Л І Т О П И С     В И П У С К Н И К І В
Н А Ц І О Н А Л Ь Н О Ї   Ю Р И Д И Ч Н О Ї   А К А Д Е М І Ї   У К Р А Ї Н И   І М Е Н І   Я Р О С Л А В А   М У Д Р О Г О
БУТЕНКО Володимир Іванович
БУТЕНКО
Володимир Іванович

ЗАСТУПНИК ГОЛОВИ СУДОВОЇ ПАЛАТИ ВИЩОГО АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Випускник 1979 р. 
 
Заслужений юрист України, член Ради суддів України

Народився 24 квітня 1957 р. у с. Калініно Троїцького району Луганської області в селянській родині. У 1963 р. пішов до першого класу Калінінської початкової школи. Саме в цей період Володимир і визначив для себе, хоч звичайно і не свідомо, але все ж пророче, ким стане в майбутньому. Вчитель задавав першокласникам традиційне запитання: «Ким станеш, коли виростеш?». Володя Бутенко раптом заявив: «Прокурором!», і сам не знає, чому так сказав. Мабуть, тому, що його двоюрідний брат на той час навчався в Мінській школі міліції. Проте завдяки наполегливості та праці Володимира Івановича його дитяча мрія здійснилася.

Володимир Бутенко біля прапора рідного інституту
(І курс, 1976 р.)
У десять років він залишив рідне село, бо тут не було середньої школи, а хлопець мріяв про вищу освіту. Тому упродовж 1967–1973 рр. йому довелося жити і навчатися у школах-інтернатах міст Луганська, Лутугіне та Сіверськодонецька Луганської області.
Середню освіту Володимир здобув, коли йому виповнилося 16. І відразу поїхав до Харкова здавати вступні іспити в юридичний інститут. А тут з’ясувалося, що для вступу потрібно мати дворічний трудовий стаж, та ще цільове направлення обкому партії. Тож довелося повернутися до Луганська, де він влаштувався працювати на завод токарем. А після напруженого трудового дня пізно ввечері сідав за книжки, готувався до вступу в обраний вуз. У вільний від роботи час на громадських засадах виконував обов’язки помічника слідчого міліції, чергував до півночі, а вранці біг на зміну.
У 18 років В. І. Бутенко здійснив свою мрію і поступив на факультет № 1 Харківського юридичного інституту. Він був наймолодшим на курсі, але разом з тим – одним з найкращих студентів, отримуючи підвищену стипендію.
Після закінчення інституту його направили на рідну Луганщину, у м. Сіверськодонецьк, де у свій час закінчував десятирічку. Обійняв посаду старшого юрисконсульта виробничого об’єднання «Сіверськодонецькзалізобетон». Але пропрацював тут недовго – всього три місяці, оскільки Володимира призвали до лав Радянської Армії. Служив у військовій прокуратурі в м. Ростові-на-Дону.
Демобілізувавшись, В. І. Бутенко повернувся у Сіверськодонецьк, рік пропрацював юрисконсультом тресту «Сіверськодонецькхімбуд», а в червні 1982 р. Володимира Івановича обрали народним суддею Антрацитівського міського народного суду Луганської області. Через три роки він очолив цей суд. На той час суди перебували в плачевному стані: старі, запущені приміщення, без будь-яких зручностей. Тому, ставши головою суду, Володимир Іванович відразу почав будувати нове приміщеня народного суду.
Після того як сплив 5-річний строк перебування на посаді судді, в липні 1987 р. В. І. Бутенка було обрано членом Луганського обласного суду. Працюючи там, він як голова профспілкової організації суду також займався його облаштуванням. Мабуть, прагнення поліпшити все навколо себе, навести скрізь порядок на генетичному рівні передалося йому від дідуся.
Здавалося б у рідному Луганську професійна кар’єра Володимира Івановича складалася досить вдало. Проте. Часто линув він думками у Харків. Бо закохався у це місто ще відтоді, коли в далекому 1973 р. приїхав сюди із провінції з валізою, повною книг. Одного погляду на величаву площу ім. Ф. Дзержинського було достатньо йому, щоб сказати собі: «Буду жити в цьому місті». Тому через одинадцять років після закінчення інституту В. І. Бутенко обміняв луганську квартиру на харківську, перевіз сюди родину, отримавши призначення на роботу в Харківський обласний суд. Так у березні 1991 р. збулася ще одна мрія – про місто, яке він полюбив.

В. І. Бутенко серед перших дев’ять суддів ВАСУ після обрання
Верховною Радою України 11 грудня 2003 року
Два роки Володимир Іванович працював суддею Харківського обласного суду, а потім його призначили заступником голови суду. Спочатку Харківський обласний суд розміщувався на вулиці Богдана Хмельницького. Це був відносно невеликий старий корпус, але згодом обласний суд нарешті переїхав у грандіозну будівлю на площі ім. Руднєва, що була зведена більше ста років тому як Будинок судових установ, але понад 70 років використовувалася військовим відомством. Як тільки Володимир Іванович сюди зайшов, йому відразу стало зрозуміло, що тут є де повною мірою проявити власне прагнення скрізь наводити порядок. Адже приміщення суду загальною площею 15 тисяч квадратних метрів являли собою досить непривабливе видовище. Тож довелося докласти багато сил і праці, щоб привести їх у належний вигляд. За цей час обласний суд перейменувався на апеляційний, понад у чотири рази збільшився його штат, одних лише суддів працювало там близько ста чоловік. Тож В. І. Бутенку як першому заступнику голови Апеляційного суду Харківської області вдалося створити цілком прийнятні умови праці для здійснення правосуддя.
Крім суддівської роботи, Володимир Бутенко викладав десять років у стінах рідної юридичної академії.
У грудні 2003 р. Володимира Івановича обрали суддею Вищого адміністративного суду України. Цю посаду він обіймає і нині. Оскільки у В. І. Бутенка за плечима понад двадцятип’ятирічний досвід роботи суддею, за той час довелося вирішувати безліч судових справ різних категорій та різної складності. Проте, на жаль, далеко не все в Україні залежить лише від кваліфікації судді, тому що судова система в нашій країні ще далека від досконалості. Тож Володимир Іванович намагається внести і свою часточку в її вдосконалення. Насамперед він вважає, що якісному поліпшенню роботи судової системи має сприяти впровадження спеціалізації, чіткий розподіл судових гілок на адміністративну, кримінальну, цивільну та господарську. Не може суддя – нехай він буде найдосвідченішим і знати всі галузі права – не повинен він одночасно розглядати адміністративні, цивільні та кримінальні справи.
Володимир Іванович також вважає, що суд має з особливою увагою ставитися до конституційних прав та інтересів громадян. Адже будь-які несправедливі рішення призводять до душевної травми людини, образи на суспільство. Кожному важливо знати, що суд захистить його у будь-якій ситуації.
Володимир Бутенко по-справжньому любить свою батьківщину і її людей. Вважає, що все в Україні добре – і земля, і географічне розташування, і особливо працьовитий, добрий народ. І не простий люд винен у тому, що є в нашій країні серйозні проблеми, а ті винні, хто вершить людські долі, перебуваючи біля керма влади.
І як суддя Володимир Іванович розуміє, що потрібні роки самовідданої праці, щоб повною мірою заявила про себе нова система правосуддя, щоб у свідомості громадян сформувалось по-справжньому шанобливе ставлення до права, до закону.

В. І. Бутенко в складі Судової палати
Вищого адміністративного суду України
А поки що Володимир Іванович Бутенко сумлінно виконує на своєму робочому місці нелегкі обов’язки судді. Щасливий тим, що має улюблену роботу й улюблену родину. Харків став дорогим для В. І. Бутенка ще й тим, що саме тут, ще в студентські роки він зустрів свою дружину Людмилу. Нині вони вже й срібне весілля відгуляли. Виростили сина Олега, який пішов шляхом батька – закінчив Національну юридичну академію України імені Ярослава Мудрого і працює за фахом – консультантом нотаріальної контори у м. Харкові.
У Володимира Івановича є два кредо: життєве – «Твори добро», та суддівське – «Відповідай на зло справедливістю». Цим життєвим кредо він залишається завжди вірним.