Володимир Микитович
(1943–2017)
Володимир Микитович із сином Сергієм та донькою Інною
Володимир Микитович з невісткою Мирославоюта сином Сергієм
Народився 25 травня 1943 р. в с. Новолабунь Полонського району Хмельницької області. Він з’явився на світ життєдайної весняної пори, яка заспокоювала і звеселяла знедолених Другою світовою війною людей, щедро даруючи їм свої продовольчі скарби, чаруючи квітучою природою.
Хлопчик зростав у багатодітній сім’ї Микити Хомовича й Анастасії Гордіївни разом із братом Борисом, сестрами Віліною, Людмилою та найменшою Вірою. Безперечно, вирішальну роль в особистісному становленні В. М. Нагорного відіграли мудрі батьки, які надали йому гарне виховання, заклали головні життєві цінності, які й самі неухильно сповідували.
Під час навчання у школі Володимир Микитович проявляв сильні математичні здібності, що дуже схвально відзначали учителі. Закінчивши восьмирічну школу, Володимир із першої спроби вступив до Слов’янського залізничного училища Донецької області, де успішно навчався. Повернувшись додому, в 1963 р. зустрів свою долю, закохавшись у вродливу дівчину — Ніну Дроздову з Вінниччини, яка прибула працювати фельдшером відкритого медичного пункту с. Новолабунь. Через рік щасливі молодята побралися.
Вагому підготовку В. М. Нагорний отримав під час здобуття вищої освіти — в Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті. Він зрозумів, що саме аграрна галузь є сферою для його якнайкращої самореалізації. У стінах інституту під майстерним керівництвом досвідчених викладачів старанно вивчав теорію і практику за обраною спеціальністю, адже прагнув стати професіоналом своєї справи. Під час навчання у виші Володимир Микитович зустрів ще одну споріднену душу, вірного товариша на все життя, брата не по крові, а по духу — Івана Миколайовича Бендеру.
На високому рівні опанувавши фах інженера-механіка, Володимир Микитович у 1971 р. розпочав трудову діяльність із посади головного інженера колгоспу імені Кірова в с. Новолабунь Полонського району Хмельницької області. Молодий фахівець помітно виділявся з-поміж інших працівників своєю кмітливістю та винахідливістю. Жвавість та жага до знань щоразу спонукала його до втілення у життя нових планів та ідей. У 1977 р. тодішній начальник Полонського районного сільгоспуправління А. І. Яроцький висунув кандидатуру В. М. Нагорного на посаду голови новоствореного районного об’єднання «Сільгоспхімія». Володимир Микитович з радістю прийняв пропозицію й одразу взявся до справи.
Шаленими темпами за якихось два роки В. М. Нагорний збудував підприємство, доклав усіх можливих і неможливих зусиль, піднявши його на високий рівень. Головним критерієм його діяльності як керівника був ретельний підбір і чітке розміщення кадрів, що дозволяло бачити потенціал робітників і спрямовувати колектив у правильному напрямі. Любив порядок, вимагав суворої дисципліни.
Одним із найважчих завдань на посаді голови районного об’єднання «Сільгоспхімія» для Володимира Микитовича було прокладання залізничної колії до резервуарів підприємства, де зберігалися мінеральні добрива. Ця справа потребувала величезних коштів і документальної тяганини у вищих управлінських інстанціях. Київська влада побоювалася турбувати Москву, тож В. М. Нагорному самотужки довелося постати перед московським керівництвом представником київської «Укрзалізниці», переконувати в необхідності матеріальної підтримки. Питання було вирішено на користь Володимира Микитовича, і вже дуже швидко відповідна сума грошей, що заздалегідь призначалася для проведення будівельних робіт у Казахстані, була перерахована на Полонський район. На цьому В. М. Нагорний не зупинився. За його сприяння підприємство будувало сховища закритого типу для зберігання мінеральних добрив, котрі раніше утримували на відкритому повітрі, отруюючи навколишнє середовище. Для того, аби довести населенню факт, що територія хімічних складів безпечна і захищена від потрапляння шкідливих речовин у підземні ґрунтові води, штучним способом утворив озера, запустивши в них рибу.
Завжди переймався проблемами населення, не був байдужим до чужого лиха. Як щиросердному та добропорядному керівникові, Володимиру Микитовичу вдалося побудувати цілий житловий комплекс для робочого персоналу. За його вказівкою бригада будівельників звела один за одним житлові будинки, тож було надано нові квартири працівникам.
Водночас, згідно з розпорядженням голови районного об’єднання «Сільгоспхімія» В. М. Нагорного, на цьому ж підприємстві створено повноцінну матеріально-технічну базу з ремонту та обслуговування машинного парку з повним забезпеченням на місці всіх ремонтно-технічних і налагоджувальних робіт, що на той час стала єдиною в Хмельницькій області.
Після 13-річного керівництва полонською «Сільгоспхімією» Володимир Микитович став начальником відділу постачання та збуту Полонського фарфорового заводу. Ця робота для нього не була складною, тож щоб не марнувати дорогоцінний час, добровільно брав на себе додаткові завдання, будував грандіозні плани. Неодноразово публікувався у радянському журналі «Наука і життя», проводив дослідницькі експерименти. Одного разу В. М. Нагорному спала на думку геніальна ідея: «А що, коли в надрах наших багатющих земель Полонського краю є запаси корисних копалин?» Дібравши зразки якості ґрунтів Полонщини, знайшов невичерпні поклади глини в с. Новаки, неподалік Буртина. Результати оцінки сировини були приголомшливими. За цінне відкриття В. М. Нагорному вручено подяку та нагороджено чималою премією.
Навіть у поважні роки невтомний трудівник не давав собі перепочинку. Вік не був перешкодою для його гарячого та завзятого серця. Постійно рвався до роботи, підкорення бажаних вершин.
Вірна супутниця на життєвому шляху Володимира Микитовича — кохана дружина Ніна Леонідівна. Грамотна, дуже начитана жінка, була міцною опорою для свого чоловіка. Любляче подружжя виховало двох дітей: доньку Інну та сина Сергія, який пішов батьковими стопами, обравши професію інженера-механіка, що також опановував у стінах Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту. Та найбільшу любов Володимир Микитович відчув на схилі літ, яка, можливо, навіть сильніша за батьківську — любов до онуків Миколки, Іванки, Володимира, Юлії та правнука Артурчика. Неймовірно тішився, коли велика дружна сім’я збиралася за одним столом. Крім того, В. М. Нагорний став наставником племінникам Петрові та Богдану.
Молодша сестра, Віра Микитівна, вдячна долі, що подарувала їй такого чудового брата, жінка будь-коли могла розраховувати, так би мовити, на міцне плече Володимира Микитовича. Всі, хто мав змогу працювати чи просто товаришувати з В. М. Нагорним, запам’ятали його ентузіастом своєї справи, мудрим, мужнім, розсудливим керівником, який умів не лише організовувати працівників для виконання поставлених завдань, а й запалював вогнем нових ідей, нових звершень, сміливо вів колектив у завтрашній день, відкриваючи далекосяжні перспективи.
Життєвим кредо В. М. Нагорного були прості слова: «Робити добро людям». Він завжди піклувався про добробут інших, не зважав на поради лікарів та рідних шанувати себе, адже прагнув реалізувати ще стільки грандіозних планів. Нещадна смерть спіткала Володимира Микитовича на 74 році життя, за рік до славного 75-річного ювілею. В. М. Нагорний відійшов у вічність, залишивши після себе гарний слід та палкі спогади в серцях рідних, друзів і колег. Близьким людям не вистачає його щирої усмішки й тонкого почуття гумору, незримого тепла, яке щомиті випромінював Володимир Микитович.