Забудова навчально-наукових
установ у Дублянах (1853–2009)

Архітектурний ансамбль Львівського державного аграрного університету, розташований у м. Дубляни, створювався понад 150 років. Згідно з кадастровим планом 1871 року та пізнішими поправками до нього історію формування навчального наукового комплексу в Дублянах можна умовно поділити на три періоди. З кожним із них пов’язано зведення територіальних центрів, навколо яких відбувалася забудова навчальних, господарських, житлових корпусів школи.

Будинок власника маєтку, 1909 р.
До першого періоду (1853–1878) відноситься формування школи на основі колишнього панського двору, що його викупило Галицьке господарське товариство в 1853 році. Другий (1878–1939) почався із прокладання нової дороги, що з’єднала центр Дублян із залізничною станцією, та будівництвом нового навчального головного корпусу. Третій період (1947–2005) відзначається будівництвом нового навчального осередку біля головної дороги поміж Дублянами і київською автострадою та житлового й побутового комплексу на колишніх дослідних полях.
Окремо слід зазначити, що планування університетського містечка стало основою для формування містобудівельної структури сучасних Дублян. Щоправда, частину архітектурних об’єктів навчального комплексу зі 150-річною історією втрачено. Деякі будівлі внаслідок недбалого використання перебувають в аварійному стані, а деякі приміщення непогано збереглися та вимагають лише догляду і профілактики.

Перший період будівництва (1853–1878)
Садиба дідичів Льодинських була на той час розташована у східній частині Дублян за 200 м від дороги, що вела із с. Грибовищі й далі, біля озера, завертала на південь, а потім повз млин та кладовище прямувала до Малехова і Львова.
Структура забудови садиби панського двору та вільних територій довкола нього мала традиційний для садиб Галичини план: житлова частина з невеликим палацом і парадним під’їздом (перед головним входом обов’язково розташовувалося рондо — травник), мальовничий нерегулярний парк і фруктовий сад, що спускався до двох ставків. Господарська частина маєтку розміщувалася на схід від головного під’їзду і складалася з великого подвір’я і господарських споруд, серед яких — шпихлір, стодола, стайні.
Будинок власника маєтку (1)* — робота невідомого будівничого, ймовірно, кінця XVIII ст. — був згодом переобладнаний під професорський дім. Це одноповерхова видовжена прямокутна у плані дерев’яна будівля з високим чотирисхилим дахом, що в минулому перекривався ґонтом, та віконцями в ньому. Великі виноси даху по всьому периметру будинку були підперті дерев’яними колонами. Це надавало скромній будівлі вигляду палацової споруди. Парадні входи до господи завершувалися напівкруглими арковими перемичками.

* Цифри вказують на об’єкти, зображені
на схемі забудови університету
(див. кінець сторінки)

Високі прямокутні вікна на всіх фасадах були розташовані нерівномірно. Стіни складалися з дубового каркасу, що задильовувався дошками, усередині та ззовні вкривався глиною і тинькувався. Конструкції перекриття й даху виконані з дерев’яних брусів та дощок, стеля утеплена валками з глини, соломи, знизу потинькована. Уся будівля сперта на потужні кам’яно-цегляні фундаменти. Під частиною споруди розташовані великі пивниці, перекриті цегляним склепінням.
Первісне планування споруди втрачено. Будинок у другій половині XX ст. багато разів реконструювали. Приміщення палацу в різні часи пристосовували для роботи пошти, ощадної каси, тимчасового житла. Лише за розташуванням капітальних стін, вхідних дверей до світлиць, комор сьогодні можна простежити характерний для того часу план житлових будинків.
Нині будівлю не використовують, позаяк вона перебуває в аварійному стані, хоча за своєю історичною та архітектурною значущістю будинок є найціннішою пам’яткою як для Дублян, так для Львівського національного аграрного університету.

Кадастровий план 1871 року
(копія)
Перший навчальний будинок (2). Наявних у господарстві приміщень не вистачало. До того ж ці аудиторії були непридатні для проведення занять, тому в 1854 р. поруч із професорським нашвидкуруч спорудили новий навчальний будинок, у якому могли б навчатися 30 учнів. Це була одноповерхова дерев’яна (з покритими глиною та потинькованими стінами) прямокутна у плані будівля без особливих архітектурних прикрас. Після суттєвої перебудови 1871 року перший шкільний будинок набув характерного для тогочасних навчальних закладів планування. Одноповерхова під ґонтовою покрівлею споруда (розміром 36x41 м), збудована на плані «каре», мала невелике внутрішнє подвір’я. Більшість приміщень школи (класи, кабінети, лабораторії) були з окремими виходами у коридор.
З 1888 до 1919 р. у будинку діяла нижча рільнича школа, згодом тут була амбулаторія, житлові кімнати та інші господарські приміщення. Частково розібрана у 1919 р., ця споруда добротно «відслужила» аграрному шкільництву в Дублянах майже 100 років.
На першому етапі діяльності рільничої школи навпроти старої садиби власника маєтку, обабіч дороги збудовано ще два професорські будинки (3). Це Н-подібні в плані одноповерхові будівлі з мансардними кімнатами в піддашші зі скромним архітектурним декором. Високі стіни першого поверху (3,5 м) вимуровані з цегли, дерев’яні конструкції даху спершу були вкриті ґонтом, а зараз — шифером.
Будівля спирається на масивні, із грубих вапнякових тесаних брил фундаменти, високі пивниці, перекриті цегляним склепінням, які вентилюються через невеличкі продухи, виконані в цоколі. За задумом архітектора, в кожному із будинків розташовувалися по дві професорські квартири. У помешканні планувалися три або чотири кімнати з кухнею, широкий коридор і додаткові господарські приміщення. Кімнати другого поверху призначалися, очевидно, для прислуги.
Головні входи розміщувалися на північному фасаді від вулиці. Високі вікна першого поверху симетрично розташовувалися на всіх чотирьох фасадах будинку та зберегли профільовані обрамлення. Спарені вікна мансарди завершувалися характерними стрілчастими перемичками.
Після Другої світової війни будівлі неодноразово переплановували, добудовували, доповнювали додатковими вхідними дверима, верандами, кухнями. Сьогодні вони у задовільному стані і придатні для житла.

Перший навчальний будинок, 1896 р.
Корівник (4). Перша мурована стайня під ґонтом із гноївнею згадується в інвентаризаційних відомостях ще за 1875 рік. Найцікавішою господарською спорудою навчального маєтку Вищої рільничої школи в Дублянах є мурований корівник. Він зведений у 1881 р. та добудований і змінений за проектом архітектора Андрія Шиманського у 1922 р. Корівник головним фасадом спрямований на схід до подвір’я. Планування будівлі, її зовнішній вигляд з ознаками історизму вказують на непересічний смак і талант архітектора, котрому вдалося надати витончених архітектурних форм сільській господарській споруді.
Це двоповерхова в центральній частині (для приготування кормів) та одноповерхова (для утримання тварин) із боків будівля з великим горищем для збереження грубих кормів. Дім у плані має видовжений прямокутник. Стіни муровані, дах високий зі світловими віконцями, перекритий ґонтом. Під час перебудови був доповнений вентиляційними ліхтарями. Вікна великі, рівномірно розташовані на східному й західному фасадах, металеві, профільні, з лучковими перемичками. Під центральною частиною корівника збереглися просторі пивниці для корінняка та продуктів тваринництва, тут упродовж усього року температура повітря утримується в межах +2...+5°С. Перед корівником розташоване велике бетоноване гноєсховище та збірник для гноївки. До наших днів корівник зберігся повністю, зазнавши незначних зовнішніх змін у центральній частині. Тепер його поступово відновлюють і застосовують для наукових потреб.

Другий період будівництва (1878–1939)

Професорський будинок, 1995 р.
Переведення Рільничої школи в Дублянах у підпорядкування урядові Галичини в 1878 р. та присвоєння їй статусу вищої сприяло збільшенню студентів утричі: їх кількість сягнула понад сотню. Це змусило керівництво закладу започаткувати капітальне будівництво навчальних, наукових, житлових, культових, господарських приміщень, стимулювало створення нової інфраструктури навчально-наукового комплексу. Так розпочався другий період будівництва в Дублянах. Воно було б неможливим без місцевої бази будівельних матеріалів. Тому неподалік, на південь від господарського двору, над потічком (поруч із теперішнім танцювальним майданчиком) у квітні 1879 р. було розпочато будівництво цегельні (5) річною потужністю понад 500 тис. шт. Одночасно тут виготовляли кахлі для печей, дренажні труби.
Передусім необхідно було вирішити проблему транспортного сполучення Вищої рільничої школи в Дублянах зі Львовом та іншими містами Галичини. У 1876–1877 рр. проклали нову дорогу (6), що з’єднала вже сформований навчальний осередок із гостинцем Львів–Луцьк (нині — київська автострада), а далі — з найдоступнішим на той час засобом сполучення — залізничною станцією Дубляни– Ляшки. Первинне покриття дорожнього полотна виконано з битого каменю, і лише в 70-х роках XX ст. дорогу вкрили асфальтом. Узбіччя шляху засадили молодими березами (деякі дерева збереглися до сьогодні).

Костел, 1935 р.

Заступниця аграріїв, 1896 р.

Церква
Фігура Матері Божої (7). Біля цієї дороги на межі угідь вищої школи, що на узліссі Малиняка, в 1892 р. було встановлено статую Божої Матері львівського скульптора Ю. Марковського. Світлина донесла до сучасника початковий вигляд пам’ятника: професійно виконана фігура Божої Матері в молитві з ледь похиленою головою та схрещеними на грудях руками. Ритмічність легких складок одягу надає фігурі виразності й водночас динаміки. Статуя стояла на невисокому постаменті з грубого ламаного каменю. На одному з них було викарбувано напис польською мовою, з якого вдалося прочитати лише: «Королеві молоді...». Перед скульптурою — знаряддя господарської діяльності селянина: плуг, коса, граблі, а також сніп збіжжя. У час повоєнних лихоліть, на початку 50-х років XX ст., статую розбили й на цьому місці залишилося лише каміння. Однак дублянці не забували час від часу класти на це місце букети квітів чи засвічувати тут свічку.
У 1990 р. з ініціативи греко-католицької громади Дублян скульптори Василь та Роман Одрехівські виконали нову фігуру Матері Божої. Вона зовні доволі подібна до оригіналу. Архітектурну частину та облаштування території спроектували архітектори ЛНАУ Людмила Дацюк, Ярослав Фамуляк та Володимир Мазепа. Нині новостворений духовний меморіал є невід’ємною частиною дублянського ландшафту.

Фігура Матері Божої
Костел (8). Здійснення планів нового будівництва розпочалося у 1878 р., коли з ініціативи капелана школи о. Левандовського та за фінансової допомоги Адама Сап’єги навпроти професорського будинку було зведено невеличкий костел-каплицю (правдоподібно Марії Панни) у псевдороманському стилі.
Це втягнута, прямокутна у плані будівля з п’ятигранною апсидою, орієнтованою на південь. Бокові стіни та вівтарна частина підперті ступінчастими контрфорсами. Північний фасад храму, що з країв також обрамлений контрфорсами з нішами у верхній частині та фігурками ангелів у них, завершується сигнатурою з нішею в основі, в якій розташована фігура Божої Матері. Портал виконано як портик, що двосхилим дашком підпертий двома колонами з кістковими капітелями. Над порталом — кругле вікно з перспективним рустованим обрамленням. Високі вікна основного об’єму та апсиди декоровані профільованою штукатурною лиштвою. Стіни костелу вивершуються декоративним аркадним фризом. Внутрішнє й зовнішнє оздоблення, виконане малярем Діллером, вирізнялося довершеністю та мистецькою красою.
Прибудова до східного фасаду костелу та реорганізація споруди в бібліотеку, друкарню й спортивний зал позбавила витончену пам’ятку архітектури первинних пропорцій та краси. Тепер храм відновлено, і його використовують парафіяни Української православної автокефальної церкви.
Від професорських садиб до костелу вела липова алея, доріжка якої була викладена з добре випаленої червоної цегли, кладеної на ребро. Фрагменти мощення цієї доріжки ще де-не-де збереглися, зокрема біля сучасного 12-поверхового будинку.

Навчальний корпус, 1909 р.
Новий навчальний корпус (9). За ухвалою Галицького сейму в 1882 р. розпочалося будівництво нового навчального корпусу. Автором проекту був, імовірно, архітектор Юліуш Цибульський. У червні 1888 р. стіни вишу вперше сповнилися гамором студентів. Без сумніву, ця подія започаткувала формування нового центру Вищої рільничої школи на другому етапі її діяльності.
Корпус розташований на колишньому дослідному полі. Його головний західний фасад спрямований до нової дороги. Традиційно довкола головної споруди навчального закладу формувався парк із рідкісними породами дерев. Центром парадної зони перед головним входом до корпусу був великий круглий сквер — травник, через який проходила кільцева доріжка. Тут у жовтні 2002 р. було встановлено пам’ятник видатному політичному діячеві України Степанові Бандері.
Будівлю виконано в еклектичному стилі. Це двоповерхова, на високому цоколі, видовжена в плані, прямокутна споруда. Композиція фасаду — класична, з одним центральним семивіконним і двома наріжними тривіконними ризалітами. Вікна високі, розташовані рівномірно по периметру забудови, декоровані рустом і завершуються лучковими перемичками.
Центральний ризаліт із неоготичними дверима, оздобленими на віконцях і світлику металевими кованими ґратами рослинного орнаменту, завершується псевдоренесансовим фризом і декоративними дерев’яними кронштейнами. У піддашші будівлі збереглися оригінальні дерев’яні кронштейни, що підтримують припусниці кроквяної системи даху. Дах високий, багатосхилий, первісно вкритий дахівкою, яку у 20-х роках XX ст. замінили оцинкованою бляхою. Ризаліт завершується неоготичною вежею із годинником, який не працював від початку Другої світової війни аж до початку третього тисячоліття. Завдяки сприянню ректора університету, академіка Володимира Снітинського, за активної участі автора проекту, доцента О. Бурнаєва та інших для введення в дію пристроїв хронометра годинника було створено потужні й водночас економні електромеханічні механізми приводу стрілок та бою стародавнього годинника.

Інтернат, 1896 р.
У конструкції даху збереглися псевдоготичні, шпилясті віконечка, по-мистецьки декоровані кованими гірляндами, які у поєднанні зі скромними димарями підкреслюють естетичну величавість споруди. Над центральною частиною даху височіє невеликий оглядовий майданчик, огороджений кованою решіткою із рослинним орнаментом.
Невеличке центральне фойє, обладнане коротким трапом і проміжними дверима, прикрашають з обох боків псевдоренесансові пілястри, що з’єднуються арками. Фойє перекрито неоготичним склепінням.
Будівля стоїть на міцному кам’яно-цегляному фундаменті, її стіни муровані із червоної цегли. Висота поверху — 4,3 м, перекриття та підлоги дерев’яні. Сходи на другий поверх і горище зроблені із твердих порід дерева. Опалювали будинок кахляні печі, для яких використовували тверде паливо. Зараз діє централізоване опалення від загальноміської мережі. Нафтові лампи й газові ліхтарі сьогодні змінило електричне освітлення. Просторі пивниці, перекриті цегляним склепінням, освітлювалися та вентилювалися за допомогою невеликих віконець-продухів.
За планом будівлі було передбачено розташування навчальних аудиторій, лабораторій, музеїв, бібліотеки, адміністративних приміщень на обох поверхах споруди. Додаткові бічні входи і сходи від них на другий поверх об’єднані через окремі аудиторії з центральними коридорами. Завдяки такому плануванню можна автономно використовувати приміщення, розташовані в південному та північному крилі корпусу. Центральні двері східного фасаду давали змогу швидко евакуювати із приміщення людей у критичних ситуаціях.
Після завершення будівництва нових навчальних корпусів у 1965 р. споруду передали у тимчасове користування Дублянській середній школі. Згодом будинок перейшов у підпорядкування допоміжних служб університету та деяких державних органів міста. На другому поверсі пам’ятки розташовувалася Дублянська школа мистецтв ім. Стефана Турчака. У 2004 р. сюди переведено землевпорядний факультет університету.

Гуртожиток № 5
Інтернат (гуртожиток) (10). Відсутність інтернату, розпорошеність студентів по численних найманих помешканнях і готелях ускладнювала керівництву школи контроль діяльності своїх підопічних після занять. Щоб вирішити проблему, до Франції відрядили професора Еміля Ґодлєвського, де він вивчав досвід організації житла студентів сільськогосподарських та інших іноземних навчальних закладів. За результатами спостережень професор Стефан Єнтис опрацював морально-психологічні, педагогічні, соціальні, економічні, гігієнічні, організаційні, етичні та правові проблеми проживання студентів у гуртожитках. На підставі зібраних матеріалів керівництво школи замовило у відомого на той час львівського архітектора Юлія Цибульського проект інтернату. Будівництво гуртожитку завершив у 1896 р. будівничий Тарновський.
Згідно із генеральним планом інтернат будували поряд із навчальним корпусом. Його головний фасад спрямований на південь, перед будівлею — площа з круглим квітником і фонтаном посередині, далі — на південь та захід — простягався нерегулярний парк.
Інтернат є триповерховою спорудою, Ш-подібною в плані, за стильовими ознаками — еклектичний.
Фасад будівлі класичний, з одним центральним тривіконним і двома по краях двовіконними ризалітами. Поверхи розділено карнизами; простір першого поверху декорований рустом. Ризаліти, обрамлені на висоті другого і третього поверхів лопатками, завершуються ступінчастими щипцями, оздобленими нішами зі стрілчастими валиками та прорізаними в них віконцями на горище. Вікна високі, розташовані рівномірно по периметру забудови. На другому поверсі декоровані обрамленням із центральним замком, на ризалітах — штукатурними півколонами. Міжвіконний простір ризалітів третього поверху розчленований пілястрами коринфського ордеру.
На першому поверсі центрального ризаліту розміщено троє неоготичних дверей, оздоблених на віконцях і світлику металевими кованими ґратами рослинного орнаменту. Площина над дверима прикрашена стрічковим рослинним орнаментом; по краях центрального ризаліту підвішені два ліхтарі на кованих кронштейнах.
Дах високий, багатосхилий, вкритий дахівкою, розчленований фаєрмурами.
Конструктивні елементи будівлі аналогічні до тих, що є і в навчальному корпусі. Центральне фойє переходить у широкі кам’яні сходи з проміжком між маршами, обгородили кованою решіткою.
Внутрішнім плануванням передбачалися кімнати для ста студентів (на одну або дві особи кожна), приміщення для бібліотеки, кухні, туалетів, кімнати відпочинку тощо. Оригінальна організація внутрішнього простору приміщення і коридорів дали змогу максимально його використовувати, забезпечити нормальне денне освітлення приміщень. Додаткові зовнішні двері та сходи з обох торців будівлі поліпшували сполучення між поверхами, забезпечували евакуацію людей при аварійних ситуаціях.
Щоб розширити житлові площі гуртожитку, на початку XX ст. до тильного боку будинку приєднали додаткове крило. В 1906 р. первісна будівля з півночі доповнилася добудовою центральної частини та розширенням північно-західного крила (архітектор — Тадеуш Стриєнський). Вони за архітектурними та конструктивними ознаками не відрізняються від основного корпусу.
Згодом, у 1908 р., за проектом Тадеуша Стриєнського східний бік інтернату було доповнено новою двоповерховою забудовою (у стилі модерн) для студентської їдальні, професорського казино, клубу та ін. З’єднано обидві споруди об’ємом головного входу добудови із цікавим псевдобароковим порталом, що завершується монументальним картушем. Головний фасад спрямований на захід до площі перед гуртожитком; вікна першого поверху різні за розмірами, з аркадами, на другому поверсі — високі, прямокутні.
Фундаменти кам’яні, стіни муровані, у пивницях зберігалися продукти для їдальні. Дах багатосхилий, різновисокий, що зумовлено висотою зали для глядачів; колись він був двоступеневий, вкритий черепицею, а після пожежі у 40-х роках ХХ ст. його реконструювали і перекрили шифером.
На першому поверсі невелике фойє, далі — зала їдальні на п’ятдесят відвідувачів. Поруч, на східному боці, — кухня й додаткові приміщення до неї. На другий поверх ведуть широкі кам’яні сходи до зали на 250 глядачів. Паралельно до зали, з другого боку коридору, розташовані допоміжні кімнати, зокрема й для адміністрації. На південному торці будівлі — додаткові сходи та аварійний вихід.
Нині на першому поверсі центральної частини гуртожитку розміщені міська рада та адміністративні служби університету. Приміщення частини першого, другого та третього поверхів нашвидкоруч переобладнані для житла сімей.
Тепер добудова належить товариству «Просвіта». На першому поверсі в колишній їдальні обладнано кімнату для танців, інші кімнати — для гуртків художньої самодіяльності.
Давній гуртожиток, добудоване до нього модерне східне крило для їдальні та відпочинку одночасно із площею та старовинним парком сформували завершений архітектурний ансамбль, створили чудовий куточок дублянського довкілля.

Хімічний корпус, 1935 р.
Хімічний корпус (11). У 1901 р. дублянським навчально-науковим установам було присвоєно статус академії рільництва. До Дублян приїхав видатний вчений того часу в царині агрохімії, енергійний професор Ю. Мікуловський-Поморський. Ці новації дали поштовх до будівництва у 1906 р. нового навчального корпусу, в якому розташовувалися аудиторії та наукові хімічні лабораторії. Він отримав назву «хімічний корпус», а впродовж століття дублянці дали будівлі ще одну назву — «хемія».
Цей корпус сміливий за архітектурним задумом зодчого Тадеуша Стриєнського, модерний, двоповерховий із півпідвальним приміщенням, у плані має сходинковий прямокутник, орієнтований довгою стороною із заходу на схід, перпендикулярно до східного фасаду головного корпусу. Ризаліт західного фасаду, в якому влаштована сходова клітка, піднімається вище за карниз та завершується оригінальним дахом, під яким був напис «Stacye Doswiadczalne» (Дослідні станції). Західна стіна ризаліту підперта широким контрфорсом, в який «врізаний» головний вхід, завершений півциркульною арковою перемичкою.
Центральна частина східного фасаду завершується трикутним фронтоном зі щипцем і прорізаним у ньому напівкруглим вікном на горище. Від сходу також влаштований безпосередній вхід у рівень сутерин. Зовнішні сходи допоміжного входу перекриті терасою партерного поверху, що опирається на півциркульну арку. Балкон другого поверху підтримують дві пірамідальні чотирикутні колони, огородження балконів — скромний сецесійний металевий декор. Двері на балкони — високі, прямокутні, а на рівні другого поверху — з вузькими віконцями з обох боків.
Загалом споруда надзвичайно цільна, добре виміряна, має строгий монументальний характер. Стіни виконані переважно з темної нетинькованої цегли, почленовані в межах вікон вертикальними штукатурними дзеркалами, пов’язаними нагорі горизонтальним карнизним поясом. Простий похилий непрофільований карниз фрагментарно декорований монументальними формованими в тиньку трапецієподібними кронштейнами. Поверх сутерин відділений по периметру корпусу горизонтальною тягою.
Вікна першого й партерного поверху — високі прямокутні, похилі; площини підвіконь, вкриті червоною дахівкою, надають будівлі неповторності й приємно урізноманітнюють надвірний вигляд споруди. Вікна поверху сутерин перекриті лучковими цегляними перемичками.
Первісно споруда була вкрита керамічною дахівкою, але в останні роки XX ст., під час чергового ремонту даху, цей автентичний матеріал був замінений металочерепицею, що значно спотворило монументальність будівлі.
Внутрішнє планування приміщень дуже просте. Широкі кам’яні сходи, огороджені металевими поручнями, скомпоновані в західному ризаліті, об’єднують усі рівні будівлі та ведуть до центральних широких коридорів із навчальними аудиторіями та лабораторіями. Приміщення в сутеринах використовували для зберігання хімікатів та приготування препаратів для лабораторних робіт і наукових досліджень.
У 1967 р. після незначного перепланування хімічний корпус пристосували для діяльності дублянської лікарні та поліклініки.

Зал машин, 1912 р.
Зал машин (12). Вимога часу — механізувати хліборобську працю — не могла залишитися поза увагою академії. Використання лише макетів сільськогосподарських машин і механізмів було недостатнім для навчання. Необхідно було збільшити кількість технічних предметів, організувати наукові лабораторії для випробування деталей машин на міцність, створити Крайову дослідну станцію оцінки сільськогосподарських машин. Із цією метою у 1912 р. було зведено павільйон механізації (машинний зал), а одночасно із ним — першу в Дублянах електровню потужністю 11,5 кіловат.
За генеральним планом будівля розміщена біля дороги на схід від навчальних корпусів. Півтораповерхова споруда, Т-подібна у плані, зорієнтована на схід–захід. Архітектура виконана у стилі модерн. Вікна першого поверху високі, прямокутні, над ними рівномірно по периметру забудови розташовані квадратні прорізи для освітлення верхнього півповерху. Східний торець із великими дверима для заїзду машин і додатковим вікном над ними завершується щипцем. Західна частина будівлі розширена, має двоє вхідних дверей, тут передбачені аудиторії та допоміжні приміщення для навчання. Дах переважно двосхилий, простий, спершу вкритий черепицею, згодом бляхою. У міжвоєнний період південне крило західної частини доповнили мансардовим дахом із заломом, в об’ємі якого влаштовані службові приміщення. Стіни муровані з червоної цегли, нетиньковані. Прорізи вікон і дверей декоровані простими штукатурними тягами.
Внутрішній об’єм зали просторий, із двома широкими балконами по боках. Приміщення призначено для демонстрації сільськогосподарських машин невеликих розмірів.
У 60-х роках XX ст. тут діяла ремонтно-механічна майстерня навчального господарства, пізніше — військова кафедра. Нині корпус використовує кафедра машинобудування для навчального процесу й наукових досліджень.

Ґуральня, 1909 р.
Ґуральня (13). Необхідність у підвищенні кваліфікації винокурів зумовила відкриття школи винокурів та початок будівництва у 1890 р. ґуральні, яке завершилося у 1905 р. Ґуральня була обладнана найновішим на той час устаткуванням, виготовленим на фабриці машин А. Любомирського у Львові. Це сприяло виконанню досліджень у царині ферментаційної промисловості та організації крайової інспекторської групи, що тримала під наглядом ґуральні Галичини.
Ґуральню збудували на території господарської частини академії, обабіч дороги, що веде до урочища Карвати. Прямокутна та симетрична в плані, широка споруда головним південним фасадом спрямована до дороги. Центральна частина будівлі — двоповерхова, два бічні крила — одноповерхові. Дещо пізніше до східного фасаду ґуральні прибудовано невеликий одноповерховий об’єм із господарськими приміщеннями.
Центральну частину споруди займав машинний зал, що освітлювався двома високими вікнами, перекритими арковими перемичками. У кімнатах першого поверху та горищі розташовувалися навчальні класи школи винокурів, лабораторії, робочі місця викладачів та адміністративного персоналу контрольних станцій.
Оздоблення фасадів ґуральні вельми скромне. Більшість вікон першого поверху та горища завершуються відкритими цегляними лучковими перемичками, спарені віконця горища в межах ризаліту мають цегляні півциркульні перемички, а під ними напис: «1906. Krajowa Gorzelnia Doswiadczalna» (Крайова дослідна ґуральня). У рівні перекриття над першим поверхом по периметру фасадів споруди влаштована штукатурна профільована тяга. Стіни муровані, потиньковані, наріжники центрального ризаліту та бічних крил виконані з нетинькованої темно-червоної цегли. Спершу ґуральня була накрита дахівкою, яку після чергового ремонту замінили на шифер.
У 1931 р. коштом Наукової організації ґуральництва та Музею промисловості й хліборобства у Варшаві проведено капітальну реконструкцію будівлі на суму 57,7 тис. злотих.

Шпихлір
Після війни у приміщеннях ґуральні певний час розташовувалися навчальні лабораторії кафедри експлуатації та ремонту машин, потім — інститутська друкарня. Нині корпус переобладнаний для потреб механічних майстерень.
Для забезпечення оптимальних умов збереження продуктів сільськогосподарського виробництва у 1892 р. за всіма вимогами того часу було збудовано шпихлір (14). У первинному вигляді це мурована, прямокутна у плані двоповерхова з горищем споруда, розташована при дорозі на території господарського двору. Вікна обох поверхів невеликі за розміром, майже квадратні, розміщені по периметру будівлі та оздоблені цегляними лучковими перемичками. Дах двосхилий, у минулому, мабуть, черепичний, а згодом вкритий бляхою (нині металочерепицею), завершується двома вентиляційними ліхтарями. Від подвір’я вздовж будівлі на рівні підлоги першого поверху простягалася естакада з дахом, з якої у приміщення вели двоє дерев’яних дверей, оздоблених художнім окуттям. Простір під підлогою першого поверху вентилювався на рівні цоколя низкою круглих продушин невеликого діаметра. Сьогодні будівля повністю реконструйована, й тут розташований ресторан і побутові служби Дублян.

«Червоний будинок»
Газовий завод (15). Дослідження в галузі хімічних наук дали поштовх до будівництва газової станції та газгольдера для зберігання газу за технічним проектом директора Львівських газових підприємств Адама Теодоровича. Тут було встановлено обладнання Саноцької фабрики машин. Практична діяльність станції розпочалася у 1906 р. Дослідники, крім забезпечення навчального процесу, мали на меті перевірити можливість переробки торфу на газ, а також промислового виробництва торф’яного газу.
Очевидно, з міркувань пожежної безпеки газовиробничий комплекс був збудований у полі, далі на схід від навчальних і житлових приміщень. Газовня була невеликою у плані, півтораповерховою від сходу та одноповерховою від заходу спорудою із комбінованим багатосхилим різновисоким та вкритим черепицею дахом, який завершувався прямокутними вентиляційними ліхтарями. Фаціяти з південного, північного та західного боків мали спарені віконця на горище та оздоблені ступеневим підпарапетним поясом. Вікна головного об’єму, високі та прямокутні, перекривалися лучковими перемичками. Двері широкі, подвійні, вмонтовані зі східного боку. Стіни викладені з червоної високоякісної цегли, ззовні нетиньковані. За внутрішнім плануванням газовня мала високий машинний зал і кілька допоміжних кімнат. Після війни споруда належала кафедрі теплотехніки, тут діяли навчально-наукові лабораторії, розміщувалася аудиторія для занять, також проводився монтаж локомобіля з електричним генератором, паровими турбінами та ін.

Професорський будинок, 1895 р.
Будівництво нової середньої школи в середині 80-х рр. XX ст., на жаль, стало формальною підставою для руйнування пам’ятки оригінальної промислової архітектури.
На початку XX ст. поруч із головним навчальним корпусом у стилі модерн збудували новий двоповерховий за попереднім задумом гуртожиток. Із часом будівлю переобладнали під житло. Позаяк будинок вимуруваний із червоної цегли, його в Дублянах називали «червоним» (16). За плануванням фундаментів і внутрішніх приміщень він Н-подібний у плані, чим нагадує перші професорські будинки. Одні центральні двері, що ведуть на другий поверх і двоє в бокових крилах першого поверху, розташовані з північного боку будівлі. Вікна високі, прямокутні, обрамлюють обидва поверхи споруди, із західного та південного боків на другому поверсі вмонтовані невеличкі балкони. Після війни, до завершення будівництва нового навчального комплексу та кінцевого переведення Львівського сільськогосподарського інституту до Дублян (60-ті роки XX ст.), приміщення частково використовували адміністративні служби. Тепер тут розташовані кілька помешкань і змонтовано місцеву телефонну станцію.
Цікавими за своїми архітектурними ознаками є професорські котеджі (17), розташовані поблизу каплиці на вулиці Зеленій, збудовані в кінці XIX — на початку XX ст. Це муровані, прямокутні у плані, з просторими кімнатами, господарськими приміщеннями, об’ємними пивницями будівлі, розраховані переважно на одну або дві родини. Деякі з них доповнені дерев’яними верандами та мезонінами. Оригінальний і скромний модерний декор будівель поруч із пишними квітниками та альпінаріями, створювали інтимний затишок і комфорт.
З архівних джерел відомо, що до комплексу дублянських забудов того часу входили також адміністративний будинок і будинок директора школи (18, 19). Їх зруйнували під час Першої світової війни і розібрали, тому до сьогодні жодних матеріалів, за якими можна було б вивчити архітектуру чи планування споруди, віднайти не вдалося.
Вода дублянських колодязів майже непридатна для вжитку, тому для наукових і харчових потреб її доправляли зі Львова у діжках. На початку XX ст. інженер М. Корнеля знайшов природні джерела, зосереджені серед горбків Розточчя, за кілька кілометрів на захід від Малехова. Відтак тут збудували два водозабірники, й доплив води став можливим завдяки різниці географічних висот між джерелами та Дублянами. Із 1907 р. академія повністю забезпечила себе кришталево чистою джерельною водою. Система водопостачання Дублян із дебетом близько 14,5 тисяч л/год майже безвідмовно працювала аж до 60-х років XX ст., продовжує діяти і нині.

Пам’ятна плита на могилі
пані Льодинської
Перекази старожилів Дублян донесли до наших днів легенду про багату дублянську землевласницю, котра начебто подарувала свій маєток рільничій школі й звеліла після смерті поховати себе в парку поблизу озера, де було встановлено надмогильну плиту (20). З ініціативи громади греко-католицької церкви та за допомогою Дублянської міської ради у 2000 р. науковий співпрацівник Інституту народознавства HAH України Михайло Рожко провів тут археологічні дослідження. Залишків поховання так і не виявили. Щоб зберегти пам’ятку, плиту було піднято і встановлено на платформу, спроектовану архітектором Юрієм Дубиком.
Для підтвердження висновків розкопок видатний львівський учений, професор Андрій Содомора здійснив спробу прочитати і перекласти українською латиномовний напис на плиті. Проте через значне пошкодження переклад вдалося зробити лише фрагментарно, елементи перекладу подано нижче.
На підставі проведених досліджень можемо дійти висновку, що цей об’єкт — лише пам’ятний знак, який засвідчує волю власниці дублянського маєтку.
У міжвоєнний період (1919–1939) капітальне будівництво на території навчально-наукових установ у Дублянах майже не проводили. Лише у 1929 р. інженер Павло Регоровський збудував новий тваринницький комплекс (21) (свинарник, вівчарня, курятник), що розташувався біля дороги, у південній частині Дублян. Нині приміщення використовують для лабораторій факультету сільськогосподарського будівництва університету.
Внаслідок лихоліть Першої світової війни будівлі академії рільництва були пошкоджені. В 1920 р. будівничий Андрій Шиманський провів відновлювальні роботи майже на вcix спорудах дублянського навчально-наукового комплексу.
Загальний технічний прогрес, розширення обсягів наукових досліджень, збільшення кількості студентів, удосконалення навчальних планів змусили реконструювати та модернізувати навчальні корпуси, господарські та житлові приміщення. З архівних джерел сьогодні можна дізнатися про кошториси, акти прийняття робіт, інвентаризаційні описи, плани будівель та інші матеріали, що стосуються виконання реконструкції у 20–30-х роках минулого століття. Роботи проводили державні установи і приватні фірми «Інсталяційні заклади Людвіка Верещинського» (електрика), «Шляхтер і Прайс» (вода, каналізація, газ, сантехніка).
Найважливіші за історією та архітектурними ознаками будівлі другої половини XIX та початку XX ст. у Дублянах зареєстровані як пам’ятки архітектури й охороняються державою.

Третій період будівництва (1947–2005)

Спортивний комплекс університету, 1987 р.
У зв’язку із подіями Другої світової війни у Дублянах припинилося будівництво. У цей час проводили лише незначні, найбільш необхідні поточні ремонти навчальних, господарських і житлових споруд.
Після того, як у 1946–1947 навчальному році на базі рільничого та лісового факультетів Львівського політехнічного інституту було організовано Львівський сільськогосподарський інститут, новоутворений виш отримав у своє користування усі приміщення колишнього факультету в Дублянах, а також (уже у серпні 1948 p.) корпус на площі Св. Юра, що перед війною належав жіночому монастиреві Серця Ісусового і мав упорядковане подвір’я та чудовий фруктовий сад. Однак це приміщення було придатне лише для розміщення загальноосвітніх і теоретичних кафедр.
Розвиток інституту й утворення нових факультетів спонукало керівництво інституту розширювати навчальні та житлові площі. У річному звіті про роботу інституту за 1953–1954 навчальний рік знаходимо обґрунтування початку капітального будівництва нового навчального корпусу у Львові поруч з діючим, що на площі Св. Юра.
Зміна політичної ситуації у Радянському Союзі після смерті Й. Сталіна у 1953 р., прихід до державної та партійної влади Микити Хрущова, низка партійних і урядових ухвал у сфері сільського господарства (зокрема спільна ухвала ЦК КПРС та РМ СРСР від 6 червня 1956 р. «Про передачу сільськогосподарських навчальних закладів від Міністерства вищої освіти до Міністерства сільського господарства») припинили дискусії про капітальне будівництво інституту в межах Львова та спонукали розпочати організацію нового у Дублянах.
Будівництво вимагало багато часу, а студентів поселяти було нікуди. Майже 500 осіб у Дублянах змушені були йти на приватні квартири, у тісні селянські хати. Крім цього, на підставі ухвали облвиконкому від 23 березня 1956 р. інститутові передали парафіяльний костел у с. Малехові, який відремонтували та переобладнали під гуртожиток. Після завершення будівництва у Дублянах це приміщення передали організації «Укрсадпроект», потім — учителям Малехівської школи під житло і, нарешті, у 2003 р. повернули римо-католицькій конфесії.

Перший післявоєнний гуртожиток
У квітні 1958 р. керівник Львівської будівельно-проектної організації «Діпромісто» Лариса Камінська запропонувала вченій раді інституту принципово нову схему генерального плану будівництва навчальних корпусів, гуртожитків, господарських і побутових приміщень, стадіону, житлового комплексу Львівського сільськогосподарського інституту в Дублянах. Із певними удосконаленнями цей план зі змінами був реалізований у 60–70 роках XX ст. Щоправда запропонована схема витримала гостру критику вчених інституту, про що свідчить стенограма протоколу ради. Наприклад, доцент Юрій Соломін доводив, що розташування навчальних корпусів на пагорбі, де взимку вітри здувають сніг, призведе до проблем з ущільненням вікон і дверей. Це ускладнить опалення, а влітку будуть не менші проблеми з підвищеними температурами в приміщеннях. Професор Григорій Кияк категорично виступав проти «виселення» інституту зі Львова та руйнування «запаспортизованих» багато років тому дослідних полів. Були обґрунтовані пропозиції розпочати будівництво ближче до київської автостради або до Малехова, щоб частково вирішити транспортні проблеми і наблизити інститут до міста. Однак ці зауваження не взяли до уваги.
Відповідно до розпорядження Міністерства сільського господарства УРСР від 1 квітня 1960 р. було розглянуто проектне завдання на капітальне будівництво Львівського сільськогосподарського інституту. Вже у травні того ж року міністр сільського господарства УРСР М. С. Співак затвердив генеральний план будівництва. В червні 1961 р. розширений ректорат інституту розглянув пропозиції про розміщення факультетів і кафедр у нових навчальних корпусах. Так розпочалася будівельна епопея у Дублянах.
Замовником на будівництво був інститут, а генеральними підрядниками в різні часи — будівельні організації трестів: спочатку «Львівпромбуд», потім переважно «Львівсільбуд». Вони домовлялися із субпідрядниками — спеціалізованими трестами з електрики, сантехніки, теплоенергетики, водопостачання та ін. Відносини між замовником і підрядником були складними. Часом здавалося, що роботу ускладнювали навмисно, аби не знайти винних у випадку невиконання плану. Подекуди порушували технологію будівництва, наприклад, спочатку стелили паркет, а потім вставляли вікна, або не дотримувалися технічних умов на монтаж обладнання у котельні.

Навчальні корпуси університету, 1987 р.
Удосконалення матеріально-технічної бази інституту було б неможливим без газифікації Дублян. Завдяки наполегливості ректорату та за допомогою держави виготовили технічну документацію й у 1963 р. проклали газопровід між Львовом і Дублянами завдовжки 8 км.
Деякі споруди студентського містечка в Дублянах у кінці XX або на початку XXI ст. випали з-під адміністративної залежності та господарського впливу університету, були передані міській раді або іншим організаціям. Але треба зауважити, що їх будівництво і багаторічне використання відбувалося в межах тодішнього Львівського сільськогосподарського інституту і вимагало енергії та важкої праці усього колективу.
За головними архітектурно-будівельними ознаками комплекс — чотири- або п’ятиповерховий, із пивницями й технічними поверхами. В їх архітектурі помітні яскраві риси конструктивізму. Стіни без суттєвих оздоб, муровані, здебільшого потиньковані, пофарбовані у світлі, а міжвіконні стовпи — у салатні кольори, спираються на потужні бетонні фундаменти. В основі будівель — стандартні залізобетонні конструкції. Вікна великі, розташовані на усіх поверхах по периметру будівель. Дахи приміщень переважно плоскі, покриті руберойдом.
Сучасний навчальний комплекс розташований на пагорбі вздовж умовної осі, що починається поблизу фігури Матері Божої і йде у північно-східному напрямку. Домінанта в ансамблі навчальних корпусів — величний головний корпус (22), повернутий парадним фасадом до дороги Дубляни–Львів. Центральна частина будівлі — п’ятиповерхова, видовжена у плані, з двома головними широкими входами посередині обох фасадів, що ведуть у просторе фойє, і двома додатковими виходами на торцях. Поверхи об’єднують центральні широкі сходи і додаткові — з обох боків будівлі.
Висота поверхів — 3,3 м на кожному поверсі. Центральний коридор із рекреаціями міститься у центрі, з його боків розташовані аудиторії, лабораторії, кабінети, службові та допоміжні приміщення, санітарні вузли тощо. На північному заході п’ятого поверху головного корпусу — дві лекційні аудиторії, розраховані на 150 і 200 студентів.
Із південно-східного боку центральної частини споруди органічно поєднані дві прибудови. Ближче до дороги, у двоповерховому приміщенні на другому поверсі — актова зала на 500 місць із просторим фойє та балконом і додатковими кімнатами за сценою. У першому і цокольному поверхах розміщена наукова бібліотека університету із читальними залами, книгосховищами, кімнатами для персоналу. Навпроти бібліотеки в одноповерховій прибудові — спортивний зал та службові кімнати кафедри фізичного виховання. Будівництво корпусу завершено в 1965 p.

Університетські оселі, 1987 р.
Одним із перших зведено чотириповерховий корпус факультету механізації сільського господарства (23). Ще до завершення будівництва стіни почали осідати, з’явилися тріщини. Згодом з’ясували причини — відхилення від проекту монтажу фундаментів та використання цегли незапроектованої марки. Усвідомлюючи свою провину, будівельники разом із проектантами взяли корпус по всьому периметру в залізобетонну «сорочку» до рівня вікон другого поверху, третій поверх стягнули металевими тягами, а міжвіконні проміжки зміцнили металевими обоймами.
Центральний вхід до приміщень проходить через невеличкий майданчик під дахом із кількома сходинами, далі — подвійні двері, за ними широкий прохід із роздягальнями, потім — центральний коридор, що веде до двох сходових кліток, які з’єднують усі поверхи.
Планування приміщень таке ж, як у головному корпусі. Лише у центральній частині четвертого поверху розташовані дві або три лекційні аудиторії з допоміжними приміщеннями та спільною для всіх аудиторій рекреацією.
Корпуси агрономічного факультету (24) та лекційний (25) — аналогічні за архітектурно-будівельними ознаками.
Усі корпуси на рівні другого поверху з’єднані спільною зручною галереєю (26), змонтованою на залізобетонних стовпах.
Відразу після зведення лекційного корпусу на початку 80-х років XX ст. було розпочато будівництво нового головного навчально-адміністративного комплексу. В ньому планували розмістити управлінські служби, лекційні аудиторії, факультети будівництва, архітектури та велику актову залу на 1000 осіб. Проте брак фінансування, зумовлений розпадом СРСР, спричинив припинення будівництва. Згодом будмайданчик перетворився на «довгобуд», що поступово зруйнувався.
Лінія навчальних корпусів завершується павільйоном механізації (27) сільського господарства. Це нескладна П-подібна у плані будівля, двоповерхова у центрі та з двома високими одноповерховими крилами по боках. Центральна частина споруди — з одними головними і двома додатковими дверима, поверхи з’єднані двома сходовими клітками. Головні проходи на поверхах ведуть до навчальних аудиторій, наукових лабораторій, кабінетів, допоміжних приміщень. У просторих та високих приміщеннях бокових крил із великими квадратними вікнами і масивними гаражними дверима розташовані машинні зали та лабораторії тракторів й автомобілів, сільськогосподарських машин, обладнання для діагностики та використання сільськогосподарської техніки. Поруч із павільйоном розташовані майданчики для відкритого зберігання сільськогосподарської техніки.

Дитячий комбінат
Поблизу навчального комплексу у мальовничому куточку Дублян споруджено стадіон (28) зі спортивним ядром, гімнастичним знаряддям, майданчиками для ігрових видів спорту, легкоатлетичними секторами, призначеними передусім для занять із фізичного виховання. У 1985 р. стадіон був обладнаний трибунами із західного боку для 1,5 тис. глядачів, також було проведено новий дренаж поля для змагань та здійснено повну реконструкцію трибун стадіону, а у 2000 р. — відновлено трав’яний газон, а відтак — доведено цей спортивний осередок до вимог сучасних стандартів.
Упродовж років на стадіоні відбувалися не лише заняття, тренування та спортивні змагання, а й інші масові заходи: державні святкування, посвята першокурсників, концерти. Сьогодні він у чудовому стані та є бажаним місцем відпочинку для колективу університету й багатьох жителів Дублян.
Спортивна база університету постійно зростає. Наприклад, побіч гуртожитку № 5 будується спортивний комплекс студентського містечка, тенісні корти та майданчики для інших видів спорту.
На особливу увагу заслуговують студентські оселі в Дублянах. Ще в 1958 р. на площі, де розташовувався перший навчальний корпус, поруч із колишньою резиденцією власників господарства, збудували «новий» гуртожиток № 8 (29) на 150 місць (нині вул. Довбуша). На початку 60-х років у ньому розмістили дитячий садок, потім переобладнали під житло для працівників навчального господарства.
Це прямокутна в плані споруда, повернута головним фасадом на схід, звичайна двоповерхова, вимурувана із цегли і потинькована, з двосхилим, покритим шифером дахом, без жодних архітектурних оздоб, окрім поздовжніх тяг під вікнами обох поверхів. Вікна великі прямокутні, розташовані на обох поверхах вздовж західного та східного фасадів. Із краю південного крила на східному фасаді будівлі — головний вхід із широкими дверима, далі невеличке фойє і сходовий трап, що веде на другий поверх і горище. Другі сходи замикають північне крило будівлі. Із заходу від обох сходових кліток на першому поверсі вмонтовано додаткові двері для швидкої евакуації людей.
Внутрішнє планування приміщення типове для гуртожитків того часу, тобто по десять кімнат із кожного боку центрального коридору на обох поверхах і на кухні та санітарні вузли на торцях.

Студентське містечко, 1987 р.
Того ж 1958 р. на дослідному полі навпроти гуртожитку № 5 розпочато будівництво за типовим проектом уже п’ятиповерхового гуртожитку № 1 (30) на 400 місць. Будівля прямокутна в плані, повернута головним фасадом на захід, стіни цегляні, нетиньковані, висота поверхів 3,3 м, вікна великі, дах двосхилий, вкритий шифером. Центральний головний вхід веде до фойє, далі — до розташованих із південного та північного боків сходів, які об’єднують усі поверхи і виходять до додаткових виходів на зворотному боці будівлі.
На першому поверсі розташовані світлиця, бібліотека, господарські приміщення, рекреація із зовнішнім і внутрішнім входами та ін. Планування інших поверхів однакове — із центральним коридором, житловими кімнатами з обох боків і кухнями, вмивальниками та санітарними вузлами на торцях.
Просторі підвали з двома виходами та невеличкими віконцями використовують різні господарські та побутові служби.
Гуртожиток № 2 (31) також не тинькований, під шиферним двосхилим дахом. Ще чотири гуртожитки (№ 3 (32), 4 (33), 6 (34) і 7 (35)) збудовані у два ряди за тим же принципом планування, лише з меншою висотою поверхів (2,5 м), потиньковані, з плоским дахом, вкритим руберойдом.
Алея між гуртожитками завершується чотириповерховим на три під’їзди «аспірантським» будинком (36). На кожному поверсі під’їзду передбачали по два приміщення із п’яти кімнат, кухнею та санітарним вузлом кожна. Нині будинок переобладнано для сімейного житла.
У 80-х роках XX ст. на вулиці Зеленій завершили будівництво 12-поверхового гуртожитку № 8 (37) за проектом архітектурних майстерень Львівського політехнічного інституту. За архітектурними і будівельними ознаками споруда суттєво відрізняється від усіх попередніх гуртожитків, складається із двох секцій, у плані зміщених одна щодо одної, повернута головним фасадом на схід до дороги.
Будівля спирається на фундаменти пальового зразка; стіни муровані, на торцях облицьовані силікатною цеглою, фасади потиньковані у темно-червоний колір і розчленовані з обох боків на всю висоту будинку чотирма вертикальними тягами на кожній секції. Вікна рівномірними рядами оперізують кожен поверх, а на торцях секцій вписані лоджії.
Центральні широкі вхідні двері ведуть до просторого проходу в північній секції, далі до сходових кліток, які з чотирма підоймами об’єднують поверхи на усіх рівнях. За проектом на кожному поверсі секції є коридор, що об’єднує сходовий майданчик, кімнату для відпочинку і чотири окремі блоки по три або чотири кімнати для студентів із кухнею і санітарним вузлом.
На першому поверсі розташовані простора зала для буфету, господарські приміщення, а напівпідвальні кімнати обладнано для технічних служб. Перед головним входом — майданчик, із тильного боку споруди — невелике подвір’я. Наприкінці XX ст. гуртожиток було передано під житло.
За генеральним планом у східній частині Дублян, обабіч вулиці Т. Г. Шевченка, що веде до угідь Карвати, зведено житлові будинки (38) для працівників інституту. У 1963 р. передано жильцям перший чотириповерховий із трьома під’їздами будинок на 36 окремих помешкань. Він виконаний за прогресивним для того часу типовим проектом (нині № 22). На першому поверсі облаштовані крамниці для продуктових і промислових товарів.
Згодом за тим же проектом споруджено будинки № 24 та 26 на 48 помешкань кожен і п’ятиповерховий будинок № 25 на 80 помешкань.

Пам’ятник
Тарасові Шевченку,
1995 р.
Покращену систему планування отримав 70-квартирний будинок № 23 (2-, 3- і 4-кімнатні помешкання). Простір між будинками № 23 і 25 замикає виконана за індивідуальним проектом 5-поверхова «вставка» № 19-а на 33 помешкання, тут перший поверх використано для крамниць.
Будівництво названих об’єктів здійснювали у 1960–1970 pp., а подальше, переважно дев’ятиповерхового житлового комплексу, реалізувалося частково інститутом, частково за участю інших, зокрема й будівельних організацій.
У 2004 р. згідно з постановою Ради Міністрів України від 6 листопада 1995 р. гуртожиток № 8 разом із названим житловим комплексом по вулиці Т. Г. Шевченка було знято з балансу університету і підпорядковано комунальному господарству Дублянської міської ради.
У центральній частині нової територіальної забудови, на межі між навчальним комплексом і гуртожитками у 1966 р. зведено їдальню (39) на 500 місць. Прямокутна в плані, з великими вікнами, невибаглива триповерхова споруда з господарськими приміщеннями, кухнями та буфетами у центрі та залами для відвідувачів із боків, цілком задовольняє потреби студентів і працівників університету. У 80-х роках XX ст. з ініціативи та за безпосередньої участі студентського активу один із залів другого поверху був оздоблений і обладнаний для вечірнього студентського кафе «Княжий двір». На початку ХХІ ст. було проведено повну реконструкцію та модернізацію комплексу. Тут дотепер проводять урочисті зустрічі, вечори відпочинку молоді, весільні святкування та інші церемонії.
Повноцінне функціонування студентського містечка в Дублянах було б неможливе без спорудження за тогочасним типовим проектом у північній частині міста на відстані близько 100 м від вулиці Т. Г. Шевченка дитячого комбінату (40) (ясла і садочок) на 140 місць, його передали для користування у 1967 р.
Це двоповерхова, Н-подібна, мурована споруда з великими вікнами по периметру обох поверхів. Центральний вхід від сходу веде до коридору, який розділяє будівлю на два незалежні (північне та південне) крила з окремими сходами на другий поверх. Внутрішнє планування зручне для повноцінного відпочинку, харчування та загального розвитку дітей.
На вулиці Т. Г. Шевченка, поблизу старого залу машин, було зведено будинок побуту (41). Це невибаглива двоповерхова будівля з великими вітринними вікнами на обох поверхах, повернута головним фасадом до дороги. Вхід на східному крилі будівлі веде до коридору, а звідти — до приміщення пошти. Окремо встановлені сходи на другий поверх. Ощадна каса, а також крамниці з допоміжними приміщеннями займають перший поверх. На другому поверсі з обох боків центрального проходу розташовані осередки різних побутових служб. Обидва поверхи на західному крилі з’єднані допоміжними сходами.
У парку, біля п’ятого гуртожитку, наприкінці XX ст. було збудовано літній театр (42) з невеликою, вкритою дахом сценою та просторим, обведеним металевою огорожею, майданом. Із ранньої весни до пізньої осені тут проводять вечори відпочинку студентської молоді, відзначають День міста та інші святкові заходи.
Важливе місце в організації структури студентського містечка у Дублянах посідають технічні об’єкти.
Капітальне будівництво за новим генеральним планом розпочиналося зі зведення водозабірних споруд (43) ще у 1960 р. Елементи об’єкту — свердловини з глибинними помпами, басейн для води, машинний зал, лабораторія, водонапірна башта розташовані на пагорбі в лісі, навпроти нинішнього головного корпусу. Згодом з’ясувалося, що дебету місцевої води категорично не вистачає, тому для вирішення проблеми у 1985 р. збудували новий пункт забору води в с. Стронятині Жовківського району і проклали водогін до Дублян.
На жаль, неякісна інсталяція, з порушенням технічних умов водогінної мережі на території студентського містечка, позапроектне приєднання до водогону приватних садиб упродовж років впливають на якість водопостачання й ускладнюють працю та побут колективу інституту. Водночас із водогонами зведено каналізаційну систему, всі стічні води виведено до очисних споруд, що розмістилися в угіддях Карвати на схід від міста.
У холодні пори року студентське містечко обігріває котельня (44), розташована обабіч гуртожитку № 1. У приміщенні машинного залу з великими вікнами від півночі розташовані котли, які працюють на природному газі, системи для очищення води, помпи для подачі нагрітої води до окремих будівель, контрольні прилади, запобіжні системи та ін. У західній двоповерховій частині будинку — допоміжні приміщення: майстерня, лабораторія, роздягальня, канцелярія тощо. З новобудовами котельня поступово розширювалася і зараз вимагає суттєвої реконструкції й заміни обладнання сучасними, значно економнішими зразками.
Варто відзначити тих, хто на своїх плечах виніс усі труднощі організації та реалізації капітального будівництва.
На першому етапі, до 1960 р., увесь цей тягар лягав на плечі директора інституту Володимира Третякова, заступника директора з адміністративно-господарської роботи Петра Мітіна та інженера Дмитра Смірнова, потім — на ректора інституту і начальника штабу капітального будівництва Михайла Гончара. Розпочати будівництво у 1960 р. випало заступникові директора інституту з адміністративно-господарської роботи, чудовому господарнику й організаторові Максиму Гавриленку. Його справу продовжили проректори: енергійний та відданий справі борець із бюрократією, учасник війни, підполковник запасу Омелян Жура, молодий і сміливий Євген Дубовик. Із 1962 р. пов’язав свою діяльність із капітальним будівництвом інституту випускник Львівської політехніки Ростислав Козак. Він працював інженером із технічного нагляду за капітальним будівництвом, головним інженером інституту, проректором з адміністративно-господарської роботи, нині — кандидат наук, доцент кафедри будівельних конструкцій. Незмінний енергетик і проректор з АГЧ інституту, Дмитро Журавський забезпечує енергопостачання і використання енергосистем інституту з 1963 р. У розпалі зведення нового навчально-будівельного комплексу (1963–1964) організація робіт лягла на головного інженера з капітального будівництва Миколу Меркулова.
Вагомий внесок у будівництво, забезпечення функціонування господарських служб і організацію території інституту зробили головні інженери: Володимир Липак і Зиновій Чучман, інженери Євген Пиріг (водопостачання і водовідведення), Мирон Зарицький (технічний нагляд за капітальним будівництвом). Головним будівничим новітніх Дублян, який упродовж 30 років відповідав за капітальне будівництво інституту в межах Львова та спонукали розпочати організацію нового у Дублянах.
Будівництво вимагало багато часу, а студентів поселяти було нікуди. Майже 500 осіб у Дублянах змушені були йти на приватні квартири, у тісні селянські хати. Крім цього, на підставі ухвали облвиконкому від 23 березня 1956 р. інститутові передали парафіяльний костел у с. Малехові, який відремонтували та переобладнали під гуртожиток. Після завершення будівництва у Дублянах це приміщення передали організації «Укрсадпроект», потім — учителям Малехівської школи під житло і, нарешті, у 2003 р. повернули римо-католицькій конфесії.

Храм Святого
рівноапостольного князя
Володимира
У квітні 1958 р. керівник Львівської будівельно-проектної організації «Діпромісто» Лариса Камінська запропонувала вченій раді інституту принципово нову схему генерального плану будівництва навчальних корпусів, гуртожитків, господарських і побутових приміщень, стадіону, житлового комплексу Львівського сільськогосподарського інституту в Дублянах. Із певними удосконаленнями цей план зі змінами був реалізований у 60–70 роках XX ст. Щоправда запропонована схема витримала гостру критику вчених інституту, про що свідчить стенограма протоколу ради. Наприклад, доцент Юрій Соломін доводив, що розташування навчальних корпусів на пагорбі, де взимку вітри здувають сніг, призведе до проблем з ущільненням вікон і дверей. Це ускладнить опалення, а влітку будуть не менші проблеми з підвищеними температурами в приміщеннях. Професор Григорій Кияк категорично виступав проти «виселення» інституту зі Львова та руйнування «запаспортизованих» багато років тому дослідних полів. Були обґрунтовані пропозиції розпочати будівництво ближче до київської автостради або до Малехова, щоб частково вирішити транспортні проблеми і наблизити інститут до міста. Однак ці зауваження не взяли до уваги.
Відповідно до розпорядження Міністерства сільського господарства УРСР від 1 квітня 1960 р. було розглянуто проектне завдання на капітальне будівництво Львівського сільськогосподарського інституту. Вже у травні того ж року міністр сільського господарства УРСР М. С. Співак затвердив генеральний план будівництва. В червні 1961 р. розширений ректорат інституту розглянув пропозиції про розміщення факультетів і кафедр у нових навчальних корпусах. Так розпочалася будівельна епопея у Дублянах.
Замовником на будівництво був інститут, а генеральними підрядниками в різні часи — будівельні організації трестів: спочатку «Львівпромбуд», потім переважно «Львівсільбуд». Вони домовлялися із субпідрядниками — спеціалізованими трестами з електрики, сантехніки, теплоенергетики, водопостачання та ін. Відносини між замовником і підрядником були складними. Часом здавалося, що роботу ускладнювали навмисно, аби не знайти винних у випадку невиконання плану. Подекуди порушували технологію будівництва, наприклад, спочатку стелили паркет, а потім вставляли вікна, або не дотримувалися технічних умов на монтаж обладнання у котельні.
Удосконалення матеріально-технічної бази інституту було б неможливим без газифікації Дублян. Завдяки наполегливості ректорату та за допомогою держави виготовили технічну документацію й у 1963 р. проклали газопровід між Львовом і Дублянами завдовжки 8 км.
Деякі споруди студентського містечка в Дублянах у кінці XX або на початку XXI ст. випали з-під адміністративної залежності та господарського впливу університету, були передані міській раді або іншим організаціям. Але треба зауважити, що їх будівництво і багаторічне використання відбувалося в межах тодішнього Львівського сільськогосподарського інституту і вимагало енергії та важкої праці усього колективу.
За головними архітектурно-будівельними ознаками комплекс — чотири- або п’ятиповерховий, із пивницями й технічними поверхами. В їх архітектурі помітні яскраві риси конструктивізму. Стіни без суттєвих оздоб, муровані, здебільшого потиньковані, пофарбовані у світлі, а міжвіконні стовпи — у салатні кольори, спираються на потужні бетонні фундаменти. В основі будівель — стандартні залізобетонні конструкції. Вікна великі, розташовані на усіх поверхах по периметру будівель. Дахи приміщень переважно плоскі, покриті руберойдом.
Сучасний навчальний комплекс розташований на пагорбі вздовж умовної осі, що починається поблизу фігури Матері Божої і йде у північно-східному напрямку. Домінанта в ансамблі навчальних корпусів — величний головний корпус (22), повернутий парадним фасадом до дороги Дубляни–Львів. Центральна частина будівлі — п’ятиповерхова, видовжена у плані, з двома головними широкими входами посередині обох фасадів, що ведуть у просторе фойє, і двома додатковими виходами на торцях. Поверхи об’єднують центральні широкі сходи і додаткові — з обох боків будівлі.
Висота поверхів — 3,3 м на кожному поверсі. Центральний коридор із рекреаціями міститься у центрі, з його боків розташовані аудиторії, лабораторії, кабінети, службові та допоміжні приміщення, санітарні вузли тощо. На північному заході п’ятого поверху головного корпусу — дві лекційні аудиторії, розраховані на 150 і 200 студентів.
Із південно-східного боку центральної частини споруди органічно поєднані дві прибудови. Ближче до дороги, у двоповерховому приміщенні на другому поверсі — актова зала на 500 місць із просторим фойє та балконом і додатковими кімнатами за сценою. У першому і цокольному поверхах розміщена наукова бібліотека університету із читальними залами, книгосховищами, кімнатами для персоналу. Навпроти бібліотеки в одноповерховій прибудові — спортивний зал та службові кімнати кафедри фізичного виховання. Будівництво корпусу завершено в 1965 p.
Одним із перших зведено чотириповерховий корпус факультету механізації сільського господарства (23). Ще до завершення будівництва стіни почали осідати, з’явилися тріщини. Згодом з’ясували причини — відхилення від проекту монтажу фундаментів та використання цегли незапроектованої марки. Усвідомлюючи свою провину, будівельники разом із проектантами взяли корпус по всьому периметру в залізобетонну «сорочку» до рівня вікон другого поверху, третій поверх стягнули металевими тягами, а міжвіконні проміжки зміцнили металевими обоймами.
Центральний вхід до приміщень проходить через невеличкий майданчик під дахом із кількома сходинами, далі — подвійні двері, за ними широкий прохід із роздягальнями, потім — центральний коридор, що веде до двох сходових кліток, які з’єднують усі поверхи.
Планування приміщень таке ж, як у головному корпусі. Лише у центральній частині четвертого поверху розташовані дві або три лекційні аудиторії з допоміжними приміщеннями та спільною для всіх аудиторій рекреацією.
Корпуси агрономічного факультету (24) та лекційний (25) — аналогічні за архітектурно-будівельними ознаками.
Усі корпуси на рівні другого поверху з’єднані спільною зручною галереєю (26), змонтованою на залізобетонних стовпах.
Відразу після зведення лекційного корпусу на початку 80-х років XX ст. було розпочато будівництво нового головного навчально-адміністративного комплексу. В ньому планували розмістити управлінські служби, лекційні аудиторії, факультети будівництва, архітектури та велику актову залу на 1000 осіб. Проте брак фінансування, зумовлений розпадом СРСР, спричинив припинення будівництва. Згодом будмайданчик перетворився на «довгобуд», що поступово зруйнувався.
Лінія навчальних корпусів завершується павільйоном механізації (27) сільського господарства. Це нескладна П-подібна у плані будівля, двоповерхова у центрі та з двома високими одноповерховими крилами по боках. Центральна частина споруди — з одними головними і двома додатковими дверима, поверхи з’єднані двома сходовими клітками. Головні проходи на поверхах ведуть до навчальних аудиторій, наукових лабораторій, кабінетів, допоміжних приміщень. У просторих та високих приміщеннях бокових крил із великими квадратними вікнами і масивними гаражними дверима розташовані машинні зали та лабораторії тракторів й автомобілів, сільськогосподарських машин, обладнання для діагностики та використання сільськогосподарської техніки. Поруч із павільйоном розташовані майданчики для відкритого зберігання сільськогосподарської техніки.

Барельєф С. Бандері.
Робота скульпторів
Василя
та Володимира
Одрехівських, 1993 р.
Поблизу навчального комплексу у мальовничому куточку Дублян споруджено стадіон (28) зі спортивним ядром, гімнастичним знаряддям, майданчиками для ігрових видів спорту, легкоатлетичними секторами, призначеними передусім для занять із фізичного виховання. У 1985 р. стадіон був обладнаний трибунами із західного боку для 1,5 тис. глядачів, також було проведено новий дренаж поля для змагань та здійснено повну реконструкцію трибун стадіону, а у 2000 р. — відновлено трав’яний газон, а відтак — доведено цей спортивний осередок до вимог сучасних стандартів.
Упродовж років на стадіоні відбувалися не лише заняття, тренування та спортивні змагання, а й інші масові заходи: державні святкування, посвята першокурсників, концерти. Сьогодні він у чудовому стані та є бажаним місцем відпочинку для колективу університету й багатьох жителів Дублян.
Спортивна база університету постійно зростає. Наприклад, побіч гуртожитку № 5 будується спортивний комплекс студентського містечка, тенісні корти та майданчики для інших видів спорту.
На особливу увагу заслуговують студентські оселі в Дублянах. Ще в 1958 р. на площі, де розташовувався перший навчальний корпус, поруч із колишньою резиденцією власників господарства, збудували «новий» гуртожиток № 8 (29) на 150 місць (нині вул. Довбуша). На початку 60-х років у ньому розмістили дитячий садок, потім переобладнали під житло для працівників навчального господарства.
Це прямокутна в плані споруда, повернута головним фасадом на схід, звичайна двоповерхова, вимурувана із цегли і потинькована, з двосхилим, покритим шифером дахом, без жодних архітектурних оздоб, окрім поздовжніх тяг під вікнами обох поверхів. Вікна великі прямокутні, розташовані на обох поверхах вздовж західного та східного фасадів. Із краю південного крила на східному фасаді будівлі — головний вхід із широкими дверима, далі невеличке фойє і сходовий трап, що веде на другий поверх і горище. Другі сходи замикають північне крило будівлі. Із заходу від обох сходових кліток на першому поверсі вмонтовано додаткові двері для швидкої евакуації людей.
Внутрішнє планування приміщення типове для гуртожитків того часу, тобто по десять кімнат із кожного боку центрального коридору на обох поверхах і на кухні та санітарні вузли на торцях.
Того ж 1958 р. на дослідному полі навпроти гуртожитку № 5 розпочато будівництво за типовим проектом уже п’ятиповерхового гуртожитку № 1 (30) на 400 місць. Будівля прямокутна в плані, повернута головним фасадом на захід, стіни цегляні, нетиньковані, висота поверхів 3,3 м, вікна великі, дах двосхилий, вкритий шифером. Центральний головний вхід веде до фойє, далі — до розташованих із південного та північного боків сходів, які об’єднують усі поверхи і виходять до додаткових виходів на зворотному боці будівлі.
На першому поверсі розташовані світлиця, бібліотека, господарські приміщення, рекреація із зовнішнім і внутрішнім входами та ін. Планування інших поверхів однакове — із центральним коридором, житловими кімнатами з обох боків і кухнями, вмивальниками та санітарними вузлами на торцях.
Просторі підвали з двома виходами та невеличкими віконцями використовують різні господарські та побутові служби.
Гуртожиток № 2 (31) також не тинькований, під шиферним двосхилим дахом. Ще чотири гуртожитки (№ 3 (32), 4 (33), 6 (34) і 7 (35)) збудовані у два ряди за тим же принципом планування, лише з меншою висотою поверхів (2,5 м), потиньковані, з плоским дахом, вкритим руберойдом.
Алея між гуртожитками завершується чотириповерховим на три під’їзди «аспірантським» будинком (36). На кожному поверсі під’їзду передбачали по два приміщення із п’яти кімнат, кухнею та санітарним вузлом кожна. Нині будинок переобладнано для сімейного житла.
У 80-х роках XX ст. на вулиці Зеленій завершили будівництво 12-поверхового гуртожитку № 8 (37) за проектом архітектурних майстерень Львівського політехнічного інституту. За архітектурними і будівельними ознаками споруда суттєво відрізняється від усіх попередніх гуртожитків, складається із двох секцій, у плані зміщених одна щодо одної, повернута головним фасадом на схід до дороги.
Будівля спирається на фундаменти пальового зразка; стіни муровані, на торцях облицьовані силікатною цеглою, фасади потиньковані у темно-червоний колір і розчленовані з обох боків на всю висоту будинку чотирма вертикальними тягами на кожній секції. Вікна рівномірними рядами оперізують кожен поверх, а на торцях секцій вписані лоджії.
Центральні широкі вхідні двері ведуть до просторого проходу в північній секції, далі до сходових кліток, які з чотирма підоймами об’єднують поверхи на усіх рівнях. За проектом на кожному поверсі секції є коридор, що об’єднує сходовий майданчик, кімнату для відпочинку і чотири окремі блоки по три або чотири кімнати для студентів із кухнею і санітарним вузлом.
На першому поверсі розташовані простора зала для буфету, господарські приміщення, а напівпідвальні кімнати обладнано для технічних служб. Перед головним входом — майданчик, із тильного боку споруди — невелике подвір’я. Наприкінці XX ст. гуртожиток було передано під житло.
За генеральним планом у східній частині Дублян, обабіч вулиці Т. Г. Шевченка, що веде до угідь Карвати, зведено житлові будинки (38) для працівників інституту. У 1963 р. передано жильцям перший чотириповерховий із трьома під’їздами будинок на 36 окремих помешкань. Він виконаний за прогресивним для того часу типовим проектом (нині № 22). На першому поверсі облаштовані крамниці для продуктових і промислових товарів.
Згодом за тим же проектом споруджено будинки № 24 та 26 на 48 помешкань кожен і п’ятиповерховий будинок № 25 на 80 помешкань.
Покращену систему планування отримав 70-квартирний будинок № 23 (2-, 3- і 4-кімнатні помешкання). Простір між будинками № 23 і 25 замикає виконана за індивідуальним проектом 5-поверхова «вставка» № 19-а на 33 помешкання, тут перший поверх використано для крамниць.
Будівництво названих об’єктів здійснювали у 1960–1970 pp., а подальше, переважно дев’ятиповерхового житлового комплексу, реалізувалося частково інститутом, частково за участю інших, зокрема й будівельних організацій.
У 2004 р. згідно з постановою Ради Міністрів України від 6 листопада 1995 р. гуртожиток № 8 разом із названим житловим комплексом по вулиці Т. Г. Шевченка було знято з балансу університету і підпорядковано комунальному господарству Дублянської міської ради.
У центральній частині нової територіальної забудови, на межі між навчальним комплексом і гуртожитками у 1966 р. зведено їдальню (39) на 500 місць. Прямокутна в плані, з великими вікнами, невибаглива триповерхова споруда з господарськими приміщеннями, кухнями та буфетами у центрі та залами для відвідувачів із боків, цілком задовольняє потреби студентів і працівників університету. У 80-х роках XX ст. з ініціативи та за безпосередньої участі студентського активу один із залів другого поверху був оздоблений і обладнаний для вечірнього студентського кафе «Княжий двір». На початку ХХІ ст. було проведено повну реконструкцію та модернізацію комплексу. Тут дотепер проводять урочисті зустрічі, вечори відпочинку молоді, весільні святкування та інші церемонії.
Повноцінне функціонування студентського містечка в Дублянах було б неможливе без спорудження за тогочасним типовим проектом у північній частині міста на відстані близько 100 м від вулиці Т. Г. Шевченка дитячого комбінату (40) (ясла і садочок) на 140 місць, його передали для користування у 1967 р.
Це двоповерхова, Н-подібна, мурована споруда з великими вікнами по периметру обох поверхів. Центральний вхід від сходу веде до коридору, який розділяє будівлю на два незалежні (північне та південне) крила з окремими сходами на другий поверх. Внутрішнє планування зручне для повноцінного відпочинку, харчування та загального розвитку дітей.
На вулиці Т. Г. Шевченка, поблизу старого залу машин, було зведено будинок побуту (41). Це невибаглива двоповерхова будівля з великими вітринними вікнами на обох поверхах, повернута головним фасадом до дороги. Вхід на східному крилі будівлі веде до коридору, а звідти — до приміщення пошти. Окремо встановлені сходи на другий поверх. Ощадна каса, а також крамниці з допоміжними приміщеннями займають перший поверх. На другому поверсі з обох боків центрального проходу розташовані осередки різних побутових служб. Обидва поверхи на західному крилі з’єднані допоміжними сходами.
У парку, біля п’ятого гуртожитку, наприкінці XX ст. було збудовано літній театр (42) з невеликою, вкритою дахом сценою та просторим, обведеним металевою огорожею, майданом. Із ранньої весни до пізньої осені тут проводять вечори відпочинку студентської молоді, відзначають День міста та інші святкові заходи.
Важливе місце в організації структури студентського містечка у Дублянах посідають технічні об’єкти.
Капітальне будівництво за новим генеральним планом розпочиналося зі зведення водозабірних споруд (43) ще у 1960 р. Елементи об’єкту — свердловини з глибинними помпами, басейн для води, машинний зал, лабораторія, водонапірна башта розташовані на пагорбі в лісі, навпроти нинішнього головного корпусу. Згодом з’ясувалося, що дебету місцевої води категорично не вистачає, тому для вирішення проблеми у 1985 р. збудували новий пункт забору води в с. Стронятині Жовківського району і проклали водогін до Дублян.
На жаль, неякісна інсталяція, з порушенням технічних умов водогінної мережі на території студентського містечка, позапроектне приєднання до водогону приватних садиб упродовж років впливають на якість водопостачання й ускладнюють працю та побут колективу інституту. Водночас із водогонами зведено каналізаційну систему, всі стічні води виведено до очисних споруд, що розмістилися в угіддях Карвати на схід від міста.
У холодні пори року студентське містечко обігріває котельня (44), розташована обабіч гуртожитку № 1. У приміщенні машинного залу з великими вікнами від півночі розташовані котли, які працюють на природному газі, системи для очищення води, помпи для подачі нагрітої води до окремих будівель, контрольні прилади, запобіжні системи та ін. У західній двоповерховій частині будинку — допоміжні приміщення: майстерня, лабораторія, роздягальня, канцелярія тощо. З новобудовами котельня поступово розширювалася і зараз вимагає суттєвої реконструкції й заміни обладнання сучасними, значно економнішими зразками.
Варто відзначити тих, хто на своїх плечах виніс усі труднощі організації та реалізації капітального будівництва.
На першому етапі, до 1960 р., увесь цей тягар лягав на плечі директора інституту Володимира Третякова, заступника директора з адміністративно-господарської роботи Петра Мітіна та інженера Дмитра Смірнова, потім — на ректора інституту і начальника штабу капітального будівництва Михайла Гончара. Розпочати будівництво у 1960 р. випало заступникові директора інституту з адміністративно-господарської роботи, чудовому господарнику й організаторові Максиму Гавриленку. Його справу продовжили проректори: енергійний та відданий справі борець із бюрократією, учасник війни, підполковник запасу Омелян Жура, молодий і сміливий Євген Дубовик. Із 1962 р. пов’язав свою діяльність із капітальним будівництвом інституту випускник Львівської політехніки Ростислав Козак. Він працював інженером із технічного нагляду за капітальним будівництвом, головним інженером інституту, проректором з адміністративно-господарської роботи, нині — кандидат наук, доцент кафедри будівельних конструкцій. Незмінний енергетик і проректор з АГЧ інституту, Дмитро Журавський забезпечує енергопостачання і використання енергосистем інституту з 1963 р. У розпалі зведення нового навчально-будівельного комплексу (1963–1964) організація робіт лягла на головного інженера з капітального будівництва Миколу Меркулова.
Вагомий внесок у будівництво, забезпечення функціонування господарських служб і організацію території інституту зробили головні інженери: Володимир Липак і Зиновій Чучман, інженери Євген Пиріг (водопостачання і водовідведення), Мирон Зарицький (технічний нагляд за капітальним будівництвом). Головним будівничим новітніх Дублян, який упродовж 30 років відповідав за капітальне будівництво інституту, був Володимир Бойко. З 1961 р. він — інженер технічного нагляду будівельної групи інституту, потім — будівельний майстер, виконроб, головний інженер, а з 1977 р. завершував будівництво інституту як начальник Пересувної механізованої колони тресту «Львівсільбуд». Йому допомагали виконроби Ярослав Іванишин, Богдан Завальницький та багато інших.
Варто пам’ятати і про те, що до будівництва згаданих об’єктів більшою чи меншою мірою причетний увесь колектив інституту, а особливо сотні студентів багатьох поколінь переважно механічного та будівельного факультетів, які за графіками і без графіків, часто у вільний від навчання час виконували чи не найважчі будівельні роботи й залишили у цих спорудах частку своєї енергії і душі.
14 жовтня 2009 р., на свято Покрови Пресвятої Богородиці, на території студентського містечка Львівського національного аграрного університету в Дублянах відбулося урочисте освячення новозбудованого храму Святого Рівноапостольного князя Володимира (45). Фундатор — ректор університету, професор Володимир Снітинський. Організаційні турботи, пов’язані зі зведенням храму, лягли на плечі проректорів Тетяни Мандюк та Івана Корчинського. Кошти на будівництво жертвували викладачі, студенти, працівники університету, громадські організації, окремі меценати.
Проект храму Святого Володимира розробляли: декан факультету будівництва та архітектури Іван Добрянський (керівник проекту), архітектор Андрій Степанюк, конструктор Роман Шмиг. Їм допомагало чимало викладачів і студентів факультету.
Церква композиційно завершує вісь пішохідної алеї гуртожитків, збудована в сучасному стилі з поєднанням елементів українського бароко, хрестоподібна у плані, завершується п’ятьма верхами, стилізованими у вигляді дзвонів. Стіни муровані, потиньковані, вікна з вітражами: нижнього ярусу — прямокутні, верхнього — трохи вищі, завершуються дугами, покриття з метало-черепиці. До входу ведуть широкі сходи. Церква тридільна, з хорами, іконостас металевий, ажурний.

Пам’ятники та парки
Коштом доброчинних внесків громадян м. Дубляни, працівників університету та інших організацій 24 серпня 1994 р., у річницю проголошення Незалежності України, в місті на площі поруч із Дублянською середньою школою було урочисто відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку (46). Над статуєю працювали скульптори Василь та Володимир Одрехівський, архітектори Василь Гризлюк, Ярослав Фамуляк та Володимир Мазепа. На модерному п’єдесталі на фоні символу мудрості та знань — розкритої книги — розташоване бронзове погруддя Великого Тараса. Під погруддям напис: «Діла добрих обновляться. Діла злих згинуть».
4 січня 1999 р. перед колишнім головним навчальним корпусом Академії рільництва також коштом громади встановлено пам’ятний знак, а 5 жовтня 2002 р. освячено монумент видатному діячеві України Степанові Бандері (47) різця скульпторів Ярослава та Володимира Лозів. Архітектурну частину виконали Микола Шпак і Володимир Блюсюк. На потужному червоному монолітному пісковику (який безкоштовно офірував Застійницький кар’єр Теребовлянського району Тернопільської області) встановлена бронзова статуя молодого Степана (на повний зріст). Праву руку він тримає на серці, у лівій руці — книжка, неначе щойно вийшов із навчального корпусу і впевнено крокує до боротьби.
На навчальному корпусі в Дублянах встановлено також барельєфи професорові Євгенові Храпливому (скульптор — Ярослав Лоза, архітектор — Микола Шпак, 2000) та Степанові Бандері (Василь та Володимир Одрехівські, 1993). Завдяки ініціативі ректора університету В. В. Снітинського, за участю професора В. Г. Влоха та за допомоги колективу університету 22 вересня 2010 р. до 100-річчя від дня народження на цьому ж корпусі відкритий барельєф, присвячений завідувачу кафедри рослинництва університету, професору Григорію Степановичу Кияку (скульптор — Орест Яворський).
Найдавніша паркова зона Дублян із фруктовим садом була розташована поруч із будинком колишнього власника господарства і терасами спускалася до озера, що підтверджують плани та схеми XIX ст. Нині ця частина паркових насаджень практично втрачена. Саме тут у 1892 р., ймовірно, з ініціативи професора ботаніки Іґнаци Шишиловіча було організовано дендропарк або ботанічний сад (48) із розсадником, де розводили породи декоративних, плодово-ягідних та інших дерев. Їх необхідно було знати майбутньому фахівцеві сільськогосподарського виробництва.
У 1894 р. дендропарк був розширений. Це невелика площа насаджень навколо старого навчального корпусу та в зоні розташування професорських будинків (теперішня вул. Зелена). Тут ростуть такі цінні породи, як катальпа, біла акація, сосна чорна, магнолія, бук європейський, каштан кінський, форзиція та ін. Незначні насадження були здійснені у післявоєнний період і особливої цінності не мають: тополя біла, клен ясенелистий, ясен пухнастий, робінія, липа тощо.
Новий етап розбудови навчально-наукового та побутового осередку в Дублянах у 60-х роках XX ст. — це упорядкування його території, зокрема озеленення. Новий парк, розташований на горбистому рельєфі, доволі естетично оформлений. Це не лише екологічна, оздоровча зона, а територія парку, що використовується для навчання і господарства інституту. Одночасно парковий масив захищає споруди інституту від поривів вітрів. Красиві та різноманітні за формою дерева, чагарники, квітники впродовж року, змінюючи свої кольори, створюють безперервний калейдоскоп барв і відтінків.

Схема забудови університету, 2009 р.
Серед найцінніших паркових рослин того періоду варто назвати тую західну, ялину колючу, сосну Веймутова. Серед квіткових рослин слід відзначити декоративні: катальпу, липу крупнолистову, форзицію, дейцію, спірею, магнолію, горобину, оцтове дерево та ін. Для використання парку з навчальною метою тут посаджені головні породи регіональних лісів: дуб черешчатий, бук лісовий, ясен звичайний, сосна звичайна, ялина європейська, модрина польська, береза поникла та багато інших. Подекуди вздовж алей трапляються фруктові насадження, переважно яблуні.
Увесь комплекс робіт під час формування парку виконували підрядним способом упродовж кількох років у період освоєння побудованих приміщень та власними зусиллями інституту. Роботи проводили здебільшого студенти під керівництвом агронома-дендролога М. Туркевича — досвідченого і працьовитого лісознавця. Власне, йому вдалося створити новий унікальний парк — зелені легені комплексу.
Опріч штучно створених паркових насаджень, із півдня та сходу від навчальних корпусів і стадіону простягаються природні ліси — урочища Малиняк і Зруб. Ці зони (в минулому) із чарівними ставками та потічками були доповнені декоративними рослинами. На початку XXI ст. проведено повну реконструкцію парків: очищено від сміття, поновлено квітники біля навчальних корпусів, встановлено малі архітектурні форми, прокладено і художньо оснащено нові та реконструйовано старі пішохідні доріжки.
За спостереженнями професора Казимира Мічинського, проведеними у першій половині XX ст., у Дублянах гніздилося понад 200 видів птахів: синиці, дрозди, сойки, сороки, сичі, соловей, вивільга, зозуля, зяблик, шпак, «санітари»-дятли. Численні колонії чорних воронів часто завдають шкоди посівам та врожаям. Із-поміж звірів тут можна помітити білок і зайців-русаків.
У парках університету, в затишних і доглянутих стежках відчувається самовіддана праця багатьох студентів, які з любов’ю й увагою дбають про кожен куточок свого університету.



Логос Україна      << Львівський сільськогосподарський інститут (1947–1990)      [ зміст ]      Аграрний університет >>