З мамою Марією Іванівною,
сестрами Галиною та Лілією
(м. Донецьк, 1955 р.)

Дійсний державний радник 2 класу, академік Російської академії соціальних наук, почесний доктор Московського державного соціального університету, почесний громадянин Донецької області.

Народилася 12 березня 1941 р. у м. Сталіно (Донецьк). Батько, Пожаров Федір Мойсейович, пішов на фронт і загинув у 1944 році, беручи участь у розвідувальній операції. Мама, Марія Іванівна, змушена була самотужки виховувати й «ставити на ноги» трьох доньок. У душі Людмили Федорівни назавжди залишилася безмежна любов і подяка матері (а в її особі всім удовам), що виховала доньок у повазі до Віри й заповідей Ісуса Христа. Людмила Федорівна впевнена, що саме моральний імператив, закладений у родині, любов до Святої Русі, до людей дозволяє впевнено й гідно йти по життю, несучи в собі силу моральної і відповідальної у ставленні до проблем суспільства особистості.

У 1961 р. вступила на механічний факультет Донецького політехнічного інституту, обравши фах «Технологія машинобудування». Вибір факультету й спеціальності був зроблений цілком свідомо. До вступу в інститут Людмила Пожарова з відзнакою закінчила технічне училище № 1 м. Києва, здобувши кваліфікацію токаря по металу 5-го розряду і, як і більшість студентів своєї групи, мала виробничий стаж, відпрацювавши за фахом два роки. Після закінчення інституту вона повернулася на донецький завод «Ремкомунелектротранс», де працювала 14 років на посаді головного технолога, головного інженера, а згодом і директора заводу.

З 1980 р. Людмила Федорівна протягом майже 10 років обіймала відповідальні виборні посади: перший секретар райкому, секретар міськкому, обкому Компартії України (м. Донецьк), а в 1989 р. призначена на посаду відповідального організатора відділу партійного будівництва й кадрової роботи ЦК КПРС (м. Москва). У 1990 р. вона закінчила інститут підвищення кваліфікації Академії народного господарства при Раді Міністрів СРСР за фахом «Управління економікою».

Секретар обкому Л. Ф. Безлєпкіна
на Першотравневій демонстрації
(м. Донецьк, 1988 р.)

Далі — переведення на роботу у вищі органи державної влади: у Держкомпраці СРСР вона працювала заступником голови комітету; в Міністерстві праці й соціальних питань СРСР — першим заступником міністра; у Міністерстві соціального захисту населення Російської Федерації — заступником, першим заступником міністра, міністром соціального захисту Російської Федерації; в уряді Російської Федерації — радником голови уряду (В. С. Черномирдіна); у 1999–2009 рр. — радником голови правління Пенсійного фонду, помічником федерального міністра Міністерства охорони здоров’я і соціального розвитку Російської Федерації (М. Ю. Зурабов). Отже, майже 50-річне трудове життя Людмили Федорівни можна розділити на три етапи: робота, пов’язана із промисловим виробництвом (близько 20 років), партійна робота та робота в органах державної влади вищої ланки.

Л. Ф. Безлєпкіна неодноразово представляла СРСР і Російську Федерацію в ООН, Міжнародній організації праці, ЮНІСЕФ та інших міжнародних організаціях, на міжнародних семінарах, конференціях і зустрічах, виступала з доповідями й повідомленнями. Неодноразово представляла в ООН національну періодичну доповідь про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Очолювала делегацію Росії, виступаючи з доповіддю на IV Всесвітній конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.). Також виступала із промовою на Всесвітньому саміті на вищому рівні, присвяченому стійкому соціальному розвитку (Копенгаген, 1995 р.).

У 1996 р. Людмила Федорівна навчалася в Канадському агентстві міжнародного розвитку та в університеті м. Саскатчевана за спеціальною навчальною програмою «Соціальна політика. Керівник вищої ланки». Сьогодні вона є незалежним експертом Російської Федерації в галузі соціальної політики, економіки й управління.

Онука Л. Ф. Безлєпкіної
Дана Безлєпкіна, акторка
Театру ім. Моссовєта

На питання про те, як їй вдалося досягти такого рівня продуктивності роботи на відповідальних посадах у таких різних сферах діяльності, Людмила Федорівна відповідає:

«Знання, отримані від найвищої кваліфікації викладачів і науково-професорського складу інституту, навчили мене розумінню, що можуть зробити правильні принципи, втілені свідомою, раціональною і чіткою організацією, і що єдиний шанс на успіх — у вищій продуктивності, знанні й умінні застосовувати принципи, на яких ця продуктивність будується.

Чи вдавалося мені, інженерові-механікові, інженерові як економістові досягати стовідсоткової продуктивності? І так, і ні. Я ніколи не ставила собі за мету кар’єрне зростання. Але з безмірною відповідальністю і подякою виконувала справу, довірену мені Богом і тими, хто вірив у мене, призначаючи або обираючи на ту чи іншу посаду. І не важливо, чи був це завод, район, галузі, які я курирувала, міністерство абощо, я завжди намагалася добре осмислити перший принцип — чітко поставлені цілі й визначені ідеали, потім розташувати в логічній послідовності інші взаємозалежні принципи продуктивності. Я завжди розуміла, що найважливішим фактором досягнення поставленої мети є добре побудований соціальний організм.

Саме обрана спеціальність і отримані в інституті знання стали визначальними, базовими в моєму житті через їх універсальність й ефективність застосування.

Думаю, невипадково, що саме декани нашого факультету Г. В. Малеєв і В. М. Філіппов очолили вищі навчальні заклади, є професорами, докторами наук. Багато наших викладачів стали докторами, кандидатами наук, професорами й успішно віддають свої знання студентам університету».

Зараз Людмила Федорівна підтримує безпосередній зв’язок з університетом як представник «Земляцтво донбасівців у Москві» та через свою подругу, з якою вона підтримує стосунки ще зі студентських років, викладача університету Ольгу Киривцеву. Її чоловік, І. О. Малишко,— доктор технічних наук, професор. Дочка, Ірина Малишко, — випускниця університету, кандидат технічних наук, доктор філософських наук.

Великим щастям і честю Людмила Федорівна вважає можливість брати участь у заходах і зустрічах як у Донецьку, так і в Москві й спілкуватися з колегами, друзями, знайомими. Донецьк для неї — найкрасивіше, найкраще й найдобріше місто у Світі. У ньому вона народилася, виросла й відбулася як особистість. У Донецьку похована мама, живуть сестри з родинами, звідси йшов на фронт батько. «Головне надбання Донбасу, — каже Людмила Федорівна, — його люди, в яких є чого навчитися і яких є за що поважати. Для мене Донецьк не просто Батьківщина, а частина Святої Русі».

На аудієнції з Папою Римським
Іоаном Павлом ІІ
(Ватикан, 1991 р.)

Чоловік Людмили Федорівни, Юрій Григорович Безлєпкін, і син Олег також є випускниками Донецького політехнічного інституту, обоє за фахом гірські інженери. Випускники ДПІ — і двоє з трьох племінників, а також син племінника. Справжньою гордістю родини стала онука Людмили Федорівни Дана. Дівчина має вищу юридичну освіту, закінчила Академію хореографії та в 2010 р. Театральний інститут імені Бориса Щукіна.

Людмила Федорівна нагороджена орденом «Знак Пошани» (1977 р.), орденом Пошани «За заслуги перед державою й багаторічною сумлінною роботою» (1996 р.), безліччю медалей, зокрема й Золотою Медаллю імені імператриці Марії Федорівни «За соціальне служіння», грамот і листів подяки: Почесною грамотою Уряду Росії «За заслуги перед державою в галузі соціальної допомоги громадянам, їх пенсійного забезпечення й багаторічну сумлінну працю», Почесною грамотою Кабінету Міністрів України «За значний внесок у розвиток і зміцнення економічних зв’язків Російської Федерації й України, моральну й матеріальну підтримку вихідців із Донецької й Луганської областей, популяризацію досягнень української науки, техніки й культури», грамотою ООН «За участь у проведенні Міжнародного року сім’ї» та ін.

Життєве кредо Людмили Безлєпкіної — бути корисною людям. А її підхід до життя визначається відомим крилатим висловом: «Для того, хто не знає, в яку гавань він пливе, немає попутного вітру».