Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. Видавничий центр «Логос Україна»

Бурхливий розвиток економіки у світі внаслідок переходу до нових, капіталістичних відносин об’єктивно стимулював розвиток відповідного напряму освіти, що зумовило потребу забезпечення різних сфер економіки кваліфікованими спеціалістами. Наявна з середніх віків практика підготовки фахівців для господарської сфери, що здійснювалася у ремісничих школах або корпоративно (коли батьки навчали своїй професії власних дітей) вже у XVIII ст. не витримувала запитів часу. Потрібні були спеціалізовані навчальні заклади. Та не лише середнього, а й вищого типу. Натомість в тодішніх університетах і академіях перевага надавалась гуманітарним, природничим, правовим та математичним наукам. У створеному в 1834 р. Київському університеті постійне викладання економічних дисциплін почалося з другої половини XIX ст., а економічний факультет було створено лише 1944 р.; до цього тут діяла загальноуніверситетська кафедра політичної економії у складі юридичного факультету ¹. Аналогічною ситуація була й у інших університетах Російської імперії. Таким чином, все диктувало необхідність створення спеціальних навчальних закладів економічного профілю.

Якщо ж урахувати специфіку історичного розвитку України в зазначений період, то варто згадати, що в цей час українські землі перебували у складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Тож і зміни в житті українського суспільства відбувалися в контексті еволюції життя в метрополіях. Щодо Києва, де на початку XX ст. і виник Київський національний економічний університет (іменований тоді Вищими комерційними курсами, а потім — Комерційним інститутом), то він був адміністративним центром Київського генерал-губернаторства, яке, окрім Київщини, включало також Правобережжя, Поділля та Волинь. Цей регіон традиційно був важливою аграрною базою не лише Російської імперії, але й усієї Європи ². Утвердження капіталістичних відносин у другій половині XIX ст. надало додаткового стимулу розвитку сільського господарства цього регіону, але ще більше стимулювало розвиток промисловості, транспорту, торгівлі й такої нової сфери економічних відносин, як кредитно-банківська. Відповідно, Київ також став важливим промисловим та фінансовим центром Російської імперії ³. Вже хрестоматійними є дані про збільшення в цей час промислового виробництва в Україні. Промисловий розвиток тривав навіть попри економічну кризу 1900–1903 рр., до того ж — з 1908 р. депресія економіки змінилася черговим її піднесенням ⁴. У Києві діяло чимало місцевих банків, а також філіали загальноросійських та іноземних банків, відбувалися великі ярмарки та проводилася активна біржова діяльність. Місто виступало перевалочним пунктом у торгівлі імперії через чорноморські порти, а також у торгівлі країн Європи з Російською імперією.

Цілком природно, що Київ, який був ядром усіх цих економічних взаємин, і, як адміністративний центр великого регіону імперії, мав забезпечувати Київське генерал-губернаторство необхідними фахівцями, включаючи економістів різних спеціалізацій. Але це мали бути не самоуки чи особи, що здобули домашню освіту або ж закінчили ремісничі училища. Промислові підприємства та банки, а також державні установи, що здійснювали регулювання та контроль у сфері економіки, транспортного обслуговування і т. п., гостро потребували добре навчених фахівців ⁵. Спочатку ця вимога задовольнялася за допомогою іноземних спеціалістів, які запрошувалися до Києва. Проте бурхливий розвиток економіки вимагав великої кількості таких фахівців, а це можна було вирішити лише створивши вітчизняні навчальні заклади економічного профілю. Тому місцеві кола промисловців та купецтва були зацікавлені в організації розгалуженої мережі освітніх закладів економічного, або, використовуючи тогочасну термінологію, комерційного ⁶ профілю, щоб задовольнити дефіцит кваліфікованих працівників.

Проте, враховуючи колоніальний статус України у складі Російської імперії цілком зрозуміло, що новації, в тому числі в освітній сфері, запроваджувалися спочатку в центрі. Перший навчальний заклад комерційного профілю в Російській імперії — Московське комерційне училище, було засновано в Москві у 1772 р. (на кошти великого заводчика М. А. Демидова). З 1797 р. воно потрапило під урядову опіку ⁷. Попри це ще майже сторіччя поширення економічної освіти у Російській імперії відбувалося вкрай повільно. Натомість в країнах Західної Європи та у США на кінець XIX ст. нараховувалися сотні навчальних закладів економічного профілю, зокрема й вищого типу ⁸. Подібна невідповідність та наростання потреби у фахівцях з економічною освітою, що доповнилися прискоренням економічного розвитку загалом внаслідок завершення промислового перевороту та утвердження капіталізму, змусили владу змінити ставлення до економічної освіти. Впродовж 1895–1896 рр. питання про запровадження вищої комерційної освіти в Російській імперії обговорювалося на засіданнях Державної ради ⁹. У 1896 р. було затверджено «Положення про комерційні навчальні заклади», що активізувало розвиток мережі навчальних закладів, які надавали економічну освіту ¹⁰. У 1903 р. в Москві були засновані Вищі комерційні курси, в 1907 р. реорганізовані у Комерційний інститут. Це був перший в Російській імперії ВНЗ суто економічного профілю. Однак один навчальний заклад економічного профілю не міг задовольнити потреби гігантської імперії Романових у фахівцях з економічних спеціальностей. Оскільки урядові кола продовжували притримуватись консервативних позицій і не поспішали з вирішенням цього питання, то ініціатива знову йшла від представників громадськості (головно промислово-бізнесових кіл та професорської корпорації). Ще у 1880-х рр. підприємці Києва виступали з ініціативою заснування у місті вищого навчального закладу економічного профілю. Але внаслідок посилення реакційних тенденцій у політиці російської влади цю ініціативу було відкинуто.

Лише завдяки послабленню реакційної суті політики російського царату за умов наростання демократичної революції 1905–1907 рр. справа зрушила з місця. Урядовий дозвіл на відкриття приватних навчальних закладів (1905) відкрив шлях до вирішення цього питання. В Києві з ініціативи місцевих бізнесових кіл виникла низка товариств, які мали сприяти у справі відкриття навчальних закладів комерційного профілю. У 1909 р. на їх базі виникло Товариство піклування про вищу комерційну освіту в м, Києві, а у 1910 р. – Київське товариство сприяння розповсюдженню комерційних знань, яке проіснувало до революції 1917 р. ¹¹ Як наслідок, вже наприкінці XIX ст. у Києві створювали приватні навчальні заклади комерційного профілю: Київське жіноче комерційне училище П. Д. Новицької, Київське комерційне училище першого товариства викладачів (1896–1919) ¹², Перше київське комерційне училище (1897–1920) ¹³, Київська жіноча торговельна школа імені Пелагеї Терещенко (1898–1919) ¹⁴, Київське друге комерційне училище (1899–1920) ¹⁵, Київське комерційне училище товариства розповсюдження у м. Києві середньої комерційної освіти (1907–1920) та ін. Всі вони існували на пожертви місцевих підприємців, які були досить щедрими. Наприклад, коштом місцевого єврейського купця Льва Бродського у 1897 р. було збудовано приміщення для Першого київського комерційного училища ¹⁶. Питаннями економічної освіти селянства (шляхом відкриття відповідних навчальних закладів, проведення лекцій у сільській місцевості та видання відповідної літератури) займалися також ініціатори кооперативного руху в Україні. Проте був конче потрібний вищий навчальний заклад економічного профілю.

Біля витоків найстарішого в Україні ВНЗ економічного профілю стояв визначний представник професорської корпорації Києва — Митрофан Вікторович Довнар-Запольський (1867–1934) ¹⁷.

М. В. Довнар-Запольський народився 2 (14) червня 1867 р. у м. Речиця Мінської губернії. Цікавими і багатогранними були життя та діяльність цієї особистості. У 1887 р. (за іншими даними — в 1885 р.) переїхав разом із батьками до Києва, де навчався спочатку в Першій київській гімназії, а у 1889–1894 рр. – на історико-філологічному факультеті Університету Св. Володимира (тепер — Київський національний університет імені Тараса Шевченка), став одним із учнів визначного українського вченого-історика В. Б. Антоновича ¹⁸. Вже тоді особливу увагу він почав надавати історії Білорусі та України, зокрема їх економічній історії. Після закінчення Університету Св. Володимира він протягом 1899–1901 рр. викладав у кількох жіночих гімназіях Москви, а також у Московському університеті (як приват-доцент). У 1901 р. М. В. Довнар-Запольський повернувся до Києва ¹⁹, який фактично став для нього другою батьківщиною. Як відзначає сучасний російський історик С. І. Михальченко: «Именно в Киеве, где историк работал без малого 20 лет, раскрылся его талант педагога» ²⁰. Тут він викладав в Університеті Св. Володимира, у 1905 р. захистив докторську дисертацію, став професором ²¹. Кар’єрний ріст та плідна наукова діяльність допомогли йому стати знаною особою в наукових колах, дозволили налагодити необхідні контакти у владних ешелонах.

Все це сприяло реалізації його задуму — створити у Києві вищий навчальний заклад економічного профілю. Як згадував Митрофан Вікторович у автобіографії, вже у 1903–1904 рр. він «начал хлопотать об утверждении в Киеве вечерних высших коммерческих курсов, но только в 1905 г. получил разрешение от Министерства народного просвещения на открытие высших женских курсов с коммерческим отделением» ²².

Заснуванню М. В. Довнар-Запольським вищого навчального закладу економічного профілю у Києві посприяли й обставини часу: в Російській імперії почалася демократична революція, в жовтні 1905 р. імператор Микола ІІ підписав маніфест, яким було розширено права та свободи підданих. Справі сприяла й та обставина, що на той час в Російській імперії вже було створено перший навчальний заклад подібного типу — Вищі комерційні курси в Москві, що стали фундаментом для побудови вишів економічного профілю. До того ж, новий провідник урядового курсу, прем’єр-міністр П. А. Столипін, був зацікавлений в економічному розвитку країни, що, цілком очевидно, потребувало великої кількості осіб з вищою економічною освітою.

Отже, попри затягування справи відкриття в Києві вищого навчального закладу комерційного профілю, у 1905–1906 рр. обставини нарешті дозволили реалізувати цей задум і головним його поборником був М. В. Довнар-Запольський. 7 (20) жовтня 1905 р. він отримав «высочайшее соизволение» на відкриття курсів ²³. Але це були жіночі курси з економічним відділенням, що не зовсім відповідало планам Митрофана Вікторовича, оскільки за умови відновлення у Києві роботи Вищих жіночих курсів новий навчальний заклад подібного формату опинився б у невигідному становищі.

Задля уникнення поразки цього задуму ще на початку його реалізації, М. В. Довнар-Запольський 19 лютого (4 березня) 1906 р. за посередництва київського генерал-губернатора, яким на той час був В. О. Сухомлинов — освічена людина, яка усвідомлювала необхідність розвитку системи освіти і мала відповідні доручення від центральної влади ²⁴, звернувся до Міністерства торгівлі та промисловості з проханням про заснування у Києві Вищих комерційних курсів, а також — про допуск до навчання у них представників обох статей. Після листування та узгодження всіх процедурних моментів (ознайомлення з особою засновника, вивчення проекту Статуту «Вищих комерційних курсів» і т. п.), 12 (25) серпня 1906 р. з Навчального відділу Міністерства торгівлі та промисловості надійшов затверджений Статут «Вищих комерційних курсів М. В. Довнар-Запольського у м. Києві» ²⁵. Тож цю дату можна вважати відправною в історії нашого університету. 26 серпня (8 вересня) 1906 р. було здійснено перший набір абітурієнтів, а з вересня 1906 р. Київські вищі комерційні курси у складі двох відділень — комерційного та економічного, розпочали свою роботу. Тоді в цей навчальний заклад вступили 221 дійсних слухачів ²⁶. У 1907 р. вільним слухачем на економічне відділення Київських вищих комерційних курсів вступив В. Є. Свідзінський ²⁷ — в подальшому відомий український письменник та перекладач, був репресований у 1941 р. радянською владою за проукраїнську позицію. Серед перших студентів цього вишу був і О. А. Неприцький-Грановський, який внаслідок участі в українському національно-визвольному русі мусив емігрувати за кордон, де продовжив навчання. У США він став вченим-ентомологом, займався поезією та образотворчим мистецтвом, перший з-поміж українських емігрантів, що став професором у США ²⁸.

Планувалось, що Київські вищі комерційні курси будуть готувати товарознавців, бухгалтерів, викладачів комерційних дисциплін для середніх і вищих навчальних закладів, а термін навчання становитиме три роки, але з 1907 р. він був збільшений до чотирьох (як і в інших вишах імперії).

Державою не було надано для новоствореного навчального закладу ані коштів, ані приміщення. Тож для функціонування новопосталого вишу в перші два роки було орендовано приміщення; київські підприємці пожертвами та кредитами підтримували фінансування закладу.

До 1909 р. заняття велися в орендованих приміщеннях у другу зміну. З вересня 1907 р. адресою Вищих комерційних курсів став Бібіковський бульвар, 22 (замість вул. Мала Володимирська, 45) ²⁹. Це дає підстави стверджувати, що придбане згодом для потреб навчального процесу приміщення за цією адресою спочатку орендувалося (вочевидь частково) і лише потім було придбано. Вибір території був не випадковим. Це була значна за розмірами садиба у центральній частині міста із можливістю розбудови (що й робилось з 1911 р.) і, водночас, наближена до Університету Св. Володимира, де працювала основна частина професорсько-викладацького штату Київських вищих комерційних курсів (включно з директором). У той же час за старою адресою (вул. Володимирська, 45) продовжувала функціонувати канцелярія курсів.

Повідомлення Міністерства торгівлі
та промисловості про реорганізацію
Вищих комерційних курсів
в Київський комерційний інститут
(12 (25) травня 1908 р.)

Збільшення кількості вступників (на початку 1908 р. на курсах навчалось 404 студенти (з них 314 — на стаціонарі), з яких 241 особа чоловічої статі і 163 жіночої ³⁰), ідентичність навчальних планів вимогам вищої школи та репрезентативний викладацький склад (абсолютна більшість якого була представлена професорами та доцентами Київського університету та Політехнічного інституту) дозволили претендувати на реорганізацію курсів у повноцінний ВНЗ. 12 (25) травня 1908 р. Київські вищі комерційні курси отримали статус інституту ³¹ (з 1908 до 1920 р. виш мав назву Київський комерційний інститут), якому 3 (16) червня 1912 р. було надано права державного ВНЗ ³².

Зусиллями М. В. Довнар-Запольського було організовано репрезентативний педагогічний колектив: з-поміж викладачів інституту були такі визначні вчені, як К. Г. Воблий (відомий український вчений-економіст, згодом віце-президент АН УРСР), О. М. Гіляров (засновник київської філософської школи), Д. О. Граве (всесвітньо відомий вчений-математик, засновник київської математичної школи), М. Б. Делоне (визначний фізик, один із популяризаторів повітроплавання в Києві), А. В. Корчак-Чепурковський (відомий український медик, піонер гігієнології в Україні), І. В. Лучицький (один із найбільш авторитетних дослідників західноєвропейської середньовічної історії серед українських науковців), О. О. Русов (визначний український вчений-статист та соціолог, один із активних провідників українського національно-визвольного руху), Є. Є. Слуцький (всесвітньо відомий український вчений-економіст та математик, один із авторів теореми Слуцького-Юля), М. М. Цитович (визначний вчений-економіст, ректор Університету Св. Володимира), Л. М. Яснопольський (один із провідних вчених-фінансистів Російської імперії) та ін. Саме викладач Київського комерційного інституту А. І. Ярошевич започаткував викладання у вищій школі економічної географії України (за тогочасною термінологією «Південно-Західного краю») ³³.

Не менш визначні особистості були й серед студентів інституту. До Першої світової війни у ньому навчалися С. І. Берзняк (у 1917 р. активний член Української Центральної Ради та найбільш послідовний прибічник створення потужних Збройних сил незалежної України) ³⁴, І. Е. Бабель (навчався в інституті у 1912–1916 рр., згодом — визначний єврейський письменник та драматург), В. Ш. Висоцький (студент економічного відділення у 1911–1917 рр., дід співака та кіноактора В. С. Висоцького), С. М. Драгоманов (випускник економічного відділення Київського комерційного інституту, згодом викладав у ньому, син М. П. Драгоманова), М. М. Ковалевський (навчався в інституті у 1912–1914 рр., виключений за участь в революційній діяльності, у роки українських визвольних змагань — активний учасник українського політичного табору, міністр продовольства в Раді Міністрів УНР (січень 1918 р.), згодом продовжив боротьбу за незалежність України в еміграції), С. С. Остапенко (у 1919 р. — перший прем’єр-міністр незалежної України, викладач інституту), К. В. Островитянов (розпочав здобуття економічної освіти в Київському комерційному інституті з осені 1912 р. до осені 1913 р., закінчував навчання у Московському комерційному інституті, згодом став визначним російським вченим-економістом, віце-президентом АН СРСР), П. Г. Тичина (закінчив інститут у 1917 р., згодом став славетним українським поетом) та ін. ³⁵

При інституті діяли десятки студентських організацій різноманітної спрямованості, зокрема Українська студентська громада ³⁶, яка виступала за відновлення незалежності України, та низка національних організацій інших пригноблених у Російській імперії народів (поляків, грузинів, латишів тощо). Завдяки ліберальній політиці керівництва, вихованці Київського комерційного інституту мали змогу вільно розвиватися, втілювати в життя задумане.

У 1914 р. було споруджено нове, чотириповерхове приміщення інституту (на розі вул. Пироговської та Бібіковського бульвару, 22/24); створено потужну навчально-методичну базу (в структурі інституту діяли кабінети: статистичний, геологічний, залізничного транспорту, фізичний, хімічний, гігієни, мінералогічний; лабораторії технічної та аналітичної хімії; музей товарознавства); з 1909 р. видавався науковий журнал «Известия Киевского коммерческого института»; працювала бібліотека, яка станом на 1914 р. нараховувала понад 25 000 томів; кількість студентів зросла з 221 (1906–1907 навчальний рік) до 4200 (1913–1914 навчальний рік). При цьому серед них були не лише вихідці з України та інших частин Російської імперії, але й з інших країн (Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини та багатьох балканських держав). Було встановлено наукові контакти з низкою країн.

Таким чином, за перші вісім років свого існування Київський комерційний інститут, що став першим в Україні та другим у Російській імперії ВНЗ економічного профілю, повною мірою розгорнув свою діяльність і здобув визнання як в Україні, так і за кордоном. Засновником та одним із головних провідників інтересів цього навчального закладу виступив М. В. Довнар-Запольський, який був його незмінним керівником перші 11 років.

Навчальний процес тривав і попри початок Першої світової війни. Однак, рішенням влади восени 1915 р. Київський комерційний інститут було евакуйовано до Саратова (Росія) і лише влітку 1916 р. повернено до Києва ³⁷. Всі ці переміщення мали негативні наслідки, зокрема постраждала матеріально-технічна база, зменшились фінансові можливості закладу, скоротилась кількість студентів: якщо у 1913–1914 навчальному році їх було 4200 осіб, то у 1914–1915 навчальному році — 3801, а у 1916–1917 навчальному році — 2130 ³⁸. За цей час було суттєво пошкоджено належні інституту приміщення та аудиторне обладнання, чимало студентів були призвані до діючої армії. Серед мобілізованих студентів Київського комерційного інституту був і Н. І. Дубовий (у майбутньому — український радянський генерал, репресований у 1938 р.) ³⁹.

І. Е. Бабель	Ю. К. Смолич	С. І. Березняк	Вацлав Кашпар	П. І. Пустоход
І. Е. Бабель — визначний єврейський письменник, журналіст, драматург, у 1912–1916 рр. навчався у Київському комерційному інституті. Ю. К. Смолич — визначний український письменник, актор, театральний критик; у 1918 р. вступив на навчання до Київського комерційного інституту. С. І. Березняк закінчив Київський комерційний інститут в 1916 р., у 1917 р. — активний член Української Центральної Ради. В. Кашпар навчався у Київському комерційному інституті, з початком Першої світової війни брав участь у бойових діях, був нагороджений за хоробрість, загинув у 1916 р. на Південно-Західному фронті. П. І. Пустоход закінчив Київський комерційний інститут, згодом — визначний вчений-демограф, статист.

Та попри всі складнощі, навчальний процес не було припинено. Навесні 1917 р. інститут закінчив П. Г. Тичина. Тривав вступ нових абітурієнтів, зокрема, саме в цей час до інституту вступив О. П. Довженко: 28 липня (10 серпня) 1917 р. він подав заяву про вступ і з осені 1917 р. розпочав навчання у ньому ⁴⁰. Водночас із ним до інституту вступила й донька визначного українського письменника М. М. Коцюбинського Оксана. Наприкінці серпня 1917 р. вона подала заяву про вступ на економічне відділення інституту ⁴¹. Загальна кількість студентів станом на 1 (14) січня 1918 р. зросла з 5977 до 6542 осіб (порівняно із 1 (14) січня 1917 р.). Щоправда, 3651 студент був призваний на військову службу. Тож навесні 1918 р. в інституті залишилася лише 2841 особа ⁴². У 1917 р. при Київському комерційному інституті були створені Вищі комерційні курси для воїнів-інвалідів, на яких у 1917–1918 навчальному році навчався 31 слухач.

Витяг зі Статуту Української студентської громади Київського комерційного інституту (1911)

Оповіщення Української студентської громади Київського комерційного інституту (1911)

Список студентських організацій, що діяли у Київському комерційному інституті (1909)

У березні 1917 р. М. В. Довнар-Запольський був усунений від керівництва інститутом радикально налаштованою частиною студентства. Виконувачем обов’язків ректора з 16 (29) березня до 12 (25) грудня 1917 р. був професор П. Р. Сльозкін (відомий учений-аграрій), а 12 (25) грудня 1917 р. ректором було обрано професора і декана інституту, визначного українського вченого (згодом віце-президента АН УРСР) К. Г. Воблого ⁴³. Саме в період ректорства К. Г. Воблого Київський комерційний інститут набуває ознак класичного вишу — в офіційних паперах керівник інституту остаточно перейменований з директора на ректора, відділення реорганізовані у факультети (1918) тощо. Ще однією новацією зовнішнього характеру стало те, що законом УЦР від 5 (18) грудня 1917 р. усі навчальні заклади було підпорядковано Секретаріату освіти ⁴⁴. Це сприяло введенню єдиних стандартів в освітньому просторі, посиленню взаємодії між різними ВНЗ тощо.

У період Українських визвольних змагань 1917–1921 рр. Київський комерційний інститут не стояв осторонь процесів відродження українського державотворення: випускник вишу М. М. Ковалевський навіть був міністром УНР; представників викладацького корпусу інституту запрошували (спочатку Центральна Рада, а потім і гетьманський уряд) як фахівців з економічних питань, аби вони допомогли розробити рекомендації для відродження економіки України. Частину своїх приміщень інститут надавав іншим новоствореним навчальним закладам і навіть заснованій восени 1918 р. Українській Академії Наук.

Українська делегація у Брест-Литовську, 9 лютого 1918 р. (крайній справа — С. С. Остапенко, який навчався, а згодом викладав у Київському комерційному інституті)

Встановлення Гетьманату призвело до посилення українізації навчального процесу, полегшило фінансування Київського комерційного інституту. Цікаво, що в цей час у виші навчалися особи, які згодом стали впливовими фігурами в радянській партійній номенклатурі, серед них і К. Я. Бауман. Керівництво інституту продовжувало зберігати толерантність та аполітичність у ставленні до студентів, що характерно й сьогодні. Враховуючи обставини часу, керівництво Київського комерційного інституту 18 липня 1918 р. прийняло рішення про полегшення вступу до інституту особам, які пройшли службу в армії та звільнило їх від плати за навчання. У 1918 р. на комерційно-технічний факультет Київського комерційного інституту вступив Ю. К. Смолич ⁴⁵ (у подальшому — відомий український письменник), але у 1919 р. через тривалу хворобу залишив навчання. Також на комерційно-технічному факультеті з осені 1918 р. навчався старший син А. В. Стороженка Володимир ⁴⁶.

Інститут поповнювали нові талановиті науковці. Восени 1918 р. у Київському комерційному інституту почав працювати відомий український вчений-юрист О. Ф. Кістяківський; для викладання предмету «Діловодство і рахівництво споживчих товариств» було запрошено відомого українського політичного діяча Б. М. Мартоса, який під час українських визвольних змагань обіймав посаду міністра фінансів і голови уряду УНР ⁴⁷.

Викладачі Київського комерційного інституту періоду українських визвольних змагань
О. Ф. Кістяківський	П. Л. Кованько	А. М. Лобода	М. М. Меєрсон	Л. М. Яснопольський

Саме в період Гетьманату відбулась суттєва зміна структури вишу — економічне та комерційно-технічне відділення були перетворені на однойменні факультети ⁴⁸. Деканом економічного факультету став проф. П. Л. Кованько, а комерційно-технічного — проф. П. Р. Сльозкін. Економічний факультет складався із земсько-міського, страхового, педагогічного та банківського відділів; а комерційно-технічний (з осені 1918 р.) — з товарознавчого, кредитного, торговельного та залізнично-експлуатаційного відділень ⁴⁹. У квітні 1918 р. почалася робота із запровадження у складі інституту загальноосвітнього відділу ⁵⁰.

Навчальні програми реформувалися відповідно до нових запитів та реалій життя, а також із метою розширення переліку фахівців, що їх інститут готував для народного господарства країни. Так у навчальному плані комерційно-технічного факультету на 1918–1919 навчальний рік було вказано, що: 1) відділення товарознавства готує «вчених експертів, присяжних оцінщиків, технічних агентів митної служби, технічних службовців із забезпечення армії, завідувачів складів товарів, організаторів виставок, музеїв» та ін.; 2) відділення промисловості готує власників підприємств та їх організаторів і завідувачів; 3) відділення торгівлі — власників торгових підприємств, комерційних агентів, торгових представників, організаторів торгових підприємств тощо; 4) відділення залізничної експлуатації — фахівців з різних складових залізничної галузі ⁵¹. При цьому вступники самі обирали відділення, на якому навчатимуться, а особи, які вже вчилися в інституті, отримали право закінчити його за старими програмами. Загальний термін навчання на обох факультетах продовжував становити чотири роки.

Зміна влади в Києві наприкінці 1918 р. лише на деякий час призупинила навчальний процес: рішення про це було прийнято київським градоначальником 14 листопада, але вже 18 грудня 1918 р. міністр народної освіти Директорії УНР наказав відновити заняття ⁵².

Станом на 1 січня 1919 р. в Київському комерційному інституті навчалося 5315 осіб ⁵³ (за даними радянського періоду близько 4000 ⁵⁴). З них 2751 — особа чоловічої статі і 689 — жіночої.

З другим приходом радянської влади до Києва (лютий 1919 р.) відбулись чергові зміни в житті Київського комерційного інституту. Інститутом почав керувати військовий комісар. Декретом радянської влади з 1 травня 1919 р. корпус вишу за адресою Бібіковський бульвар, 28 було перетворено на житловий будинок (споруджено 58 квартир). Було припинено видання наукового журналу «Известия Киевского коммерческого института» (на 33-му номері). На щастя, інституту вдалося зберегти головний корпус на Бібіковському бульварі, 22/24 (перейменованому в 1919 р. на Бульвар Тараса Шевченка). Було скасовано плату за навчання. Суттєво політизовано зміст викладання та почато «чистку» викладацьких кадрів.

У другій половині 1919 р. К. Г. Воблий був обраний членом ВУАН (ця посада дозволяла працювати лише викладачем). 10 вересня 1919 р. він звернувся з листом до П. Р. Сльозкіна, аби той взяв на себе обов’язки ректора, що й сталося вже під час денікінської окупації ⁵⁵ (вересень–грудень 1919 р.). Третій прихід більшовиків до Києва (грудень 1919 р.) призвів до того, що посада ректора знову була скасована, а керівництво інститутом з 6 січня 1920 р. перейшло до об’єднаного зібрання президій факультетських рад, яке обирало голову. Тоді цю посаду обійняв проф. Р. М. Орженцький (відомий вчений-економіст, керівник Київського товариства економістів), з 6 травня до 12 червня 1920 р. – проф. В. В. Дуб’янський (відомий вчений-геолог), а з 21 червня 1920 р. – проф. М. І. Мітіліно (вчений-юрист).

Станом на початок 1920 р. в Київському комерційному інституті працювало 15 професорів, три доценти та 53 викладачі. Загальна кількість професорсько-викладацького складу становила 71 особу, тобто майже стільки ж, скільки й у попередні роки. Студентський контингент Київського комерційного інституту на початок 1920 р. склав 5612 осіб, з яких 3872 студенти навчались на економічному факультеті і 1740 — на господарсько-технічному (колишній комерційно-технічний, який у цей час було перейменовано).

Ректори Київського інституту народного господарства (1920–1930)
М. І. Мітіліно (1920–1922)	С. С. Каган (1923–1925, 1926–1927)	М. Л. Баран (1925–1926)	В. В. Карпеко (1927)	Н. М. Миколенко (1927–1930)

У березні 1920 р. інститут змінив свою назву — із Київського комерційного інституту на Київський інститут народного господарства (при цьому відбулося його об’єднання з Київським політехнічним інститутом). З приходом військ Директорії УНР (травень 1920 р.) виш відновив свою самостійність та повернув стару назву. А вже в липні 1920 р. був перейменований на Інститут соціально-економічних наук. З 24 вересня 1920 р. знову отримав назву Київський інститут народного господарства (скорочено — КІНГ) ⁵⁶. 1 квітня 1921 р. було відновлено посаду ректора і ним став М. І. Мітіліно.

Попри всі пертурбації, інститут зміг зберегти ядро викладацького складу, зокрема у ньому продовжували викладати Д. О. Граве, К. Г. Воблий, О. М. Гіляров, П. Ф. Єрченко, М. М. Катков, А. В. Корчак-Чепурковський, В. О. Кордт, С. А. Єгіазаров, П. Р. Сльозкін та ін. ⁵⁷. Загалом в інституті працювали 51 штатний викладач та 70 позаштатних. Прийшли нові викладацькі кадри (Н. М. Миколенко, В. В. Карпеко, М. Ф. Кравчук, Є. О. Патон та ін.), які на високому рівні продовжили впроваджувати наукові та педагогічні традиції старшого покоління викладачів інституту та створювали власні. Таким чином, КІНГ став чи не єдиним з-поміж вишів Києва, що навіть у часи кардинальних змін української історії першої третини XX ст. зміг зберегти безперервність свого розвитку.

Станом на середину 1920-х рр. структура Київського інституту народного господарства була представлена п’ятьма факультетами: 1) економічний (відділення: місцевого, планового господарства, страхування, торговельне); 2) промисловий (відділення: мануфактурної, цукрової, шкіряної, мірошницької, силікатної, фармацевтичної та синтетичної промисловості); 3) юридичний (відділення: судове та адміністративне); 4) експлуатації шляхів сполучення (відділення: залізничного, водного та місцевого транспорту); 5) робітничий факультет. Викладацький штат зріс до 147 осіб (при цьому зменшилась кількість сумісників) ⁵⁸.

Станом на 1 січня 1923 р. в Київському інституті народного господарства навчалося 1878 студентів та 74 вільних слухачі. За національністю студенти поділялися наступним чином: 56% — євреї, 23,5% — українці, 20% — росіяни, 0,5% — інші; за статевою ознакою: 85% — чоловіки, 15% — жінки ⁵⁹.

До 1923 р. в основному було відновлено матеріально-технічну базу інституту. Станом на 1923 р. при Київському інституті народного господарства працювали: бібліотека; кабінети — біологічний, хімічний, фізичний, геологічний, технологічний, текстильного товарознавства, гірничозаводської справи, економічної географії, статистичний, бухгалтерії, фінансово-економічний, страхування, комунального господарства, залізничний; лабораторії — аналітичної хімії, сільськогосподарського товарознавства; а також семінари — марксистський, прикладної економіки, податкової політики та юридичний. Бібліотечний фонд нараховував 43591 том, а до 1925 р. зріс до 63 189 томів ⁶⁰. Протягом 1922–1923 рр. було проведено капітальний ремонт аудиторій, опалення та освітлення. З 1923 р. почали видаватися «Наукові записки Київського інституту народного господарства». Проте залишався значний борг із виплати заробітної плати (3 174 631 руб. 43 коп.).

З моменту встановлення радянської влади і до 1 травня 1922 р. інститут існував виключно на державні кошти (плата за навчання була скасована). Проте держава не забезпечувала в повному обсязі потреби вишу, а тому з 1 травня 1922 р. (згідно з декретом РНК УСРР) було відновлено плату за навчання (16 руб. золотом у рік) ⁶¹ і, таким чином, інститут отримав власні кошти, які дозволили покривати прогалину у його державному фінансуванні.

Згідно з Положенням про порядок заміщення посад керівників та викладачів у освітніх установах УСРР, від 15 лютого 1926 р., затвердження на посадах ректорів, проректорів та деканів ВНЗ здійснювала Колегія Народного комісаріату освіти УСРР. З березня 1925 р. до 1 вересня 1926 р. ректором інституту був М. Л. Баран, з 1 вересня 1926 до 1927 р. – С. С. Каган (також був ректором у 1923–1925 рр.). В цей час було відновлено курс на українізацію освітнього процесу. 16 лютого 1927 р. посаду ректора вишу обійняв В. В. Карпеко, а з кінця 1927 р. до 1930 р. ректором був Н. М. Миколенко ⁶².

В кінці 1920-х рр. Україна вступила в епоху тотальних сталінських репресій. КІНГ повністю відчув на собі наслідки цієї політики: упродовж 1930-х р. було репресовано велику кількість викладачів та чотирьох ректорів. Одіозність цих дій виявилась, зокрема, на прикладі всесвітньо відомого українського вченого-історика М. П. Василенка, який був обраний головою Всеукраїнської академії наук. Йому — людині похилого віку, інкриміновано підготовку збройного виступу проти радянської влади ⁶³. Наркомат народної освіти УСРР постійно наполягав на посиленні ідеологічної роботи та вилученні з інституту «соціально-ворожого елементу». Як результат, репресії зачепили не лише професорсько-викладацький склад, але й студентство, призвівши до суттєвого скорочення чисельності студентського контингенту: якщо у період найбільш катастрофічної політичної ситуації в Україні на початку 1919 р. чисельність студентів становила понад дев’ять тисяч осіб, то у 1931 р. в утворених на базі КІНГ вишах навчалось менше однієї тисячі осіб. Керівництво інституту всіма силами намагалося захистити своїх викладачів та студентів від репресій.

Витяг з протоколу КІНГ від 16 вересня 1930 р., в якому оголошено Постанову Уряду УСРР про реорганізацію КІНГ у Фінансово-економічний інститут та Інститут обміну та розподілу
з 1 жовтня 1930 р.

1 жовтня 1930 р. Київський інститут народного господарства було реорганізовано в Інститут обміну і розподілу та Київський фінансово-економічний інститут ⁶⁴^, ⁶⁵. Перший вже у вересні 1931 р. було ліквідовано ⁶⁶, а другий у 1934 р. було переведено до Харкова, де він функціонував до 1941 р., змінивши назву на Харківський (Український) фінансово-економічний інститут ⁶⁷. Це переміщення зумовлювалось цілковитим нехтуванням тогочасною владою економічною наукою і освітою, а також банальною потребою здобути розташований у центральній частині міста комплекс споруд інституту для власних потреб, оскільки саме тоді проводилося переміщення столиці УСРР із Харкова до Києва.

Проте і в цей складний час в інституті тривала плідна науково-дослідна робота, розвивались традиції, започатковані попередниками. Виявом цього стало створення у 1929 р. спеціального комітету зі святкування 25-річчя з дня заснування інституту ⁶⁸, яке відбулось 14 вересня 1931 р.

У харківський період в інституті навчалось близько 700 студентів і працювало 45 викладачів. 400 студентів та викладачів інституту з початком радянсько-німецької війни вступили до Червоної армії. Решту співробітників та студентів евакуювали до Іркутська і Ташкента, де вони були приєднані до місцевих фінансово-економічних інститутів.

Звільнення 23 серпня 1943 р. Харкова поставило на порядок денний питання про відновлення Фінансово-економічного інституту: Розпорядженням РНК СРСР № 22509-Р від 26 листопада 1943 р. інститут був повернений до Харкова ⁶⁹. Ректор відновленого інституту В. Є. Власенко зміг організувати відбудову навчальних корпусів. Проте вже у травні 1944 р. приміщення Харківського фінансово-економічного інституту рішенням партійних органів було передане Харківському педагогічному інституту ⁷⁰. Відсутність належного приміщення у Харкові та постійне прагнення колективу інституту повернутися до Києва визначили долю вишу — здобувши підтримку багатьох союзних та республіканських керівників, інститут отримав дозвіл на повернення до Києва і був перейменований на Київський фінансово-економічний інститут (1944–1960) ⁷¹.

Проте приміщення, яке до 1934 р. належало інституту в Києві й збудовано його коштом, було передане Київському педагогічному інституту і його повернути не вдалось. Спочатку Київському фінансово-економічному інституту було обіцяно згорілу споруду на вул. Леніна, 8/16 і кредит для відбудови цієї будівлі. Та невдовзі це рішення було анульовано і натомість виш отримав триповерховий будинок за адресою вул. Андріївська, 2 ⁷², де з 5 червня 1944 р. відновив свою роботу ⁷³. Оскільки на момент відновлення навчального процесу в Києві, восени 1944 р. інститут нараховував усього 140 студентів, то цього приміщення було достатньо. Після відновлення роботи інституту в Києві, його викладацький склад нараховував 17 осіб (з директором включно) ⁷⁴.

Проте контингент студентів швидко зростав: вже у 1945 р. він практично подвоївся і складав 343 особи, наприкінці 1946 р. досяг 628 осіб та 157 осіб на заочному відділенні; а в 1951 р. в інституті вже навчалося 775 осіб ⁷⁵. Звичайно, що таке зростання чисельності студентів обумовило потребу пошуку нових аудиторних площ для навчального процесу. Вихід було знайдено шляхом орендування 20-ти аудиторій у приміщенні середньої школи № 25 м. Києва.

Наказ Народного комісаріату фінансів СРСР про перейменування Харківського фінансово-економічного інституту (ХФЕІ) на Київський фінансово-економічний інститут (КФЕІ) у зв’язку з його переведенням до Києва (15 серпня 1944 р.)

Оскільки в школі навчання здійснювалось у дві зміни, то студентам доводилось навчатися в орендованих приміщеннях у третю зміну, яка закінчувалась о 23 год. 15 хв. ⁷⁶ А в будинку на вул. Андріївській, 2 було розміщено гуртожиток, бібліотеку та адміністративні служби. Попри всі складнощі, велась велика культурно-масова робота серед студентства: організовано відвідування студентами музеїв, театрів та кінотеатрів, а також створено самодіяльні, спортивні і т. п. гуртки в самому інституті ⁷⁷. Відновилася наукова робота, до якої активно залучалися й студенти. З 1946 р. відновила свою роботу при інституті аспірантура.

Структурно інститут з 1945 р. складався з двох факультетів — фінансового (відділення: фінансове, кредитне) та планового (відділення: економіки і планування промисловості, економіки і планування сільського господарства). Термін навчання становив чотири роки. Відбулося швидке зміцнення професорсько-викладацького складу. Протягом першого повоєнного десятиліття у його штаті розпочали (або продовжували) роботу такі відомі вчені-економісти, як В. Є. Власенко, В. Ф. Гарбузов, П. П. Німчинов, Й. С. Пасхавер, П. І. Пустоход, М. Т. Стеценко та ін. З 1944 до 1950 р. ректором вишу був В. Ф. Гарбузов (згодом став міністром фінансів СРСР).

Постійно зростали обсяги набору студентів. В студентському контингенті у перші післявоєнні роки переважали жінки. Наприклад, станом на 1 липня 1949 р. із 470 студентів налічувалося 343 особи жіночої статі і лише 127 — чоловічої ⁷⁸. У 1950-х рр. ця диспропорція почала поступово зменшуватися.

У 1951 р. ректором став П. В. Кривень. Він очолював інститут до 1965 р. і це був час остаточного утвердження вишу як провідного вищого економічного навчального закладу України, який здобув визнання у всьому світі.

У 1955 р. відбулося зростання числа працівників професорсько-викладацького складу із 36 осіб (у перший післявоєнний навчальний рік) до 110 (з них три доктори і 61 кандидат наук). Кількість студентів цього ж року перевищила три тисячі осіб, а в 1960 р. у Київському фінансово-економічному інституті навчалося вже п’ять тисяч студентів ⁷⁹. З 1950-х рр. почалася підготовка фахівців для інших країн: на початку 1960-х рр. в інституті навчалося 86 студентів-іноземців ⁸⁰. Наприкінці 1950-х рр. у виші діяло чотири факультети: фінансово-економічний, економіки промисловості, економіки сільського господарства та заочний. У 1958 р. започатковано вечірню форму навчання ⁸¹, а в 1959 р. засновано новий факультет — обліково-статистичний ⁸².

Звернення Народного комісаріату фінансів СРСР до голови виконкому Міської ради народних депутатів Києва щодо передання Харківському фінансово-економічному інституту приміщення на вул. Андріївській, 2 (31 березня 1944 р.)

У 1958 р. було завершено спорудження центрального корпусу інституту (за адресою проспект Перемоги, 54/1) ⁸³, що дозволило нормалізувати навчальний процес та збільшити кількість студентів. У 1970 р. було введено в експлуатацію ще один навчальний корпус. Оскільки наприкінці 1950-х рр. інститут налагодив підготовку фахівців з 12 спеціальностей, що виходили за межі фінансово-економічного профілю, то у 1960 р. Міністерство вищої освіти УРСР прийняло рішення про перейменування Київського фінансово-економічного інституту на Київський інститут народного господарства (у 1970 р. йому було присвоєне ім’я Д. С. Коротченка) ⁸⁴.

Упродовж 60–70-х рр. XX ст. відбулася поступова децентралізація управління внаслідок передання організаційно-виконавчих повноважень від ректорату до факультетів та кафедр. Це дало змогу підвищити ефективність роботи інституту загалом. Було розширено структуру вишу завдяки створенню нових факультетів (довузівської підготовки, інформаційних систем і технологій та ін.) та кафедр (планування промислових підприємств, планування народного господарства, технологічних дисциплін, грошового обігу і кредиту, економіки праці, економіко-математичних методів, машинної обробки економічної інформації, економіки матеріально-технічного постачання та ін.). У 1966 р. було відкрито Тернопільське відділення фінансово-економічного факультету (нині Тернопільський національний економічний університет), а в 1967 р. засновано філіал у Сімферополі ⁸⁷. Налагоджено випуск власної навчально-методичної літератури. Київський інститут народного господарства фактично координував роботу з модернізації навчального процесу та структури економічних вишів СРСР. Кафедри економіки промисловості та економіки сільського господарства Київського інституту народного господарства, згідно з рішенням Міністерства вищої освіти СРСР, були визначені як загальносоюзні центри навчально-методичної роботи для всіх ВНЗ СРСР економічного профілю.

Київський інститут народного господарства також став важливим центром розвитку економічної науки, зокрема працівниками вишу розроблялися методики раціоналізації виробничого процесу. Наприклад, завдяки створеному в 1965 р. співробітниками кафедри вищої математики КІНГу сітьовому графіку автоперевезень для будівельного комплексу Південно-Східної України, вдалося отримати щорічну економію витрат у 20 млн руб. Виш готував спеціалістів не лише для України та інших республік СРСР, але й здійснював навчання іноземних громадян. Станом на 1985 р. в ньому навчалися представники 51 країни світу. Були встановлені тісні контакти з низкою вишів Німеччини, Чехословаччини, Угорщини та Польщі.

Було налагоджено підготовку викладацьких кадрів для інституту. Це дало можливість вже у 1970-х рр. забезпечувати потребу викладацького складу власними вихованцями.

Відновлення демократичних процесів у суспільстві та пом’якшення державної політики з кінця 1980-х рр. дозволили звільнити систему освіти від партійного диктату та політичної кон’юнктури. До того ж, стала очевидною необхідність докорінних змін в економіці, що в комплексі сприяло активізації розвитку економічної освіти та науки і надало нового імпульсу роботі Київського інституту народного господарства. У 1987 р. вперше було проведено вибори ректора на альтернативній основі. Перемогу здобув випускник інституту — д.е.н., проф. А. Ф. Павленко. Демократично обране керівництво об’єктивно сприяло демократизації життя вишу. Проте варто відзначити, що демократичні традиції в університеті ніколи не припинялися. Наприклад, у ніч на 1 травня 1966 р. двоє студентів вивісили на даху будівлі інституту синьо-жовтий прапор, аби цим учинком засвідчити збереження українського національно-визвольного руху.

Екзамен з дисципліни «Фінанси капіталістичних країн» (доц. І. В. Мухін, ст. викл. В. М. Суторміна, приміщення київської школи № 100 (1957))

Випуск студентів-іноземців КІНГ (1960-ті роки)

З відродженням незалежності України, Київський інститут народного господарства доклав чимало зусиль для оновлення системи економічної освіти, вдосконалення підготовки спеціалістів для економіки нашої держави, а також створення відповідної наукової та навчальної літератури. Ректор Київського інституту народного господарства А. Ф. Павленко очолив створену Міністерством освіти України Комісію з розробки концепції розвитку вищої економічної освіти в Україні.

Окрім старих міжнародних зв’язків із колишніми соціалістичними країнами, відновилися зв’язки з економічними вишами Австрії, Англії, Канади, Нідерландів, Німеччини, США, Франції та інших провідних держав світу.

Великий вклад Київського інституту народного господарства у розбудову економіки України був визнаний на державному рівні. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992 р. Київський інститут народного господарства було перейменовано на Київський державний економічний університет. Причому в урядовій постанові було зазначено, що Київський інститут народного господарства є головним центром економічної освіти та науки в Україні. А 7 квітня 1994 р. наказом Міністерства освіти України Київському державному економічному університету було надано найвищий — IV рівень акредитації.

Ректори КІНГу (1965–1987)
О. С. Короїд (1965–1969)	В. І. Загородній (1970–1973)	С. П. Куценко (1973–1975)	Л. Г. Андреєв (1975–1980)	Ю. М. Пахомов (1980–1987)

В. П. Гетьман (студент КФЕІ у 1952–1956 рр.)	Залікова книжка В. П. Гетьмана

27 лютого 1997 р. Указом Президента України Київському державному економічному університету присвоєно статус національного (з цього часу офіційна назва вишу — Київський національний економічний університет), що стало справедливим визнанням наполегливої роботи його співробітників, спрямованої на підготовку висококваліфікованих кадрів для різних сфер економічного життя нашої держави, які сприяли розвитку її економічного потенціалу, а отже — працювали на благо всієї української нації, а також — вагомого внеску у розвиток української науки.

Г. М. Москаленко та В. І. Кукса (вивісили синьо-жовтий прапор на споруді КІНГу в ніч на 1 травня 1966 р.)

Замальовка синьо-жовтого прапора, вивішеного на споруді КІНГ 1 травня 1966 р., та напис, що був на ньому

Нині ректором університету є його випускник — д.е.н., проф., академік, Герой України А. Ф. Павленко. До керівництва університету було залучено й інших фахівців високого рівня. Репрезентативним є професорсько-викладацький штат, котрий постійно поповнюється новими талановитими науковцями та педагогами.

Таким чином, Київський національний економічний університет може справедливо пишатися своїм керівництвом та викладацьким складом, які забезпечують йому імідж найбільш престижного вишу в Україні, а студенти мають можливість отримувати освіту на високому рівні.

У 2005 р. Київському національному економічному університету було присвоєне ім’я визначного українського економіста, творця національної грошової одиниці України, будівника її банківської системи Вадима Гетьмана, який здобував економічну освіту в стінах вишу. В листопаді 2006 р. на державному рівні було відзначено 100-річчя з дня заснування університету, а в 2011 р. – 105-річчя.

На сучасному етапі структура Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана представлена дев’ятьма факультетами: економіки та управління (декан — О. В. Востряков), міжнародної економіки і менеджменту (декан — Ю. М. Солодковський), юридичний (декан — О. В. Солдатенко), управління персоналом та маркетингу (декан — О. К. Шафалюк), обліково-економічний (декан — М. І. Бондар), економіки аграрно-промислового комплексу (декан — М. М. Коцупатрий), фінансово-економічний (декан — В. К. Хлівний), інформаційних систем і технологій (декан — С. С. Ващаєв). З 2015 р. розпочав роботу факультет управління персоналом, соціології та психології (декан — С. О. Цимбалюк), що відродило традиції соціо-гуманітарних студій, започаткованих в університеті від моменту його заснування.

У структурі університету сьогодні також діють аспірантура, докторантура, бібліотека, музей історії університету, Науково-методичний центр координації економічної освіти в Україні, Інститут бізнес-освіти, Український інститут розвитку фондового ринку, Інститут підвищення кваліфікації, Навчально-методичний відділ, спортивний комплекс, видавництво, Центр корпоративних зв’язків КНЕУ, Відділення з підготовки іноземних громадян, Центр міжнародної академічної мобільності, Навчальний центр, Головний центр інформаційних систем, Центр культури і мистецтв, п’ять профільних коледжів тощо. Видається газета «Економіст», низка наукових журналів та збірників наукових праць.

Станом на 2015–2016 навчальний рік в університеті нараховалося 15 570 студентів, а професорсько-викладацький штат становив 1087 осіб, з них — 136 докторів наук і 629 кандидатів наук.