Заслужений юрист України. Суддя вищого кваліфікаційного класу. Кандидат юридичних наук

Народився 10 квітня 1949 р. у с. Великі Крушлинці на Вінниччині. Батько, Василь Савович (1918–1972), — фронтовик, пройшов блокаду Ленінграда, після війни тривалий час був головою колгоспу. Мати, Лідія Григорівна (1930 р. н.), працювала в колгоспі ланковою.
Після закінчення школи Василь Онопенко вступив до Львівського електротехнікуму зв’язку, де екстерном склав іспити й отримав атестат про середню загальну освіту. Навчаючись на останньому курсі технікуму, приїхав на практику на рідну Вінниччину та вступив до Вінницького філіалу Київського політехнічного інституту. Згодом довелося залишити навчання у зв’язку з призивом до лав Радянської армії (1969–1971). Там його світогляд несподівано змінився: він захопився правом. Пригадує, що почалося все із читання праць Ф. Енгельс та К. Маркса, різної юридичної літератури. Як комсоргові полку, йому дозволили читати книги вночі у радіомайстерні. Демобілізувавшись, зробив усе, щоб отримати направлення до юридичного інституту.
Вже на першому курсі Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського В. В. Онопенку довелося складати перший життєвий іспит: несподівано на 52-гому році пішов із життя батько, Василь Савович, який був для нього незаперечним авторитетом, моральним символом, еталоном фізичної сили та, звісно ж, незамінною опорою для сім’ї. Відтепер цю батькову ношу мав узяти на себе найстарший син-студент.
У 1975 р. Василь Васильович отримав диплом із відзнакою. Багатьом покоління студентів і викладачів він запам’ятався як лідер молодіжного середовища, завзятий спортовець (легка атлетика, боротьба) і «спартанець» у побуті.
На успішного випускника юридичного інституту Василя Онопенка вочевидь чекала не менш успішна наукова кар’єра. Він плекав здорові амбітні, недосяжні для багатьох плани: залишитись працювати на кафедрі цивільного права, захистити дисертацію... Але йому довелося пожертвувати освітніми перспективами заради того, щоб опікуватися долею молодших брата й сестри. Згодом вони здобули вищу освіту та почали працювати: сестра, Ніна Василівна, стала технологом у Вінниці, брат, Петро Васильович, — офіцером СБУ (сьогодні — заступник голови Державної митної служби України).
Величезній енергійності та працездатності Василя Васильовича сприяло фізичне та моральне гартування. Свою кар’єру він розпочав на посаді стажиста Вінницького й Літинського районних народних судів Вінницької області, з 1976-го був народним суддею Літинського районного народного суду, й згодом — його головою. За п’ять років роботи жодне з прийнятих ним рішень не було скасоване вищою судовою інстанцією. Наступні неповні чотири роки Василь Васильович працював на Буковині заступником голови Чернівецького обласного суду, а з квітня 1985 р. — суддею Верховного Суду УРСР.
Василь Онопенко пригадує, як влаштовувався до цього найвищого органу правосуддя. Шість суддів мали проходити співбесіду із самим В. В. Щербицьким. Але його терміново викликали до Москви, тому їх приймав другий секретар ЦК КПУ Олексій Титаренко. Він, глянувши на Василя Васильовича (тоді ще зовсім юного на вигляд), сказав: «А вам, молодий чоловіче, на часі тільки двері у Верховному Суді відчиняти й зачиняти». Майбутній суддя Верховного Суду УРСР трохи нестримано відповів: «Навіщо ж тоді мене сюди запросили?». Врешті, співбесіда завершилася успішно.
В. В. Онопенко отримав вагомий досвід керівної діяльності у вищих органах виконавчої та законодавчої влади (він, чи не єдиний з випускників Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського, кому судилося попрацювати на найвищих керівних посадах усіх гілок державної влади України).
У листопаді 1991 р. Василя Васильовича призначено заступником міністра юстиції України, а в жовтні 1992 р. — міністром юстиції України. Цю посаду він обіймав у п’яти урядах (Віталія Масола, Вітольда Фокіна, Леоніда Кучми, Юхима Звягільського, Євгена Марчука) та за двох президентів (Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми). Виступав за підпорядкування Міністерству юстиції України пенітенціарної системи, був одним із авторів першої судово-правової реформи, нового Цивільного кодексу України, Концепції політики України в галузі захисту прав людини, Закону «Про політичні партії».
В липні 1995 р. Василь Онопенко скликав прес-конференцію, на якій заявив про свою відставку з посади міністра, а у відкритому листі до Президента висловив протест проти політики згортання правових та соціальних реформ і посилення атмосфери фаворитизму довкола нового глави держави. Упродовж 1998–2006 рр. В. В. Онопенко як Народний депутат України займався законотворчою роботою у Верховній Раді України трьох скликань поспіль (ІІІ, IV та V), а протягом 2002–2006 рр. очолював парламентський Комітет із питань правової політики.
Василь Васильович є автором та співавтором понад 50 законопроектів. Він був головою тимчасової комісії з розробки проекту Цивільного кодексу України. Як голова профільного парламентського комітету організовував роботу з підготовки Цивільного процесуального кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України, а також брав участь у підготовці Сімейного кодексу України.
Василь Онопенко займався й правозахисною діяльністю. Він розбудовував українську державність у складі Вищої ради юстиції (з 2000 р.), Ради національної безпеки й оборони при Президентові України (2007 р.), Ради з питань економічної політики при Президентові України (з 1994 р.), Конституційної комісії (1994–1996), Координаційного комітету боротьби з корупцією і організованою злочинністю (з 1993 р.), Ради роботи з кадрами (з 1995 р.), Ради з питань реформування судової системи України (з 2004 р.), Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (з 2005 р.), Комісії з розробки концепції судово-правової реформи тощо.
Лідерські якості допомогли Василю Васильовичу займатися партійним будівництвом. Так у травні 1994 р. він створив і очолив Партію прав людини, був головою СДПУ(о), заснував, очолив і вивів на парламентський рівень Українську соціал-демократичну партію. На президентських виборах 1999 р. В. В. Онопенко був кандидатом у Президенти України.
У жовтні 2002 р. його вдруге обрано суддею Верховного Суду України, а 29 вересня 2006 р. — Головою Верховного Суду України. Василь Онопенко — один із чотирьох випускників Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського, яким суддівський корпус країни в різні часи довірив очолити Верховний Суд України (головами найвищого судового органу у системі судів загальної юрисдикції також були Ф. К. Глух, В. Ф. Бойко і В. Т. Маляренко).
Свою увагу на посаді керівника найвищого судового органу країни Василь Васильович зосередив на розробці та вжитті заходів із підвищення якості й оперативності правосуддя, посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина. З огляду на накопичення впродовж кількох попередніх років у Верховному Суді України більш як 40 тисяч нерозглянутих цивільних справ, він передусім ініціював створення та ухвалення закону, який передбачив зміну їх касаційного перегляду. Це дозволило у лічені місяці забезпечити розгляд таких справ і помітно розвантажити роботу ВСУ.

Зустріч В. В. Онопенка з В. Я. Тацієм у стінах альма-матер, 2007 р.