НУБіП України — один із провідних закладів освіти, науки і культури в Україні, що має IV рівень акредитації та є закладом дослідницького типу.

Місія університету — створювати, систематизувати, зберігати і поширювати сучасні наукові знання для поліпшення якості життя людей, готувати фахівців європейського і світового рівнів інтелектуального та особистісного розвитку.

Генеза розвитку Національного університету біоресурсів і природокористування України охоплює велику кількість (понад 30) реорганізацій вишу.

Значна частина базового навчального закладу розташована в мальовничій окраїні Києва — Голосієві. Існує багато легенд походження назви. За першою легендою, саме тут обирали князя київського — «голосили за нього». Друга легенда свідчить про закладання лісопарку в XVІІІ ст., «посіяного на голому місці, голосіяного». Третя згадує про розбійника Голуба, який сховав у підземеллі молоду дівчину. Вона часто плакала й голосила, чим лякала людей, які проїжджали поряд. Розбійника схопили і знищили, а підземелля з дівчиною не знайшли, однак її голосіння чули ще довго темними й тихими ночами.

У другій чверті ХVІІ ст. Архімандрит Києво-Печерської Лаври, пізніше — Митрополит Київський і Галицький Петро Могила (представник знаменитої молдавської родини Мовилє), збудував у Голосієві скит Києво-Печерської Лаври. У віддалений скит Петро Могила приїжджав не один раз, щоб молитвою і тишею лікувати та зміцнювати свій дух. Будівель було небагато: дерев’яна церква, будинок для Києво-Печерського архімандрита та декілька келій для монахів. Також був сад і гай, які особисто посадив Петро Могила.

На зламі ХІХ–ХХ ст., у зв’язку зі швидким економічним розвитком Російської імперії, частиною якої була територія України, постала гостра необхідність у високопрофесійних фахівцях, зокрема й сільськогосподарської галузі. Важливою подією для розвитку аграрної освіти та науки стало відкриття в 1898 р. сільськогосподарського відділення в складі Київського політехнічного інституту (КПІ). У заснуванні вищого технічного навчального закладу в Києві брали участь так багато осіб і установ, що й сьогодні важко чітко відповісти на питання, кому, власне, належить ініціатива відкриття КПІ та коли виник сам проект.

Зокрема, протягом декількох років у газеті «Киевлянин» регулярно друкували статті одного з начальників служб управління Південно-Західної залізниці, інженера А. А. Абрагамсона, в яких доводилася необхідність відкриття в Києві вищого технічного навчального закладу. Це питання порушувалося і в міській думі. Одним із перших, хто підтримав ідею організації політехнічного інституту в Києві, був професор хімії Київського університету М. О. Бунге (1842–1914), який очолював Київське відділення Російського технічного товариства. Цю пропозицію підтримали промисловці, цукрозаводчики, банкіри, купці, професори Київського університету Святого Володимира, інтелігенція.

1 жовтня 1896 р. Київ відвідав міністр фінансів Російської імперії статс-секретар С. Ю. Вітте, який наголосив на необхідності відкриття на Півдні держави вищої технічної школи. У вирішенні проблеми про створення політехнічного інституту активну участь брав Д. І. Менделєєв, який став членом комісії з написання його статуту. Місцем розташування обрали Київ, оскільки він був і центром краю з найрозвиненішою цукровою промисловістю, і центром управління залізничною мережею, водними та шосейними шляхами. До того ж у Києві, як університетському місті, легше було знайти тих, хто вчитиме, і тих, хто вчитиметься.

30 січня 1898 р. прозвучало «височайшеє» повеління: «відкрити перші курси політехнічного інституту в Києві з осені поточного року в тимчасовому приміщенні та призначити директором і викладачем цього інституту таємного радника Віктора Кирпичова».

В. Л. Кирпичов — перший директор Київського політехнічного інституту, талановитий вчений, педагог, організатор вищих шкіл, який понад 25 років працював викладачем механіки Петербурзького технологічного інституту.

Він став професором, коли йому було 32 роки. Автор першого в Росії систематизованого курсу «Деталі машин», праці «Опір матеріалів. Вчення про міцність будівель і машин». У Петербурзькому технологічному інституті він керував проектуванням, читав такі дисципліни, як «Графічна статика», «Опір матеріалів», «Деталі машин». Одночасно займався реорганізацією Харківського технологічного інституту, директором якого був з 3 липня 1885 р. до 30 січня 1898 р. Завдяки його наполегливості в Харківському технологічному інституті була відкрита одинадцята кафедра — кафедра сільськогосподарського машинобудування.

Організована при Міністерстві фінансів комісія розробила положення про Київський політехнічний інститут. Цей документ містив 75 статей, що визначали завдання інституту, порядок його фінансування, формування кадрів, права та обов’язки студентів, службовців, структуру управління.

Згідно з опублікованим 8 червня 1898 р. положенням, Київський політехнічний інститут імператора Олександра II вважався вищим навчальним закладом, метою якого визначено надавати студентам технічну освіту. До складу вишу входило чотири відділення: інженерне, механічне, хімічне та сільськогосподарське.

Київський політехнічний інститут став першим у Російській імперії багатопрофільним ВНЗ. Фактично він став поєднанням трьох навчальних закладів, які відповідали технологічному, сільськогосподарському та залізнично-транспортному інститутам. Термін навчання у виші — чотири роки (вісім семестрів).

У червні 1898 р. опубліковано оголошення про прийом заяв до інституту і початок занять з 1 вересня. Вступники повинні були мати атестат (свідоцтво) про закінчення ВНЗ або гімназії Міністерства народної освіти, реального училища з додатковими класами та інших середніх навчальних закладів, навчання в яких Міністерство фінансів визнавало таким, що відповідає вимогам. Усього до інституту за конкурсом було прийнято 360 осіб, зокрема на сільськогосподарське відділення — 88. Станом на 1 січня 1899 р. на відділенні навчалися 87 студентів. Серед них: 55 студентів — православні, 14 — римо-католики, 5 — лютерани, 13 — іудеї, 49 — діти дворян і чиновників, 6 — почесних громадян і купців 1-ї гільдії, 1 — духовного звання, 1 — військового стану, 23 — діти міщан, купців 2-ї гільдії і промисловців, 4 — селяни, 1 — іноземець, 2 — інші.

Таблиця 1
Кількість студентів КПІ
станом на 13 березня 1903 р.

Саме сільськогосподарське відділення КПІ є основою формування сільськогосподарського вищого навчального закладу, який став підґрунтям Української сільськогосподарської академії — Національного аграрного університету — Національного університету біоресурсів і природокористування України (НУБіП України) як флагмана аграрної освіти в Україні, одного з провідних вишів аграрного профілю у світі. Відділення готувало фахівців за такими спеціальностями: «Часткове землеробство», пов’язане з вивченням сільськогосподарських машин і знарядь; «Часткова зоотехнія»; «Сільськогосподарська економіка і статистика»; «Енциклопедія ліпних наук».

Центральний корпус Київського політехнічного інституту, де було розміщено сільськогосподарське відділення

На сільськогосподарському відділенні викладали: богослов’я, фізику, хімію, елементарну механіку, сільськогосподарську метеорологію, геологію, ботаніку, зоологію, геодезію, механіку щодо сільського господарства, будівельне мистецтво стосовно сільського господарства, землеробство, зоотехнію, політичну економію, сільськогосподарську економію і статистику, енциклопедію лісних наук, сільськогосподарську технологію, ветеринарію, садівництво та городництво. Навчання супроводжувалося практичними заняттями в навчально-допоміжних кабінетах та господарствах, таких як маєток «Затишшя», створений у 1902 р. у Козелецькому повіті Чернігівської губернії. Для бажаючих пропонували вивчення іноземних мов, зокрема німецької, французької та англійської.

Для роботи на сільськогосподарському відділенні В. Л. Кирпичов запросив знаних учених, які в різний час працювали у відомих вишах Російської імперії, зокрема й закладах аграрного профілю. Свою роботу на відділенні розпочали Є. П. Вотчал, П. Р. Сльозкін, М. П. Чирвинський, Ю. М. Вагнер, В. В. Колкунов, які, завідуючи кафедрами землеробства, зоотехнії та зоології, активно поєднували педагогічну і наукову діяльність. До інституту запросили відомого спеціаліста в галузі сільськогосподарської техніки К. Г. Шиндлера. Саме ці науковці ініціювали створення в інституті спеціалізованих навчальних кабінетів. Почесним членом КПІ і лектором сільськогосподарського відділення був відомий професор імператорського Московського університету К. А. Тимірязєв.

Першим деканом став магістр сільського господарства, дійсний статський радник, заслужений професор і завідувач кафедри зоотехнії М. П. Чирвинський, здобутки якого увійшли в скарбницю вітчизняної науки. До речі, цей вчений у 1905 р., після відновлення автономії ВНЗ, став першим виборним директором КПІ. У 1908 р. деканом обрали магістра землеробства, ординарного професора, видатного вченого-агронома П. Р. Сльозкіна, який для студентів агрономічного відділення читав курс лекцій із загального землеробства.

Фундаментом для створення сільськогосподарського відділення КПІ стали ботанічна й зоологічна лабораторії, зоологічний музей, лабораторії та кабінети часткового і загального землеробства, часткової та загальної зоотехнії, станція випробування сільськогосподарських машин тощо.

Одну з найбільших у країні ботанічних лабораторій створив проф. Є. П. Вотчал, якого запросили на роботу в КПІ за рекомендацією К. А. Тимірязєва. Маючи багатий досвід роботи у фітофізіологічних лабораторіях Московського університету, Петровської землеробської і лісової академії, Варшавського університету, ґрунтовно ознайомившись з організацією роботи лабораторій, дослідних станцій Відня, Інсбрука, Цюріха, Берна, Гейдельберга, Галле, Берліна, Є. П. Вотчал уже з перших років функціонування лабораторії перетворив її на центр еколого-фізіологічних досліджень.

Природа щедро наділила Є. П. Вотчала талантом педагога. Його лекції відзначалися глибиною, логічністю, дохідливістю, емоційним характером та багатством мови. На сільськогосподарському відділенні вчений читав анатомію та фізіологію рослин. Під час викладання він використовував результати своїх досліджень, які викладені у капітальній монографії «Про рух пасоки (рідини) в рослинах: критичне й експериментальне дослідження» (1897), працях «Про вплив зовнішніх умов на роботу кореня» (1913), «До питання про роль і склад пасоки» (1916) та ін.

Завдяки блискучому таланту, організаторським здібностям та невтомній праці Є. П. Вотчал започаткував школу українських ботаніків-фізіологів. Разом із ним працювали його учні й однодумці, пізніше — визначні вчені: В. Р. Заленський, В. В. Колкунов, М. К. Малюшицький, І. М. Толмачов, О. М. Кекух, М. І. Орловський, О. О. Табанецький, І. Ф. Завгородній, П. Є. Ярошинський та ін. Його син, Борис Євгенович, створив відомі «каплі Вотчала», які завдяки седативним властивостям застосовуються при кардіологічних захворюваннях.

Важливу роль у підготовці спеціалістів сільського господарства відіграли зоологічна лабораторія та зоологічний музей, створені під керівництвом Ю. М. Вагнера, який вивчав досвід роботи Вищої сільськогосподарської школи в Берліні, сільськогосподарського відділення та дослідної станції в Галле, сільгоспакадемії в Штутгарті і власноручно зібрав колекцію на Середземному морі.

Високому рівню вивчення сільськогосподарських машин і знарядь, а також їх дослідному випробуванню надавав увагу проф. К. Г. Шиндлер (син швейцарського громадянина). У студентські роки майбутній учений захопився вивченням сільськогосподарських машин. До 1895 р. він сім місяців вивчав сільськогосподарську техніку в США, керував практичними заняттями студентів у Московському сільськогосподарському інституті, звідки знову був відряджений на півтора року до Німеччини, Франції, Англії та Північної Америки для вивчення зарубіжного досвіду конструювання та використання сільськогосподарської техніки. У Києві він створив одну з перших в Європі станцій випробування сільськогосподарських машин і знарядь на Батиєвій горі. До 1916 р. вона залишалася базою для навчально-практичної та науково-дослідної роботи.

Д. І. Менделєєв

П. Р. Сльозкін

К. Г. Шиндлер

Є. П. Вотчал

М. П. Чирвинський

На сільськогосподарському відділенні КПІ проф. М. П. Чирвинський створив лабораторію загальної зоотехнії та зразкову вівчарню (100 голів курдючних, волоських, цигайських чушок та інших порід). Крім того, діяли лабораторії часткового землеробства (проф. П. Р. Сльозкін), загального землеробства (проф. О. В. Ключаров), часткової зоотехнії (проф. С. О. Іванов), лісовий кабінет, метеорологічна й ентомологічна станції та інші кабінети і служби.

Д. І. Менделєєв у 1903 р. у доповідній записці С. Ю. Вітте зазначив: «Можу сміливо сказати при цьому, що я бачив більшість кращих лабораторій Західної Європи, не кажучи вже про російські лабораторії вищих навчальних закладів, і вважаю, що лабораторії, кабінети й майстерні Київського політехнікуму виділяються з-поміж мною бачених не тільки сучасністю і багатством забезпечення, але й обширністю і досконалістю пристроїв, призначених для студентських вправ, що особливо знаменно».

Державний іспит. Голова комісії Д. І. Менделєєв

Характерно, що провідні вчені сільськогосподарського відділення КПІ вважали: навчальний процес повинен поєднуватися з науковою роботою. Ця теза втілена у судження Є. П. Вотчала: викладати може тільки той, хто сам працює в науці.

Навчальна лабораторія, 1902 р.

Тривалий час (1902–1919) кафедрою часткового землеробства КПІ (насіннєзнавство, вивчення біології і культури сільськогосподарських рослин) завідував П. Р. Сльозкін. Автор надзвичайно популярного в Росії «Сільськогосподарського календаря», який видавали в 1912–1914 рр.

Науково-дослідною і педагогічною роботою лабораторії загального землеробства (механічний обробіток ґрунтів, їх удобрення, ґрунтознавство і луківництво тощо) у 1902–1911 рр. керував О. В. Ключаров. Водночас він читав лекції з ґрунтознавства та лісівництва. У 1912–1920 рр. лабораторію загального землеробства очолював інший відомий учений — В. В. Колкунов. У 1905–1907 рр. він опублікував першу і другу частини фундаментальної праці «До питання про створення посухостійких рас культурних рослин», яка послугувала могутнім поштовхом до створення нового напряму селекції щодо посухостійкості.

У 1898–1915 рр. у КПІ за сумісництвом працював професор Київського університету С. Г. Навашин. У цей час він закінчив низку досліджень процесу запліднення однодольних і дводольних рослин, що зумовило відкриття подвійного запліднення покритонасінних рослин і принесло вченому світову славу. За видатні заслуги С. Г. Навашин був обраний почесним членом 20 академій і наукових товариств світу. На сільськогосподарському відділенні КПІ він читав курси «Морфологія і систематика рослин», «Рослинні паразити», «Експериментальне вчення про спадковість».

Значний внесок у розвиток зоології та фізіології тварин зробив проф. М. Ф. Кащенко, який заснував акліматизаційний розсадник рослин у Києві (1913) і керував ним до кінця свого життя (1935). Разом із проф. В. О. Караваєвим він організував зоологічний музей ВУАН і був його директором (1919–1926).

Зоологічний музей, 1902 р.

У розвитку зоотехнічної науки важлива роль належить дослідженням проф. М. П. Чирвинського, якого заслужено вважають основоположником зоотехнічної науки в Російській імперії. Весь київський період своєї діяльності проф. М. П. Чирвинський присвятив аналізові питань розвитку і росту кістяка тварин під впливом різноманітної годівлі. Він схарактеризував остеогенез у другій половині утробного розвитку і в постфетальному періоді та створив порівняльні таблиці лінійного розвитку, змін позицій і структури кісток. Мета цих досліджень — з’ясувати особливості впливу поживного і недостатнього харчування в молодому віці на ріст кісток черепа, тулуба і кінцівок, на продуктивність тварин. А його головним завданням, за словами вченого, було «оволодіння уміннями керувати розвитком сільськогосподарських тварин на основі знання їх вимог до навколишнього середовища».

Праці М. П. Чирвинського багаторазово перекладали різними мовами, а вибрані твори опубліковано у двох томах. Також він є автором підручника «Загальне тваринництво».

Кошти на утримання штату інституту складали суми, виділені державним казначейством з надходжень від меценатів на потреби інституту та утримання професорських стипендіатів. Джерелом коштів була плата за навчання (100 руб. за рік). Щоправда, завдяки наполегливості Д. І. Менделєєва, який брав участь у комісії з підготовки статуту КПІ, майже чверть студентів звільнялася від плати за навчання повністю або за одне півріччя. Деякі суми становили збори за дипломи і свідоцтва, прибутки від продажу книг, опублікованих вченими інституту. Зарплата директора за рік становила 5000 крб., крім цього, йому надавали квартиру, ординарного професора — 2400 крб. плюс 300 крб. харчових і 200 крб. квартирних. Декани одержували 900 крб. понад професорського окладу. Екстраординарні професори отримували за рік 1600 крб., 200 крб. харчових і 200 крб. квартирних. Щоб уявити реальну вартість цих окладів, варто зазначити, що у той час два робочі воли коштували 200 крб., чоловічий костюм — 8 крб., наручний годинник — 10 крб., пуд цукру-рафінаду — 5 крб., пуд житнього борошна — 90 коп., копа яєць (60 штук) — 90 коп. Підсобні робітники, наприклад, на цукрових заводах М. А. Терещенка, одержували 6 крб. за місяць, а бригадири та старости — 15 крб. Останні отримували також 5 крб. харчових щомісяця.

У 1903–1916 рр. сільськогосподарське відділення КПІ підготувало 639 фахівців. Студенти, які успішно складали випускні іспити і отримували звання вченого агронома, мали право працювати у поміщицьких господарствах, сільськогосподарських товариствах, науково-дослідних станціях, кооперативах, показовій роботі серед хліборобського населення, завідувати фермами, обіймати посади на державній службі, носити встановлений для них знак особливого зразка.

Таблиця 2
Кількість випускників
сільськогосподарського відділення (1903–1916)

Аналіз праць викладачів сільськогосподарського відділення КПІ дає підставу стверджувати, що вони приділяли значну увагу питанню визначення ефективних форм господарювання в аграрному секторі. Також підтримали столипінську аграрну реформу, реалізація якої повинна була забезпечити утвердження приватної власності на землю на хутірській основі. Водночас розробляли рекомендації для вдосконалення форм господарювання в поміщицьких маєтках.

Характерною рисою провідних вчених і педагогів сільськогосподарського відділення КПІ були не тільки високий професіоналізм і прагнення закласти фундамент наукових знань про сільське господарство, а й всебічна гуманітарна підготовка, широта світогляду. Знання іноземних мов було звичним, обізнаність з музикою, літературою, театром, живописом — необхідною. Читання лекцій вважалося справою честі кожного дослідника і педагога найвищого рівня.

У 1915–1917 рр. КПІ, як і багато інших ВНЗ, не функціонував. Навчання у виші відновили в 1918 р.

У період національно-визвольної боротьби були спроби заснувати в Києві Ветеринарний інститут (1918). Осередком для попереднього вивчення цієї справи стало Українське Товариство Ветеринарних Лікарів.

Київ стояв на порозі відкриття нового навчального закладу. У цей же період уряд Української Народної Республіки (доба Директорії) підготував закон «Про Київську сільськогосподарську академію» — державну вищу школу з підпорядкуванням Міністерству земельних справ. Цей закон передбачав створення шести факультетів: агрономічного, лісового, межевого, ветеринарного, інженерного, економічного, які поділялися на відділення. Проте труднощі, спричинені війною, не дали можливості втілити цей задум у життя.

Зі встановленням радянської влади в існуючих та новостворених навчальних і наукових закладах працювали педагоги та вчені старої генерації. Вони прагнули зробити власний внесок у розв’язання проблем відбудови та подальшого розвитку економіки, зокрема й аграрного сектору. Першочергова проблема, яка потребувала якнайшвидшого вирішення, — підготовка сільськогосподарських кадрів, насамперед агрономів, із високим рівнем кваліфікації.

Навесні 1921 р. КПІ знову запрацював і на агрономічному факультеті вже навчалися 194 студенти. По завершенні 1921–1922 н. р. 75 осіб стали його випускниками.

Таблиця 3
Кількість випускників
сільськогосподарського відділення (1917–1923 рр.)

1 вересня 1922 р. агрономічний факультет перейменовано на Київський сільськогосподарський інститут ім. Х. Раковського (КСГІ), який у 1923 р. став самостійним ВНЗ. У 1922 р. до Інституту було зараховано 510 осіб, серед яких робітники, селяни, представники трудової інтелігенції та радянських службовців.

Інститут поступово розширювався, і в 1930 р. до його складу вже входило декілька факультетів та підрозділів: організації сільського господарства (з 1927 р.); лісоінженерний (з 1925 р.); агропедагогічне відділення (з 1924 р.); механізації сільського господарства (з 1929 р., на базі відділу сільськогосподарського машинобудівництва Білоцерківського політехнікуму, переведеного до КСГІ); агрохімії і ґрунтознавства; меліоративно-гідротехнічний (з 1924 р.); культурно-технічний (з 1928 р.); робітничий; землевпорядкування (з 1924 р.); зоотехнічний (з 1923 р.); навчальні господарства та випробувальні станції. До 1929–1930 н. р. на факультетах діяли предметні комісії, які здійснювали навчально-методичну роботу, з 1930 р. їх функції перейшли до кафедр.

У складі КСГІ функціонувало сім кафедр: хліборобства, скотарства, ґрунтознавства, сільськогосподарської економіки, сільськогосподарської епізоотології, сільськогосподарської технології, сільськогосподарської ботаніки. В інституті працювали біологічні групи — фізіології і мікробіології, зоології і ветеринарії.

У 1923–1925 рр. введено нові предмети, зокрема сільськогосподарську кооперацію і колективізацію, землеустрій, земельну політику й законодавство, державні та громадські заходи щодо поліпшення хліборобства, варіаційну статистику.

З 1922 р. у розпорядження КСГІ передано маєток «Хутір Грушки» з дослідним полем у районі «Караваєвих дач». У 1922–1924 рр. КСГІ отримав маєток «Глибока долина» в Переяславському районі на Київщині та Верховенський комбінат з агрошколою у Бердичівській окрузі та Сквирському повіті, де провадилися дослідницька і навчально-практична роботи. З 1926 р. функціонувала Голосіївська агробаза. На початку 1930-х рр. зазначені навчально-виробничі господарства були передані іншим організаціям і реорганізовані, а в КСГІ створено навчально-дослідне господарство, до якого увійшли хутори Руський, Теремки, Червоний трактир. Господарству належало 300 га орних земель. У 1941 р. на Теремках працювали молочно-товарна ферма (100 голів), свиноферма (130 голів), пасіка (100 вуликів), у ставках розводили рибу. Студенти проходили навчальну практику: вирощували зернові культури, займалися садівництвом, городництвом, бджільництвом.

План-проект 1-го навчального корпусу, 1926 р.

У 1923 р. з ініціативи лісничого П. Ф. Круг-Веселовського в Голосієві закладено дендрологічний сад. Того ж року, коли відзначали 25-річчя створення сільськогосподарського відділення, в КСГІ функціонувало п’ять факультетів (організації сільського господарства, лісоінженерний, землевпорядний, інженерно-меліоративний, культурно-технічний), вищі триместрові педагогічні курси та робітфак. В інституті навчалися 1717 студентів.

Є. В. Алексєєв
Декан лісоінженерного факультету

Касяненко Іван Іванович
Перший ректор Київського сільськогосподарського інституту (1922–1923 рр.)

Архітектор
Д. М. Дяченко
Автор проектів перших навчальних корпусів у Голосієві (сучасні 1, 2, 4 корпуси), 1926–1929 рр.

У 1928 р. в інституті відбувся перший випуск за радянської доби — 375 випускників. У 1929 р. у КСГІ створено факультет механізації сільського господарства, а в 1932 р. — факультет електрифікації сільського господарства, засновником якого став проф. С. І. Іноземцев.

У 1920-х рр. уряд України приділяв значну увагу створенню матеріально-технічної бази для функціонування вишів сільськогосподарського профілю. Навесні 1926 р. почалося зведення в Голосієві приміщень для сільськогосподарського інституту. Автором проекту став архітектор Д. М. Дяченко, який створив їх у стилі неперевершеного українського бароко. Саме в інститутському комплексі талант зодчого виявився в тонкому розумінні національного колориту суто української архітектури, дбайливому ставленні до природного оточення, рельєфу мальовничої місцевості. Нині будівлі є архітектурними пам’ятками України.

Після завершення будівництва основних об’єктів навчального, побутового і культурного призначення голосіївські виші мали у своєму розпорядженні просторі корпуси. Водночас були спроруджені студентські гуртожитки та багатоквартирні житлові будинки для професорсько-викладацького складу.

У 1920-ті рр. Київ став центром деревообробної промисловості Радянської України. Завдяки зусиллям Є. В. Алексєєва, який у цей час працював у Київському губвиконкомі, у 1923 р. при КСГІ вдалося відкрити лісове відділення (з 1924 р. — лісовий факультет, з 1925 р. — лісоінженерний). Проф. Є. В. Алексєєв був призначений на посаду декана. На факультеті готували лісоінженерів, інженерів-технологів лісохімічної та целюлозної промисловості, інженерів-лісоводів з експлуатації та транспорту лісу.

У вересні 1930 р., згідно з рішенням уряду України, відбулося об’єднання лісового факультету ХСГІ та лісоінженерного факультету КСГІ. На їх основі створено Українсько-Київський лісотехнічний інститут.

Проект лісового факультету КСГІ, 1926 р.

До його складу входили такі факультети: лісоінженерний з лісовим, лісоексплуатаційним, лісоекономічним відділеннями; лісотехнологічний з відділеннями механічної обробки деревини, лісохімічним, механізації і транспорту лісової промисловості. Також при ньому відкрили лісомеліоративний факультет, який у 1936 р. трансформувався в Київський лісогосподарський інститут (КЛГІ) з одним лісогосподарським факультетом, в якому навчалися приблизно 650 студентів, працювали 85 викладачів, серед яких 12 професорів (вісім — доктори наук) та 19 доцентів.

Навчальний корпус № 2, 1931 р.

Схема розвитку сільськогосподарської освіти й науки в Україні, 1926–1935 рр.

1920 р. при КПІ відкрито ветеринарний факультет. У 1921 р., завдяки наполегливості старшого ветеринарного лікаря Київського губземвідділу А. К. Скороходька та начальника ветеринарного управління Київського військового округу В. І. Стелецького, ветеринарний факультет реорганізовано в Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут (КВЗІ) з двома факультетами — ветеринарним та зоотехнічним.

У 1930 р. від КВЗІ відокремився Київський ветеринарний інститут.

На жаль, у 1930 р. голосіївські інститути розділено на низку галузевих дрібних інститутів. Це відбулося тому, що у вищому державному та партійному керівництві взяли гору прихильники гасла «Хай живе вузька спеціалізація», і в 1930–1934 рр. КГСІ не функціонував.

Дослідна лабораторія кафедри біології сільськогосподарських та лісових рослин КСГІ, створена академіком Є. П. Вотчалом, 1925 р.

Восени 1930 р. на базі факультетів КСГІ та КВЗІ працювали такі самостійні інститути:

– Агроінженерний інститут цукрової промисловості (1930–1931), який надалі був приєднаний як факультет до Білоцерківського сільськогосподарського інституту;

– Агрохімічний інститут (1931–1934);

– Агроекономічний інститут (1930–1934);

– Агропедагогічний інститут (1930–1932), який згодом увійшов до складу Київського педагогічного інсти-

туту;

– Ветеринарний інститут (з 1957 р. — у складі університету);

– Інженерно-меліоративний інститут, створений на базі виокремлених із КСГІ інженерно-меліоративного та культурно-технічного факультетів. У 1930 р. до інституту було приєднано інженерно-меліоративний факультет Харківського СГІ, а в 1933 р. — Одеський інженерно-меліоративний інститут. У 1934 р. згаданий заклад перейменовано на Київський гідромеліоративний інститут, а в 1959 р. його переведено до Рівного та перейменовано на Український інститут інженерів водного господарства;

– Зоотехнічний інститут (1930–1934), приєднаний як факультет до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту;

– Інженерно-економічний сільськогосподарський інститут (1930–1934);

– Лісотехнічний інститут (з 1954 р. — у складі університету);

– Інститут механізації та електрифікації сільського господарства. У 1932 р. відкрито аспірантуру. Функціонував науково-дослідний відділ, який виконував замовлення для промисловості і сільськогосподарського будівництва.

Наприкінці 1934 р. директор Київського агрохімічного інституту І. С. Миронівський домігся повернення назви «Київський сільськогосподарський інститут» та обґрунтував доцільність об’єднання голосіївських інститутів в єдину структуру. За це був виключений з партії, звільнений з посади та у 1937 р. репресований, а 9 квітня 1938 р. страчений і похований у братській могилі в Биківні. Реабілітований у 1965 р. І тільки у другій половині 1935 р. частина голосіївських інститутів була приєднана до КСГІ.

Навчальний корпус № 1, 1957 р.

У  1939–1940 рр. зведено навчальний корпус для факультету механізації сільського господарства, де розмістилися 11 спеціальних лабораторій та механічна майстерня (нині — навчальний корпус № 5).

У 1940 р. КГСІ налічував 1250 студентів, які навчалися на чотирьох факультетах — агрономічному, агрохімії та ґрунтознавства, механізації сільського господарства, електрифікації сільського господарства та заочному відділенні.

22 червня 1941 р… День, коли на території нашої держави завирувало полум’я Другої світової війни. З перших її днів Україна стала ареною бойових дій. Удару зазнала й столиця Радянської України — Київ. Голосіївський ліс, де були розташовані сільськогосподарський, ветеринарний, лісотехнічний виші, став свідком жорстоких боїв радянських військ та ополченців із ворогом.

     
23 червня виходять накази про загальну мобілізацію. У перші дні війни до лав Червоної Армії вступило понад 1000 студентів і співробітників голосіївських вузів, понад 200 викладачів і студентів — до народного ополчення. Понад 400 юнаків та дівчат увійшли до загонів захисту важливих об’єктів Голосієва

     


Загальний вигляд університету, 30-ті роки ХХ ст.

  

Великий внесок у оборону столиці, боротьбу з фашизмом зробили студенти, викладачі та співробітники університету. Від початку війни до лав Червоної армії вступили понад 1000 осіб, більше ніж 400 увійшли до загонів захисту важливих об’єктів Голосієва, мобілізовані на роботи зі спорудження укріпрайонів навколо Києва. Розпочалася велика і напружена робота з організації оборонних заходів. Професорсько-викладацький колектив, співробітників, студентську молодь вишів мобілізовували на цілодобове чергування в гуртожитки та навчальні корпуси, в загони протиповітряної оборони. Рили окопи, допомагали населенню при нальотах ворожої авіації.

  
Руїни навчальних корпусів № 1 і № 3. У корпусі ветеринарного інституту (нині навчальний корпус № 3) у червні-серпні 1941 р. розташовувався штаб винищувального батальйону ополченців, у підвалі навчального корпусу № 1 — полковий медичний пункт


Репродукція з роботи Г. Фальковського «Бої в Голосієві»

У перших числах липня, за директивою штабу оборони Києва, був сформований винищувальний загін. У корпусі ветеринарного інституту (нині — навчальний корпус № 3) розташовувався штаб винищувального батальйону.

Пам’ятник загиблим студентам

У Голосіївському лісі, на території університету, пролягала третя лінія оборони столиці, точилися запеклі бої.

Навіки двадцятирічним залишився студент лісогосподарського інституту Я. Близнюк, який ціною власного життя врятував своїх друзів та допоміг їм утримати бойові позиції. Хлопець обв’язав себе гранатами та кинувся під гусениці бронемашини. Під час виконання бойового завдання, підтримуючи під безперервним вогнем ворога зв’язок підрозділів ополчення, загинув студент ІІІ курсу факультету механізації Б. Веремецький. Високою урядовою нагородою відзначено студента сільськогосподарського інституту факультету механізації В. Давидова. Очолюючи роту ополченців, він, важко поранений, до останнього залишався на вогневих позиціях. Під час запеклих боїв на голосіївських висотах був поранений студент Клещов, який з 12 бійцями знищив гранатами мінометну батарею ворога. Дістав поранення і студент факультету електрифікації О. Томан. Безстрашно захищав голосіївські рубежі студент ветеринарного інституту Г. Пасменко (загинув у лютому 1945 р. в Угорщині). Студент ІІІ курсу лісогосподарського інституту Л. Богуш (загинув у 1941 р. на Полтавщині), використовуючи свій досвід у боях у фінській кампанії 1939 р., навчав застосовувати пляшки із запалювальною рідиною проти ворожих танків.

5 серпня 1941 р. під час виконання бойового завдання героїчно загинув третьокурсник факультету агрохімії і ґрунтознавства, староста групи, голова студентського профкому сільськогосподарського інституту Микола Скиба. Він був бійцем-розвідником штурмового загону. Разом із другокурсником факультету механізації Миколою Громовим вони пішли у розвідку, з якої Микола Скиба вже не повернувся. За його образом створено центральну фігуру меморіалу пам’яті в університетському містечку — бронзову скульптуру студента-захисника, який в одній руці тримає гвинтівку, а іншою притискає до грудей колосся пшениці.

Микола Скиба, студент 3-го курсу факультету агрохімії і ґрунтознавства — прообраз постаті пам’ятника

Під час оборони Києва, яка тривала з 11 липня до 19 вересня 1941 р., спільно з бійцями Південно-Західного фронту брали участь приблизно 200 студентів, випускників, викладачів та співробітників голосіївських вищих навчальних закладів. Не випадково сьогодні головна магістраль студентського містечка має назву Героїв Оборони. Прізвищами захисників Голосієва названо низку вулиць: Потєхіна (С. К. Потєхін — полковник, командир 147-ї стрілецької дивізії), Родімцева (О. І. Родімцев — полковник, командир 5-ї повітряно-десантної бригади), Затєвахіна (І. І. Затєвахін — полковник, командир 212-ї повітряно-десантної бригади).

Багато студентів та викладачів брали участь в боях під Москвою, Ленінградом, Сталінградом, на Курській дузі, під час визволення України, Білорусі, Прибалтики, Румунії, Угорщини, Чехословаччини, при штурмі Берліна.

У тилу, не шкодуючи сил, продовжували роботу евакуйовані: до Казахського сільськогосподарського інституту переїхав Київський сільськогосподарський інститут; до м. Воронежа, а пізніше — до м. Совєтська Кіровської області — Київський лісогосподарський інститут; до Свердловського сільськогосподарського інституту — Київський ветеринарний інститут. В архіві Казахського національного аграрного університету зберігаються матеріали про КСГІ в евакуації: заяви про зарахування на відповідні посади кафедр викладачів КСГІ та накази про зарахування контингенту студентів КСГІ до КазСГІ.

У квітні 1944 р. КСГІ і КЛГІ відновили свою роботу в м. Києві.

Ветерани Великої вітчизняної війни та праці напередодні 20-річчя Дня Перемоги, 1965 р.

До початку 1945–1946 н. р. знову почали функціонувати чотири факультети, які були раніше, а також створено п’ятий факультет — плодоовочевий (1945). Налагодилася робота 33 кафедр, 64 лабораторій і кабінетів та навчально-дослідного господарства. Збільшилася кількість абітурієнтів, що мали стаж практичної роботи та були демобілізовані з армії. На той час в інституті навчалися 1200 студентів, зокрема 272 учасники бойових дій.

Береже Голосіїв пам’ять про мужність та героїзм своїх захисників. 6 травня 1965 р. з нагоди 20-річчя Великої Перемоги силами колективу сільськогосподарської академії було споруджено пам’ятник на братській могилі воїнів Червоної армії та народних ополченців, які полягли в боях під час оборони Києва у 1941 р.

6 листопада 1979 р. на місці братської могили було зведено меморіальний комплекс. Прізвища захисників Голосієва занесено на стелу меморіального комплексу.

Центральна фігура меморіалу — бронзова скульптура студента. Здається, на мить він зупинився, щоб ще раз, можливо, востаннє, подивитися на рідний інститут. У відкритті меморіалу брав участь двічі Герой Радянського Союзу, легендарний ватажок партизанів, генерал Олексій Федоров.

Героїзм багатьох студентів та викладачів на фронтах війни відзначений урядовими нагородами. Семеро осіб (один посмертно) мають найвище звання Героя Радянського Союзу, двоє — повні кавалери ордена Слави.

У повоєнні роки в голосіївських ВНЗ працювали понад 300 учасників бойових дій, які зробили неоцінений внесок в організацію навчальної, наукової та виховної роботи, відбудову інститутів. Сьогодні їх, на жаль, залишаються одиниці.

Рябошапка Микола у 1951 р. закінчив Київський лісогосподарський інститут

Гнатенко Марина у 1951 р. закінчила агрономічний факультет

Демченко Марія у 1945 р. закінчила агрономічний факультет

Т. С. Долгополов
Ректор у
1938–1941 рр.,
1944–1954 рр.

Видатною подією в житті голосіївських вишів було відзначення восени 1948 р. піввікового ювілею Київського сільськогосподарського інституту. За 50 років (1898–1948) ВНЗ підготував понад 4 тис. спеціалістів, зокрема приблизно 300 докторів і кандидатів наук.

Важливим періодом у розвитку української аграрної науки та сільськогосподарської освіти стали 50–80-ті рр. XX ст. Як засвідчують офіційні документи, ще в 1926 р. Народний комісаріат освіти УРСР планував розгорнути КСГІ у Всеукраїнську сільськогосподарську академію, або, як її тоді називали, «Українську Тимірязєвку». Але суб’єктивні причини і колективізація тоді завадили її створенню. І тільки в 1954 р. Київський сільськогосподарський інститут об’єднали з Київським лісогосподарським інститутом в один навчальний заклад — Українську сільськогосподарську академію (одним з ініціаторів її створення був В. Ф. Пересипкін), яка відіграла велику роль у подальшій організації сільськогосподарської та лісогосподарської освіти і науки в Україні.

Першим ректором академії став проф. П. Д. Пшеничний (1954–1957) — відомий учений у галузі годівлі сільськогосподарських тварин і технології кормів.

У 1950-х рр. УСГА була не тільки одним із головних центрів підготовки кадрів сільського господарства України, а й центром його наукового забезпечення. З ініціативи провідних учених цього навчального закладу Рада Міністрів УРСР у 1956 р. ухвалила постанову про створення Української академії сільськогосподарських наук (УАСГН). Її першим президентом став акад. П. А. Власюк. УСГА увійшла до її структури як навчальна частина, а керівниками були віце-президенти УАСГН, професори В. С. Крамаров (1957–1959) і С. І. Лебедєв (1959–1962). Навчальна частина УАСГН підпорядковувалася Президії академії, а, власне, академія перебувала у підпорядкуванні Міністерства сільського господарства УРСР.

     

У 1954–1962 рр. в академії діяли такі факультети:

– агрономічного;

– агрохімії і ґрунтознавства;

– лісогосподарський;

– лісомеліоративний;

– лісоінженерний;

– механізації сільського господарства;

– механізації лісового господарства;

– механічної технології деревини;

– економіки і організації сільського господарства;

– електрифікації сільського господарства.

У 1957 р. до складу УСГА увійшов Київський ветеринарний інститут, на базі якого утворено два факультети — ветеринарний та зоотехнічний.

Всі факультети готували фахівців і на заочному відділенні. Кількість студентів станом на 1 січня 1960 р. становила приблизно 3 тис. осіб стаціонарної форми навчання та майже 6 тис. — заочної форми навчання. Загальна кількість студентів, які закінчили факультети та інститути до 1917 р., становила 1527 осіб, у 1917–1962 рр. — 18 530 осіб, а студентів-заочників у 1932–1962 рр. було 1731.

В. Ф. Пересипкін
в.о. ректора у 1954 р., 1962–1968 рр.

С. І. Лебедєв
ректор у 1959–1962 рр.

П. А. Власюк
президент УАСГН у 1957–1962 рр.

В. С. Крамаров
ректор у 1957–1959 рр.

П. Д. Пшеничний ректор у 1954–1957 рр.

Протягом короткого часу існування УАСГН професорсько-викладацький колектив навчальної частини провів значну роботу щодо вдосконалення форм і методів підготовки спеціалістів для сільського господарства і досліджень актуальних проблем господарювання в аграрному секторі України. Результати досліджень апробували в господарствах навчальної частини: Митницькій навчально-дослідній агрономічній станції, Боярському, Ворзельському, Голосіївському дослідних господарствах. На 60 кафедрах працювали 450 наукових працівників, з яких п’ять академіків і членів-кореспондентів, 50 професорів і докторів наук, 225 доцентів і кандидатів наук, 25 старших і молодших наукових співробітників.

Підготовка наукових кадрів у академії здійснювалася в аспірантурі. Загальна кількість аспірантів у 1964 р. складала 318 осіб.

До послуг студентів та навчально-наукових працівників функціонувала фундаментальна бібліотека, яка станом на 1 січня 1961 р. нараховувала понад 400 тис. видань.

Головний корпус Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту (нині будинок Міністерства надзвичайних ситуацій). КВЗІ починає свою роботу як ветеринарний факультет Київського політехнічного інституту (1920 р.). У 1921 р. факультет реорганізовано у самостійний КВЗІ. У 1930 р. із КВЗІ виокремився Київський ветеринарний інститут, який у 1957 р. було приєднано до складу УСГА

Наукові розробки активно впроваджувалися в практику сільськогосподарського виробництва. Кафедра ґрунтознавства навчальної частини УАСГН, очолювана професором М. М. Годліним, на підставі дослідження ґрунтів у 540 колгоспах і радгоспах Тернопільської, Хмельницької, Черкаської і Херсонської областей склала ґрунтові плани, картограми, нариси, в яких подавала характеристики ґрунтово-кліматичних умов господарств. Напрацювання були передані відповідним господарствам. Співробітники кафедри рослинництва під керівництвом проф. М. Г. Городнього розробили і впровадили в районах Південного Полісся УРСР кращий (вузькорядний) спосіб сівби ярової пшениці, що значно підвищило її зернові якості.

Вольовим рішенням «верхів» через послідовне відстоювання Президією УАСГН стратегії розвитку сільського господарства в Україні, яка не збігалася з офіційною, Українську академію сільськогосподарських наук було ліквідовано, а науково-дослідні інститути перепідпорядковано Всесоюзній академії сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ) та МСГ УРСР

Колектив науковців кафедри агрохімії на чолі з акад. П. А. Власюком дослідив спосіб нейтралізації кислих форм добрив і застосування їх на кислих ґрунтах, підготував рекомендації з питань передпосівного обробітку насіння сільськогосподарських культур солями мікроелементів, що сприяло збільшенню врожайності на 8–15 ц з га.

Одночасно теорію і практику зоотехнічної науки збагатив колектив кафедри розведення сільськогосподарських тварин (завідувач — проф. М. А. Кравченко), який розробляв теоретичні та методичні основи племінної справи, досліджував сименталізовану худобу України і методи підвищення її продуктивності, вивчав закономірності індивідуального розвитку тварин.

У 1950–1960-х рр. у навчальній частині УАСГН завідувачем кафедри технології металів працював прекрасний педагог і вчений М. П. Браун, дослідження якого присвячені проблемам легування і термічної обробки сталей та сплавів, створенню комплексних легованих сталей, розпрацюванню теорії і методів фактографічного аналізу.

Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут, 1931 р. (нині — корпус № 3)


Клініка Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту, 1930 р. (нині — корпус № 6 на вул. Васильківській)

Наукову школу органічної та біологічної хімії очолював акад. УРСР М. Ф. Гулий. Вона завоювала світове визнання працями щодо ролі трикарбоно-оксидаційного циклу в оксидаційному розщеплені жирів, білків і вуглеводів та в механізмах, що забезпечують їх взаємозв’язок, синтез і взаємоперетворення.

У період існування навчальної частини УАСГН посилилася увага до розвитку економічної науки в галузі сільського і лісового господарства. Теоретично-практичне значення для вирішення проблем щодо форм господарювання у сільському господарстві мали праці академіка І. Н. Романенка.

Варто зазначити, що цей нетривалий у часі період функціонування нашого вишу в одній структурі з Академією сільськогосподарських наук був одним із найпродуктивніших, оскільки була реальна можливість інтеграції освітянської та наукової діяльності, що дало змогу навчальному закладу завоювати славу одного з найкращих вищих навчальних закладів колишнього Радянського Союзу. То був прообраз потужних навчально-наукових університетських центрів високорозвинених країн Заходу.

Характерно, що Президія УАСГН послідовно відстоювала стратегію розвитку сільського господарства в Україні, яка не завжди збігалася з офіційною. Це і стало приводом ліквідації Української академії сільськогосподарських наук. Її навчальній частині повернули попередню назву — Українська ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарська академія (УСГА). Під відновленою назвою вищий навчальний заклад аграрного профілю в Україні діяв 30 років.

А. М. Жадан ректор у 1979–1984 рр.

Г. О. Богданов ректор у 1976–1979 рр.

В. В. Юрчишин ректор у 1968–1976 рр.

У складі академії продовжували працювати давніші та створювалися нові факультети. Зокрема, педагогічний факультет став центром педагогічної освіти для викладачів аграрних технікумів не тільки України, а й інших республік колишнього Радянського Союзу. Фахівці забезпечували викладання спеціальних дисциплін (педагогіка і психологія) слухачам, які мали базову вищу освіту аграрного профілю.

Також було відкрито нові спеціальності та спеціалізації, розпочато підготовку спеціалістів для зарубіжних країн, збудовано комплекс навчальних корпусів факультетів механізації сільського господарства та економічного, розпочато будівництво факультету ветеринарної медицини, організовано агрономічну дослідну станцію (с. Митниця), дослідну станцію м’ясного скотарства (с. Ворзель) та навчально-дослідне господарство (с. Велика Снітинка).

Навчальний корпус № 8, 1965 р.

Навчальний корпус № 9, 1965 р.

Навчальний корпус № 11, 1980 р.

Навчальний корпус № 10, 1983 р.

Навчальний корпус № 12, 1987 р.

У період з 1962 до 1984 р. багато вчених вишу були удостоєні високих урядових нагород.

Найвищим визнанням заслуг ученого в усі часи вважалося обрання його до складу академії наук. В УСГА академіками Академії наук УРСР були: А. О. Василенко, П. А. Власюк, М. Ф. Гулий, О. І. Душечкін; членами-кореспондентами: П. М. Василенко, Т. Т. Демиденко, С. М. Кожевников, Є. М. Кондратюк, В. О. Поварніцин, В. І. Юрчук.

Академіками ВАСГНІЛ обрані: Г. О. Богданов, П. М. Василенко, П. А. Власюк, І. І. Мартиненко, Л. В. Погорілий; членами-кореспондентами: Л. М. Клецький, В. С. Крамаров, М. В. Кузьменко, В. П. Онуфрієв, В. Ф. Пересипкін, І. Н. Романенко, В. В. Юрчишин.

Д. О. Мельничук ректор у 1984–2014 рр.

Велику роботу ВНЗ виконав щодо організації свого філіалу спочатку в м. Вінниці (1982 р.), а потім (на його базі) — і самостійного сільськогосподарського інституту (1991), виступив головним куратором створення сільськогосподарського інституту у м. Тюмені (Російська Федерація).

Варто зазначити, що 1960–1980 рр. увійшли в історію навчального закладу як період розширення міжнародних зв’язків. У ці роки навчалися і закінчили академію понад дві тисячі іноземців, вихідців з більше ніж 100 країн Азії, Європи, Африки, Індокитаю, Південної та Центральної Америки, арабських країн Близького Сходу. Студентів невеликими підгрупами направляли практично на всі факультети академії. Першим іноземним випускником у 1953 р. був Даміан Левіу, громадянин Румунії, який згодом став професором Бухарестського університету.

Колишні студенти університету працюють директорами сільськогосподарських підприємств, керівниками відділів науково-дослідних інститутів, старшими науковими співробітниками, начальниками відділів міністерств та відомств. Багато випускників не тільки посідають високе службове становище, але й беруть активну участь у суспільному житті своїх країн. Так, Рудольф Вакулик, випускник факультету агрохімії та ґрунтознавства (1955), — декан агрономічного факультету Сільськогосподарського університету в м. Брно (Чехія), Генріх Ліпінський, випускник агрономічного факультету (1955), — професор Варшавського сільськогосподарського університету, Ричард Дзялюк, випускник лісогосподарського факультету (1959), — міністр лісового господарства ПНР, Бава Авумбіла, випускник факультету механізації (1966), — міністр сільського господарства Гани; Роберт Вуд, випускник факультету механізації (1966), — був віце-президентом Товариства дружби СРСР-Гана.

Університет став одним із фундаторів розбудови вищої сільськогосподарської освіти у Камбоджі, де створив сільськогосподарський інститут у м. Пномпень (1985 р.). Чимало викладачів вишу в різні роки працювали в навчальних закладах Гвінеї, Ефіопії, Монголії, Алжиру, Камбоджі, Малі, Куби та ін.

Навчальний корпус № 1, сучасний вигляд


Навчальний корпус № 2, сучасний вигляд

З 1984 р. до 2014 р. університет очолював академік Національної академії наук України і Національної академії аграрних наук, д-р. біол. наук, проф., Герой України Д. О. Мельничук.

У той час в УСГА функціонувало дев’ять факультетів, у структурі яких діяли 80 кафедр. Підготовку фахівців здійснювали за 12 спеціальностями. Навчальний процес та наукові дослідження забезпечували 986 викладачів, зокрема 89 професорів і докторів наук та майже 515 доцентів і кандидатів наук. Академію вважали одним із найкращих вищих сільськогосподарських навчальних закладів у СРСР та Європі.

У лабораторії фізіології рослин


Заняття у лабораторії з хімії

Українська сільськогосподарська академія як вищий навчальний сільськогосподарський заклад була безпосередньо підпорядкована Міністерству сільського господарства СРСР. У 1990 р. у складі академії функціонувало 11 факультетів, у структурі яких діяли приблизно 80 кафедр. Тут готували фахівців для потреб сільського та лісового господарства за 13 спеціальностями. У виші навчалися 12 тис. студентів і 200 аспірантів, зокрема представники 32 зарубіжних країн, які мали можливість захищати кандидатські та докторські дисертації у дев’яти спеціалізованих вчених радах за 17 спеціальностями.

До структури управління академії входили також Вінницький філіал, три науково-дослідні станції (агрономічна, м’ясного скотарства, лісового господарства), навчальне господарство, навчально-виробничий комбінат, видавництво навчальної та наукової літератури, ботанічний сад та обчислювальний центр. Серед 108 подібних вишів Союзу він постійно посідав за рейтингом 12-те місце. У 1989 р. академія вийшла переможцем у соціалістичному змаганні серед 108 ВНЗ аграрного профілю СРСР.

Важливими робочими органами управління в академії були вчена рада і ректорат, що формувалися із проректорів, деканів, керівників інших важливих структурних підрозділів академії та працівників громадських організацій, які ухвалювали рішення щодо стратегії розвитку і оперативного управління вищим навчальним закладом.

Проректорів академії призначав ректор за погодженням з парткомом і Вченою радою. Вони разом зі своїми службами організовували роботу за відповідними напрямами діяльності (навчальна, наукова, підвищення кваліфікації, міжнародна, господарська тощо).

Головною організаційною структурою в академії був факультет, який забезпечував основні види робіт: навчальну, наукову, науково-методичну, виховну та організаційну. Декана обирали члени ради факультетів академії на п’ять років. Він підпорядковувався безпосередньо ректору академії, а функціонально за видами робіт — певним проректорам, і відповідав за стан справ на факультеті за всіма напрямами діяльності.

До складу факультету зазвичай входило від трьох до десяти кафедр. Вони забезпечували проведення всіх видів занять (лекції, лабораторно-практичні та семінарські заняття, практика) за окремими дисциплінами, координували самостійну роботу студентів відповідно до навчальних планів, які формував деканат, наукову роботу співробітників та студентів тощо. Завідувача кафедри обирали за конкурсом на п’ять років.

Навчальний корпус № 3, сучасний вигляд

Академія не могла самостійно ухвалювати рішення щодо створення чи ліквідації будь-якого структурного підрозділу, зокрема факультету, кафедри, наукової лабораторії. Спеціалізації запроваджували також лише згідно з рішенням Міністерства сільського господарства СРСР і забезпечували здебільшого в системі післядипломної освіти. Навчальні плани та програми підготовки фахівців розробляли методичні комісії Міністерства сільського господарства СРСР, і академія, як і будь-який інший вищий навчальний заклад у цій структурі, не мала права їх змінювати. Підготовка бакалаврів і магістрів не практикувалася, співпраця з університетами країн Заходу також не здійснювалася. Лише наприкінці 80-х — початку 90-х років, у зв’язку з перебудовою, відкрилися нові можливості налагоджувати контакти з установами західноєвропейських країн, Сполучених Штатів Америки, Канади та ін. Уперше такий обмін групою студентів та викладачів кількістю 49 осіб було здійснено між університетом та Кемпенською вищою сільськогосподарською школою в м. Геель (Бельгія).

Актова зала відбудованого навчального корпусу № 3 —
місце проведення зустрічей і мистецьких заходів

Конференція трудового колективу університету в синій залі навчального корпусу № 3

Сучасний політичний курс України щодо входження у світову співдружність та орієнтація на ринкову економіку зумовили низку суттєвих структурних змін, статусу вишу, перегляду навчальних планів і програм з усіх спеціальностей, запровадження нових дисциплін, організацію нових факультетів, кафедр тощо.

До пріоритетів діяльності навчального закладу належали:

– адаптація системи радянської аграрної освіти до змісту і форм її найкращих міжнародних зразків, зокрема: створення української системи вищої аграрної освіти; освоєння азів ринкової економіки; екологізація природокористування; запровадження в практику діяльності університету закону України про державну мову; покращення матеріально-технічної і соціально-побутової баз університету (з 1984 р.);

– розвиток дослідницької сфери діяльності університету та її інтеграція з освітянською діяльністю; правове забезпечення АПК і природокористування; біотехнології в АПК; освоєння сучасного інформаційного забезпечення АПК (з 1995 р.);

– розвиток інноваційної діяльності університету як засобу прискорення і підвищення результативності впровадження досягнень навчальної і науково-технічної діяльності людства у виробничу сферу природокористування України; розвиток сучасних галузевих інформаційних і телекомунікаційних технологій в АПК і природокористуванні; лісорозведення; якість води і біоресурсів; альтернативна енергетика; соціальний розвиток сільських територій; природокористування за умов кліматичних, техногенних, біологічних і економічних криз; охорона, якість і відродження родючості ґрунтів; запровадження принципів гуманізації суспільства на міжнародному рівні — основа благополуччя людства (з 2000 р. і на майбутнє).

На порядку денному постали проблеми екологічного та правового навчання майбутніх фахівців аграрного сектору; необхідність переглянути більшість підручників, навчальних програм щодо питань адаптації вітчизняних технологій до євростандартів тощо. На перший план вийшли проблеми якості та безпеки сільськогосподарської і харчової продукції (зокрема й генномодифікованої), біотехнологій, відновлюваної енергії з біомаси. Все це потребувало уваги, аналізу міжнародного досвіду та комплексності у їх вирішенні.

Навчальний корпус № 4, сучасний вигляд

Використання передового досвіду високорозвинених країн світу у сфері вищої освіти, активна співпраця з провідними університетами наук про життя, науковими установами світу, участь у реформуванні системи вищої освіти України в межах Болонського процесу, тісна інтеграція з науково-дослідними інститутами та іншими установами Національної академії наук України зумовили якісні зміни у структурі та функціонуванні Української сільськогосподарської академії.

Відбулося перейменування та підвищення статусу вишу. У 1992 р. керівництво держави підтримало ініціативи Української сільськогосподарської академії як базового вищого навчального закладу щодо реформування системи сільськогосподарської освіти і надання статусу Українського державного аграрного університету. Згідно з постановою Верховної Ради України, в 1994 р. університет набув статусу національного. З того часу він називався Національним аграрним університетом (НАУ), а з 1995 до 2014 р. перебував у функціональному управлінні Кабінету Міністрів України. З огляду на прийняття нового Закону «Про вищу освіту», в 2014 р. університет підпорядковано Міністерству освіти і науки України.

У 1996 р. до складу НАУ передано Ніжинський та Бережанський агротехнічні коледжі, Ірпінський економічний технікум, Боярський, Немішаєвський та Заліщицький сільськогосподарські технікуми зі збереженням за ними права юридичної особи. У 1999 р. Ірпінському та Немішаєвському технікумам за результатами акредитації було надано статус коледжів, а в 2000 р. Ніжинському і Бережанському коледжам — статус інститутів.

У 1998 р. НАУ відзначив свій столітній ювілей. З нагоди святкування було проведено важливу міжнародну конференцію «Глобалізація вищої аграрної освіти і науки: стан і перспективи розвитку на рубежі ХХІ ст.». На конференцію з’їхалися представники 50 університетів з 25 країн, щоб обговорити подальшу долю аграрної освіти й науки, прискорити їх кооперацію, інтеграцію, глобалізацію в умовах ринкової економіки, нестабільності та криз. На вшанування історичного ювілею університету прибули Президент України Леонід Кучма, Голова Верховної Ради України Олександр Ткаченко, віце-прем’єр-міністри і міністри Кабінету Міністрів України, Президент УААН Михайло Зубець; керівні представники: ЮНЕСКО — П’єр Лессер, Світового банку — Кевін Клівер та ін.

Напередодні Кабінет Міністрів України передав Інститут післядипломної освіти керівників і спеціалістів агропромислового комплексу (як структурний підрозділ із правом юридичної особи) зі сфери управління Міністерства аграрної політики до складу НАУ.

Серпневе засідання вченої ради університету в новій аудиторії навчального корпусу № 1, 2015 р.

За дорученням Президента України в структурі університету створено Українську лабораторію якості і безпеки продукції агропромислового комплексу як науково-виробничий структурний підрозділ.

У 2001 р. в університеті створено перший в Україні факультет якості і безпеки продукції АПК, з 2010 р. — факультет харчових технологій та управління якістю продукції АПК, на якому готують фахівців за спеціальністю «Якість, стандартизація та сертифікація», що сьогодні надзвичайно актуально у зв’язку зі вступом України до СОТ. НУБіП України, за оцінкою ISO (міжнародна організація зі стандартизації), увійшов у п’ятірку кращих ВНЗ щодо навчально-освітніх програм зі стандартизації.

З 2001 р. в університеті виконують програму підготовки магістрів державного управління.

У 2004 р. із Міністерства аграрної політики до складу НАУ передано цілісний майновий комплекс Державного племінного птахівничого заводу ім. Фрунзе (АР Крим).

Пізніше, згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України, створено Південний філіал «Кримський агротехнологічний університет» НАУ (смт Аграрне, м. Сімферополь, АР Крим). Цей структурний підрозділ із правами юридичної особи організовано на базі Кримського державного агротехнологічного університету, що ліквідовано разом із його структурними підрозділами (Кримський агропромисловий коледж і Бахчисарайська філія, Прибрежненський аграрний технікум, Кримський технікум гідромеліорації та механізації сільського господарства). У 2014 р. кримська частина університету, на жаль, була анексована Російською Федерацією разом із півостровом Крим. За попередніми оцінками, університету нанесено збитків на понад два мільярди гривень.

У 2004 р. реорганізовано також Український науково-дослідний інститут сільськогосподарської радіології через його приєднання до НАУ.

У 2005 р. до НАУ приєднано Бобровицький державний аграрно-економічний технікум, а в 2007 р. — Мукачівський державний аграрний коледж.

У 2008 р. до складу НАУ ввійшов Державний науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут «Консервпромкомплекс», нині — Науково-дослідний та проектний інститут стандартизації і технологій екобезпечної та органічної продукції (м. Одеса).

У 2008 р. Національний аграрний університет перейменовано на Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України). У 2010 р. НУБіП України надано статус самоврядного (автономного) дослідницького національного університету.

У 2014 р., уперше в історії університету, на демократичній альтернативній основі ректором обрано С. М. Ніколаєнка, який у 1978 р. з відзнакою закінчив факультет механізації сільського господарства УСГА та пройшов чималий професійний шлях від викладача технікуму до міністра освіти і науки України, голови парламентського комітету.

В університеті відбулися серйозні кадрові та структурні зміни, зумовлені об’єктивними причинами, певними застійними явищами, зниженням якості освітнього й наукового процесів.

Університет з висоти пташиного польоту. Сучасний вигляд

Нині НУБіП України є багатопрофільним університетом, колектив якого успішно реформує систему освіти і досліджень відповідно до потреб вітчизняної економіки та світових стандартів. Розроблено оригінальну ступеневу систему підготовки фахівців для ринкової економіки, адаптовану до аналогічних систем освіти передових країн із урахуванням найкращих досягнень пострадянської системи освіти. Більше ніж удвічі розширився перелік спеціальностей і спеціалізацій; сформовано нову структуру університету, яка включає навчально-наукові та науково-дослідні інститути, факультети, кафедри, навчально-наукові, навчально-науково-виробничі та навчально-виробничі центри, проблемні, наукові та навчальні лабораторії, технологічні підприємства, цехи, ферми, майстерні, філії, вищі навчальні заклади, навчально-дослідні господарства та дослідні станції. В останніх проводяться практичні заняття студентів з агрономії, лісівництва, тваринництва, рибництва тощо. Суттєво поліпшилася співпраця з роботодавцями, створюються нові науково-виробничі, навчальні центри.

Підписання угоди про співробітництво з Айовським державним Університетом, США, 2014 р.


Спікер ректорської «Школи лідерства НУБіП України» випускник університету, Герой України Юрій Мельник


Підписання Меморандуму про співпрацю між НУБіП України та Університетом штату Пенсильванія (США)


Університет відвідала делегація Федеральної землі Баварія (Німеччина) на чолі з прем’єр-міністром Горстом Зеєгофером

Основним завданням навчально-науково-виробничих підрозділів є надання якісних послуг у навчальній, науковій і виробничій сферах, що значно покращило фінансовий стан університету. Розгалужена регіонами України інфраструктура НУБіП України певною мірою подібна до структури Університету Вагенінген (Нідерланди), Токійського аграрного університету (Японія) та аналогічних провідних університетів світу. Вона дає можливість раціональніше використовувати потенціал як Київського територіального центру НУБіП України, так і його регіональних підрозділів.

Згідно із Законом України «Про вищу освіту», в НУБіП України підготовка фахівців здійснюється за ступеневою системою, що надає широкі можливості для забезпечення освітніх потреб особистості, підвищує гнучкість підготовки фахівців та рівень їхнього соціального захисту в умовах динамічних змін на ринку праці. Ця система гарантує здобуття відповідної кваліфікації, її підвищення та перепідготовку за певним напрямом підготовки і спеціальністю, базується на відповідних освітньо-професійних програмах.

Система підготовки фахівців розроблена на основі глибокого вивчення особливостей вищої аграрної освіти, й охоплює основні принципи та досягнення вітчизняної системи, а також англосаксонської, німецької, французької та низки інших.

Особливість ступеневої системи вищої освіти в НУБіП України полягає в тому, що підготовка до її реалізації починається ще в школі, ліцеї, гімназії. Система довишівської підготовки дозволяє відібрати найбільш здібних учнів і рекомендувати їх до навчання в університеті.

НУБіП України здійснює підготовку фахівців ОКР «Молодший спеціаліст» за 26 спеціальностями, «Спеціаліст» — за 13 спеціальностями (у ВП НУБіП України ІІ–ІІІ рівнів акредитації), ОС «Бакалавр» — за 36 спеціальностями, «Магістр» — за 34 спеціальностями (в університеті).

Станом на 1 вересня 2017 р. загальна кількість студентів становила 24 354 особи (зокрема й у базовому навчальному закладі в м. Києві — 15 078): молодших спеціалістів — 6819 (у ВП НУБіП України), бакалаврів — 12 081 (зокрема й у ВП НУБіП України — 1893), спеціалістів — 269 (у ВП НУБіП), магістрів — 5185 (зокрема й у ВП НУБіП України — 410).

Підготовку аспірантів та докторантів здійснюють за 34 науковими спеціальностями (всього 381 аспіранти та 35 докторантів).

Щорічно понад 4000 фахівців агропромислового комплексу підвищують кваліфікацію та проходять перепідготовку в Навчально-науковому інституті післядипломної освіти.

Важливим напрямом діяльності університету є підготовка кадрів для інформаційно-аналітичного забезпечення агропромислової та природоохоронної галузей економіки України, яка розпочалася під час створення факультету комп’ютерних наук і економічної кібернетики у вересні 2010 р. Сьогодні — це факультет інформаційних технологій.

Підготовка фахівців за магістерськими програмами в університеті має певні особливості, які полягають у впливі на зміст таких програм майбутніх сфер працевлаштування випускників: виробничої, дослідницької, викладацької, експертно-контрольної, управлінської. Важливою особливістю у програмах підготовки магістрів виробничої спеціалізації є їх практичний склад, який насамперед передбачає проходження практики на університетських базах (навчально-дослідних господарствах, станціях, центрах тощо). Також використовують матеріально-технічну базу багатьох відомих фірм.

День відкритих дверей у НУБіП України, 2015 р.

Програми дослідницької спеціалізації розробляють та реалізують лише на кафедрах університету, які мають дозвіл Міністерства освіти і науки України на підготовку аспірантів і досягли суттєвих успіхів у науково-дослідній роботі.

Випускники-бакалаври НУБіП України мають можливість продовжувати навчання за магістерськими програмами напряму підготовки «Специфічні категорії» за спеціальністю «Педагогіка вищої школи». Готують магістрів на кафедрах університету, які є координаторами магістерських програм, мають сучасну матеріально-технічну базу та проводять наукові дослідження з педагогіки вищої школи. Йдеться про такі кафедри: педагогіки, методики навчання та управління навчальними закладами, соціальної роботи та психології, соціальної педагогіки та інформаційних технологій в освіті. Для підготовки магістрів залучаються також профільні кафедри університету згідно з напрямом базової освіти студента магістратури. Надано можливість вступати на навчання за спеціальністю «Якість, стандартизація та сертифікація».

У 2017 р. ліцензовано та проводиться набір за новими спеціальностями: «Професійна освіта», «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії», «Психологія», «Журналістика».

Навчатися за спеціальностями «Державна служба», «Прикладна економіка» і «Туризм» мають право спеціалісти та магістри різних напрямів підготовки. За цим напрямом готують фахівців для органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вагому позитивну роль у діяльності університету відіграють його громадські організації (профспілки, студентська організація, рада ветеранів, редакція газети «Університетський кур’єр» (до 2009 р. — «За сільськогосподарські кадри») та ін.), а також культурно-освітні підрозділи, які зберегли високий аматорський рівень хорового, танцювального, музичного та театрального мистецтв серед студентів і співробітників.

Прем’єр-міністр України В. Б. Гройсман та міністр освіти і науки України Л. М. Гриневич на святкуванні 119 річниці НУБіП, 2017 р.

Зустрiч з Надзвичайним та Повноважним Послом В’єтнаму Нгуeн Ань Туан, 2017 р.

У базовому закладі університету (м. Київ) працюють 1384 науково-педагогічні працівники, з них 84% мають наукові ступені та вчені звання: 263 доктори наук і професори; 905 кандидатів наук і доцентів. Серед них: 11 академіків НААН; 2 академіки НАПН України; 3 члени-кореспонденти НАН України; 18 членів-кореспондентів НААН; 1 член-кореспондент НАПН України; 56 членів громадських академій; 22 заслужені діячі науки і техніки України; 20 заслужених працівників освіти та народної освіти України; 3 заслужені працівники вищої школи України; 5 заслужених винахідників України; 1 заслужений лікар України; 1 заслужений працівник ветеринарної медицини; 14 заслужених працівників сільського господарства; 1 заслужений працівник транспорту України; 1 заслужений енергетик України; 1 заслужений будівельник України; 4 заслужені економісти України; 1 заслужений лісівник України; 2 заслужені юристи України; 1 заслужений журналіст України; 2 заслужені працівники культури України; 2 народні артисти України; 1 заслужений артист України; 1 заслужений тренер; 11 майстрів спорту України; 54 нагороджені «Знаком пошани».

Понад 300 науково-педагогічних працівників НУБіП України беруть участь у роботі експертних рад вищої атестаційної комісії України, акредитаційної комісії та навчально-методичних комісіях Міністерства освіти і науки України, Міністерства аграрної політики та продовольства України. Серед них — доктори наук і професори: А. В. Бикін, Д. Г. Войтюк, В. Б. Духницький, І. І .Ібатуллін, С. М. Каленська, В. П. Каленський, С. М. Кваша, М. М. Кирик, І. П. Ковальчук, В. В. Козирський, В. А. Копілевич, В. П. Краснов, В. І. Курило, П. І. Лакида, В. П. Лисенко, С. М. Ніколаєнко, В. Г. Скибицький, Л. М. Хомічак, М. І. Цвіліховський, Л. А. Чекаль, В. Д. Шинкарук, П. Г. Шевченко. Також брали участь у підготовці нормативних документів вищої освіти, а саме: проекту Закону України «Про вищу освіту» (нова редакція), проекту «Положення про дослідницький університет», проекту «Положення про акредитацію вищих навчальних закладів за рівнем, напрямами підготовки та спеціальностями» та ін.

Переможці ІІ етапу Всеукраїнських студентських олімпіад у 2017 р.

1 вересня 2017 р., День знань

Відомими науковцями сучасної генерації є доктори наук і професори: С. Ю. Булигін, Б. Х. Драганов, М. О. Захаренко, М. Ю. Євтушенко, В. М. Єрмоленко, С. В. Зібцев, С. М. Каленська, В. О. Кашпаров, С. М. Кваша, М. М. Кирик, П. І. Лакида, В. С. Ловейкін, А. Й. Мазуркевич, А. Г. Мартин, С. Ф. Пилипака, В. К. Савчук, М. І. Сахацький, М. Ф. Стародуб, С. П. Танчик, В. К. Терещенко, В. М. Туринський, Л. М. Худолій та ін.

В університеті проводять активну роботу щодо створення електронних навчальних матеріалів та лекцій із навчальних дисциплін, підручників, навчальних посібників і методичних розробок на веб-сайтах навчально-наукових інститутів, факультетів та в загальноуніверситетській комп’ютерній мережі. В електронну форму переведено значну кількість підручників і навчальних посібників, авторами яких є науково-педагогічні працівники університету. Створено електронні варіанти низки курсів лекцій, що їх викладають студентам університету, електронні методичні розробки до вивчення окремих дисциплін, розроблено навчально-контролюючі системи. Здійснюють інтенсивну роботу із запровадження дистанційної форми навчання.

Науково-педагогічні працівники НУБіП України беруть

участь в інформаційно-консультаційному забезпеченні реформування та прогресивного розвитку села, також надають інформаційно-дорадницькі послуги аграрним підприємствам.

Останніми роками зусилля науковців НУБіП України спрямовані на проведення фундаментальних досліджень та пошуково-прикладних і дослідно-конструкторських розробок у галузі біології рослин і тварин, біотехнології, хімії, прикладної механіки і фізики, екології, економіки, педагогіки тощо.

У 2017 р. виконано 806 наукових тем. Підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів у НУБіП України здійснюють в аспірантурі та докторантурі за 34 науковими спеціальностями. Кількість аспірантів, які навчаються в НУБіП України, становить 444 особи.

Цього ж року в НУБіП України зафіксовано 20 спеціалізованих вчених рад, з яких 16 докторських і 4 кандидатські, за 42 спеціальностями з 7 галузей науки.

Святкування Дня знань, 1 вересня 2017 р.

Вчені університету виконують наукові дослідження у тісній співпраці з науковими установами НААН та НАН України, навчальними закладами і дослідними станціями, науковими центрами та науково-виробничими об’єднаннями, заводами та іншими виробничими структурами.

Університет має 19 фахових наукових видань, зокрема науковий журнал «Біоресурси і природокористування», електронний журнал «Наукові доповіді НУБіП України». Спільно з іншими засновниками видають: науковий журнал «Мікробіологічний журнал», електронний фаховий журнал із технічних наук «Енергетика і автоматика», науково-виробничі журнали «Сучасне птахівництво» та «Облік і фінанси АПК», науково-практичний журнал «Продовольча індустрія АПК». Також започатковано видання міжнародного електронного журналу «Біоресурси планети і якість життя».

Науковці університету беруть активну участь у роботі з’їздів, конференцій і семінарів, що проводять навчальні та наукові заклади як України, так і інших країн (Німеччина, Польща, Хорватія, Чехія, Голландія, Франція, Нідерланди, США, Італія, Туреччина, Молдова, Росія, Білорусь, Таджикистан, Казахстан, Болгарія, Словаччина, Угорщина, Латвія, Австрія, Норвегія, Хорватія, Греція, Бельгія, Литва, Чорногорія, Естонія, Австралія, Швеція, Коморські Острови).

Незважаючи на певні успіхи, протягом останніх років в університеті стали помітними застійні явища, зниження дисципліни, активності студентства. Тому нове керівництво вишу взяло курс на рішуче оновлення всіх сфер життя, демократію і автономність інститутів, факультетів, кафедр. Їх керівників обирають на альтернативній основі таємним голосуванням. Велику увагу приділяють відродженню духовності та моральності. В університеті запроваджена Урочиста присяга студента, затверджений Етичний кодекс науково-педагогічного працівника.

Основи демократії почали широко впроваджувати в студентському житті. Активно викорінюють нестатутні відносини. Серйозні кроки зроблено в оновленні навчальної, наукової бази, соціальній сфері. Активно ремонтують лабораторії, навчальні корпуси, гуртожитки, реконструйовано ботанічний сад. Значно зросла продуктивність полів і ферм навчально-дослідних господарств.

В університеті динамічно оновлюють усі сфери життя. Скорочено бюрократичні структури. З 42 навчально-наукових інститутів, факультетів і науково-дослідних інститутів шляхом об’єднання реорганізовано 22. Викладачі, вчені, студенти, керівники структурних підрозділів і ректорат — єдиний живий організм. У стислі терміни відбудовано навчальний корпус № 3, із благодійного фонду на його дах спрямовано понад 5 млн грн. Уряд виділив майже 50 млн грн на його капітальний ремонт.

У 2014 р. стартувала програма розвитку університету на 2015–2020 рр. «Голосіївська ініціатива — 2020». Програма розроблена з метою реалізації якісних і кількісних перетворень у НУБіП України для набуття ним повноцінних характеристик статусу дослідницького університету України як одного з лідерів освіти та науки світового рівня.

Основним завданням запропонованих змін є формування університету як головного галузевого навчально-наукового центру України з підготовки науково-педагогічних, наукових, управлінських і фахових кадрів вищої кваліфікації для органів влади, сільського господарства і пов’язаних із ним суміжних галузей економіки та сфер суспільного життя. Університет дослідницького типу концентруватиме свої зусилля на науковому забезпеченні ефективного розвитку аграрного сектору, суміжних із ним сфер національної економіки, галузей наук про життя, підвищенні конкурентоспроможності вітчизняної освіти, інтеграції системи української освіти в єдиний європейський освітній простір. Кінцевою метою діяльності університету є підготовка висококваліфікованих фахівців європейського і світового рівнів, творче поєднання освітянської і наукової діяльності.

Керівний склад університету, 1 вересня 2017 р.

Свою місію НУБіП України реалізовує через основні напрями розвитку, серед яких: активізація та диверсифікація міжнародної діяльності, підвищення рівня якості навчання, розширення можливостей доступу до освітянських послуг, студентське самоврядування та виховна робота, інтелектуальний та особистісний розвиток молоді, розвиток наукової та інноваційної діяльності, оновлення матеріально-технічної бази та покращення соціального добробуту співробітників і студентів, організаційні заходи та морально-етичні цінності, а також суспільні орієнтири колективу, демократизація управління та розвиток самоврядування, забезпечення фінансової стійкості університету, заходи для підтвердження статусу дослідницького університету.

У 2015 р. започаткована нова традиція — святкувати День університету. В останню п’ятницю травня на університетському стадіоні збираються співробітники, викладачі й науковці, студенти й аспіранти, члени наглядової ради та рад роботодавців, випускники та почесні гості. Відбуваються виставки, зустрічі, змагання структурних підрозділів за участю команд факультетів, навчально-наукових інститутів у спортивному, культурно-масовому й інтелектуальному блоках. Завершується захід частуванням козацьким кулішем, у приготуванні якого змагаються відокремлені підрозділи, а також гала-концертом «Голосіївська весна».

У серпні 2017 р. Вчена рада університету визначила новий курс розвитку, який передбачає рішучу перебудову університетського життя, посилення ролі кафедр, передачу їм повноважень у навчальній, науково-дослідній та господарській діяльності.

Нової якості набуває студентське самоврядування, студенти самостійно обирають навчальні курси, оприлюднюють пропозиції щодо формування навчальних програм, змісту предметів.

За три останні роки в університеті зросла якість освітнього процесу. Головним підтвердженням цього є призові місця студентів на всеукраїнських олімпіадах. У 2017 р. 8 представників НУБіП України посіли перші місця, ще 27 — призові. Загалом, за три останні роки кількість перемог на всеукраїнських олімпіадах і конкурсах наукових робіт зросла втричі.

Реформування університету має чітко окреслені напрями й мету — увійти до п’ятірки найкращих університетів України, зміцнити позиції серед провідних вишів наук про життя світу. Це можливо за ефективного поєднання навчальної, дослідницької, інноваційної, інформаційно-консультативної та навчально-виробничої діяльності. Проте вже зараз можна впевнено констатувати: Національний університет біоресурсів і природокористування України — авторитетний і престижний вищий навчальний заклад ХХІ ст. на освітній ниві як нашої держави, так і світу.