Рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки
У листопаді 1919 р. було опрацьовано положення про новостворений рільничо-лісовий факультет Львівської політехніки. Його надіслали на затвердження до Міністерства релігійних визнань i народної освіти у Варшаві, бо саме йому підпорядковувався інститут. Згідно із цим документом факультет очолював декан, обраний за статутом Політехніки. Він працював по кілька днів у Львові i в Дублянах. Один із професорів, який мешкав у Дублянах, виконував обов’язки заступника декана, офіційно іменувався делегатом співтовариства (grona) професорів i очолював дублянський комплекс з офіційною назвою «Львівська політехніка, науково-рiльничi установи в Дублянах».
Перші п’ять семестрів навчання тривало у Львові, а наступні три — в Дублянах. Студенти-першокурсники одержували залікові книжки Політехніки, студенти ж старших курсів використовували старі. Усі працівники дублянського комплексу вважалися службовцями Політехніки, адміністративне керівництво господарством (фільварком) здійснював його адміністратор. Ботанiчно-рiльничу станцію, перенесену свого часу до Львова, було перебазовано в Дубляни.
На студентів факультету не польської національності поширювалося кількісне обмеження — до 5% осіб (numerus clausa). Ще в жовтні 1919 р. українські студенти Політехніки зверталися до шкільної влади із заявою проти дискримінації під час прийому українців на навчання, однак їм було відмовлено через відповідні інструкції уряду.
Деканат рiльничо-лiсового факультету розташовувався у приміщенні колишнього монастиря Марії Магдалини, а деканом було призначено колишнього директора Рільничої академії в Дублянах — професора Стефана Павлика.
Перші післявоєнні роки навчання проходили в умовах економічного та господарського хаосу. Приміщення майже не опалювалися, матеріальна частина лабораторій, будівель, навчальні засоби перебували не в найкращому стані, припинила діяльність горілчана школа в Дублянах, новий набір студентів виявився недостатньо підготовленим до навчання. Із метою емоцiйно-психологiчного впливу на викладацький і службовий персонал вищих навчальних закладів Міністерство релігійних визнань i народної освіти в 1920 р. впровадило обов’язкову присягу на вірність Речі Посполитій Польській, яку складали всі працівники Вищих шкіл за текстом встановленого зразка.
У червні 1921 р. міністерство затвердило новий статут Львівської політехніки, згідно з яким найвищим органом були загальні збори викладачів. Щороку після закінчення навчання, приблизно у червні, збори обирали нового ректора терміном на один рік. Він починав виконувати свої обов’язки за два тижні до початку нового навчального року, тобто в останній декаді вересня. Загальні збори мали законодавчий характер i скликалися кілька разів на рік, у разі потреби — позачергово. Поточні справи життя школи вирішував сенат. Цей керівний орган за своїм статусом i складом наближався в нинішньому розумінні до ректорату i виконував майже такі ж функції.
Відвідування зборів i сенату було обов’язковим для їх членів. До порядку денного входили звіти ректора про його діяльність та інформація про виконання попередніх ухвал. Процедура проведення зборів, порядок голосування, прийняття рішень майже відповідають стандартам сьогодення.
За статутом Львівська політехніка була самоврядною організацією, тобто формувала бюджет, вирішувала кадрові питання (окрім професорського персоналу).
Рада факультету — головний законодавчий орган — діяла за новим статутом із 1923 р. Щороку рада обирала декана i делегата до сенату Політехніки. Умови вибору декана — такі ж, як i ректора. Відповідно до статуту і ректор, i декан користувалися правом вето на ухвали відповідних рад. При факультеті працювали кілька комісій: стипендіальна, ініціативна (складалася винятково із професорів i розробляла стратегію розвитку факультету) i чотири спеціалізовані комісії, що формували професорсько-викладацький склад кафедр. Головною виробничою ланкою факультету була кафедра. Тут опрацьовували навчальні плани з окремих предметів, визначали кількість годин для лекцій, практично-лабораторних занять i семінарів, добирали тематику лекцій. Усе це затверджували на відповідних радах. Варто зазначити, що жодних централізованих навчальних планів не було, всю відповідальність за предмет брав на себе передусім провідний професор, що давало йому, з одного боку, змогу проявити якнайкраще свою індивідуальність, з іншого — зумовлювало цілковиту персональну відповідальність за наслідки роботи кафедри. А це вимагало від нього глибоких знань у царині певної, запровадженої ним науки, та за її роль у системі підготовки фахівців високої кваліфікації.
Новий статут Політехніки не обмежував кількість жінок на студіях, відсоток студенток на рiльничо-лiсовому факультеті поступово зростав (від 2,5% на початку 20-х років до 12% — у 1938 р.). Жінки були також у списках викладацького та допоміжного персоналу факультету.

Навчальний корпус факультету,
вул. Набєляка, 22
Унаслідок об’єднання Дублянської рільничої академії з Політехнікою у Львові та зважаючи на наукові й педагогічні досягнення дублянського навчально-наукового комплексу, загальні збори викладачів у червні 1920 р. обрали провідного професора, колишнього директора академії Стефана Павлика ректором Львівської політехніки на 1920–1921 навчальний рік.
У червні 1922 р. рада факультету розглянула новий навчальний план для рільничого відділу, згідно з яким термін навчання було продовжено до чотирьох років замість трьох.
Час післявоєнної відносної стабілізації навчально-наукової діяльності Львівської політехніки загалом та рiльничо-лiсового факультету зокрема припав приблизно на 1924 р. У цей час на факультеті навчальний процес i наукову діяльність здійснювали 18 кафедр: загальної хімії, фізики, ботаніки i фізіології рослин, зоології та анатомії тварин, агрохімії та ґрунтознавства, економіки та права, технології рільництва, обробки ґрунту i захисту рослин, годівлі тварин, фізіології та вирощування тварин, рільничої механіки, ботаніки лісу, охорони лісу, вирощування лісу, використання лісу, впорядкування лісу, лісової інженерії, рільничої адміністрації; а також доцентури: нарисної геометрії, фізіології тварин, землемірної справи, рибальства, досконалого вирощування сільськогосподарських культур, городництва, рільничої меліорації, бджільництва, креслення, хімічної технології деревини.
Кафедри рільничого відділу розташовувалися у корпусах Політехніки, а ботаніки i фізіології рослин, зоології та анатомії тварин — на вул. Наб’єляка, 22 (сьогодні вул. Котляревського). Інші кафедри — в Дублянах, а кафедри лісового відділу — у приміщеннях колишньої лісової школи.
У той час на кафедрах факультету працювали 15 професорів звичайних, двоє надзвичайних, шестеро ад’юнктів i 31 асистент, які навчали 470 студентів. Отже, у початковий період діяльності факультету на кожного викладача припадало до дев’яти студентів.
У Дублянах надалі діяли науково-навчальнi та допоміжні установи (станції): агрохімічна, ферментаційна, торфова, рослинництва, захисту рослин, механізації рільництва, а також гуральня, газовня, бібліотека, ботанічний сад, навчальне господарство.
Наприкінці 1923 р. було створено спеціальну «Комісію для реорганізації Дублян». У результаті її діяльності складено інструкцію для «Делегата грона професорів», опрацьовано штатний розпис, згідно з яким у Дублянах, окрім викладачів, працювали шестеро урядовців і 20 робітників. У навчальних i наукових лабораторіях працювали 20 лаборантів.
Агрохімічна та ферментаційна станції, а також станція рослинництва діяли згідно із власними статутами, мали свої господарсько-фiнансовi атрибути, виконували науково-технічні досліди на замовлення державних i приватних організацій та окремих осіб. Результати дослідів підтверджували офіційними документами.
При кафедрі фізики функціонувала метеорологічна станція, результати спостережень якої регулярно передавали до Інституту метеорології у Варшаві.
Регламентація щорічної платні за навчання відбулася у 1927 р. За всіма статтями за нормальної успішності вартість складала близько 300 злотих щороку. Для порівняння: чорна хлібина коштувала 14–15 грошів, біла — 20–22 гроші. Селянин міг продати центнер пшениці за 18–20 злотих, висококваліфікований робітник у другій половині 30-х рр. ХХ ст. одержував щомісяця близько 200 злотих, учитель — 300 злотих тощо.
Стипендіальне забезпечення у 20-х рр. було надзвичайно слабке й не вирішувало соціальних проблем студентів узагалі. Для всієї Політехніки в цей час польський уряд виділив лише 18 стипендій за умови повернення виплаченої суми впродовж десяти років. 12 стипендій виділив французький уряд. Окрім цього, до стипендіального фонду робили внески промислові спілки, земельні уряди, громадські організації та приватні особи.

Перший автомобіль у Дублянах, 1929 р.
Згодом для окремих студентів рiльничо-лiсового факультету Міністерство рільничих реформ призначало спеціальну стипендію на суму 1200 злотих щороку, але стипендіат зобов’язувався відпрацювати за призначенням 1,5 року за кожен рік одержання стипендії.
Щороку оголошували конкурс для тих, хто потребував стипендії. Заяви розглядали стипендіальні комісії та ради факультетів, кінцеву ухвалу приймав сенат Політехніки. Процедура розгляду заяв була відкритою, стипендію одержували одиниці, переважно студенти старших курсів.
Отже, 1925-й був роком завершення післявоєнних реорганізацій у Львівській політехніці та становлення відносної стабільності й порядку в її житті.
Спробуємо охарактеризувати рiльничо-лiсовий факультет і визначити його місце у Львівській політехніці в окреслений період.
В інституті навчалося тоді лише 2167 студентів, із них на рiльничо-лiсовому факультеті — 21%. Щодо віровизнань, студенти політехніки розподілялися так: римо-католики — 76%, греко-католики — 5,5%, православні — 2,5%, євангелісти — 1,5%, юдейської віри — 14%, інші — 0,5%. Жінок у цей час навчалося 78 осіб, або 3,6%.
Професорсько-викладацький персонал складався із 50 професорів звичайних, 14 надзвичайних, п’яти доцентів, 57 викладачів. Отже, рiльничо-лiсовий факультет посідав важливе місце у Львівській політехніці.
Архівні документи засвідчують непорозуміння між студентами польської та української національностей в листопаді 1928 р., коли студентiв-українцiв побили за те, що вони відмовилися зняти відзнаки українського студентського товариства «Основа». Польський загальноміський Львівський академічний комітет провів віче i вимагав ліквідувати українські школи та вчительські семінарії, розпустити всі українські спортивні організації («Січ», «Луг», «Пласт»), студентські товариства, заборонити носити національну символіку й одяг, мовляв, це «дратує польських студентів», не забезпечувати українців державною працею та землею.
У 1926 р. виповнювалося 70 років від дня заснування Вищої рільничої школи в Дублянах. Рада факультету утворила ювілейну комісію на чолі з ветераном Дублян, професором Каролем Мальсбурґом, проте варшавська влада вирішила цілком по-своєму відзначити ювілей: припинити діяльність рiльничо-лiсового факультету. Розпочалася вперта і тривала боротьба за відновлення рільничих студій у Дублянах. Варшава пішла на компроміс і погодилася на збереження факультету за умови редукції 25% наукового та допоміжного персоналу. Знову збирали засідання, ради, видавали постанови, меморіали, тривала напружена кореспонденція. І хоча позиції вдалося зберегти і святкування перенесли на осінь, та енергетичний потенціал колективу було втрачено.
Із приєднанням дублінського закладу до Львівської політехніки перестали діяти нижча рільнича школа та школа винокурів. Вочевидь, річ у тому, що нижчі навчальні установи перебували під адміністративним керівництвом інших міністерств, отже, ускладнювалася справа фінансування їх діяльності. Однак після розв’язання низки рівнянь із багатьма невідомими в жовтні 1929 р. вдалося поновити навчання у дев’ятимісячній школі винокурів.

Книжка відвідування занять,
1935 р.
1927 рік увійшов в історію Дублян як рік технічного прогресу: було скасовано кінний виїзд i в розпорядження шкільної влади надійшли перші авто, дуже пошкоджені, але ще придатні до використання. Два легкові автомобілі обслуговували керівництво, дві вантажівки (можливо, один автобус) забезпечували господарські потреби та частково вирішили проблему сполучення із залізничною станцією «Дубляни—Ляшки» та зі Львовом. Автомобільний транспорт працював на засадах повної самоокупності. Лише у 1938 р. завдяки наполегливості громадськості Дублян, дирекції Політехніки та втручанню Львівської воєводської влади вдалося запровадити рух першого регулярного приватного автобусного маршруту, що сполучив головний корпус Політехніки з Дублянами. Автобус виконував щоденно чотири рейси. Головний до того часу засіб сполучення Дублян зі Львовом — залізниця — перестав бути таким, проте ще довго не втрачав свого значення.
Прихід до влади авторитарних режимів у 30-х роках ХХ ст. створював напружене політичне середовище в Європі, що позначилося й на діяльності уряду Польщі, яка також прямувала до авторитаризму та активно провадила антиукраїнську політику.
Такий розвиток подій того часу готував відповідне підґрунтя для суспільно-політичного життя Львова і формування відносин в академічному середовищі навчальних установ.
Опрацьований у 1933 р. проект нового статуту Політехніки зберігав певні демократичні засади своїх попередників, але, потрапивши на затвердження в Міністерство релігійних визнань i народної освіти, одержав таку кількість зауважень, корекцій та змін, що вони за своїм обсягом перебільшували початковий текст. Із затвердженого після численних доопрацювань статуту було вилучено статтю про обрання шкільної та факультетської влади, формування професорсько-викладацького корпусу, регламентації головних засад діяльності адміністрації, що потрапило у правове поле відповідних міністерських інструкцій, а ті, в свою чергу, могли змінюватися.
Відповідно до нових вимог ректора Політехніки обирали терміном на три роки і його кандидатуру затверджував президент Польщі. Позаяк процедура обрання відбувалася на зборах представників від професорів та викладачів без обговорення кандидатур, це звільняло учасників заходу від подекуди неетичних висловлювань. Аналогічно відбувалися вибори проректора та деканів, тільки це обрання затверджували на нижчих рівнях. У період із 1919 до 1947 р. крісло ректора посідали 20 осіб, а рільничо-лісовий факультет очолювали 24 декани.

Книжка відвідування занять,
1943 р.
Новий статут передбачав також присягу викладачів і студентів на вірність державі. Ректор або його представник мали право слова на зборах або вічах за першим бажанням, користувалися правом припинити виступи та в будь-яку хвилину закрити збори. Громадські організації діяли під пильним оком адміністрації. Новий статут Політехніки викликав невдоволення не лише академічної молоді, а й професорського корпусу.
У грудні 1933 р. міністерство затвердило дисциплінарний суд для розгляду студентських справ терміном на два роки. Поширеним засобом покарання студентів стало позбавлення права на навчання у вищих навчальних закладах Польщі, а повідомлення про такі заходи негайно розсилалися до усіх навчальних установ держави.
Усе це зумовило зростання неконтрольованої активності студентів, а відтак — і категоричних заходів адміністрації, навіть неодноразового припинення навчального процесу. Причин для заворушень було задосить. По-перше, політична діяльність студентiв-українцiв, які боролися за свої права всіма доступними їм методами, зокрема участю в підпільних організаціях УВО та ОУН. По-друге, у Львові діяла польська шовіністична організація «Націонал-демократична молодь», або ЕНДЕКів. Вони ватагами блукали містом, руйнували українські та єврейські культурні установи, крамниці, підприємства тощо, влаштовували єврейські погроми, переслідували студентів інших національностей. По-третє, всередині 30-х рр. у Львові дуже активізувалася діяльність партій i організацій лівого спрямування, що призвело до політичних заворушень, страйків, барикад, демонстрацій тощо. По-четверте, причиною невдоволення студентства були висока платня за навчання, іспити, переатестація на іспитах i заліках.
Не оминуло «посилення» дисципліни з боку влади i Дублян. У 1931 р. було переглянуто статут дублянської філії рiльничо-лiсового факультету, а в 1932 р. зафіксовано діяльність поліцейської дільниці. Ректорат систематично перевіряв роботу дублянської адміністрації.
Починаючи з вересня 1933 р., над рiльничо-лiсовим факультетом Політехніки знову згустилися хмари. Міністерство релігійних визнань i народної освіти припинило діяльність лісового відділу факультету, а в липні 1934 р. постановою цього ж міністерства було ліквідовано ще й рільничий відділ. Офіційна мотивація — відсутність коштів! Можливо, якась частка правди в цьому була, бо все-таки економіка світу перебувала у глибокій кризі. Проте були й інші причини, зокрема активна боротьба української молоді за свої громадянські права, адже відсоток студентів-українців на факультеті був значно вищий від середнього в Політехніці.
Почалася боротьба професорів і громадськості за збереження факультету. Не виконувалося розпорядження міністерства про припинення набору на перший курс рільничого відділу. Справу неодноразово розглядали на засіданнях ради факультету, вели інтенсивне листування з міністерством, залучали до протистояння громадськість. Дискусії точилися довго, процес ліквідації факультету було пригальмовано, але святкувати перемогу було завчасно. Професорський склад рiльничо-лiсового факультету Львівської політехніки готував «важку артилерію» i надіслав меморіал до міністерства та видав друком відозву «В обороні інституцій рільничої та лісової науки у Львові». Тут було викладено стислу історію розвитку навчально-наукових закладів, досягнення в царині науки та шкільництва, доведено доцільність існування установ саме в цьому краї через унікальні, єдині в Польщі дослідження торфів та низку інших підстав. Із політичної позиції, повідомлялося у відозві, «безглуздя, що за часів неволі (австрійської) створений громадськістю краю з такими потугами науковий центр мав би бути зруйнований у незалежній Польщі». Нарешті висувалися економічні докази: знайдено документ від 1924 р., згідно з яким у разі ліквідації факультету все майно навчального комплексу в Дублянах мало перейти від держави у власність Малопольського господарського товариства у Львові.
Змагання професорів i громадськості не минули марно: факультет продовжив свою діяльність, було поновлено запис на перший курс лісового відділу. Проте непорозуміння з міністерством не припинилися. Кафедри рослинництва та генетики i рільничого машинознавства й механізованої обробки ґрунту діяли фактично на громадських засадах, бо попри неодноразові звернення, міністерство раз у раз відмовляло в офіційному призначенні завідувачів, не визнаючи цим їхньої діяльності й мотивуючи свою позицію відсутністю коштів.
У зв’язку з досягненнями у розвитку засадничих наук та відповідно до нових вимог 1934 р. було скориговано й удосконалено навчальні плани i програми. Кількість кафедр на факультеті та їх призначення практично не зазнавали змін до 1939 р., але відбувалися певні зміни у назвах та ротації окремих предметів.
На факультеті, крім студентів, навчалися вільні слухачі, які відвідували лекції та складали іспити за власним вибором. Вони не користувалися статусом студента, але були змушені вчасно платити за навчання.
Заслуговують на увагу ще кілька положень, які перебували в полі зору адміністрації та громадськості школи і факультету. В 1937 р. Міністерство соціального забезпечення у своєму меморіалі вимагало спеціальної підготовки у справі техніки безпеки та гігієни праці, мотивуючи це великим відсотком нещасних випадків на виробництві та поширенням професійних недуг. Рада факультету сприйняла вимогу без ентузіазму, але ухвалила внести певні корективи до навчальних програм.
Наприкінці 30-х років виникла потреба у новому перегляді навчальних планів i програм. Декан факультету, професор Аркадій Мусерович у листі на ім’я міністра доводив, що стан справ у сільськогосподарському виробництві вимагає не лише фахівців для великих господарств, а й сільських інструкторів, державних урядовців, справників для рільничих кооперативних спілок i громадських добровільних організацій. Він пропонував запровадити у вивчення соціологію селянства, скласти окремі розділи спеціальних програм для жінок, готувати агрономiв-iнструкторiв. Минув рік. Навчальні програми змінилися із приходом радянської влади у 1939 р., проте зовсім не в тому напрямі, який планував професор Мусерович.
Початок Другої світової війни та приєднання Західної України до Радянського Союзу внесли суттєві зміни в діяльність школи. Львівську політехніку у жовтні 1939 р. було перейменовано на Львівський політехнічний інститут та підпорядковано Комітетові у справах вищої школи при Раді Народних Комісарів СРСР. Розпочала роботу реорганізаційна комісія на чолі із професором М. В. Гагарiним, на посаду директора призначили колишнього керівника Київського трамвайного тресту М. П. Садовського.
Зі спогадів очевидця довідуємося, що в жовтні у фойє інституту з ініціативи політичного комісара Політехніки підполковника Юсiмова було організовано мітинг, де піддано анафемі «польських панів i буржуїв», повідомлено про нові, кращі навчальні плани. Однак резолюцію не прийняли через її бойкотування. Водночас під час самоліквідаційних зборів студентського «Товариства братньої допомоги» кількох студентiв-активiстiв звинуватили в антисемітизмі.
У листопаді того ж року полiткомiсар інституту скасував викладання 25 предметів, зокрема й на рiльничо-лiсовому факультеті. Припинили також вивчення усіх правничих наук, аграрного законодавства, науки про кадастр, про сільськогосподарські кооперативи i громадську агрономію, господарські інструкції для фільварків, а також предметів, пов’язаних із зовнішньою торгівлею сільськогосподарськими продуктами. Натомість впроваджували нові предмети, серед яких — марксизм-ленiнiзм. Комітет у справах вищої школи вимагав копії наказу про дотримання в колективі дисципліни, було організовано ліквідацію академічної заборгованості тощо.
В інституті були розроблені заходи для перебудови навчального процесу, організації наукової роботи, реорганізовано адміністративне керівництво. Проблема мови ставала дедалі гострішою. Незважаючи на те, що передбачалося послуговуватися у навчанні українською, професори та викладачі залишилися носіями польської мови. Тому не дивно, що внутрішнє діловодство й виклади продовжували вести польською мовою, а зовнішнє листування — російською. У лютому 1941 р. зафіксовано протокол ради факультету, написаний українською мовою.
Реорганізаційним планом було передбачено перехід на п’ятирічний термін навчання, впроваджено новий графік: початок осіннього семестру припадав на 1 вересня, весняного — на 1 лютого; іспитові сесії відбувалися в січні та червні. Практикувалося вільне відвідування лекцій у межах 1/3 лекційного навчального часу, тобто до 12 годин щотижня. Абітурієнти складали вступні іспити з фізики, хімії, української мови, а з 1941 р. було передбачено вступний іспит ще й із російської мови.
Деканів рiльничо-лiсового факультету обирали з когорти професорів, що працювали тут до війни. До 1940 р. факультет очолював Болеслав Свентоховський, а в 1941 р. на цю посаду обрано професора Дезидерiя Шимкевича.
З утвердженням радянської влади в Західній Україні змінився національний та соціальний склад студентства: зросла кількість студентів-дітей бідніших селян і робітників; збільшилася кількість євреїв за рахунок емігрантів з окупованих німцями польських земель та зменшилася кількість поляків. Щодо структури факультету, то помітних змін не зауважуємо, лише кафедри рослинництва та генетики i рільничого машинознавства одержали офіційний статус.
Із середини 1940 р. у Львівському політехнічному інституті посилилися дисциплiнарно-каральні заходи. 27 серпня Комітет у справах вищої школи при Раді Народних Комісарів СРСР видав наказ на виконання Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1940 р. «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень i про заборону самовільного залишення робітниками i службовцями підприємств i установ». Згідно із цими антигуманними документами було посилено табельний режим, упроваджено контроль за дотриманням режиму робочого часу, обмежено відпустки. Спізнення на роботу на кілька хвилин загрожувало судовим покаранням аж до ув’язнення включно.
Протягом літньої іспитової сесії 1941 року Політехніка щотижня телеграфом звітувала у «Москвакомшкол» про присутність студентів на іспитах та про результати опитування в балах. Безперечно, в таких умовах результати сесій мусили бути й були високими.
3 грудня 1940 р. Комітет у справах вищої школи видав наказ «Про роботу Львівського політехнічного інституту». Документ сповіщав про слабку ідейно-виховну роботу, недостатню ініціативу в розв’язанні проблем, низьку навчальну та виробничу дисципліну, погану кадрову політику, відсутність керівництва з науково-дослідної роботи, а також про захоплення директора надмірним адмініструванням. Тільки за цим наказом по інституту було винесено 79 покарань.
Наступним після Дезидерiя Шимкевича директором інституту став Н. Ф. Шпiлько. В цей час було впорядковано склад ученої ради інституту, яка налічувала 45 членів i, безперечно, організовано соціалістичне змагання.

Тут розташовувався деканат
рільничо-лісового факультету
Керівництво інституту звернулося до високої влади із проханням скерувати на роботу до Львова десять професорів із навчальних закладів Союзу задля зміцнення викладацьких кадрів, проте на заклик відгукнулися лише один спеціаліст з організації сільськогосподарського виробництва В. С. Старостiн (його ім’я подане у списках ради інституту) й асистент В. І. Крохмалюк.
У 1941 р. планували розширення інституту, зокрема було створено електромеханічний факультет. Набір студентів кількісно зріс до 700 осіб, із них на рiльничо-лiсовий факультет — 150. Передбачалося також розпочати заочну підготовку фахівців.
Черговий етап розвитку подій Другої світової війни у червні 1941 р. суттєво позначився на організації шкільництва у краї. В період німецької окупаційної влади високі навчальні установи Львова фактично припинили свою діяльність. Корпуси Львівського політехнічного інституту були переобладнані на військові шпиталі.
Наслідки перших років Другої світової війни призвели до значних втрат німецьких фахівців високого ґатунку. Це змусило німецьку окупаційну владу започаткувати у Львові діяльність низки фахових курсів ужиткового профілю для підготовки спеціалістів, потрібних німцям як у Генеральній губернії, так і у Рейху. У Львові фахових курсів було шість, вони базувалися на відповідних вищих школах зі штатом професорів та аналогічними навчальними планами. Однак статусу вищої німецької школи таким курсам не надавали, дипломів після закінчення не видавали і наукових ступенів не присвоювали.
Очевидно, саме в цей час з ініціативи Українського центрального комітету, який діяв на території Галичини за часів німецької окупації, утворився Львівський сільськогосподарський інститут у Дублянах і почав діяти із квітня 1942 р. Адміністративно він підпорядковувався відділу науки та навчання Генерального губернаторства, урядовою мовою та мовою викладання була німецька.
У серпні 1942 р. навчальна установа одержала нову назву — Державні професійні сільськогосподарські курси у Львові (Staatliche Landwirtschaftliche Fachkurse in Lemberg) на чолі з директором — доктором, професором університету Лейпцига, групенфюрером СС Крюґером (Kruger). Практичне керівництво курсами здійснював професор Б. Свентоховський.
На навчання записували абітурієнтів переважно української національності, які мали завершену середню освіту. Під час вступу, окрім традиційних у таких випадках документів, слід було подати характеристику з поліції за місцем проживання та документ про арійське походження з парафіяльного уряду. Кількість студентів першого курсу не обмежувалася. Наприклад, у 1942 р. заяви подали 252 особи й після співбесіди усі були зараховані. Стипендію виплачував Український центральний комітет, студенти безкоштовно користувалися міським транспортом. Від небезпек комендантської години їх рятували медичні довідки про годівлю вошей для протитифозної сиворотки.
Система організації навчального процесу, навчальні плани та програми майже збігалися з аналогічними документами довоєнного часу. Термін навчання тривав чотири роки, або вісім семестрів. Із 1943 р. запровадили трисеместрову систему. Навчання починалося 1 вересня, тижневе навантаження складало 42 години, із них 30 — лекційних. Навчальний план охоплював 41 предмет, зокрема й німецьку мову. Їх читали 12 викладачів.
Першокурсники відбували практику у дублянському господарстві, яким керував німецький поміщик, барон фон Штайнгоф (von Steinhof). Студенти другого курсу вивчали загальнотеоретичні предмети у Львові на вул. Длуґоша, 6/8 (нині вул. Кирила і Мефодія) i складали проміжний іспит, який навіть після перескладання витримували не більше половини студентів.
Дворічна спеціалізація в Дублянах завершувалася випускним іспитом, під час якого перевіряли рівень знань із таких предметів: «Рільництво та рослинництво», «Тваринництво», «Машинознавство та рільничі машини», «Організація й економіка сільського господарства», «Городництво», «Молочне господарство», «Сільське господарство Галичини», «Німецька мова». Випускник одержував диплом бакалавра без права на здобуття наукового ступеня.
У січні 1944 р. навчання в Дублянах припинилося, студенти офіційно виїхали на практику, а фактично — хто куди. Навчальні приміщення школи у Дублянах зайняли військові штаби генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна (Erich von Manstein).
Відновлення радянської влади у Львові в липні 1944 р., відсунення лінії воєнних дій далеко на захід сприяли поновленню діяльності навчальних установ Львова. Розпорядженням Раднаркому СРСР від 29.08.1944 р. за наказом Всесоюзного комітету у справах високих шкіл при Раді Народних Комісарів СРСР № 417 від 02.09.1944 р. із жовтня 1944 р. під керівництвом директора М. С. Ямпольського офіційно поновив свою діяльність Львівський політехнічний інститут. Викладацький, допоміжний та адміністративний персонал складали здебільшого поляки, вкрай мало було західних українців i лише сім осіб зі сходу України. Було поновлено роботу семи факультетів: машинобудівного, електротехнічного, дорожнього та водного будівництва, хімiко-технологiчного, архітектури та будівництва, сільськогосподарського та лісового (окремо).
Сільськогосподарський факультет очолив проф. Дезидерій Шимкевич, а згодом — доцент Василь Старостiн. Тут діяли дев’ять кафедр: рослинництва i рільництва, ґрунтознавства та агрохімії, селекції, генетики та насінництва, скотарства, технології сільськогосподарських продуктів, механізації сільського господарства, плодівництва, зоології, організації та економіки сільського господарства. Студентів на першому, повоєнному курсі було обмаль, а на п’ятих курсах — жодного.
Із 1945–1946 навчального року на факультеті сформувалися такі спеціальності: «Агрономія» (із планом набору на перший курс 50 осіб), «Плодівництво» i «Механізація сільського господарства» (по 25 кожна).

Про дублянські
торфи, 1936 р.
Відновити діяльність інституту в умовах повоєнного часу було надзвичайно важко. Навчальні корпуси не опалювалися, електропостачання здіснювалося за рахунок власної електровнi, матеріальну базу та навчальне обладнання було розграбовано та знищено, у Дублянах припинив діяльність газовий завод, знову загострилася проблема зв’язку між Дублянами і Львовом.
Вельми складною була мовна ситуація в інституті. Тут і далі продовжували працювати викладачі польської національності (57%), поступово зростав відсоток українців, зокрема зі східних областей України (30%); почали працювати також росіяни (13%). До весни 1945 р. зі сходу прибули сто викладачів, які посіли різні посади на кафедрах i в адміністрації Львівського політехнічного інституту. У результаті виникла тримовнiсть. До того ж студенти зі сходу зовсім не знали польської мови, а студенти-поляки — російської. Це мовне питання вирішилося лише в 1946 р., коли майже всі викладачі (380 осіб) та студенти польської національності переселилися до Польщі. Відтак на 1947 рік маємо зовсім інше національне співвідношення викладачів: українці — 40%, росіяни — 41%, поляки — 4,7%, євреї — 9,7%, решта — інші. Приблизно такою ж була ситуація i на факультеті.
Імперська тоталітарна система розпочала впроваджувати у навчання свої засоби масового впливу на свідомість: вводили вивчення ідеологічних предметів, вели активну ідейно-виховну діяльність серед викладачів i студентів. Широко пропагувалося вивчення праць Й. Сталіна, відвідування різних семінарів та гуртків, дискусій, мітингів тощо.
1946 рік позначився посиленням з боку владних структур політичного тиску на суспільство та початком чергового спалаху репресій. В архівних документах цього часу натрапляємо на критичні матеріали про діяльність журналів «Звезда» та «Ленинград», нищівну критику «буржуазної школи Грушевського» та всього, що з нею пов’язане. Студентів, демобілізованих із лав Червоної армії, i комсомольських активістів відряджали на допомогу органам НКВС в організації депортації населення Західної України до Сибіру. Чинилися арешти у стінах інституту та гуртожитках. Не оминула стін Політехніки й боротьба із космополітизмом.
Господарсько-економiчний стан у державі, потреба розширення навчальних площ, поглиблення спеціалізації навчального процесу та наукової діяльності стали передумовами для відокремлення аграрної спеціальності від Львівського політехнічного інституту.
Наказом міністра вищої освіти СРСР було припинено діяльність сільськогосподарського та лісогосподарського факультетів Політехнічного інституту й утворено Львівський сільськогосподарський інститут. Як самочинна юридична організація він розпочав діяльність із 1 січня 1947 р. Виконання обов’язків директора було покладено на Я. Г. Левченка.
Позаяк у Дублянах не вистачало площ для повноцінної діяльності інституту, адміністрація і далі розташовувалася у приміщеннях Політехніки. Для навчального процесу ще довго використовували лабораторії політехнічного інституту, а деякі з них, особливо механічного факультету, — аж до завершення нового будівництва в Дублянах.
Організація навчального процесу. З утворенням рiльничо-лiсового факультету Львівської політехніки ректорат i факультет впроваджували деякі організаційні зміни в налагодження навчального процесу. Збільшувалася кількість предметів, до викладання було залучено науково-педагогічний потенціал Політехніки, використовувався її багатий аудиторний та лабораторний фонд було продумано розподіл занять у приміщеннях навчальних корпусів Львова та Дублян. У 1919 р. набував чинності новий перехідний навчальний план, що передбачав трирічний термін навчання. У травні 1921 р. факультет звітував про наслідки першого державного іспиту, через два роки дипломний іспит склали вже 33 випускники рільничого відділу факультету.
Із набуттям чинності нового статуту Політехніки його положення в повному обсязі почали діяти i на рiльничо-лiсовому факультеті. Правила набору на студії передбачали, що майбутній студент подає до ректорату не пізніше 20 вересня такі документи: автобіографію, метрику, свідоцтво про освіту (в оригіналі), довідку про відношення до військової служби, підтвердження про проходження практики, характеристику, дві фотографії. Абітурієнтам також належало заповнити спеціальні анкети і долучити квитанцію про сплату «вписових» внесків. Формально обмежень на зарахування абітурієнтів на перший курс не було, проте кількість студентів визначалася можливостями факультету, наявністю вільних навчальних місць у лабораторіях тощо.
На початку 20-х років минулого століття вступних іспитів не було, а у правилах прийому на перший курс 1929–1930 навчального року сказано, що абітурієнти рiльничо-лiсового факультету мали скласти вступні іспити з природознавства.
Для набраних на студії проводили «іматрикулювання» — запис до списку студентів із врученням відповідних документів.
Плату за навчання вносили в касу Політехніки до початку навчального року за два наступні семестри. За довший термін платні не вимагали, бо це ускладнювало б відносини в разі відрахування студента із навчального закладу до його закінчення.
Зараховані студенти мали право навчатися на одному або двох факультетах одночасно, склавши аудієнцію деканові факультету. Але цього було не достатньо. Студент мусив особисто звернутися до професора того чи іншого предмета із проханням одержати дозвіл навчатися на його кафедрі. Цікаво, що професор міг відмовити студентові або викреслити його зі своїх списків, наприклад, за недисциплінованість.
Заняття розпочиналися 10 жовтня i тривали два семестри з невеликими проміжними канікулами. Наприкінці кожного семестру складали курсові іспити, влітку тривала практика. Навчання закінчувалося у червні.
Згідно зі статутом Політехніки відвідування занять було обов’язковим, усі передбачені навчальним планом аудиторні та домашні завдання студент мав виконувати особисто.
Доречно зауважити, що навчальний графік був вельми напружений: на кожен день осіннього семестру припадало шість-сім годин, а п’ять-шість годин щодня тривало навчання весняного семестру.

Лабораторія рослинництва
Студент мав складати курсові іспити з кожного предмета а завершували навчальний процес загальним i дипломним іспитами. Знання оцінювали за п’ятибальною системою: «відмінно», «дуже добре», «добре», «задовільно», «незадовільно». Оцінювали також поведінку студента впродовж навчання. Вона могла бути відповідною або невідповідною.
Курсові іспити проводили за графіком i у формі співбесіди професора та студента з усіх розділів предмета. Зі спогадів професорів, які навчалися в ті часи, довідуємося, що екзаменатор наперед визначав, на яку оцінку претендує екзаменований, і залежно від цього формував систему питань. Достеменно відомо, що тогочасний професор не міг допустити, аби у студента, який успішно склав іспит, не було знань, бо це не лише ставило під сумнів професійну придатність викладача, а й принижувало його людську гідність. Складною була система ліквідації заборгованості. Студент мав право перескласти іспит лише через два місяці, а повторну спробу дозволяли вже через півроку. Усі повторні іспити складали перед комісією із трьох, а то й більше екзаменаторів.
Позаяк за кожен іспит треба було платити, причому сума зростала від спроби до спроби, то не важко уявити, скільки «вічних студентів» вешталося коридорами Політехніки. Такий марафон далеко не всі могли витримати, i процес навчання не завжди завершувався дипломом. Здебільшого навчання тривало шість-вісім років.
Із завершенням навчання студент зголошувався до загального іспиту, виконавши повністю навчальну програму та склавши курсові іспити. Цей іспит приймала комісія, яку затверджувало міністерство i яка складалася не менше, ніж із трьох екзаменаторів, і була чинна протягом п’яти років. Дозволялася присутність сторонніх осіб. На рільничій спеціальності іспит передбачав такі предмети: петрографія та геологія, фізика, загальна хімія, ботаніка, зоологія, метеорологія, фізіологія рослин, анатомія i фізіологія тварин, політекономія, аграрне право i статути. На кожного студента виділяли по одній годині на предмет, незадовільна оцінка бодай з одного означала незадовільну оцінку за весь іспит. Повторний іспит дозволяли тільки через рік.

На дослідних полях у Дублянах, 1935 р.
Комісія дипломного іспиту формувалася так само, а кандидатам у фахiвцi-аграрники пропонували довести свої знання з рільництва, вирощування тварин, управління та бухгалтерії. Пройшовши всі етапи навчання та склавши дипломний іспит, випускник здобував кваліфікацію iнженера-рiльника. Якщо ж випускник бажав присвятити себе науковій діяльності, то складав так званий стислий іспит (нинішній кандидатський), готував i захищав докторську роботу i в результаті одержував звання доктора (сьогодні — кандидата наук).
Навчальний план та навчальні програми укладали безпосередньо на кафедрах i факультеті. Рада факультету визначала загальну та тижневу кількість годин на той чи інший предмет, здійснювався розподіл предметів за семестрами. Під це навантаження сенат Політехніки виділяв кошти.
Професори випускних кафедр, знаючи запити виробництва, формулювали вимоги до загальнонаукових кафедр, бо добре розуміли, що без теоретичного підґрунтя неможливо досягти високих показників професійної діяльності. Здебільшого процес розподілу годин відбувався відносно спокійно, хоча іноді виникали гострі й запеклі суперечки.
Будь-які зміни у навчальних планах обов’язково узгоджували з усіма кафедрами факультету і лише після їх згоди впроваджували в життя.
Коли студенти виявляли зацікавленість у розширенні знань з того чи іншого предмета, за їхнім бажанням i їхнім коштом кафедра організовувала додаткові лекції або практичні вправи.
Згодом матеріальна база неухильно покращувалася. У розпорядження кафедр надходило досконаліше приладдя i лабораторне устаткування, колекція сільськогосподарських машин поповнювалася новою технікою. У навчальному процесі використовували навчальну базу інших факультетів, упроваджували технічні засоби.
Кількість кафедр і предметів, що викладалися, а також кількість годин для окремих предметів невпинно змінювалися. Із розвитком науки i техніки в навчальні плани вводили нові предмети.
Ще в 1935 р. було впорядковано систему складання іспитів та оплати за них: скорочувався термін першого перескладання до чотирьох тижнів, а другого — до трьох місяців. Аналіз іспитових документів того часу дає підстави стверджувати, що процес кінцевого опанування знань проходив для студентів доволі складно. До іспиту зголошувалося близько 75% осіб, а завершити цю вельми важливу атестаційну процедуру без ускладнень вдавалося не більш ніж 40% охочих.
Важливою для формування фахівців високої кваліфікації була практика. Студенти відбували практичну підготовку здебільшого під час канікул у приватних або державних установах на підставі попередніх домовленостей.
Зі встановленням радянської влади у Львові виникла гостра необхідність реорганізації навчального процесу та впровадження нових навчальних планів, які відповідали б колгоспно-радгоспній системі ведення сільського господарства. Реформа почалася в січні 1940 р. Тривало жваве листування з Комітетом у справах високих шкіл, замовляли навчальні програми з інших вишів. Відчувалася нагальна потреба в радянських підручниках, були труднощі з викладачами. Наприклад, професор Зарицький, викладач математики, відмовився від запропонованих державних програм, вважаючи їх недосконалими, i вперто викладав за власною.
Окрім названих, студенти мали право обрати додаткові предмети. Практичне навчання відбувалося у другому, четвертому та шостому семестрах по вісім годин щотижня залежно від навчального процесу. Для виробничої практики призначили восьмий семестр, що мав тижневе навантаження обсягом 28 годин. Перебіг іспитових сесій відбувався за радянською системою, яка не зазнала суттєвих змін до початку ХХІ ст.
Із поновленням діяльності навчального закладу в 1944 р. навчальні плани, порівняно із 1941–1942 рр. не змінилися, хіба що було вилучено генетику. Організація процесу також залишилася без змін. Результати іспитових сесій стали вельми невтішними, що, зрештою, пояснюється неоднорідністю студентства та слабкою підготовкою шкільної молоді в роки війни або довготерміновою перервою в навчанні, спричиненою воєнними лихоліттями.
Така ситуація змусила дирекцію інституту шукати вихід: було створено підготовчий відділ на 25% від плану набору, на який часом приймали учнів після дев’яти класів. Фактично тут маємо випадок організації спеціалізованих десятих класів при вищому навчальному закладі.
Остаточна стабілізація контингенту абітурієнтів, а відтак усього плану навчання завершилася наприкінці 40-х років.
Викладачі рільничого відділу та їхня наукова діяльність. У перші роки діяльності рiльничо-лiсового факультету Львівської політехніки у списках викладачів можна знайти імена професорів, які працювали в Дублянах ще до війни. Водночас до навчального процесу залучали наукові кадри з інших кафедр Політехніки. Зростання кількості студентів вимагало залучення до викладацької діяльності нових педагогів.
Процедура заповнення вакантної посади професора кафедри відбувалася вельми складно. Передусім рада факультету призначала для кожного випадку тимчасову конкурсну комісію із трьох-п’яти фахівців певного наукового профілю на чолі з деканом. Від імені комісії надсилалися звернення до всіх провідних учених держави, які працювали за цією спеціальністю, із проханням дати пропозиції щодо кандидатур. Кандидати на вакантну посаду подавали відповідні документи. Через два місяці конкурсна комісія складала список кандидатів, після чого розпочинався офіційний розгляд справ.
Передусім комісія відкидала ті справи, які, на її думку, не варто розглядати на вищих щаблях, голосуючи відкрито. Кандидатури, що залишалися, розглядали на раді факультету, потім на сенаті Політехніки, i нарешті обраного претендента затверджувало міністерство.
Документів, які підтверджували б переобрання професорів чи завідувачів кафедр через певні проміжки часу, не виявлено.
Призначення доцентів, асистентів чи інших службових осіб відбувалося в межах навчального закладу або факультету значно простіше. Перед початком навчального року кожному професорові вручали листа, у якому вказували повне педагогічне навантаження у семестрах i тижнях з урахуванням лекцій, практичних занять, семінарів тощо, водночас призначали розмір заробітної платні. Робота викладачів за сумісництвом не дозволялася, хіба що в окремих випадках із дозволу міністерства.
Діяльність професора до 70-рiчного віку вважалася нормальним явищем, інколи цей термін подовжувався на один-два роки. Проте найчастіше професорові присвоювали титул заслуженого, i він, якщо мав задовільний стан здоров’я, виконував обов’язки консультанта, одержуючи емеритуру (пенсію) в обсязі місячної платні.

Прилади для наукових
досліджень
Непорозуміння між викладачами й адміністрацією або інші персональні справи розглядала спеціальна (у складі професорів) адмiнiстративна комісія, яка діяла впродовж певного періоду, вивчала те чи інше питання i подавала свої пропозиції до сенату Політехніки. Якщо особа чи група осіб не погоджувалася з висновками офіційної комісії, утворювалася альтернативна комісія з іншими висновками, які також розглядав сенат. У таких випадках сенатори були змушені глибше та довше міркувати. Адміністрація могла звільнити професора з посади лише за згодою 2/3 персонального складу сенату.
Кількісний склад штатних викладачів на факультеті особливих змін протягом названого часу не зазнав, залишаючись майже постійним, проте зміни персоналій із різних причин відбувалися часто.
У позааудиторний час викладачі брали участь у діяльності небагатьох товариств, наприклад, товариства асистентів або товариства пань професорових.
У грудні 1940 р. у Дублянах розпочали переатестовувати професорів на радянський кшталт, пропускаючи через горнило профспілкових зборів, де вони мали довести свою лояльність до радянської влади. Звання професора, доктора сільськогосподарських наук одержали Б. Свентоховський (згодом — академік ВАСГНIЛ), П. Шумовський, Д. Шимкевич, А. Мусерович, В. Канафойський (пізніше — дійсний член Польської, Німецької та Чеської академій наук); професорами, докторами біологічних наук стали Б. Фулiнський, К. Мiчинський, А. Тиховський; професорами — А. Ломницький та А. Йошт.
До початку війни наукова діяльність на факультеті не пов’язувалася із загальнодержавними науковими планами. Кожен завідувач кафедри обирав напрям наукових студій, організовував свою школу, дбав про публікацію результатів наукових досліджень i рекомендацій. На території Польщі рільників добірної кваліфікації готували п’ять високих шкіл. Координацію наукових досліджень у державі здійснювала Постійна комісія співпраці в царині рільничих дослідів при Державному науковому інституті сільського господарства, членом якої був професор рільничого факультету Львівської політехніки, завідувач кафедри рільництва та рослинництва Януш Гурський.
Дослідники у Дублянах послуговувалися доволі потужною науковою базою, що залишилася із часів академії і була суттєво поліпшена.
Незважаючи на свободу у виборі наукової тематики та опрацюванні методики досліджень, уряд усе-таки надавав великі кошти на фінансування діяльності закладу.
Період становлення факультету після Першої світової війни не відзначався бурхливою науковою діяльністю. Але з 1923 р. творча енергія професорів i студентів дала помітні результати: до 1937 р. із проблем рільничої спеціальності було видано 215 наукових праць. За цей час випускники-агрономи захистили 266 дипломних проектів із тієї ж теми, неабиякий відсоток яких ґрунтувався на наукових дослідженнях.
Іноді теми дипломних робіт були нетрадиційними. Наприклад, відомий український травознавець Іван Михайлович Носаль, який перед війною навчався в Дублянах, запропонував таку тему своєї дипломної роботи: «Лікарські рослини Волині, їх збирання, сушіння та використання в народному лікуванні». Всупереч тому, що тема не була пов’язана з агрономією, її затвердили, організували надання методичної допомоги з боку спеціалістів університету i фармацевтів, матеріально підтримали.
Під час реорганізації навчальної та наукової діяльності Львівського політехнічного інституту у січні 1940 р. на рiльничо-лiсовому факультеті було взято на облік 40 тем. У перші повоєнні роки знову розгорнулася інтенсивна діяльність. Ще в 1944–1945 навчальному році було затверджено дев’ять наукових напрямів винятково агрономічного спрямування, які продовжували розробляти після завершення війни.
Важливою подією для наукових кіл краю стала зустріч видатного вченого М. І. Вавилова з викладачами i студентами факультету 30 липня 1940 р. Він ознайомив їх зі станом радянської агрономічної науки, тематикою своїх наукових пошуків, результатами досліджень флори Західної України, організацією сільськогосподарського шкільництва та працевлаштування молодих спеціалістів у Радянському Союзі.
Проблема оприлюднення наукового доробку вчених факультету завжди була актуальною. Спроба у 1924 р. поновити видання збірника наукових праць аграрного профілю не мала успіху, мабуть, через фінансові труднощі i проблеми розповсюдження та збуту. Тому шукали інших шляхів: друкувалися в часописах певного наукового спрямування або видавали окремі брошури. До широкого кола рiльникiв-практикiв результати наукових пошуків доходили через загальні та рільничі часописи, щорічні календарі, поради агрономам.
Упродовж 1940–1941 навчального року у Львівському політехнічному інституті вперше за радянської влади було підготовлено випуск збірника наукових праць. Обрані до друку статті вдало пройшли цензування в області, було складено угоду про друк. Напевно, планували видати збірник російською мовою, бо лише одна стаття професора Г. Кияка написана українською. Аграрники подали до друку 18 наукових праць. Позаяк кінцеве редагування припадало на травень-червень 1941 р., то бойові дії та німецька окупація Львова перешкодили збірникові побачити світ.
Із початком діяльності сільськогосподарського факультету (1944) відродилася науково-дослiдницька робота, почала видаватися наукова продукція, але повноцінне наукове життя розпочалося з утворенням самочинного Львівського сільськогосподарського інституту.
Досягнення та заслуги професорів доби Рільничої академії в Дублянах, учених Стефана Павлика, Кароля Мальсбурґа, Казимира Айдукевича та Казимира Мiчинського висвітлювалися в попередніх розділах. Можемо лише додати, що, працюючи в Дублянах, вони і далі збагачували агрономічну науку новими студіями та друкованою продукцією. До перерахованих раніше наукових зацікавлень завідувача кафедри рослинництва та керівника дослідної станції того ж спрямування професора К. Мiчинського додалися дослідження в галузі генетики.

На дослідних полях у Дублянах, 1935 р.
Кафедру ботаніки та фізіології рослин очолював професор Дезидерiй Шимкевич, керівник екологічної станції в Дублянах, один із перших науковців, який звернув увагу на те, що довкіллю загрожує забруднення.
У Дублянах не втрачали позицій експериментальні дослідження та теоретичні узагальнення в царині агрохімії і ґрунтознавства. Від початку 30-х років i до завершення науково-педагогічної діяльності на факультеті відзначився своїм доробком професор Аркадій Мусерович. Маючи вже неабиякий науковий багаж, у 1933 р. він отримав учений ступінь доктора філософських наук, очолив кафедру агрохімії та ґрунтознавства й наукові установи цього ж напряму. Під його безпосереднім керівництвом проходив наукову підготовку майбутній доктор сільськогосподарських наук, професор Григорій Кияк. Праці А. Мусеровича, кілька десятків яких вдалося опублікувати, охоплюють широкий спектр наукових зацікавлень ученого. Тут знаходимо рекомендації з використання торфів, нові досягнення у застосуванні мінеральних i органічних добрив, карти ґрунтів дублянських угідь та інших районів Львівщини, виконані з високим мистецьким хистом.
Побіжний перегляд наукових матеріалів Мар’яна Нiклевського дає підстави вважати його розсудливим аналітиком, який упродовж років досліджував уплив органічних добрив на врожайність різних культур, зокрема трав.
Найбільшим світилом на дублянському науковому небосхилі, безперечно, був видатний учений середини ХХ ст. професор Болеслав Свентоховський, багаторічний завідувач кафедри рослинництва та рільництва, декан факультету, знаний у світі дослідник i організатор науки. Прийшовши в Дубляни на початку 30-х років як сформований учений, маючи близько 20 наукових праць, він розгорнув тут широкі наукові студії, опікувався вихованням молодих науковців. У 1938 р. його делегували на Міжнародний конгрес ґрунтознавців у Гельсінкі (Фінляндія). Виїхавши 1945 р. до Польщі, він продовжував наукову та педагогічну працю до кінця 70-х рр. у Вроцлавській сільськогосподарській академії.
Серед учених-ґрунтознавцiв варто згадати професора Яна Жулцинського, який присвятив свої роботи аналізові ґрунтів Польщі, успішно працював над створенням карт ґрунтів, був членом Міжнародного товариства ґрунтознавців.
Багато років плідно працював у Дублянах професор Олександр Тиховський, завідувач кафедри рільничої технології, керівник гуральні, директор школи винокурів, автор багатьох наукових праць, у яких ідеться про способи та засоби переробки сільськогосподарської сировини. Його педагогічна та наукова діяльність простежується до середини 40-х рр.
Одночасно з іншими у Дублянах розвивалася інженерно-технічна наукова школа, яку очолював професор Чеслав Канафойський (після війни — професор Варшавської політехніки). Під його орудою діяли заклади рільничого машинознавства та механізації обробки ґрунту, Музей сільськогосподарської техніки, науково-дослідна технічна станція. Тут проводили польові дослідження нових зразків сільськогосподарських машин: плугів, сівалок, культиваторів та iн. На 1940 рік було заплановано випробування зернових комбайнів.
Професор Ч. Канафойський завідував кафедрою рільничого машинознавства, навчав майбутніх фахівців послуговуватися здобутками передової сільськогосподарської технічної думки. Його перу належать серйозні дослідження, аналіз та теоретичні обґрунтування результатів польових випробувань машин.
Світове значення мала торфоболотна станція. За роки її існування побачили світ близько 60 наукових розробок різними мовами. Характерною ознакою її діяльності була співпраця з багатьма аналогічними установами Європи, а також далекої Бразилії. Тут проводили наукові дослідження майже всі кафедри факультету. Зі спогадів колишніх студентів довідуємося про крилаті слова професора Б. Свентоховського: «Болото осушити може кожен працьовитий дурень. А я вас навчатиму, як робити меліорацію, відрегулювати повітряний та водний режим». Діяльність торфоболотної станції передбачала постійну увагу до регулювання водного режиму i впорядкування річища Млинівки, що протікає вздовж північного краю Дублян.
Великих успіхів у вивченні закономірностей під час втручання у заболочені й торфові місцини, у вмінні організувати їх промислове та сільськогосподарське використання досяг доцент Станіслав Бац.

Свідоцтво про складання
підсумкового іспиту
У 1935 р. диплом iнженера-рiльника одержав Григорій Кияк. Одна з перших його наукових праць «Досліди та спостереження над бур’янами» була надрукована ще в середині 30-х рр. Аналізуючи науковий доробок ученого від 1938 р., бачимо, що в Дублянах з’явилася непересічна наукова особистість. Архівні документи довоєнних, воєнних i особливо перших повоєнних часів засвідчують активну наукову, педагогічну та організаційну діяльність Григорія Кияка.
У липні 1940 р. було започатковано підготовку науковців до аспірантури. Конкурс, оголошений у Львівському політехнічному інституті, витримало 20 майбутніх учених.
Діяльність навчально-наукових установ у Дублянах під час німецької окупації сприяла концентрації у їх стінах потужних науково-педагогічних сил. Разом із відомими професорами А. Мусеровичем, Б. Свентоховським, доцентом Г. Кияком та іншими тут навчали молодь:
– професор Василь Мiлiянчук — декан львівського відділення школи, член НТШ, фахівець із теоретичної механіки та фізики, який працював над проблемами квантової електродинаміки;
– професор Олександр Тисовський — відомий учений у царині вирощування та годівлі свійських тва рин, громадський діяч, організатор пластового руху в Галичині у 30-х рр.;
– Петро Андрiєвський — визначний бiолог-бактерiолог, який упродовж тривалого часу викладав у Пастерівському інституті в Парижі та провадив дослідницьку роботу у французькому Судані й бельгійському Конго, згодом викладав у Варшавському та Празькому вільному українському університеті, Львівській ветеринарній академії;
– Євген Храпливий — відомий у Галичині кооператор і економіст, який знайомив студентів із предметом «Земельні справи східних просторів»;
– професор Е. Мотика — викладач ботаніки;
– Едвін Пляжек — професор хімії;
– професор Войцех Роґаля — викладач геології та основ ґрунтознавства та ін.
У першому повоєнному 1944–1945 навчальному році професорсько-викладацький склад Політехнічного інституту знову зіштовхнувся з незвичними для себе умовами праці. Зокрема було зовсім незрозумілим централізоване планування навчального процесу, не сприймалася білетна система іспитів, дивувала організація наукової діяльності.
Незважаючи на певні труднощі, дослідження з наукової тематики в інституті та на факультеті продовжували виконувати. Вже в 1945 р. на рільничому факультеті зафіксовано науково-дослiдницькi теми різного спрямування, за матеріалами яких публікувалися підсумки. Поруч із відомими науковцями-поляками в документах того часу натрапляємо на імена Є. Т. Мартинова, Н. П. Левченка, М. П. Пилипця та ін.
Вельми складною стала проблема забезпечення навчального процесу та наукової діяльності професорського складу необхідною літературою. Це змусило кафедри терміново опрацьовувати тимчасові посібники: методичні вказівки, інструкції для лабораторних робіт, настінні таблиці й плакати, порадники тощо. Уважно законспектована лекція була чи не основним підручником у вивченні теоретичних положень того чи іншого предмета. Із плином часу бібліотека поступово укомплектовувалася новою, виданою після війни спеціальною науковою літературою та підручниками, здебільшого російською мовою.
Характеризуючи наукову діяльність рiльничо-лiсового факультету Львівської політехніки в міжвоєнний період, можемо стверджувати, що вона була інтенсивною та продуктивною. Усі матеріальні засоби (лабораторії, науково-дослідні установи, дослідні поля, навчальне господарство, дослідні ділянки краю) працювали на повну потужність. Така ситуація сприяла утвердженню наукового авторитету дублянської аграрної школи, виданню великої кількості наукової літератури. Окремі роки відзначалися високими показниками видавничої діяльності. Приміром, упродовж 1927–1928 навчального року вчені факультету опублікували 36 праць.
Важливу роль в організації навчального процесу та наукових досліджень продовжувало відігравати господарство. Особливих організаційних i структурних змін проти епохи діяльності Рільничої академії в Дублянах не відбулося, проте варто зауважити певні важливі елементи його господарювання.
Відірваність навчального господарства від ректорату та деканату, розташованих у Львові, змушували центральне керівництво Політехніки налагодити жорсткий контроль за виробничими процесами в господарстві. Відтак було створено спеціальний наглядовий орган — кураторію, яка контролювала все, що тут відбувалося. Зміна вимог до випускників високих шкіл аграрного профілю, потреба готувати не лише «практичних господарів», як це було раніше, а й майбутніх науковців, інструкторів, державних урядовців, дещо зменшили значення господарства в системі загальних навчальних програм.
Загальний поступ у розвитку природничих та інженерних наук знаходить віддзеркалення в дублянському господарстві. Згодом маєток оновлюється новими машинами та реманентом, впроваджуються нові, продуктивніші, сорти збіжжя, невпинно зростає врожайність культивованих рослин, стадо поповнюється високопродуктивними коровами симентальської породи.
40-ві роки ХХ ст. відзначаються певною зміною структури полів господарства, зростає відсоток технічних культур, організовуються спроби вирощування каучуконосів.
Студентське життя. Студентство формувалося в міжвоєнний, воєнний та повоєнний час відповідно до політичних, економічних і соціальних умов, а також ідеологічних стереотипів доби. Політична ситуація, що склалася в тогочасній Галичині, була сприятливою для вираження різноманітних настроїв серед студентства.

Зразки ілюстрацій
Згідно з умовами зарахування абітурієнтів навчатися мали право особи, яким виповнилося 18 років, тобто повнолітні громадяни, здатні відповідати перед законом за свої вчинки. Зведені матеріали 1936–1939 рр. засвідчують, що середній вік студента рільничо-лісового факультету сягав 23 років і восьми місяців. Наймолодші становили тільки 3,6%, а найстарші (30 і більше років) — 5,7% від загальної кількості студентів. Соціологічні дослідження підтверджують, що студенти в такому віці вже розуміють, за що вносять платню до каси вищої школи.
Державні чинники після Першої світової та польсько-української війн обмежували набір до вищих шкіл молоді непольської національності. Наприклад, зростання національної свідомості української молоді та її боротьба за свої права негайно призвели до закриття лісового відділу факультету. Побіжний перегляд архівних матеріалів дає підстави стверджувати, що відсоток дітей працівників сільськогосподарського виробництва становив дещо більше 30%, хоча цього ж 1934–1935 навчального року з урахуванням інших професійних категорій навчалося лише 37,5% сільської молоді. 16% студентів походили із родин, де батьки працювали у промисловості та на транспорті, решта студентів були вихідцями з інтелігенції. Серед студентства рільничо-лісового факультету дітей робітників майже не було.
Коштами батьків або рідних утримувалися в середині 30-х рр. 79,5% студентів, стипендіальне забезпечення мали лише 4,1%, а решта (16,4%) здобували засоби для прожиття і навчання власними зусиллями.
Частина студентів проживала в гуртожитках, які тоді називали академічними будинками. Право на місце в гуртожитку виборювали на конкурсній підставі, за всі послуги й ліжко платили, правила поведінки були вельми суворі, зокрема категорично заборонялося вживати алкоголь. Складнішим було питання з побутом студенток. Згідно з документами у 1935 р. діяв тільки один жіночий гуртожиток для всіх вищих навчальних установ Львова, де для студенток Політехніки було виділено лише два місця. Студентам, які не мали змоги одержати притулок у гуртожитку, допомагала родина, знайомі, земляки, вони винаймали помешкання з харчуванням або без нього. Дублянці квартирували в сільських господарів.
Поведінку студентів у побуті контролювали органи самоврядування. Особисті непорозуміння, нетактовна поведінка або персональні справи розглядалися академічними судами у справах студентів.
Громадське життя академічної молоді зосереджувалося у студентських товариствах, які формувалися на національному чи професійному ґрунті, за уподобанням, у земляцтвах, спортивних організаціях тощо.
Кількість молодіжних товариств Політехніки не була постійною і коливалася від 20 до 25. Найпотужніше Товариство братньої допомоги студентів Львівської політехніки налічувало 1030 осіб, Товариство допомоги студентам-євреям — 331, Товариство українських студентів «Основа» — 241, із них на рільничо-лісовому факультеті навчалося 70 осіб. Студенти старших курсів рільничого відділу гуртувалися у вже відомому товаристві «Гурток дублянців», яке налічувало 75 членів (лише польської національності та християнського віровизнання).
Діяльність усіх молодіжних організацій постійно перебувала під пильним наглядом ректорату. Кожне товариство складало свій статут, який затверджував сенат Політехніки. Студентська спілка могла діяти лише в межах одного навчального закладу, а призначений із-поміж професорів куратор мав практично необмежені права, тобто розглядав і затверджував план роботи товариства, контролював порядок денний зборів, користувався правом щомиті виступити на зборах або припинити їх. Щороку товариства подавали до сенату звіти про річну діяльність.
Незважаючи на певні обмеження, студентські організації мали неабиякий вплив на ректора і сенат Політехніки. Наприклад, студентське віче, що відбулося 30 жовтня 1935 р., у своїх резолюціях вимагало зменшити оплату за навчання та іспити, перенести терміни оплат, вирішити деякі інші питання навчального процесу. У результаті було задоволено частину вимог.
Із метою забезпечення нормального харчування студентів-українців у Дублянах у 1931 р. було організовано «Харчівню українських студентів», або ХРУСТ.
У стінах Політехніки працювали і загальнопольські студентські організації. Так ще в 1923 р. тут створено Раду у справах допомоги студентам.
Про події, що відбувалися в житті Політехніки, постійно інформувала газета «Технічне життя» — друкований орган інституту.
Небайдужому читачеві буде цікаво докладніше ознайомитися з діяльністю товариства українських студентів політехніки «Основа». Засноване ще 1898 р. й уперше розпущене у 1924 р. за участь його членів у боротьбі за легалізацію українських таємних вищих шкіл, зокрема Української вищої технічної школи у Львові. Лише після дозволу міністерства сенат Політехніки у грудні 1926 р. прийняв ухвалу затвердити статут і відновити діяльність товариства.
Удруге чорні хмари згустилися над товариством у 1931 р., коли «Основу» звинуватили у тому, що вона є колективним членом Центрального союзу українських студентів з осередком у Празі, співпрацює зі студентами Української господарської академії в Подєбрадах та газетою української академічної молоді «Студентський вісник», контактує з українськими націоналістичними організаціями УВО і ОУН, чим порушує власний статут. Спеціально створена комісія сенату не підтвердила цих звинувачень, і єдина спілка української молоді продовжила свою діяльність.

На дублянській свинофермі
У грудні 1933 р. під час урядування ректора, професора Отто Надольського, сенат знову не затвердив статуту «Основи», вельми цікаво мотивуючи свою відмову: мовляв, термін «український» означає або народність, або партійність. А позаяк польське законодавство визнає єдине польське громадянство та руську (русинську) народність і не охоплює терміну «український», то такий термін невідомий, отже, української народності немає. Якщо ж трактувати це поняття як партійне, тобто політичне, тоді згідно із законодавством будь-яка політична діяльність заборонена, і товариство в такій формі не має права на життя.
По-іншому оцінили стан справ українського студентства у міністерстві, куди звернулися зі скаргою активісти товариства «Основа». Ухвалу сенату щодо заборони діяльності товариства було скасовано у травні 1935 р. Здавалося, що справедливість перемогла, однак усілякі спроби провадити активне громадське життя серед української молоді надалі гальмувалися. Наприклад, саме у той час сенат відмовив у створенні українського хору бандуристів, вважаючи, «що він не принесе користі ані студентам, ані Політехніці».
Розглянемо деякі позиції статуту товариства «Основа» — осередку наукового і товариського життя українських студентів Політехніки. Членами товариства мали право бути українці, урядовою мовою визнано також українську, бюджет формувався за рахунок членських внесків, допомоги громадських організацій і приватних осіб. Товариство на своєму балансі мало певне майно (зокрема бібліотеку), яке на випадок ліквідації переходило в розпорядження Наукового товариства ім. Т. Шевченка. На рільничо-лісовому факультеті працював гурток рільників у кількості 40 осіб.
У полі зору діяльності товариства перебували: підвищення інтелектуального рівня та національної свідомості українського студентства, справи української технічної термінології, організація навчального процесу і особливо практик, наукові студії, надання інформації абітурієнтам, організація для них підготовчих курсів (для бідних безкоштовно) та інші послуги, а також громадська та фахова робота серед селянства Галичини. Не залишалася поза увагою також матеріальна допомога студентам — стипендії або позички. Річний фінансовий обіг дорівнював приблизно 5 тис. злотих.
Важливою ланкою діяльності товариства була організація відпочинку: участь в аматорських мистецьких колективах, літературні вечори, дискусії, доброчинні академічні розваги, спортивна діяльність тощо. Непорозуміння серед українських студентів залагоджував товариський роз’ємний суд.
Активну роботу в товаристві «Основа» проводив Степан Бандера, який навчався на рільничому відділі факультету з 1928 до 1933 р. (з перервою в один рік). Студії Бандери в Дублянах завершилися виконанням навчального плану за вісім семестрів, а дипломного іспиту він не встиг скласти через політичну діяльність і ув’язнення. Перші два роки під час навчання він жив у Львові, потім два роки в Дублянах і знову у Львові.
Саме на студентські роки припала активна політична діяльність Степана Бандери. Із 1927 р. він — член УВО, з 1929 — член ОУН, із 1931 — член її Крайової екзекутиви на західних українських землях, а вже наприкінці 1932 р. виконував обов’язки крайового провідника ОУН і крайового команданта УВО. У червні 1933 р., остаточно перебравши обидві посади, організував низку політичних акцій.
Старожили, які пам’ятають діяльність С. Бандери в Дублянах і співпрацювали з ним, згадують, що це була надзвичайно освічена й енергійна людина, активний діяч студентського руху з високими організаційними здібностями, обдарована особистість, яку добре знали та поважали. Крім того, Бандера мав міцну спортивну статуру та неабияку фізичну силу.
У списках активних членів «Основи» знаходимо тодішніх студентів, які сьогодні вже відійшли у вічність: професор Григорій Кияк, доцент Василь Мельник та інші.
Загалом попри складні міжнаціональні відносини на Львівщині, у міжвоєнній Польщі професори-поляки ставилися до української студентської молоді об’єктивно, з прихильністю, а деякі — навіть із відвертою симпатією.
Із приходом на Львівщину радянської влади (1939) докорінно змінився національний та соціальний склад студентів на першому, а з 1940 р. — і на другому курсі факультету. Зменшилася кількість студентів-поляків, натомість збільшився єврейський прошарок, статистика старших курсів приблизно відповідає показникам 1938–1939 навчального року. Станом на 26 березня 1941 р. загалом на факультеті навчалася 391 особа, із них приблизно 27% жінок. За обраним фахом студенти розподілялися так: лісовиків було 168, рільників — 223 особи.
Про громадське життя студентства того часу щось конкретне говорити важко, бо жодної інформації на цю тему в архівних документах знайти не вдалося, а очевидців тих подій майже не залишилося. Більшовицька система будь-які вияви громадських свобод чи прагнення їх відстояти сприймала як загрозу державному устроєві. Тому достеменно відомо, що передвоєнні студентські організації були розпущені, а їх активісти заповнили львівські в’язниці.
Щодо комсомольських осередків, то вони, не маючи тут соціальної основи, були нечисленними. Їх діяльність не здобула широкого розголосу. Найжвавіше у перші роки радянської влади у Львові розгорталася студентська профспілкова робота.
Під час німецької окупації життя молоді було доволі важким, проте студенти відчували підтримку з боку Українського Центрального Комітету. Крім того, як згадують кандидати наук Віктор Іздрик та Анна Волошина, дублянська студентська молодь практично виконувала всі роботи в навчальному господарстві, за що безкоштовно харчувалася.

Степан Бандера,
студентське фото
Громадське життя студентів під час німецької окупації зосереджувалося в товаристві «Організація студентів агрономії» (ОСА).
Із наближенням воєнних дій (1944) на терені Львівщини студенти-рільники поповнили лави дивізії «Галичина» та Української Повстанської Армії.
Чимало студентів, що навчалися в Дублянах, емігрували на захід і продовжували студії в Українському технічно-господарському інституті в Реґенсбурзі. За свідченням Юліана Фриза, у 1945 р. на сьомий семестр у Реґенсбурзі записалися 46 студентів, у травні 1946 р. до захисту дипломних проектів зголосилося 11 кандидатів, а до кінця року — 44. До 1950 р. тут навчалася 91 особа — усі так чи так пов’язані з Дублянами. Можливо, «дублянці» завершували навчання і в інших вищих школах світу.
У перші повоєнні роки аудиторії Львівського політехнічного інституту заповнили на старших курсах студенти, які навчалися тут у довоєнний час. Перші курси комплектували випускниками середніх шкіл і гімназій, які прибували зі східних країн Союзу, а також демобілізованими з військових частин. Війна внесла деяку плутанину в студентську статистику Політехніки. Якщо на початку ще воєнного 1944–1945 навчального року тут навчалося 1013 студентів, то наприкінці — лише 701. Звітні таблиці свідчать: закінчив навчання — один, вибули в інші навчальні установи — четверо, відраховано через академічну заборгованість — 21, через різні причини — 345, щойно прийнятих — 59 осіб. Чим спричинене вибуття студентів за графою «через різні причини»? Мабуть, варто шукати відповіді в архівних джерелах таємних служб СРСР.
Через усі міграційні процеси, спричинені воєнними лихоліттями, національний склад студентства невпинно змінювався.
Зменшення кількості студентів-євреїв порівняно з 1940 роком пояснюється геноцидом єврейського народу з боку німців. Можна припустити, що статистичні показники про національний склад студентів на рільничому факультеті мало відрізнялися від загальноінститутських.
Щодо соціального складу студентства політехнічного інституту середини 40-х років говорити не випадає, адже під час війни таких статистичних даних ніхто не збирав і не оприлюднював. Однак очевидно, що за аудиторними партами сиділи студенти з бойовими нагородами та пораненнями.
Зі звіту Львівського політехнічного інституту за 1944–1945 рік довідуємося про низьку навчальну та побутову дисципліну у студентських колективах, що змусило дирекцію застосувати до студентів суворі дисциплінарні заходи. Траплялися випадки громадської непокори, зокрема й на політичному ґрунті (наприклад, ігнорування місцевими студентами лекції з марксизму-ленінізму, бойкот громадських заходів).
Студентські профспілки інституту розпочали діяльність із перших днів його роботи та виконували надзвичайно важливі функції з матеріального запезпечення студентів. Через профспілки налагоджується постачання студентів продуктовими та промисловими картками, контроль за діяльністю торгівлі в межах інституту і гуртожитків, організація чергувань у їдальнях та буфетах, допомога студентам у пошуках додаткових заробітків (розвантажування залізничних вагонів). Матеріальне забезпечення гуртожитків, побут студентів, культурні заходи та відпочинок молоді постійно перебували у полі зору профспілкового активу.
Матеріальне становище студентства було вельми скрутним. Стипендії вистачало на напівголодне животіння в межах продуктових карток, а ціни на ринках були набагато вищими. Крім того, студенти мусили вносити символічну плату за навчання в касу інституту.
Комсомольські та партійні студентські організації були нечисленними, очевидно, через прискіпливий із політичної позиції відбір кандидатів.
Незважаючи на матеріальну скруту, молодість перемагала. Студенти організовували вечори відпочинку, міжфакультетські та міжвузівські змагання аматорських колективів, колективні відвідування театрів та інших культурних закладів. Виступи колективів художньої самодіяльності відбувалися у переповнених залах. Товариські зустрічі студентів мали формальний і неформальний характер.
Нова генерація українського студентства, що здебільшого формувалася з вихідців із села, намагалася зберегти національні та релігійні традиції. Окрім зустрічей у вузькому колі з нагоди великих релігійних свят відбувалися масові святкування. Так людні Великодні гаївки на пл. Св. Юра у Львові остаточно заборонили лише 1949 року.

Підсумки
1. Науково-технічний і господарський поступ суспільства після Першої світової війни вимагав дедалі більше фахівців аграрного профілю, але коштів на їх підготовку бракувало, що й змусило уряд Польщі приєднати Рільничу академію в Дублянах до Львівської політехніки, ефективно використовуючи її науково-педагогічний інтелект та матеріальну базу.
2. Перебування рільничо-лісового факультету у складі Політехніки в певному сенсі обмежувало ініціативу і творчі можливості викладачів-аграріїв, бо всі проблеми навчальної та наукової роботи, а також загального поступу, вирішували винятково через ректора та сенат інституту.
3. Перевірені практикою навчальні плани та програми за змістом відповідали вимогам історичної доби і не поступалися щодо якості та продуманості зразкам аналогічних документів кращих тогочасних навчальних установ Європи. Висококваліфікований професорсько-викладацький склад змушений був дбати про те, щоб випускники мали робоче місце, брався навчати не лише управителів маєтків, а й фахівців, здатних провадити широкопрофільну аграрну і громадсько-політичну діяльність.
4. У період між світовими війнами поглибилося розшарування студентства за соціальним станом, збільшився прошарок студентів із незаможних верств населення. Уже з’являлися ознаки студентської самоорганізації з метою боротьби за виживання, взаємодопомоги, влаштування побуту. Загальний духовний розвиток молоді відбувався поза межами навчальних програм, і саме в цьому важливу роль відігравали студентські організації і товариства, а також інтенсивна самоосвіта.
5. Українська молодь Галичини та молодь національних меншин були обмежені у правах на здобуття вищої освіти у стінах Львівської політехніки, відсоток студентів непольської національності перебував під пильним наглядом сенату, що змушувало передусім студентів-українців постійно боротися за свої права.
6. Із початком у 1939 р. Другої світової війни і до часу відносної повоєнної стабілізації суспільного та господарського життя (1947) система підготовки фахівців була докорінно перебудована: впроваджено радянську систему вищої освіти, змінено навчальні плани та програми, професорсько-викладацький персонал; поступово зростала кількість студентів-євреїв (1940), українців і росіян (1944), зменшувався відсоток польських студентів, особливо в повоєнні роки. Зазнав суттєвої трансформації соціальний склад студентства: якщо до 1939 р. на факультеті навчалися переважно діти вчителів, священиків і заможних селян (діти найбагатшої еліти навчалися за кордоном), то після війни статистика зазнала змін на користь бідніших верств населення.
7. Незважаючи на несприятливі обставини у міжвоєнний період — велику світову економічну депресію, національну і соціальну напругу, трагічні наслідки Другої світової війни — дублянський науково-навчальний осередок у складі Львівської політехніки зберіг та примножив свої науково-методичні напрацювання і перебував на рівні світових досягнень того часу, щоб у слушний момент бути спроможним відновити діяльність самочинного Львівського сільськогосподарського інституту.



Логос Україна      << Вища рільнича школа та академія в Дублянах (1878–1919)      [ зміст ]      Львівський сільськогосподарський інститут (1947–1990) >>