Народився 28 липня 1905 р. у с. Гродівка Красноармійського району Донецької області у селянській родині. У 1940 р. закінчив Донецький індустріальний інститут і здобув фах гірничого інженера.

Трудова діяльність Микити Александрова розпочалася на шахті.

У 1942 р. він закінчив Московське військово-політичне училище, був мобілізований до лав Радянської армії і потрапив на фронт.

Агітатор 239-го гвардійського стрілецького полку (76-а гвардійська стрілецька дивізія 61-ої армії Центрального фронту) старший лейтенант М. О. Александров 28 вересня 1943 р. одним із перших за допомогою підручних засобів форсував Дніпро в районі смт Любеч Чернігівської області та з групою бійців взяв участь у захопленні плацдарму й відбитті контратак противника. За зразкове виконання бойових завдань, командування на фронті боротьби з німецькими війстками та виявлені при цьому мужність і героїзм указом Президії ВР СРСР 15 січня 1944 р. йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна й медалі «Золота Зірка».

Із 1946 р. Микита Олексійович проживав у Донецьку. Він майже двадцять років пропрацював у Донецькому науково-дослідному вугільному інституті — установі, заснованій на початку 1946 р. для забезпечення відновлення діяльності шахт Донбасу та розробки вуглехімічної карти регіону й подальшого розширення бази коксохімічної галузі. Навіть після виходу на пенсію Микита Александров, заслужений ветеран, брав активну участь у громадській роботі: був членом обласного комітету ДТСААФ, правління товариства «Знання», позаштатним лектором Донецького обласного комітету ЛКСМУ.

М. О. Александров нагороджений орденами Леніна, Червоної Зірки, Вітчизняної війни II ст., двома орденами Червоного Прапора, медалями.

Помер 31 грудня 1971 р.

Народився 25 серпня 1910 р. у с. Горлівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (територія теперішньої Донецької області) у родині шахтаря.

Трудовий шлях розпочав у 1924 р. учнем слюсаря на Луганському вагонопаровозобудівельному заводі. З 1927 р. працював слюсарем на шахті у Горлівці, а пізніше — монтером на інших копальнях.

Отримавши у 1935 р. диплом Донецького гірничого інституту, Олександр Засядько став інженером на шахті «Сніжнеантрацит», а згодом очолив її. Уже 1939 р. він почав керувати комбінатом «Сталіновугілля».

Із 1939 р. О. Ф. Засядько перебував на керівній посаді у Наркоматі паливної промисловості СРСР. Протягом 1939–1943 рр. очолював вугільні комбінати в Донецьку, Пермі й Тулі. Наступних чотири роки працював заступником наркома вугільної промисловості СРСР та заступником наркома будівництва паливних підприємств СРСР.

На початку 1947 р. Олександр Федорович був призначений міністром вугільної промисловості західних районів СРСР, а в 1948 р. — міністром вугільної промисловості СРСР.

У 1956 р. він був міністром вугільної промисловості УРСР. Протягом 1958 р. працював заступником голови Державного планового комітету Ради Міністрів СРСР і заступником голови Ради Міністрів СРСР. З 1960 р. очолював Державну науково-економічну Раду Міністрів СРСР. Через два роки за станом здоров’я вийшов на заслужений відпочинок.

Олександр Федорович завжди підтримував зв’язок із Донеччиною. Зокрема як міністр вугільної промисловості СРСР особисто опікувався футбольною командою «Шахтар»: зібрав визначних гравців (серед яких — провідний радянський форвард Олександр Пономарьов) і поставив завдання стати однією із кращих команд Радянського Союзу. В результаті цей футбольний клуб посів третє місце на чемпіонаті 1951 р., на дві сходинки випередивши свого головного супротивника — московське «Динамо».

Професійну діяльність Олександр Засядько успішно поєднував із політичною. З 1931 р. він був членом Комуністичної партії України. Впродовж 1947–1950 і 1954–1963 рр. — депутат Верховної Ради СРСР, а в 1952–1956 та 1961–1963 рр. — член ЦК КПРС.

За визначні трудові досягнення О. Ф. Засядько нагороджений п’ятьма орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. На його честь названа донбаська шахта і проспект у Донецьку.

Помер 5 вересня 1963 р. у Москві.