор Народився 21 травня 1925 р. у с. Кузнєцово Вологодської області (Росія). У 1945 р. вступив до Харківського юридичного інституту, після закінчення якого був залишений в аспірантурі. У 1952 р. захистив кандидатську дисертацію «Правове становище державного промислового підприємства», а в 1965 р. докторську «Цивільно-правові форми управління промисловістю в СРСР». Вчене звання професора присвоєно в 1968 р. Упродовж 1968–1985 рр. очолював кафедру цивільного права Харківського юридичного інституту, а протягом 1985–1990 рр. – кафедру радянського права в Харківському інституті громадського харчування. Протягом трьох років (1991–1993) – завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін Університету внутрішніх справ України (м. Харків), потім – професор цієї ж кафедри. Підготував 20 кандидатів наук. Опублікував 200 наукових праць: підручники «Радянське цивільне право» в 2-х томах (1977–1978, співавторство, 1983–1984), «Радянське сімейне право» (1982), «Цивільне право України» (1992, співавторство), монографію «Чинне законодавство про шлюб та сім’ю» (1972, 1974, співавторство) та ін. Розробляв кодифіковані акти: Цивільний кодекс УРСР (1963), Кодекс про шлюб та сім’ю УРСР (1969), Житловий кодекс УРСР (1983), брав участь у розробці проекту нового Цивільного кодексу України. Учасник бойових дій, нагороджений орденами і медалями. Лауреат Державної премії України, заслужений юрист України (1994). Помер 29 червня 1997 р. РАЄВСЬКИЙ Олександр Андрійович ПРОФЕСОР ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Народився 12 серпня 1869 р. у м. Павловському Воронезької губернії. Навчався у Воронезькій класичній гімназії та на юридичному факультеті Московського університету, а після його закінчення у 1893 р. був залишений стипендіатом для отримання професорського звання. Склавши магістерський іспит, здобув звання приват-доцента. У 1897–1898 рр. читав для студентів два спеціальні курси – про акціонерні товариства і закони про друк у Росії. З 1898 по 1900 рр. перебував у закордонному науковому відрядженні з метою вивчення питання щодо викладання свого предмета в іноземних університетах, а також збирання матеріалів для дисертації. Займав посаду екстраординарного професора на кафедрі поліцейського права Томського університету. Для закінчення праці над дисертацією їздив у відрядження (1902) до Паризької національної бібліотеки. У 1903 р. на юридичному факультеті Московського університету захистив дисертацію «Закони про друк Наполеона III» і був удостоєний ступеня магістра поліцейського права. У 1904 р. обраний на посаду екстраординарного професора юридичного факультету Харківського університету. Читав студентам курс поліцейського права як нового напряму науки – адміністративного права та проводив практичні заняття. Крім дисертації, надрукував вступну лекцію в Харківському університеті «Предмет і завдання науки поліцейського права». Дата смерті О. А. Раєвського невідома. РАТНЕР Арнольд Станіславович ВИКЛАДАЧ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, СУДОУСТРОЮ ТА ДОГОВІРНОГО ПРАВА У 1919 р. розпочав читання курсу цивільного судочинства на юридичному факультеті Харківського університету. Після створення у 1920 р. Харківського інституту народного господарства викладав спочатку цивільний процес, а потім курс судоустрою та прикладний предмет «Техніка складання договорів», який перетворив у надзвичайно цікавий теоретичний курс договірного права. Досліджував проблеми в галузі торгового та цивільного права і цивільного процесу, господарського права, радянського правового будівництва. Зробив чималий внесок у створення, розвиток та кодифікацію радянського права і здійснив велику роботу з коментування Цивільного кодексу щодо всіх видів товариств (близько 100 статей Цивільного кодексу), що є значною частиною «Цивільного кодексу радянських республік», під ред. проф. Малицького (Ратнер А. С. Товариства // Цивільний кодекс радянських республік: Текст і практ. комент.–1927). Інші публікації – це головним чином журнальні статті з проблем, викликаних переглядом і створенням цивільного, торгового та процесуального законодавства. Був постійним експертом і консультантом у законодавчих органах УРСР. Низку законів УРСР, а саме: «Про купівлю-продаж з розстроченням платежу», «Про заставу товарів в обігу», «Про акціонерні товариства за участю держави» та ін. – розроблено за його безпосередньою участю. Помер А. С. Ратнер 6 серпня 1927 р. РИВЛІН Абрам Львович ДОЦЕНТ ІНСТИТУТУ РАДЯНСЬКОГО БУДІВНИЦТВА І ПРАВА Випускник 1918 р.    Доктор юридичних наук Народився 14 березня 1893 р. у м. Острогорську Воронезької губернії. Вступив до Петроградського психоневрологічного інституту у 1911 р., пізніше перейшов на юридичний факультет Харківського університету, який закінчив у 1918 р. У 1919–1935 рр. завідував юридичним відділом Харківського губернського (окружного) виконкому, згодом – міськкому та облвиконкому. Наукову діяльність розпочав у середині 1920 р. і поєднував її з практичною і педагогічною роботою, займаючи посаду доцента курсу «судоустрій» на правовому відділенні Інституту радянського будівництва і права. У 1939 р. захистив кандидатську дисертацію «Допит у кримінальному суді». Вивчення проблеми перегляду вироків у кримінальному процесі дозволило йому успішно захистити у 1955 р. докторську дисертацію, яка покладена в основу монографії «Перегляд вироків у СРСР», опублікованої в 1958 р. У післявоєнний час його увагу привертали актуальні проблеми правосуддя. Коло наукових досліджень вельми широке: вчення про суд, правосуддя, законність, історія суду України, поняття та система принципів правосуддя, обвинувачення як процесуальна діяльність та ін. Під його керівництвом підготовлено та успішно захищено сім кандидатських дисертацій. Він є автором уперше виданого в Україні підручника «Організація суду та прокуратури в СРСР», який одержав високу оцінку юридичної спільноти, а також статей на літературно-правові теми: «Закон і суд у творах О. С. Пушкіна», «Лев Толстой і царська юстиція» тощо. Помер А. Л. Ривлін 19 січня 1974 р. РОГОЖИН Анатолій Йосипович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ І ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, дійсний член (академік) Академії правових наук України, заслужений працівник вищої школи України, лауреат Державної премії України Народився 27 жовтня 1923 р. у м. Тбілісі. Під час Великої Вітчизняної війни брав участь у бойових діях. Командував взводом, батареєю, дивізіоном артилерійських та мінометних частин у складі Північного, Сталінградського та 4-го Українського фронтів. Після поранення у 1944 р. був демобілізований. У 1945 р. Анатолій Йосипович вступив на заочне відділення Харківської філії Всесоюзного заочного юридичного інституту і здобув спеціальність юриста. В 1950 р. закінчив аспірантуру Харківського юридичного інституту і став працювати в цьому вузі. Обіймав посади декана факультету, проректора з навчальної і наукової роботи (1952–1962), виконував обов’язки ректора, упродовж 1963–1992 рр. був завідувачем кафедр теорії держави і права та історії держави і права, а з 1992 р. – професором кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн. У 1950 р. Анатолій Йосипович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, а в 1967 р. – докторську дисертацію. Вчене звання професора А. Й. Рогожину присвоїли в 1968 р. А. Й. Рогожин досліджував проблеми історії держави і права СРСР, України, загальної історії держави і права, зокрема історії держави і права України в роки воєнної інтервенції та громадянської війни, історії Всеукраїнської надзвичайної комісії, розвитку федеративних відносин між Україною й Росією, держави і права Київської Русі. Під його керівництвом було підготовлено й захищено 5 докторських і 13 кандидатських дисертацій. А. Й. Рогожин – автор понад 180 наукових праць, з яких – 20 монографій (7 у співавторстві). Серед них – «Нариси історії соціалістичної законності в Україні під час іноземної воєнної інтервенції та громадянської війни» (1963), «Національна державність союзної республіки (історико-правовий аспект національно-державного будівництва в УРСР (1991). Анатолій Йосипович виконував обов’язки академіка-секретаря відділення теорії та історії держави і права Академії правових наук України, був членом редакційної колегії журналу «Вісник Академії правових наук України» (з 1993 р.). А. Й. Рогожин був лауреатом Державної премії України, заслуженим працівником вищої школи України. Життя Анатолія Йосиповича обірвалося 27 грудня 2000 р. САФРОНОВА Інеса Павлівна ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА УКРАЇНИ І ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Випускниця 1946 р.    Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, заслужений юрист України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Народилася 28 серпня 1924 р. у м. Москві. У 1946 р. закінчила Харківський юридичний інститут і вступила до аспірантури цього вузу. З 1949 р. і до останніх днів свого життя Інеса Павлівна працювала на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн. Починала роботу асистентом, згодом десять років була старшим викладачем, з 1962 по 1981 рр. – доцентом, а в 1982 р. обійняла посаду професора. Кандидатську дисертацію – «Розвиток трудового права УРСР у 1917–1920 рр.» І. П. Сафронова захистила в 1952 р. Докторську – «Єдиноначальність і колегіальність в управлінні соціалістичними промисловими підприємствами в Радянській державі». І. П. Сафронова досліджувала проблеми історії держави і права СРСР, України, зарубіжних держав, розробляла питання створення Української національної держави, її суспільно-політичного й державного ладу в різні періоди (ХVІІ–ХІХ ст.), післявоєнні роки (1945–1960) та ін. Інеса Павлівна підготувала 3-х кандидатів наук Вона є автором та співавтором понад 130 опублікованих праць, зокрема: «Радянська держава та право в період Великої Вітчизняної війни» (1964 р.), «Держава і право Росії від лютого до жовтня 1917 р.» (1965 р.), «Єдиноначальність і колегіальність у соціалістичному промисловому підприємстві» (1979 р.) розділів у підручнику «Історія держави і права України», Академічний курс: у 2-х томах (2000 р.). Померла І. П. Сафронова 6 травня 2004 р. САЛТЕВСЬКИЙ Михайло Васильович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛІСТИКИ (1988–2003) Випускник 1951 р.    Доктор юридичних наук, заслужений діяч науки і техніки, Відмінник освіти України Народився 8 листопада 1917 р. в с. Григор’євці Венгеровського (нині – Спаськ) району Новосибірської області. У 1940 р. закінчив фізико-математичний факультет Томського державного вчительського інституту. До 1942 р. працював вчителем середньої школи. Учасник Великої Вітчизняної війни. У 1956 р. захистив кандидатську дисертацію «Криміналістичне дослідження замків і пломб», у 1969 р. докторську дисертацію «Теоретичні основи встановлення групової належності в судовій експертизі (методологічні й правові проблеми)». У 1946 р. працював старшим науковим співробітником, а з 1953 р. – завідувачем відділу Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз. З 1962 до 1971 рр. – доцент, в. о. професора Харківського юридичного інституту. З 1971 р. – начальник, професор кафедри криміналістики Київської вищої школи МВС СРСР. У 1988–2003 рр. – професор кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. З 1999 р. – завідувач лабораторії, згодом – головний спеціаліст Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України. Головні напрями наукових досліджень – судова фотографія, судова експертиза, одорологія, ідентифікація та групофікація. Під його керівництвом підготовлено і захищено 2 докторські і 34 кандидатські дисертації. Має 239 публікацій, у тому числі 5 монографій, 3 підручники. М. В. Салтевський – автор оригінальних методик дослідження речових доказів. Має три авторські свідоцтва на винаходи. Нагороджений орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни II ступеня, «За мужність», 19 медалями. Лауреат премії Фонду юридичної науки академіка права В. В. Сташиса (2002). СВЄЧКАРЬОВ Олександр Іванович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН Випускник 1950 р.    Заслужений професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, Відмінник освіти України. Заслужений працівник народної освіти України Народився 12 жовтня 1924 р. у с. Макіївка Ворошиловградської (нині – Луганська) області. Був учасником Великої Вітчизняної війни. У 1944 р. за мужність та героїзм О. І. Свєчкарьову присвоєно почесне звання Героя Радянського Союзу. Олександр Іванович мав також низку бойових нагород. Після перемоги над фашистською Німеччиною фронтовик вступив до Харківського юридичного інституту, який закінчив у 1950 р. Захистивши у 1955 р. кандидатську дисертацію «Вищі органи державної влади Польської Народної Республіки», почав працювати в рідному вузі на кафедрі міжнародного права та державного права зарубіжних країн. Спочатку обіймав посаду асистента, у 1963 р. – доцента, а з 1975 р. – професора кафедри міжнародного права та державного права зарубіжних країн. Упродовж 1962–1966 рр. Олександр Іванович був заступником декана денного факультету інституту, протягом 1966–1977 рр. – завідувачем кафедри міжнародного права та державного права зарубіжних країн. Основний напрям наукових досліджень О. І. Свєчкарьова – державне право зарубіжних країн. Він опублікував понад 50 наукових праць, зокрема «Державне право зарубіжних країн» (1996 р., співавторство) та ін. За багаторічну сумлінну працю на науковій та освітянській ниві Олександр Іванович нагороджений орденом Леніна, знаком «Відмінник освіти України». Йому присвоїли почесне звання «Заслужений працівник народної освіти України». Олександр Іванович був також почесним громадянином м. Нікополя Дніпропетровської області. Учений та педагог О. І. Свєчкарьов брав активну участь і в громадському житті. З 1976 р. він був заступником голови Харківського обласного Комітету миру, упродовж 1976– 1981 рр. – членом Радянського комітету ветеранів війни. Життя Олександра Івановича обірвалося 13 вересня 2001 р. СЕМЕНОВ Володимир Сергійович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА Випускник 1947 р.    Кандидат юридичних наук, заслужений працівник культури Української РСР Народився 21 грудня 1924 р. у м. Золотоноші Полтавської (нині – Черкаська) області. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1942 по 1943 рр. – розвідник 799-го артполку на Ленінградському фронті. У 1947 р. закінчив Харківський юридичний інститут, до 1950 р. навчався в аспірантурі. У 1951 р. захистив кандидатську дисертацію «Боротьба СРСР за суворе додержання принципу невтручання, проти імперіалістичної інтервенції». У 1951–1960 рр. працював викладачем у Харківському державному університеті ім. О. М. Горького та у Вищій партійній школі (м. Харків). З 1960 р. – доцент, а з 1994 р. – професор кафедри міжнародного права Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Головні напрями наукових досліджень – миротворчі операції ООН, право міжнародної безпеки, міжнародна боротьба зі злочинністю. Підготував 8 кандидатів юридичних наук. Опублікував понад 120 робіт, у тому числі монографію «Збройні Сили ООН. Практика застосування» (1976), «Роз-зброєння – невідкладна потреба часу» (1981), підручники «Міжнародне право» (1971), «Права людини» (1997) та ін. Був одним із засновників студентського наукового товариства Харківського юридичного інституту. З 1960 р. – науковий керівник студентського наукового гуртка кафедри міжнародного права. У 1970 р. розробив проект договору «Захист зовнішнього середовища під час збройних конфліктів». З 1989 р. – голова Харківського обласного товариства захисту миру. У 1950–1990 рр. був членом виконкому Радянської асоціації міжнародного права. З 1993 р. – член президії Української асоціації міжнародного права. Нагороджений орденами «За мужність» III ступеня, Вітчизняної війни II ступеня та медалями «За оборону Ленінграда», «За трудову відзнаку». Помер В. С. Семенов 14 жовтня 2004 р. СЛИВИЦЬКИЙ Володимир Іванович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Випускник 1900 р.    Народився у квітні 1876 р. у м. Змієві Харківської губернії. У 1900 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету. З 1904 р. – магістр, з 1906 р. – приват-доцент, з 1917 р. – професор юридичного факультету Харківського університету. У 1920 р. Народним комісаріатом освіти УРСР був призначений деканом Харківського інституту народного господарства з дорученням організувати там правовий факультет замість ліквідованого юридичного факультету Харківського університету. В 1937–1955 рр. завідував кафедрою теорії держави і права Харківського юридичного інституту. У 1955–1957 рр. – професор кафедри теорії та історії держави і права. Викладав цивільне і сімейне право, історію політичних вчень, логіку, теорію держави і права. Був засновником політико-правової школи правознавства, яка поєднувала дослідження найбільш актуальних і політично важливих проблем з їх ретельним юридичним аналізом. Наукові публікації тісно пов’язані з практикою. Основні з них: «Авторське право» (1912); «Право на чесне до себе ставлення» (1915); «Про передачу векселя» (1919); «Юридичне становище приватної промисловості УРСР та СРСР» (1923); «Основні питання шлюбного і сімейного права в УРСР» (1927); «Вчення К. Маркса про власність» (1933); «Курс господарського права» (1935). Працював юрисконсультом Раднаркому УРСР, консультантом кодифікаційного відділу Народного комісаріату юстиції, був головою Харківського товариства письменності, деканом факультету суспільних наук Народного університету. Тричі у 1927–1934 рр. обирався депутатом Харківської міської ради. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Помер В. І. Сливицький 27 квітня 1957 р. СТЕФАНЮК Володимир Сергійович ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ (до 2004) Випускник 1972 р.    Суддя вищого кваліфікаційного класу, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, доцент Народився 27 липня 1945 р. у с. Кінське Личаківського району Новгородської області. У 1963 р. закінчив середню школу № 5 у м. Козятин на Вінниччині. Трудову діяльність розпочав столяром-верстатником на підприємстві «Дорбуд-2» Козятинського відділення Південно-Західної залізниці. У вересні 1964 р. був призваний на військову службу. Після звільнення в запас працював інструктором-методистом зі спортивної роботи в колгоспі «Здобуток Жовтня» с. Козятина Козятинського району Вінницької області. Усі ці роки Володимир Сергійович не забував про свою мрію, постійно працював над тим, щоб вона стала дійсністю. Завдяки притаманним йому з юнацьких років працьовитості й наполегливості В. С. Стефанюк досяг своєї мети – у 1968 р. став студентом Харківського юридичного інституту. Після закінчення у 1972 р. вузу був обраний народним суддею Староміського районного народного суду м. Вінниці, а вже через два роки очолив його. У вересні 1980 р. Володимира Сергійовича обрали заступником голови Вінницького обласного суду, рік потому – призначено начальником відділу юстиції Вінницького обласного виконавчого комітету. Здобутий досвід організаторської та господарської діяльності сприяв подальшому службовому просуванню Володимира Сергійовича. У червні 1986 р. його було призначено начальником управління кадрів Міністерства юстиції України і затвер-джено членом колегії цього міністерства, в лютому наступного – призначено заступником, а в листопаді 1991 р. – Першим заступником Міністра юстиції України. У грудні 1993 р. В. С. Стефанюка було обрано на посаду Першого заступника Голови Верховного Суду України, на якій він працював до останнього дня свого життя. Володимир Сергійович мав багато відзнак і нагород, зокрема орден «За заслуги» ІІІ ступеня, Почесну грамоту Верховної Ради України, Почесну грамоту Кабінету Міністрів України, орден «Знак Пошани», почесну відзнаку «За вірність закону» та ін. На жаль, життя В. С. Стефанюка обірвалося дуже рано – 27 березня 2004 р. СТОЯНОВ Андрій Миколайович ДЕКАН ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Випускник 1853 р.    Народився 15 червня 1830 р. У 1853 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету зі ступенем кандидата. У 1862 р. отримав ступінь магістра загальнонародного права за працю «Методи розробки позитивного права та суспільне значення юристів від глосаторів до кінця XVIII ст.». У 1863 р. призначений ад’юнктом, потім доцентом кафедри енциклопедії законознавства і російських державних законів. Повернувшись до Харкова після відрядження за кордон, викладав у Харківському університеті. У 1869 р. захистив дисертацію на ступінь доктора державного права «Історія адвокатури в давніх народів». У 1870 р. затверджений ординарним професором тієї ж кафедри. З 1887 р. переведений на кафедру римського права. У 1888 р. затверджений у званні заслуженого професора. З особливою повагою віддавався вивченню дисципліни «Загальна історія права». Результат діяльності в цій галузі науки – курс лекцій та ряд статей щодо прав індусів, статей з історії єврейського, французького та грецького права. Останні роки своєї академічної діяльності читав енциклопедію права, а потім протягом 15 років викладав історію римського права. Все своє життя А. М. Стоянов віддав Харківському університету. Як член університетської корпорації, з 1870 р. працював секретарем, а потім деканом юридичного факультету (1876). Публікації надзвичайно різноманітні: роботи з порівняльної історії права, міжнародного права, римського та державного права, з методології юридичних наук. Його заслуга в тому, що він видав ґрунтовний систематичний курс міжнародного права – «Курс лекцій, читаних А. М. Стояновим у 1873/74 навч. році». У ньому було відведено місце як міжнародному кримінальному, так і міжнародному приватному праву. Помер А. М. Стоянов у 1907 р. ТИМКІВСЬКІЙ Ілля Федорович ДЕКАН ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Народився 6 серпня 1772 р. в м. Переяславі. Після закінчення Київської духовної академії вступив до Московського університету, де з другого курсу вивчав юридичні науки. У 1797 р. після закінчення Московського університету став на службу до генерал-прокурора князя Куракіна в Сенатський юнкерський інститут, де викладав правознавство. У 1801 р. став секретарем сенату. Написав книгу «Систематичне зведення російських законів» (1802). У 1802 р. обіймав посаду юрисконсульта в департаменті Міністерства юстиції, де розробляв проект третейського суду. Наприкінці 1802 р. запрошений до Харківського університету, який тільки створювався. У січні 1803 р. одержав запрошення на посаду ординарного професора російських прав у Дерптському університеті. 17 березня 1803 р. зарахований ординарним професором Харківського університету для викладання цивільного і кримінального права. Був обраний деканом юридичного факультету Харківського університету, а з 1810 р. – членом створеного при університеті Комітету для випробування чиновників і викладання наук молодим людям, яких готують до цивільної служби. За наукові заслуги у 1805 р. Московським університетом присвоєно ступінь доктора utrisque juris, а у 1807 р. Харківським університетом – ступінь доктора філософії. У 1809 р. був прийнятий у Геттингенське вчене товариство. Серед наукових праць – «Систематичне зведення російських законів» (1802), «Порівняння юстініанових законів з російськими» (1809), «Дослідний спосіб до філософського пізнання російської мови» (1811) та ін. Помер І. Ф. Тимківський 11 березня 1853 р. ТРАХТЕРОВ Володимир Сергійович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА Випускник 1910 р.    Професор Народився 18 грудня 1884 р. у м. Бахмуті (нині – м. Артемівськ) Донецької області. У 1910 р. закінчив юридичний факультет Харківського університету і був залишений на викладацькій роботі. У 1915– 1919 рр. – приват-доцент університету (позаштатний); у 1917 р. – секретар Товариства екологічних і юридичних знань при університеті; у 1919 р. – доцент (штатний) юридичного факультету університету, організованого при Тимчасовому уряді в м. Сімферополі. З 1921 по 1941 рр. – професор Харківського юридичного інституту, завідувач кафедри кримінального права. У 1938 р. затверджений у вченому званні професора. У 1943 р. був на посаді завідуючого відділом народної освіти міськвиконкому м. Харкова. З 1943 по 1945 рр. – професор Ленінградського юридичного інституту (м. Джамбул Казахської РСР). З 1945 по 1966 рр. – професор, у 1946–1953 рр. – завідувач кафедри кримінального права, з 1966 р. – професор-консультант Харківського юридичного інституту. Головним напрямом дослідження був аналіз питань загальної частини кримінального права. Особливе місце належить роботам з проблем осудності та неосудності. Автор понад 40 наукових праць, важливішими з яких є: «Кримінальна відповідальність осіб психічно неповноцінних» (1930), «Про передумови вини й невинуватості в радянському кримінальному праві» (1962), «Осудність за радянським кримінальним правом» (1966) та ін. Він вперше розробив формулу неосудності в кримінальному праві, яка будувалася за формою «змішаного типу». Цю формулу було взято за основу під час підготовки Кримінального кодексу УРСР 1927 р. і наступних кримінальних кодексів, у тому числі й нового Кримінального кодексу України 2001 р. Брав участь у підготовці проекту Кримінального кодексу УРСР 1927 р. Був депутатом міської ради у 1939–1941 і 1945–1947 рр. Помер В. С. Трахтеров у вересні 1974 р. ФУКС Савелій Львович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА Доктор юридичних наук, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки Народився 5 березня 1890 р. в м. Гродні (Білорусь). Засновник наукової школи дослідження і викладання історії держави і права України. У 1925 р. закінчив правовий факультет Інституту народного господарства, одержавши спеціальність юриста. У 1926– 1929 рр. навчався в аспірантурі на правовому факультеті при кафедрі проблем сучасного права. В 1930 р. після захисту кваліфікаційної роботи став науковим співробітником. У 1926–1932 рр. працював доцентом на правовому факультеті цього вузу, з 1932 по 1941 рр. – професор Харківського юридичного інституту. З 1943 по 1976 рр. – професор кафедри історії держави та права, а з 1943 по 1970 рр.– завідувач кафедрою. В 1948 р. захистив докторську дисертацію «Нариси історії держави і права казахів у XVIII – першій половині XIX ст.» і отримав вчений ступінь доктора юридичних наук. Автор понад 40 наукових досліджень: монографій, підручників, навчальних посібників у галузі цивільного, земельного, колгоспного права (понад 80 друк. арк.). Основні праці присвячені проблемам історії держави і права СРСР, України, Казахстану. За його редакцією виданий підручник «Історія держави і права СРСР. Ч. 2» (1973), монографія «Звичаєве право казахів у XVIII – першій половині XIX ст.» (Алма-Ата, 1981), розділи в книзі «Історія держави і права Української РСР». Нагороджений орденом «Знак Пошани» і медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки за участь у написанні «Історії держави і права Української РСР» (тт. І, II). Помер С. Л. Фукс 3 грудня 1976 р. ЦУПРЕНКО Петро Григорович ПЕРШИЙ ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ (1982–1993) Випускник 1952 р.    Народився 11 листопада 1925 р. у с. Кримки Олександрійського району Кіровоградської області в родині лісника. Фронтові будні шістнадцятилітнього Петра розпочались у жовтні 1942 р. в партизанському загоні. У 1943 р. партизанський загін приєднався до регулярної частини діючої армії. Петра зарахували до роти автоматників 122-го стрілецького полку 41-ї гвардійської стрілецької дивізії. Після війни, в травні 1945 р., П. Г. Цупренко вступив до Київського артилерійського училища ім. С. М. Кірова, пізніше – до Чкаловського училища зенітної артилерії у м. Оренбурзі. Але стати кадровим військовим йому не судилося через підірване на фронті здоров’я. Тож 1948 р. П. Г. Цупренко став студентом Харківської юридичної школи, а потім екстерном закінчив Харківський юридичний інститут. І все своє подальше життя Петро Григорович присвятив юриспруденції. Трудову діяльність П. Г. Цупренко розпочав із роботи ревізора, згодом працював старшим ревізором Управління Міністерства юстиції по Харківській області. У березні 1953 р. його обрали членом Харківського обласного суду, в 1961 р. – Верховного Суду УРСР. Із 1970 р. Петро Григорович працював старшим юрисконсультом відділу помилування Президії Верховної Ради УРСР, після чого його призначили головою Київського обласного суду. Згодом П. Г. Цупренка призначили заступником, а потім першим заступником Голови Верховного Суду України. Людина та її потреби були для Петра Григоровича на першому плані упродовж 20 років, відколи він обіймав ці високі керівні посади. Перший заступник Голови Верховного Суду України П. Г. Цупренко чудово орієнтувався в усіх питаннях судочинства. Він дуже ретельно вивчав проекти постанов Пленуму, доопрацювання яких і прийняття в наступному читанні на той час не допускалися. За самовіддану працю й заслуги в зміцненні законності П. Г. Цупренко був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора та медаллю «Ветеран праці». Увесь свій вільний час Петро Григорович присвячував родині та улюбленому заняттю – читанню. П. Г. Цупренко дуже любив свою дружину – Аду Андріївну. Разом виховали двох дітей – сина Олександра, який пішов шляхом батька, та доньку Марію. Життя Петра Григоровича обірвалося 24 лютого 1993 р. ЧЕФРАНОВ Вадим Олександрович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ФІЛОСОФІЇ Випускник 1951 р.    Професор, доктор філософських наук, заслужений працівник народної освіти України Народився 8 березня 1929 р. у с. Сергіївці Червоноармійського району Донецької області. У 1951 р. закінчив Харківський юридичний інститут за спеціальністю «правознавство». З 1951 по 1953 рр. – слідчий Харківського обласного управління Комітету державної безпеки. З 1953 по 1955 рр. – асистент кафедри марксизму-ленінізму Харківського юридичного інституту. З 1955 по 1959 рр. – інструктор відділу науки та культури Харківського обкому КПУ, з 1959 по 1961 рр. – помічник першого секретаря Харківського обкому КПУ. З 1961 по 2002 рр. знов працює в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого на посаді старшого викладача, доцента, завідувача кафедри філософії та наукового комунізму, завідувача кафедри філософії, професора цієї кафедри. У 1962 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук «Розвиток соціалістичної демократії як закономірність перетворення радянської держави у комуністичне самоврядування», у 1983 р. – дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук «Філософські проблеми правової свідомості». У центрі наукових інтересів – проблеми демократії, правової свідомості. Підготував трьох кандидатів юридичних наук і одного доктора. Опублікував понад 60 наукових праць, серед яких «Радянська державність і розвиток соціалістичної демократії» (1974), «Правова свідомість як різновид соціального відображення» (1975), «Місце юридичних норм в системі правового відображення» (1983), «Проблема зворотних зв’язків у правовій свідомості» (1988), «Історія філософії права» (1998, співавт.). Нагороджений орденом «Знак Пошани» та іншими нагородами. Помер В. О. Чефранов 25 серпня 2002 р. ЧУБИНСЬКИЙ Михайло Павлович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І ПРОЦЕСУ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ Доктор кримінального права Народився 7 листопада 1871 р. Вищу освіту здобув на юридичному факультеті Київського університету Святого Володимира. По закінченні курсу в 1893 р. з дипломом першого ступеня залишений при університеті для підготовки до професорського звання на кафедрі кримінального права. У 1897 р. склав усний іспит на ступінь магістра кримінального права і після читання двох пробних лекцій одержав звання приват-доцента. У 1900 р. надрукував роботу «Мотив злочинної діяльності та його значення в кримінальному праві», за яку в тому ж році після публічного захисту її як магістерської дисертації був визнаний гідним ступеня магістра кримінального права Імператорського Московського університету. У липні 1902 р. за клопотанням юридичного факультету Харківського університету переведений в університет екстраординарним професором на кафедру кримінального права і процесу. У 1904 р. надрукував роботу «Нариси карної політики», яку і подав на юридичний факультет університету Святого Володимира як дисертацію на ступінь доктора кримінального права. У січні 1905 р. отримав ступінь доктора кримінального права. У березні того ж року йому було присвоєно звання ординарного професора. З 1902 по 1904 рр. – редактор університетських ювілейних видань юридичного факультету, член Харківського, Київського і Ярославського юридичних товариств, а також російської групи міжнародного з’їзду криміналістів. У травні 1906 р. призначений директором Демидовського юридичного ліцею. Дата смерті М. П. Чубинського невідома. ШЕЛЕСТОВ Володимир Степанович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ЗЕМЕЛЬНОГО ТА КОЛГОСПНОГО ПРАВА Випускник 1951 р.    Доктор юридичних наук, лауреат Державної премії України Народився 27 січня 1924 р. у м. Кіровограді. У 1951 р. закінчив Харківський юридичний інститут. У 1951–1953 рр. працював помічником прокурора м. Кіровограда; у 1953–1994 рр. – завідуючий заочним відділенням, асистент, доцент, професор кафедри цивільного права, завідувач кафедри земельного та колгоспного права Харківського юридичного інституту, Української державної юридичної академії. У 1956 р. захистив дисертацію «Боротьба за якість продукції народного споживання, що поставляється, за радянським цивільним правом» на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук, у 1967 р. – докторську дисертацію «Основні проблеми забезпечення якості продукції в господарських договорах». Вчене звання професора присвоєно у 1969 р. Головним напрямом його наукових досліджень були пошуки ефективних правових засобів забезпечення якості продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання. Опублікував близько 60 наукових праць. Серед них: «Правові форми боротьби за якість товарів» (1960), «Господарські договори» (1965), «Правові форми регламентації якості продукції» (1966), «Договір поставки і якість продукції» (1974), «Цивільне право» (1983, співавт.). Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.». Помер В. С. Шелестов 22 червня 1994 р. ШЕРСТЮК Іван Микитович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ ПОЛІТИЧНОЇ ЕКОНОМІЇ Професор, кандидат економічних наук Народився 12 вересня 1925 р. в с. Суворовському Усть-Лабинського райноу Краснодарського краю. Брав участь у Великій Вітчизняній війні (1942–1945) командиром башти танкового полку Закавказького фронту. У 1957 р. закінчив Харківський державний університет ім. О. М. Горького за спеціальністю «економічна географія». У 1972 р. захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук «Матеріальна заінтересованість та її роль у розвитку суспільного виробництва при соціалізмі». Вчене звання професора присвоєно у 1991 р. Після закінчення університету працював лектором Харківського планетарію, референтом Харківської обласної організації товариства «Знання», асистентом кафедри марксизму-ленінізму Харківського медичного інституту. З 1973 по 1995 рр. – старший викладач, доцент, завідувач кафедри політичної економії, професор Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Головні напрями наукових досліджень – теоретичні проблеми матеріальної заінтересованості працівників з метою підвищення їх працездатності в умовах інтенсифікації суспільного виробництва та формування ефективного господарського механізму, становлення ринкової економіки. Опублікував понад 70 наукових праць. Серед них: «Інтеграційні процеси в економіці та їх вплив на функціонування господарчого механізму» (1983), «Проблеми інтенсифікації громадського відтворення в умовах прискорення економічного та соціального розвитку країни» (1989), «Матеріальна заінтересованість як економічна категорія» (1971) та ін. Брав активну участь у громадській діяльності як голова товариства ветеранів Великої Вітчизняної війни Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Нагороджений орденом Вітчизняної війни та дев’ятьма медалями. Помер І. М. Шерстюк 26 березня 1995 р. ЮРКОВ Борис Миколайович ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ЦИВІЛЬНОГО ПРОЦЕСУ Випускник 1969 р.    Професор, доктор юридичних наук Народився 3 серпня 1940 р. у станиці Червленій Шелковського району Чечено-Інгуської АРСР (Російська Федерація). У 1969 р. закінчив Харківський юридичний інститут. З 1969 по 1990 рр. – асистент, старший викладач, доцент; з 1990 р. – професор кафедри цивільного процесу Харківського юридичного інституту. У 1974 р. захистив кандидатську дисертацію «Процесуальні гарантії прав громадян при розгляді та вирішенні судом скарг на дії адміністративних органів», у 1989 р. – докторську дисертацію «Проблеми судового контролю і нагляду в радянському державному управлінні». Вчене звання професора присвоєно в 1991 р. З 1997 р. по липень 2000 р. працював у Бєлгородському університеті споживчої кооперації (Росія) на посаді завідуючого кафедрою цивільного права. Підготував одного кандидата юридичних наук. Сфера наукових інтересів – проблеми судового контролю та нагляду в державному управлінні, права на судовий захист у непозовних провадженнях, правової природи актів правосуддя в цивільному судочинстві, а також судового контролю в державному управлінні. Опублікував понад 60 наукових праць. Серед них: «Судове забезпечення законності в діяльності адміністративних органів» (1987), «Радянський цивільний процес» (1982, співавт.), «Провадження по справах, що виникають з адміністративно-правових відносин» (1980), «Повноваження суду при розгляді скарг на дії адміністративних органів» (1973), «Право оскарження до суду дій адміністративних органів» (1986), «Розвиток радянського законодавства про судовий контроль у період диктатури пролетаріату» (1987), «Форми судового забезпечення законності актів органів державного управління» (1987) та ін. Помер Б. М. Юрков 14 липня 2000 р. ЯКУБА Ольга Миронівна ПРОФЕСОР КАФЕДРИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ТА ФІНАНСОВОГО ПРАВА Професор, доктор юридичних наук Народилася 6 травня 1908 р. у м. Катеринославі (нині – Дніпропетровськ). У 1931 р. закінчила Всеукраїнський комуністичний інститут радянського будівництва та права. Працювала консультантом-референтом Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету УРСР (Харків), відповідальним інструктором та завідуючою інформаційним відділом Харківського обласного виконавчого комітету. У 1939 р. зарахована до аспірантури Харківського юридичного інституту; з 1941 р. – асистент кафедри державного права. У 1943 р. захистила кандидатську дисертацію. У 1945 р. при-своєно вчене звання доцента кафедри державного права. У 1964 р. захистила докторську дисертацію «Адміністративна відповідальність за радянським правом у світлі подальшого посилення охорони прав особи». З 1943 р. працювала у Харківському юридичному інституті на посадах старшого викладача та доцента кафедри державного права й одночасно по 1949 р. – директором Харківського філіалу Всесоюзного юридичного заочного інституту. З 1966 р. – професор кафедри державного та адміністративного права; з 1971 р. – професор кафедри адміністративного та фінансового права. Підготувала 9 кандидатів юридичних наук. Опублікувала понад 80 наукових праць. У 1965 р. брала активну участь у систематизації законодавства і складанні Збірника законодавчих та інших нормативних актів Союзу РСР і Української РСР про адміністративну відповідальність. Значним є її внесок у розроблення проекту Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення, проекту Положення про адвокатуру Української РСР та ін. Нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», почесними грамотами міністерств та відомств. Померла О. М. Якуба 8 грудня 1980 р. ЯНОВСЬКИЙ Михайло Володимирович ЗАВІДУВАЧ КАФЕДРИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ТА ДЕРЖАВНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН (1977–1993) Випускник 1948 р.    Професор, доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України Народився 9 червня 1923 р. у м. Красноярську (Російська Федерація). У 1948 р. закінчив Харківський юридичний інститут і здобув спеціальність юриста, в 1948–1951 рр. навчався в аспірантурі, після закінчення якої був направлений на викладацьку роботу в Ташкентський юридичний інститут. У 1954 р. захистив кандидатську дисертацію «Боротьба СРСР за справедливе рішення територіальних питань у період і після Другої світової війни», а у 1971 р. – докторську дисертацію «Генеральна Асамблея ООН та прогресивний розвиток міжнародного права». У 1951– 1955 рр. – старший викладач, в. о. доцента кафедри державного права Ташкентського юридичного інституту. В 1955 р. був призначений на посаду доцента юридичного факультету Середньоазіатського держуніверситету (м. Ташкент). З 1962 р. працював на посаді доцента, згодом в. о. професора кафедри державно-правових дисциплін Кишинівського держуніверситету. У 1969–1970 рр. – завідуючий сектором держави і права відділу філософії і права АН МРСР. З 1973 р. – професор, завідувач кафедри (1977–1993) міжнародного права та державного права зарубіжних країн Української державної юридичної академії. Відомий фахівець у галузі міжнародного права. Основні напрями його наукових досліджень – право міжнародних організацій, міжнародна правосуб’єктність. Підготував 8 кандидатів наук. Опублікував понад 125 наукових праць: «Генеральна Асамблея ООН (міжнародно-правові питання)», «Міжнародне право» (1971), «Міжнародна правосуб’єктність» (1982), «Політична система СРСР» (1973) та ін. Був членом Радянської асоціації міжнародного права, членом редколегії «Радянського щорічника міжнародного права» (м. Москва). Помер М. В. Яновський 18 серпня 1993 р. ЯРОСЛАВСЬКИЙ Василь Дмитрович ЧЛЕН ВЕРХОВНОГО СУДУ УРСР (понад 47 років) Народився у с. Ковалівка Драбівського району Черкаської області. З відзнакою закінчив середню школу, після чого навчався в Харківському юридичному інституті. Закінчивши шестимісячні курси військових юристів, у лютому 1942 р. В. Д. Ярославський був призначений членом, а пізніше – головою Військового трибуналу 80-ї стрілецької дивізії діючої армії. У складі радянських військ Василь Дмитрович пройшов Польщу, Німеччину, Фінляндію. Однак у квітні 1945 р. був тяжко поранений. На жаль, за станом здоров’я він уже не міг продовжувати свій визвольний поступ. Після тривалого лікування в лютому наступного року В. Д. Ярославського було обрано членом Верховного Суду УРСР. За 47 років, які Василь Дмитрович присвятив суддівській справі, його запам’ятали як гідного опонента, мудрого юриста та просту, чуйну й добру людину. В. Д. Ярославський був принциповий, серйозний, вимогливий, дисциплінований, користувався неабияким авторитетом серед колег. Багато часу Василь Дмитрович приділяв розгляду справ. Особливо тих, що стосувалися звільнення раніше засуджених військових, які проявили героїзм у боях. Не оминав увагою В. Д. Ярославський і громадську роботу: читав лекції й правові семінари на курсах при Міністерстві юстиції УРСР. У різні роки Василь Дмитрович нагороджувався орденами та медалями. У скриньці його нагород є орден Леніна, ордени Вітчизняної війни I та II ступенів, Червоної Зірки та 12 медалей.