БУДІВЕЛЬНО-АРХІТЕКТУРНИЙ КОМПЛЕКС СТОЛИЦІ  

 
 
Столиця України справедливо вважається одним із найславетніших і найкрасивіших міст світу. Не в останню чергу велич і краса Києва створені зусиллями кращих зодчих, які працювали на його теренах упродовж більш як тисячі років.
Ще з тієї пори, коли наші давні предки спорудили понад Дніпром перші укріплення, чималою мірою київські красоти були визначені самим місцем його знаходження. Кияни поступово обживали могутні пагорби над повноводною річкою, з яких відкривалися дивовижні простори Задніпров'я. Перші достеменні відомості про будівельну діяльність у місті сягають доби княгині Ольги (945): відомо, що вона мешкала у кам'яному теремі. Археологи знаходили й залишки культових споруд тих часів – язичеських капищ. Вони, очевидно, являли собою споруди відкритого типу – майданчики для встановлення ідолів, поряд з якими містилися жертовники. Сама Ольга стала християнкою, але серед слов'янського населення Києва ще сильні були давні вірування, пов'язані з поклонінням язичницьким богам.
Коли Київ заявив про себе як політичний центр князівств Давньої Русі, князь Володимир Святославович (Володимир Великий) вирішив прийняти монотеїстичну релігію й обрав християнство за грецьким обрядом. У 988 р. він проголосив Хрещення Русі. Після цього князь розпочав в укріпленому місті спорудження першого на Русі кам'яного храму. Для будівельних робіт були запрошені візантійські майстри. З Візантії ж доставили всі необхідні ритуальні предмети.

''Оранта'' - вівтарна мозаїка Софійського собору, ХІ ст.
Коли після семи років спорудження у 996 р. цей храм освятили, Володимир урочисто проголосив: ''Осе даю церкві сій, Святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину''. Відтак церква, заснована Володимиром, стала відома як Десятинна (її зруйновано монголо-татарською навалою; підмурки у ХХ ст. були докладно вивчені археологами). Зовнішній вигляд будівлі дослідники реконструюють по-різному, проте відомо, що вона була споруджена з цегли-плінфи й каменю, мала кілька завершень та в її інтер'єрі використано фресковий живопис та мозаїчні прикраси підлоги.
За доби Володимира Великого стародавній Київ являв собою укріплене місто площею близько 10 га з потужними земляними валами, мурованими палацами, торговою площею. Подальшу розбудову стольного града традиційно пов'язують з іменем сина Володимира, Ярослава Мудрого. Літописна стаття за 1037 р. ставить йому в заслугу створення нового міста із Золотими воротами та Благовіщенською церквою на них, монастирів Св. Георгія та Св. Ірини (небесних покровителів самого князя Ярослава-Георгія та його дружини Інгігерди-Ірини), а головне - митрополичого храму Св. Софії.
Зведення Софії Київської було для Ярослава актом утвердження державної могутності Київської Русі. Прагнучи не поступатися Візантії, митрополичий храм назвали так само, як головну святиню Константинополя – Софійський собор. Відповідно до релігійного

Володимирська гірка. Пам’ятник князю Володимиру Великому, 1853 р.
Скульптори: В. Демут-Малиновський, П. Клодт, архітектор – О. Тон
тлумачення, грецьке слово ''Софія'' (премудрість) символізувало тут Премудрість Божу – Ісуса Христа. Будівництво та внутрішнє оздоблення виконано візантійськими майстрами за участю місцевих митців. Собор у ''місті Ярослава'' первісно мав розміри в плані у межах 43 x 56 м. Споруджували його у першій половині XI ст., коли більшості архітектурних перлин Європи ще не існувало. Митрополит Іларіон писав про Софію Київську в ті часи: ''Церква дивна і славна по всім навколишнім країнам, іншої такої не знайдеться на всій земній півночі від сходу до заходу''. У стародавній соборній кладці застосовано смугасте мурування, де чергуються ряди великих природних каменів, схоплених розчином, і тонких цеглин – плінфи. Цей прийом називають латиною ''opus mixtum'' – ''змішаний спосіб''. У первісному вигляді собор вінчали 13 бань, що складали пірамідальну композицію. Будівлю з півдня, заходу та півночі оточували два ряди відкритих галерей; до західного фасаду прилучалися дві башти зі сходами, що вели на другий ярус храму. Маючи величезне сакральне значення як митрополичий храм, Софійський собор був також видатним центром давньоруської культури. Князь Ярослав Мудрий облаштував тут приміщення для переписувачів книг і для бібліотеки.
Виняткову релігійну, наукову, культурну цінність представляють інтер'єри Софії Київської, в яких значною мірою збережено спадщину Стародавньої Русі. Всесвітньо уславленою пам'яткою мистецтва є мозаїки та фрески храму. Вони були створені безіменними візантійськими й київськими майстрами XI ст. Мозаїки первісно вкривали площу 640 кв. м (донині збереглося лише 260 кв. м). У центрі композиції – величне зображення Богоматері Оранти в апсиді головного вівтаря. Вівтарну конху облямовує грецький напис про Боже місто: ''Бог посередині його; воно не похитнеться: Бог допоможе йому з раннього ранку'' (Пс. 45, 6). Очевидно, тут під містом Божим мається на увазі Київ. Образ Оранти називають у молитвах ''Непорушною стіною''. З сивої давнини існує переказ, що доколи в головному соборі Києва присутній образ Оранти Захисниці – місто буде існувати.
У центральному куполі, на висоті 29 м, вміщено поясне зображення Христа Пантократора у вигляді грізного судії. Загалом розміщення мозаїк і фресок відповідає візантійській системі художнього оформлення християнського храму. За цією

''Золоті ворота'' – пам'ятник давньоруської архітектури. Збудовані Київським князем Ярославом Мудрим у 1037 р.
системою, храм слугує символом вселенської церкви. Центральний купол уподібнений небесним сферам, він оточений зображеннями архангелів по сторонах світу. Нижче у барабані куполу містяться образи земних поширювачів Слова Христова – апостолів. Купол підтримують чотири паруси з фігурами євангелістів – так християнське вчення спирається на Євангеліє. На стовпах і в арках зображено численних святих мучеників, подвижників, праведників, які сприяли утвердженню Церкви Божої на землі. У головному святилищі храму – вівтарі – створено образ Богородиці, Цариці небесної, під ним показано Євхаристію як найважливіше з церковних таїнств. Ряд святителів нижче Євхаристії символізує єдність світу небесного та земного. Численні композиції на стінах наочно зображують біблійні події.
Храм було споруджено за хрестово-купольною системою, його внутрішній простір містив п'ять нав; крім головного вівтаря, собор має численні приділи. У центральній наві було створено унікальний для свого часу груповий фресковий портрет родини князя – засновника храму. Внутрішні стіни західних башт із гвинтовими сходами на хори прикрашені фресками на світські сюжети: прийом у візантійського імператора, полювання на ведмедя, жартівлива боротьба ряджених тощо. Первісно князь і його наближені, піднімаючись на хори собору, входили безпосередньо через зовнішні двері, тож простір усередині веж ніби лишався поза храмом і не вважався священним.
На зламі XVII-XVIII ст. храм Св. Софії зовні був перебудований у бароковому стилі, став 19-банним і в такому вигляді зберігся до наших часів. У 1990 р. собор з ансамблем колишніх монастирських споруд на його садибі занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Софія Київська була композиційним центром ''міста Ярослава'' – населеної території площею 60-70 га, захищеної потужними укріпленнями.

Софійський собор у ХІ ст. Макет-реконструкція Ю. Асеєва, В. Волкова, М. Кресального.
Парадною брамою міста були Золоті (Великі) ворота. Над брамою було споруджено храм на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. За одною з версій, назва ''Золоті ворота'' походить від позолоченого куполу надбрамної церкви. Після монголо-татарської навали Золоті ворота зазнали руйнації; до ХХ ст. від них збереглися тільки залишки пілонів. Нинішній вигляд брами – сучасне умовне відтворення початку 80-х років. (проект Є. Лопушинської, С. Висоцького, М. Холостенка). Інші в'їзди до ''міста Ярослава'' існували в районах нинішніх Майдану Незалежності та Львівської площі (не збереглися). Від воріт углиб міста радіально розходилися вулички; залишки цієї планувальної системи певним чином простежуються й у наш час.
Від другої половини ХІ ст. у сакральній архітектурі Києва переважаючим стає тип однобанного тринавного храму. Таким був, зокрема, соборний храм найдавнішої обителі Русі – Києво-Печерської лаври. Закладення храму відбулося у 1073 р. У 1089 р. собор уже був прикрашений розписом і мозаїками (у живо-писних роботах брав участь видатний лаврський іконописець Аліпій) та освячений. До первинної однобанної споруди невдовзі прибудували окремий приділ в ім'я Св. Іоанна Предтечі. На початку ХІІ ст., під час розбудови фортифікаційних споруд Лаври, зведено Святі ворота з мурованою Троїцькою церквою. Як собор, так і надбрамну церкву пізніше було перебудовано у барокових формах (собор зруйновано у 1941 р., відбудова – архітектор О. Граужіс та ін., 1997-2000).
У ХІІ ст. поступово склалася генерація вітчизняних зодчих і художників-монументалістів, твори яких ставали дедалі самобутнішими. Як приклад можна навести Михайлівський Золотоверхий собор – одну з найвідоміших київських святинь. Наприкінці XI ст. на цьому місці існував Димитрівський монастир, заснований київським князем Ізяславом Ярославичем (християнське ім'я Дмитрій). У липні 1108 р. його син Святополк (християнське

Освячення Десятинної церкви. Мініатюра з Радзівілівського літопису.
ім'я Михаїл) почав зводити у батьківському монастирі кам'яний Михайлівський храм. Покрівлю його бані позолотили, і новий собор, а згодом і весь монастир став називатися Михайлівським Золотоверхим. Собор первісно був однобанним (пізніше був перетворений на 7-банний та оздоблений у стилі бароко, зруйнований, відтворений архітектором Ю. Лосицьким та ін., 1997–2000), складався з трьох нефів, з південного боку до нього прилучалася хрещальня у вигляді мініатюрного храму. В інтер'єрі собору давні київські майстри виконали чудові мозаїки і фрески, що знаменували важливий етап розвитку давньоруського мистецтва: приміром,
Поділ за давньоруських часів став міським посадом, осередком ремісництва і торгівлі. Археологічні пошуки останніх десятиліть довели, що у рядовій забудові Подола тієї доби значне місце займали дерев'яні зрубні будівлі. В ньому представники місцевої художньої школи продовжили й розвинули традиції стінопису Софійського собору. у мозаїці ''Євхаристія'', на відміну від аналогічної композиції у Софії Київській, фігури менш статичні, позначені певною експресією, загальний колорит яскравіший.
Лише частково збереглися до нинішнього часу такі архітектурні пам'ятки Стародавньої Русі, як Михайлівська церква Видубицького монастиря та храм Спаса на Берестові. Значно повнішою є збереженість Кирилівської церкви. Храм в ім'я Святителя Кирила

Софійський собор, XI–XVIII ст., східний фасад
Александрійського був споруджений у 40-х роках ХІІ ст. коштом чернігівського князя Всеволода-Кирила Ольговича, котрий деякий час обіймав київський престол. Мурована вже не змішаною кладкою, а з самої плінфи, первісно однобанна споруда досі височіє над Кирилівським пагорбом (у XVII-XVIII ст. зовнішній вигляд Кирилівської церкви зазнав перетворення у бароковій стилістиці, зокрема додалися чотири наріжні бані). Існуючий комплекс розписів ХІІ ст. сукупною площею близько 800 кв. м є найбільшим з тих, що збереглися від тієї доби.
Ще одним характерним зразком київського зодчества тієї доби стала літописна церква Богородицi Пирогощої. Вона також була однобанною й містилася на Подолі, біля торговища доби Київської Русі. Її спорудив князь Мстислав Володимирович у 1132-1136 рр. Давня назва храму виникла через те, що перед початком його будування з Візантії до Києва привезли ікону Божої Матері Пирогощої, йменованої від грецького ''пірготіс'' – ''баштова'' (так іноді називали у Вiзантiї iкони, якi мiстилися у баштах стін монастирів чи на яких зображалися башти). У ''Слові о полку Ігоревім'' згадується: ''Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощої'' – це князь Iгор Святославич поспішав на Поділ уклонитися Божiй Матері за своє визволення з половецького полону. У подальшому храм зазнавав реконструкцій, набув барокових, а згодом класицистичних рис. У 1935 р. його знесли, але нині над залишками аутентичних підмурків зведено приблизне відтворення у давньоруських формах.
На жаль, успішному розвиткові місцевої будівельної школи (одним з яскравих представників якої став майстер Милоніг-Петро, автор спорудженої наприкінці ХІІ ст. потужної підпірної стіни у Видубицькому монастирі) стали на заваді спершу міжусобні конфлікти між руськими князями, а потім трагічна за своїми наслідками навала хана Батия (1240). Після цього більшість мурованих сакральних споруд стольного міста або була винищена, або поступово руйнувалася через занедбаність.
За доби литовсько-польського панування в Києві найбільш пожвавленою частиною міста був Поділ. Тут зосереджувалися основні функції громадського самоуправління, що їх передбачало надане місту у XV ст. Магдебурзьке право, було зведено ратушу. Над містом височів на горі дерев'яний замок воєвод (не зберігся; гору відтоді називають Замковою). На Подолі було зведено кілька костьолів і монастирів різних католицьких орденів, а також кафедральний костьол (згодом майже всі вони були зруйновані під час Хмельниччини). Запровадження Брестської церковної унії 1596 р. дало змогу владі активно підтримати прихильників греко-католицької релігії; уніатським громадам були надані широкі можливості користуватися стародавніми культовими спорудами, які ще залишилися. Проте православний загал відстоював свої одвічні святині. На захист православ'я було створено Київське братство, яке користувалося енергійною підтримкою козацтва. Завдяки подвижницькій діяльності Київського митрополита, святителя Петра Могили, у першій половині XVII ст. було відновлено Софійський собор, Михайлівский храм на Видубичах, церкви Кирилівську, Успенську (Богородиці Пирогощої), Спаса на Берестові та інші святині, постав невеликий храм на залишках Десятинної церкви, велася розбудова лаври.
Вже після приєднання Києва до Московської держави, наприкінці XVII – у XVIII ст., будівництво у Києві (насамперед, сакральне)

Києво-Печерська лавра
зазнало нового сплеску. Ключову роль у цьому відігравала козацька старшина. Непересічний внесок у спорудження київських святинь зробив гетьман Іван Мазепа. Його коштом у 90-х роках XVII ст. були зведені монументальні собори - Богоявленський у Братському монастирі на Подолі та Великий Микільський на Печерську (обидва - архітектор Й. Старцев; не збереглися). Мазепа щедро жертвував на лаврські споруди (зокрема, новий мур з вежами та надбрамна Всіхсвятська церква), на прикрашення Софійського собору тощо.
У той час у київському зодчестві панувала стилістика, відома під назвою українського бароко. Цей художній напрям, на думку мистецтвознавців, живився від двох основних коренів. З одного боку – надбання європейського бароко: примхливий вигляд ордерів, криволінійні абриси, рясні ліпні прикраси. З іншого – традиції народної дерев'яної архітектури: виразні композиції тридільних та п'ятидільних церков, характерні силуети завершень. Сполучення цих мотивів створило напрочуд колоритну, самобутню архітектуру.
Київ збагатився видатними бароковими ансамблями. Величезний комплекс являла собою Києво-Печерська лавра. На межі XVII-XVIII ст. коштом заможного козацтва постали нові

Успенський собор Києво-Печерської лаври.
З гравюри Л. Тарасевича, XVIII ст.
храми на Дальніх (церква Різдва Богородиці) та Ближніх (Хрестовоздвиженська церква) печерах, біля них були зведені муровані дзвіниці. В ансамблі Верхньої лаври упродовж XVIII ст. з'явилися виразно оформлені будинок архімандритів, келійні корпуси, друкарня, а також будівля лаврської пекарні та книгарні - так званий Ковнірський корпус (за ім'ям видатного лаврського будівничого Степана Ковніра, який збагатив будинок примхливими фронтонами). Домінантою лаври та взагалі головним містобудівним орієнтиром тогочасного Києва стала Велика лаврська дзвіниця біля розбудованого у бароковому дусі Успенського собору. Багато років вона була найвищою будівлею міста і найвищою окремою баштовою спорудою на теренах Російської імперії. Прочани бачили позолочену баню дзвіниці за десятки кілометрів і розуміли, що уже майже дісталися Києва. Її зведення стало наслідком великої лаврської пожежі 1718 р., коли згоріла попередня дерев'яна дзвіниця. Перший проект висотної кам'яної 5-ярусної дзвіниці для лаври склав у 1721 р. архітектор Ф. Васильєв, але будівництво було доручено іншому зодчому – німцю за походженням Йоганну-Готфріду Шеделю. Він підготував власний проект стрункої 4-ярусної вежі заввишки 96,5 м (з хрестом), восьмикутної у плані (діаметр в основі – 28,8 м). Зведення дзвіниці тривало упродовж 1731-1745 рр. Слава про унікальну будівлю одразу поширилася далеко за межі Києва, а зодчий з гідністю заявив: ''Сия дзвоница в Киево-Печерской лавре трудом моим сделана, коим образом той во всей Руси и в Европе другой не обыщется… и по вечность оная дзвоница стоять будет''. Архітектурний вигляд споруди визначений гармонійним сполученням декору окремих ярусів з поступовим полегшенням знизу вгору: на першому ярусі - контрфорси, на другому – тосканський ордер, на третьому – іонічний ордер, на четвертому - корінфський ордер.
Той самий Шедель у 40-х роках XVIII ст. зводив другий і третій яруси барокової дзвіниці Софійського собору (останній, четвертий ярус надбудований у середині ХІХ ст.). Неподалік, у комплексі Михайлівського Золотоверхого монастиря, теж було зведено муровану дзвіницю (1716-1719

Контрактовий будинок та Контрактовий ярмарок. З поштівки поч. ХХ ст.
рр., зруйнована, нині відтворена); відтак лінія між ними стала головною містобудівною віссю Верхнього Міста. Барокову стилістику репрезентують Софійська та Михайлівська трапезні, споруджені у першій чверті XVIII ст., а також брами із мальовничими фронтонами та соковитим ліпленням. Брама Софійського собору міститься у Георгіївському провулку; нині її закладено, а первісно вона вела до Митрополичого палацу на Софійському подвір'ї, також збудованого за доби бароко. Браму було створено на замовлення київського митрополита Рафаїла (Заборовського), фронтон прикрашено ліпним зображенням його герба – звідси поширена назва ''Брама Заборовського''.
Вельми збагатився у ті часи комплекс Видубицького монастиря. Струнка п'ятибанна мурована будівля соборного храму в ім'я Великомученика Георгія Переможця зводилася тут у 1696-1701 рр. Гармонійні пропорції та виразне архітектурне опорядження роблять цей храм одним із шедеврів зодчества українського бароко. Довгаста палата трапезної з церковною банею постала одночасно з Георгіївським собором. На її фасаді привертає на себе увагу геральдичний символ над вхідними дверима – картуш з луком, двома перехрещеними стрілами та літерами, що читаються зліва направо: ММЕЦПВВЗПС. Символ являє собою родовий герб фундатора собору і трапезної - козацького полковника Миклашевського, а літери означають: ''Михаил Миклашевский, Его Царского Пресветлого Величества Войска Запорожского Полковник Стародубский''.
Також коштом представника козацької старшини – полковника Костянтина Мокієвського – було споруджено наприкінці XVII ст. Воскресенську та Феодосіївську церкви на Печерську. На Подолі ж засновниками барокових

Поділ, Поштова площа і набережна
храмів ставали переважно заможні міщани – Петро Гудима (Іллінська церква з чудовою брамою), Петро Залізний Гріш (церква Миколи Притиска), Домнікія Андрієвська (Свято-Духівська церква, не збереглася). Коштом подільських парафіян було збудовано трибанну Покровську церкву з мальовничим ґанком та однобанну церкву Миколи Набережного, автор яких – талановитий київський зодчий Іван Григорович-Барський. Там-таки, на Подолі, сформувався славетний центр східнослов'янської освіти - Києво-Могилянська академія. Старий корпус Академії, спершу одноповерховий, було зведено у 1703-1704 рр. коштом гетьмана Івана Мазепи на розі сучасних Контрактової пл. та вул. Г. Сковороди. Потім, у 1732-1740 рр., його було надбудовано другим поверхом (архітектор – Й. Г. Шедель), опоряджено в стилі бароко і влаштовано так звану Конгрегаційну Благовіщенську церкву, позначену банею. Назва ''конгрегаційна'' вказує на те, що у церкві та в прилеглій до неї залі відбувалися заходи студентської громади – ''конгрегації''.
Пам'яток житлового будівництва від тієї доби залишилося зовсім небагато - лише поодинокі муровані споруди. На тому ж Подолі існують будинки із залишками барокових прикрас, приблизно датовані межею XVII-XVIII ст. Один із них (вул. Спаська, 16-б) довільно пов'язують з ім'ям Мазепи. У другому (вул. Костянтинівська, 6/9), за переказом, зупинявся у 1706-1707 рр. цар Петро І, тож його й називають ''будинком Петра''.
До речі, приїзди Петра І до Києва були пов'язані з новою сторінкою у забудові міста – спорудженням Печерської фортеці. Саме на Печерську, навколо лаври, цар вирішив облаштувати

Михайлівський Золотоверхий монастир.
Фото другої половини ХІХ ст.
головний оборонний форпост міста. Власне, Печерську фортецю було закладено ще у 1679 р. гетьманом Іваном Самойловичем, але Петро та гетьман Іван Мазепа під час війни між Росією та Швецією значно розбудували її. При цьому монарх не рахувався ані на інтереси лаври, ані на місцеве населення (мешканців близько тисячі дворів зігнали з осідлих місць). Загалом будівництво було завершено у 1723 р. Основу фортеці становив земляний вал з 10 бастіонами та напівбастіонами. Висота валу – близько 6 м на площині й понад 20 м на схилах, перед ним раніше був рів (нині засипаний). До Старої Печерської фортеці вело троє архітектурно оформлених воріт (добре збереглася південна Московська брама). Наприкінці XVIII ст. у фортеці, навпроти лаврського муру, спорудили величезну на той час будівлю старого Арсеналу.
Іншу пам'ять по собі залишила дочка Петра - імператриця Єлизавета, котра відвідала Київ у 1744 р. За її вказiвкою розпочалося проектування Андрiївської церкви на тому пагорбі, де, за літописним переказом, колись побував та встановив хрест апостол Андрій Первозваний. Перший проект храму, розроблений архiтектором Й. Г. Шеделем, було вiдхилено.

Великий Микільський (Воєнний) собор. Фото поч. ХХ ст.
Цариця замовила новi креслення своєму улюбленцю, славетному майстрові бароко Бартоломео Растреллi. Останній постійно був зайнятий будівництвом у столиці, тому безпосереднім керівником робіт зі зведення Андріївської церкви був призначений архітектор І. Мічурін. Реалізація задуму на місці вимагала істотного доопрацювання проекту. Зокрема, підземні джерела в товщі гори погрожували підмити фундамент. Через це довелося значно поглибити підмурки; остаточно церкву було поставлено на потужному цоколі у вигляді двоповерхового будинку, спорудженого Мічуріним. Дах цього будинку є одночасно терасою біля храму, на неї ведуть чавунні сходи. Цокольні приміщення використовувалися для потреб причту. Будівлю церкви заввишки 46 м (разом із цоколем – 60 м) увінчують п'ять бань; одна з них завершує центральний купол, інші вміщені на чотирьох башточках, встановлених на наріжних контрфорсах. Завдяки гарно проробленому декору конструктивні елементи не тільки не заважають художньому враженню, але здаються невід'ємною частиною вигляду церкви. Загалом краса архітектури будівлі в стилістиці європейського бароко чудово поєдналася з унікальним розміщенням на пагорбі понад узвозом. Андріївська церква належить до найкрасивіших вітчизняних пам'яток культури, є справжньою перлиною київського ландшафту. Приємне враження справляє й близьке до стилю рококо оздоблення інтер'єру, над яким працювали українські та російські різьбярі й живописці. У 1753 р. основнi роботи з облаштування храму було завершено, проте iмператриця втратила цiкавiсть до київського будiвництва. Освячення храму вiдбулося лише у 1767 р. Згодом церква зазнавала перебудов, але її нинішній вигляд – наслідок реставрації (архітектор В. Корнєєва, 1979-1988), виконаної на основі справжніх креслень Растреллі.
Під час перебування у Києві Єлизавета Петрівна визначила також місце побудови палацу для царських відвідань. Зводив його архітектор Іван Мічурін у стилі бароко, за мотивами будівель Растреллі. Будівництво

Михайлівський Золотоверхий монастир, відбудований у 1997-2000 р.
двоповерхової споруди зі службовими флігелями тривало до 1752 р. Первісно нижній поверх (для двірні) був цегляним, верхній (житлові покої) – дерев'яним. Палац постав на мальовничому місці, звідки відкривався простір Задніпров'я, від палацу легко було дістатися святинь лаври. Навколо облаштували чудовий парк, що став відомий як Царський сад. Першою з правлячих монархів у палаці побувала Катерина ІІ у 1787 р.; його періодично надавали під помешкання для високих посадових осіб краю. Але у 1819 р. будівля раптово згоріла. Сяк-так відбудувавши цегляний поверх, її віддали під заклад штучних мінеральних вод. Лише за наказом царя Олександра ІІ палац знову перетворився на царську резиденцію, для чого у 1868-1870 рр. відбулася його капітальна реконструкція (архітектор К. Маєвський, за участю О. Шіле). Під час реконструкції було надбудовано новий цегляний другий поверх з дотриманням барокових форм, притаманних добі Растреллі. Колишній палац з південного боку від палацу коштом дружини Олександра ІІ, імператриці Марії Олександрівни, було перетворено на парк. Відтак цей парк, а потім і палац стали називати Маріїнським.
Від кінця XVIII ст. на кілька десятиріч київська архітектура – як, власне, архітектура всієї безмежної імперії – перебувала під знаком класицизму. До архітектури

Андріївська церква. Фото поч. ХХ ст.
було привнесено жорстку регламентацію, панували ''зразкові'' проекти.
Втім, споруди талановитого зодчого тих часів, першого міського архітектора Києва Андрія Меленського збагатили архітектурне середовище міста. Можна згадати, зокрема, храм Св. Миколая на Аскольдовій могилі, споруджений у 1810 р. коштом купця Самійла Мещерякова, церкву Різдва Христового на нинішній Поштовій пл. (1809-1814, зруйнована, відтворення – архітектор Ю. Лосицький, 2002-2005), церкву Миколи Доброго на Подолі (1807, не збереглася). Кілька творів Меленського збагатили комплекс старовинного Флорівського монастиря на Подолі: дзвіниця, будинок ігумені, а особливо - розміщений на узвишшi невеликий Воскресенський храм-ротонда (1824) при монастирськiй лiкарнi. Його пропорції чарівні й досконалi.
Меленський збудував і кілька приватних житлових будинків. Крім того, він є автором найпершого київського монумента – так званої колони Магдебурзького права (1802) на березі Дніпра. Споруда у виглядi колони тосканського ордера заввишки 18 м на цеглянiй арковiй основi завершується позолоченим хрестом. Її було зведено пiсля того, як цар Олександр I пiдтвердив для київських мiщан привiлеї згiдно зі старовинним Магдебурзьким правом. Монумент присвячений пам'ятi Володимира Святого: вiн стоїть орієнтовно на мiсцi колишнього гирла рiчки Почайни (нинi зниклої), де, за переказом, князь Володимир Великий охрестив 12 своїх синiв. Звiдси – iнше найменування монумента: ''пам'ятник Хрещення Русi''. У минулому просто пiд колоною мiстилася капличка з невеликим басейном – так званим Хрещатицьким джерелом.
На початку ХІХ ст. поступово вдосконалювався містопланувальний стан Києва. Досі місто (населення якого на той час ледь перевищувало 20 тис. мешканців) ніби складалося з трьох відокремлених

Архітектор Бартоломео (Варфоломій) Растреллі
територій: Верхнього міста, Подола й Печерська з Кловом (Липками). Там, де нині проходить Хрещатик, була звичайна улоговина між двома пагорбами, по якій проходив шлях у бік Василькова. Проте поступово окремі частини зближувалися, на майбутньому Хрещатику постали перші будинки (одним з яких став дерев'яний міський театр, споруджений Меленським), упорядковувалися шляхи, що з'єднували нагірні й прирічні місцевості.
Несподіваним чином набув регулярного плану-вання старовинний Поділ. Це трапилося через пожежу, яка упродовж кількох літніх днів 1811 р. знищила всю рясну дерев'яну забудову найбільш населеної частини міста. Ліквідація наслідків пожежі полягала в тому, що Поділ був наново розпланований і забудований. План був надісланий зі столиці, склав його архітектор Вільям (Василь) Гесте. На цьому плані більшість новопрокладених вулиць чітко перетиналася під прямими кутами. Відтоді нечисленні подільські кам'яниці, що уціліли під час пожежі, стоять під кутом відносно фронту вулиць.
Той самий Гесте запропонував на Контрактовій площі проект громадського комплексу загально-міського значення. Комплекс складався з трьох класицистичних будинків, сполучених колонадою. У центрі

Андріївська церква, 1747-1753 рр.
Архітектор В. Растреллі
мав розміститися магістрат, на лівому фланзі – пошта, на правому – Контрактовий будинок для проведення так званих Контрактових ярмарків. Ці щорічні зимові торги були переведені до Києва у 1797 р. і значно пожвавили економічне життя міста. Комплекс Гесте разом з розпочатою посередині площі будовою двоповерхового Гостинного двору (за ''зразковим'' проектом архітектора Л. Руски) мав скласти значний ансамбль у стилі класицизму. Але через брак коштів масштабний задум на Контрактовій площі не було втілено. Гостинний двір зробили лише одноповерховим (у повному обсязі його проект реалізовано вже у 80-х роках ХХ ст.), а з усього комплексу Гесте спорудили тільки Контрактовий будинок, який досі існує на початку вул. Межигірської.
Значні зміни відбулися у забудові міста під час царювання Миколая І. Цей монарх ставився до Києва з особливою увагою. По-перше, він вбачав у ''матері міст руських'' центр тотальної русифікації Південно-Західного краю імперії (який доти перебував під значним польським впливом); по-друге, тут мала бути укріплена база геополітичних інтересів Російської держави. Тому Миколай насамперед подбав про значне розширення Печерської фортеці. Вона упродовж 1830–1850 рр. здобула нові системи споруд згідно із тогочасними фортифікаційними вимогами. Під час розбудови фортеці сформувалися, зокрема, Госпітальний і Васильківські форти, новий комплекс Арсеналу. До складу укріплень входили земляні вали, цегляні стіни-ретраншементи, круглі та напівкруглі цегляні вежі, рови з капонірами, укріплені брами тощо. Чи не найцікавішою з архітектурного боку була будівля так званого Микільського форту (нині – Арсенальна пл.). Навколо фортеці було визначено еспланадну зону з обмеженнями для капітального будівництва, які тривалий час гальмували містобудівний розвиток певних частин Києва.
Реконструкція фортеці спричинила до значного відселення з Печерська. Нове місце для житла їм виділили, зокрема, у заплаві р. Либідь, де утворилася так звана Нова Будова. Взагалі, за наказом Миколая І розпланували під забудову значні простори за межами колишніх укріплень ''міста Ярослава'' (ліквідованих у ті самі роки); відповідний генеральний план було складено у 1837 р. Згідно із ним проклали, зокрема, сучасні бульвар Тараса Шевченка, вул. Б. Хмельницького, продовження вул. Володимирської та ін.
У той час Київ здобув кілька важливих громадських споруд. Так, зведення будівлі Київського університету знаменувало важливий етап в історії міста, ефективно сприяло його подальшій розбудові і культурному розвиткові. Університет

Архітектор В. Беретті
у Києві був відкритий 1834 р. під назвою ''Імператорський університет Св. Володимира''. Будівництво його корпусу здійснив професор архітектури Вікентій Беретті, який виграв у Петербурзі представницький конкурс проектів. У 1837 р. на місці спорудження відбулося урочисте закладення, а 1842 р. в ньому вже займалися студенти. Після смерті В. Беретті всі роботи завершив у 1843 р. його син Олександр. Будинок університету є характерною пам'яткою пізнього класицизму. Ордерна композиція, лаконічне й урочисте оздоблення 146-метрового чільного фасаду мають відтінок казенної суворості, притаманної добі царя Миколая І. Пофарбування будівлі університету Св. Володимира відповідає стрічці ордена Св. Володимира – червоного та чорного кольорів. Адже чавунні бази й капітелі колон, кронштейни карнизів справді утворюють чорні смуги на червоному тлі. Серед ярів біля університету розбили величезний Ботанічний сад.
На нинішній Інститутський вул. було зведено будівлю Інституту шляхетних дівиць (архітектори В. та О. Беретті, 1843), на бульварі Тараса Шевченка, 14 – будинок гімназії (архітектор О. Беретті, 1852), на Повітрофлотському проспекті, 6 – Кадетський корпус (архітектор І. Штром, 1857). Всі ці споруди фактично змінили дрібний та провінційний характер міської забудови, дали їй новий масштаб.
Було вдосконалено транспортну систему. У 1853 р. відкрито рух по Ланцюговому мосту – першій стаціонарній переправі через Дніпро у Києві (проект мосту склав англійський інженер Чарльз

Ланцюговий міст, 1847-1853 рр. Інженер Ч. Він’єлі.
З поштівки поч. ХХ ст.
Віньоль; не зберігся, нині приблизно на його місці міст Метро). Облаштовано шосейні шляхи у різних напрямках; налагоджено поштовий діліжансний зв'язок. Серед інших заходів було й упорядкування Володимирської гірки з облаштуванням середньої тераси, на якій у 1853 р. постав пам'ятник князю Володимиру – хрестителю Русі. Це був перший у Києві скульптурний монумент. Його проект склав петербурзький скульптор В. Демут-Малиновський, здійснив барон П. Клодт, архітектором пам'ятника був професор О. Тон. Величну статую святого князя з хрестом у правій руці і князівською шапкою у лівиці встановлено на цегляному п'єдесталі з чавунним облицюванням. На постаменті містяться горельєфне зображення хрещення киян, регалії ордена святого Володимира (зірки і хрести), символи хрещення ''вогнем і мечем'' та герб Києва – архангел Михаїл. Висота пам'ятника – 20,5 м.
Доба реформ царя Олександра ІІ створила нову суспільну та економічну ситуацію. Київ набував ваги як центр цукрової та борошномельної промисловості.

Архітектор П. Альошин
Сюди прийшла залізниця, лінія якої пролягла вздовж Либеді (перший вокзал збудував у неоготичному стилі архітектор І. Вишневський, 1869; залізничний міст через Дніпро – найдовший на той час у Європі – спорудив військовий інженер А. Струве, 1870; обидві будівлі не збереглися). Населення міста швидко зростало (у 1856 р. – 56 тис., у 1874 р. – 127,3 тис., у 1880 р. – близько 190 тис.). В останній чверті ХІХ ст. більш рентабельнішим ставало комерційне домоволодіння. Внаслідок цього прибуткові багатоквартирні будинки перетворилися на провідний тип будівель, вони фактично формували міське середовище. На той час архітектори були вже звільнені від обов'язкового слідування ''зразковим'' проектам.
Одним із перших київських зодчих, які мали власне творче обличчя, був Олександр Шіле; за його проектами зведено, зокрема, колишній навчальний заклад – ''Колегію Павла Галагана'' на нинішній вул. Б. Хмельницького,

Прибутковий будинок по вул. Пушкінській, 45. З поштівки поч. ХХ ст.
11 (1871); колишню міську біржу на вул. Інститутській, 7 (1873). На центральному міському майдані він у 70-х роках XIX ст. збудував приміщення Міської думи, увінчане шпилем (не збереглося). Дума виходила на Хрещатик, котрий фактично набув статусу головної вулиці міста. Його забудова дедалі більше ущільнювалася; те саме можна сказати і про інші вулиці центральної частини міста, вартість земельних ділянок на яких невпинно зростала. Час від часу місто струшували ''будівельні лихоманки'' – періоди ажіотажного прибуткового будівництва.
Характерним прикладом освоєння нових ділянок поблизу Хрещатика саме під час одного з ''нападів лихоманки'' стала забудова так званої садиби Мьорінга – великого міського маєтку між вул. Інститутською та Лютеранською, який належав заможному професорові Ф. Мьорінгу. Після смерті власника його спадкоємці у 1895 р. продали садибу площею 10 га спеціально утвореному акціонерному товариству. Ділянка, на якій ще недавно були сади, городи та ставок для купання, невдовзі перетворилася на низку кварталів з багато-поверховими будівлями, значну частину яких (зокрема, кращий у місті готель ''Континенталь'' по нинішній вул. Архітектора Городецького, 5 та споруду драматичного театру ''Соловцов'' – нині театр ім. І. Франка) звели архітектори Г. Шлейфер та Е. Брадтман.
У стилістиці житлової забудови наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. переважав еклектичний підхід. Тогочасні зодчі охоче застосовували мотиви неоренесансу (характерний приклад – будинок по вул. Володимирській, 39/24, архітектор

Маріїнський палац, 1752-1870 рр. Архітектори: І. Мічурін, В. Растреллі, К. Маєвський
К. Шиман, 1900), неоготики (будинок по вул. Шовковичній, 19, архітектор М. Вишневський, 1901), ''російського'' стилю на зразок московсько-ярославської архітектури XVI-XVII ст. (будинок по вул. Пушкінській, 45, архітектор М. Артинов, 1901), або прикрашали фасади візерунками цегляної кладки (так званий цегляний стиль). Цікавими з архітектурного боку були особняки заможних підприємців, які переважно зосереджувалися на Липках та вздовж вул. Терещенківської (такі як: особняк С. Лібермана по вул. Банковій, 2, архітектор В. Ніколаєв, 1898, або особняк Ф. Терещенка по вул. Терещенківській, 9, архітектори А. Гун та В. Ніколаєв, 1882-1884).
Водночас у місті з'явилося кілька значних громадських будівель – релігійних та цивільних. Помітне місце серед них належить Володимирському собору. Історія його спорудження охоплює період понад 40 років. Збирання пожертв на будівництво почалося 1852 р.,

Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка. Архітектор В. Шретер
тим часом зодчий І. Штром підготував проект монументальної будівлі візантійського стилю з 13 куполами. Але за браком коштів замовники скоротили його до 7 куполів. Остаточний варіант проекту склав академік О. Беретті. У 1862 р. вiдбулася закладка собору, якийсь час будівництво здійснювалося успiшно, аж раптом у 1864-1866 рр. деякi арки не витримали ваги горiшнього ярусу й розсунулися. Береттi звільнили вiд будiвництва. Роботи ''завмерли'', бо жодний з фахівців не наважувався взяти на себе відповідальність за їх продовження. Лише у 1875 р. за наказом царя Олександра II знайшлися додатковi кошти, i до Києва приїхав столичний професор-будівник Р. Бернгард. За його розрахунками архітектор В. Ніколаєв закінчив будівництво. Стiни собору захистили вiд падiння контрфорсами. Потім упродовж 1885-1896 рр. тривали внутрішні розписи під керівництвом професора А. Прахова. У цих роботах взяли участь видатні митці В. Васнецов, М. Нестеров, М. Врубель, В. Котарбінський, О. і П. Свєдомські, М. Пимоненко та ін. Загалом живопис собору (особливо той, що належить пензлю Васнецова) вражає високою майстерністю виконання, надзвичайним емоційним напруженням, достеменністю історичного антуражу. Урочисте освячення храму відбулося 1896 р. Він щасливо уникнув знесення за радянських часів і залишається дотепер унікальною пам'яткою сакрального мистецтва.
Цікавий комплекс у ''російському'' стилі спорудив архітектор Володимир Ніколаєв на замовлення великої княгині Олександри Петрівни

А. Мінкус, Ф. Троуп'янський. Проект ''хмарочоса Гінзбурга''. 1911 р.
(дружини брата імператора Олександра ІІ). Вона тяжко хворіла через травму, прибула до Києва на прощу, відчула тут певне полегшення й вирішила залишитися у місті назавжди та заснувати тут жіночу обитель, для якої придбала велику садибу біля Лук'янівки. У січні 1889 р. тут було освячено місце майбутньої обителі, у травні того самого року велика княгиня висловила письмове бажання заснувати монастир i подарувати йому понад 10 новозбудованих споруд (переважно – дерев'яних на цегляних підмурках), у яких містилися церква Покрови Божої Матері з прибудованими келіями та інші заклади. Згодом тут постали нові капітальні споруди для безплатної лікарні при монастирі. Головною домінантою обителі став величезний соборний храм Св. Миколая, споруджений В. Ніколаєвим у 1896-1911 рр. за ескізним проектом сина засновниці, великого князя Петра Миколайовича. 13-банний собор є найбільшим храмом Києва, він вміщує близько 2500 віруючих. Його конструктивне рішення засноване на сміливому застосуванні у головному об'ємі двох цегляних перехрещених арок, що створює всередині собору вільний простір.

''Колонна Магдебурзького права'', 1802 р.
Архітектор А. Меленський Фото другої половини ХІХ ст.
Той самий В. Ніколаєв звів на терені Києво-Печерської лаври нову трапезну палату з храмом. Відповідний проект був підготовлений ним у 1893 р., у ньому передбачалася грушоподібна барокова баня над храмом. Проте автор проекту – академік архітектури – своєчасно збагнув, що такий силует може негативно вплинути на сприймання головної святині – Успенського собору. Тож Ніколаєв сам запропонував улаштувати над церквою приземкуватий візантійський купол на зразок собору Св. Софії в Константинополі. Будівництво завершилося у 1895 р., храм освятили на честь Преподобних Антонія і Феодосія Печерських. На початку ХХ ст. велися роботи з оформлення інтер'єрів храму та трапезної палати. Загальну концепцію розподілу розписів та проектування оригінального іконостасу з використанням мармуру й металу виконав відомий російський зодчий, академік архітектури О. Щусєв. Авторами переважної частини розписів, позначених впливом модерну, були київські митці Г. Попов та І. Їжакевич, автор орнаментів – О. Лаков.
На ''Новій Будові'', по Великій Васильківський вулиці було зведено високу будівлю католицького костелу Св. Миколая. Будівництву, що тривало упродовж 1899-1909 рр., передував

Костел Св. Миколая.
З поштівки поч. ХХ ст.
конкурс проектів, де схвалено ескіз студента С. Воловського, згідно з яким архітектор Владислав Городецький склав робочий проект костьолу у вигляді хрещатої в плані базиліки. Ґрунти біля заплави р. Либідь, на яких споруджувався храм, виявилися зволоженими, тому підчас влаштування фундаментів застосували буронабивні палі, щойно винайдені київським інженером А. Страусом. Костел, пишно прикрашений скульптурними оздобами, витримано у готичному стилі. Його завершують шпилі заввишки понад 60 м.
Ефектною пам'яткою у стилі неоренесанс є монументальний будинок колишнього Міського театру (нині Національна опера). Його було зведено муніципальним коштом у 1898-1901 рр. на місці більш старого театру, що згорів у 1896 р. Автор проекту – арх. В. Шрьотер – переміг у представницькому міжнародному конкурсі. Керував будівельними роботами архітектор В. Ніколаєв. На фасаді вміщено скульптури муз Мельпомени й Терпсіхори (скульптор Е. Сала). Оздоблення інтер'єрів не поступається красі зовнішнього опорядження. Під час пізніших реставраційних робіт із надбудовою сценічної коробки (архітектори Б. Жежерін, О. Граужіс та ін.) у центральній лоджії фасаду встановлено погруддя Т. Шевченка (скульптор О. Ковальов), ім'я якого театр носить з 1939 р.
Коштом київського купецтва у 1882 р. за проектом В. Ніколаєва було споруджено будинок Купецького зібрання на сучасній Європейській площі (тепер Національна філармонія). Зовні будівля

Микільський форт. З поштівки поч. ХХ ст.
не справляє надзвичайного враження, проте її концертну залу ошатно оформлено і забезпечено чудовою акустикою, яку не порушила остання реставрація (архітектор В. Хромченков та ін., 1991-1996). На нинішній вул. Грушевського, 6 з ініціативи місцевого Товариства старожитностей та мистецтв був зведений будинок музею, витриманий у дусі античного зодчества (архітектори П. Бойцов, В. Городецький, 1898-1901); ефектні статуї левів та інші скульптурні оздоби виконав Е. Сала. Цікаво, що у товариства-засновника не вистачило коштів на здійснення проекту у повному обсязі, тому добудову тильної частини довелося виконати вже у радянський час. Нестача грошей спростила й проект монумента Богдана Хмельницького, що його проектував скульптор М. Мікешин на Софійській площі. За первинним авторським задумом, тут мала бути багатофігурна композиція, але пам'ятник споруджували на доброчинні пожертви, а їх вистачило на саму лише кінну постать гетьмана, відкриту у 1888 р.

Міська дума. З поштівки поч. ХХ ст.
Збільшення грошових обертів в економіці породило нову категорію громадських будівель – банкові споруди. Так, у 1902-1905 рр. на вул. Інститутській було зведено новий двоповерховий будинок місцевої контори Державного банку (архітектори О. Кобелєв, О. Вербицький). Цей архітектурний твір у стилістиці італійського ренесансу став окрасою Липок. Він облицьований штучним каменем, скульптор Е. Сала прикрасив його наріжними зображеннями грізних драконів. Перпендикулярно чільному об'єму розташовано просторий, багато прикрашений операційний зал. Минули роки, Київ став столицею УРСР, і двоповерхова контора банку вже стала замалою. Архітектор В. Риков підготував проект надбудови ще двох поверхів, у розробленні якого взяв участь 74-річний О. Кобелєв. Результат перевершив усі сподівання. Після надбудови банківський будинок став монументальнішим і урочистішим. Якщо не знати про первісний вигляд споруди, то важко навіть повірити, що її одразу не зведено 4-поверховою,– настільки тактовно нову частину об'єму узгоджено зі старою. Тепер тут міститься Національний банк України.
Значні новобудови громадського призначення споруджувалися не тільки у центральних кварталах міста, а й на периферії. Найпомітнішим прикладом став комплекс Київського політехнічного інституту, споруджений у

М. Мікешин. Проект пам'ятника Богдану Хмельницькому. 1860 р.
1898-1901 рр. на міській околиці Шулявки. Корпуси інституту зводилися за конкурсним проектом петербурзького професора І. Кітнера, у керівництві будовою брав участь киянин О. Кобелєв. Фасади декоровано у неороманському стилі. Ретельно продумана композиція комплексу з великим парком, в якому розміщені як навчальні й допоміжні, так і житлові будівлі, стала зразком функціональної організації великого простору.
Поза центром, на порівняно дешевих ділянках, коштом державних чи громадських установ і приватних меценатів споруджувалися численні благодійні заклади: безплатні лікарні, притулки, навчальні заклади для бідних, культурні центри робочих околиць – ''народні будинки''. Вони відігравали вагому роль у вирішенні соціальних питань міського населення.
У цей час Київ уже мав розвинену інженерну і транспортну інфраструктуру. У 1872 р. нагірні місцевості отримали водогін; у 1880 р. спалахнули перші вуличні електричні ліхтарі; у 1892 р. нинішнім Володимирським узвозом рушив електричний трамвай (перший у Російській імперії); у 1894 р. з'явилася каналізаційна мережа. Як правило, все це робили спеціально утворені акціонерні товариства на концесійних засадах, з правом подальшого викупу підприємства містом.
Початок ХХ ст. вніс до міської забудови свіжий струмінь: київська архітектура опанувала естетику модерну. Чи не першим кроком у цьому напрямі можна

Хрещатик і площа Калініна (нинішній Майдан).
назвати дивовижну споруду по вул. Банковій, 10, яку сьогодні називають ''будинок з химерами''. Київський зодчий-романтик Владислав Городецький звів її як власний прибутковий будинок. Дім стоїть на стрімкому крутосхилі; з боку вулиці він триповерховий з підвалом, з протилежного боку – шестиповерховий. Найбільшу його принаду складають рясно розміщені на фасадах та в інтер'єрах скульптурні оздоби з цементу: зображення слонів, носорогів, антилоп, ящірок, жаб, міфологічних дів верхи на рибах тощо. Іх виконав скульптор-опоряджувач з Мілану Еліо Сала. На п'єдесталі окремої скульптури, що зображує двобій орла з левицею, прокреслено ''автограф'' скульптора. Можливо, у будинку Городецького немає формальних декоративних ознак модерну. Проте його основні якості – вільне просторове розміщення, оригінальний план приміщень, прагнення до синтезу мистецтв – повністю відповідають властивостям модерну. Складна постановка на похилому рельєфі стала можливою завдяки застосуванню буронабивних паль А. Страуса.
Більш традиційні форми модерну можна побачити у різних київських спорудах. Це й прибуткові будинки (вул. Ярославів Вал, 14-а, архітектор М. Клуг, 1911; вул. Лютеранська, 15, архітектор О.

Сучасний Хрещатик, 2007 р.
Вербицький, 1908), й особняки (вул. Лютеранська, 23, архітектор Е. Брадтман, 1907; вул. О. Гончара, 33, архітектор Г. Лєдоховський, 1908), й громадські будівлі – цирк (нинішня вул. Архітектора Городецького, 7, архітектор Е. Брадтман, 1903, не зберігся), Бессарабський критий ринок (архітектор Г. Гай, 1912), і навіть виробничі корпуси деяких підприємств.
Талановитим інтерпретатором модерну показав себе інженер Йосип Зекцер. Здобувши професійну практику у Західній Європі, він застосовував у київській забудові не тільки нові декоративні засоби, а й складні, вигадливі планувальні рішення з метою найбільшої ''віддачі'' земельної ділянки. Приклад – споруджені ним прибуткові будинки по вул. Пушкінській, 21 (1909-1910) або по вул. Володимирській, 61/11 (''будинок Мороза'', 1911). Зовсім перевернув старі уяви про масштаб будівлі так званий хмарочос Гінзбурга на вул. Інститутській (архітектори А. Мінкус, Ф. Троуп'янський, 1911, не зберігся), неспівставний за розмірами з малоповерховим оточенням.
Напередодні Першої світової війни архітектурна мода дещо змінилася: стали популярними вишукані модернізовані інтерпретації історичних стилів. Чудовим свідченням цього є колишній Педагогічний музей

Національний комплекс ''Експоцентр України''
(нині Будинок вчителя) по вул. Володимирській, 57, споруджений у 1910-1911 рр. – найбільш досконалий твір зодчого Павла Альошина. Його неокласичні форми прості, але напрочуд гармонійні. Фасад облицьовано білим інкерманським вапняком. У симетричній композиції фасаду чільне місце відведено заокругленій частині, що завершується заскленим куполом (під куполом знаходиться великий зал). Над архітектурно обробленими вікнами другого поверху міститься рельєфний фриз на теми історії розвитку освіти. Паладіанські мотиви ренесансу сприйняв В. Риков у будинку Маріїнської громади сестер-жалібниць (нинішня вул. Саксаганського, 75), а О. Кобелєв, проектуючи приміщення Вищих жіночих курсів (нині вул. О. Гончара, 55-а, 1911–1913) пішов шляхом російського ампіру. Ампір панував і в архітектурному рішенні Всеросійської виставки 1913 р., яка проводилася в Києві на території нинішнього НСК ''Олімпійський'' та площі перед ним (архітектор Ф. Вишинський). Ця експозиція довела стрімкі темпи економічного розвитку Києва, населення якого на той час сягнуло вже близько 600 тис. мешканців.
Разом з тим, серед патріотично налаштованих українських зодчих велися пошуки національного стильового напряму. Приклад – освітня споруда по сучасній вул. Фрунзе, 164 (архітектор В. Кричевський, 1911) оформлена у стилі, який нині називають ''український модерн''.
Війна призупинила містобудівний розвиток Києва, революційні події зовсім унеможливили його. На початку 20-х років ХХ ст.будівельні можливості киян зводилися до відновлення

На території ''Експоцентру України''. Архітектори: І. Мєзєнцев, В. Орєхов, В. Новіков
зруйнованого житла та міського господарства. Проте радянська влада докорінно змінила економічні стосунки у будівництві: всю цінну нерухомість було націоналізовано; як підрядники, так і замовники були представниками державних установ. У цих умовах невдовзі після відбудови, як тільки намітилося піднесення радянського господарства, відбувся справжній спалах будівної активності. Споруджувалися корпуси заводів й фабрик, транспортні будівлі, навчальні й культурні заклади, кооперативні та відомчі житлові будинки. Переважав стиль конструктивізм, первістком якого у Києві стала пожежня на нинішній вул. Маршала Рибалка (1927). У цій манері, визнаній ''революційною'', було споруджено новий Залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький, 1927-1932), низку громадських і житлових споруд. Блискучий приклад нової архітектури надав П. Альошин, спорудивши кооперативний будинок лікарів по вул. Великій Житомирській, 17 (1928-1930) з усіма формальними ознаками у напрочуд людяній, камерній інтерпретації. Гостре відчуття сучасності проявив архітектор Й. Каракіс, звівши будівлю ресторану ''Динамо'' на Петрівській алеї (1932-1934).
Але після того як у 1934 р. Київ було проголошено столицею радянської України, тут піддали анафемі конструктивізм і оголосили пріоритетним наслідком наслідування історичній спадщині. Переважали класичні мотиви. Місто потребувало нових приміщень для республіканських установ, і з цією метою було вирішено утворити Урядовий майдан між Софійським собором та Михайлівським Золотоверхим монастирем. Останній при цьому зруйнували, не цінуючи пам'ятки XII ст., так само, як і розміщену неподалік стародавню Василівську (Трьохсвятительську) церкву. Втім, комплекс Урядового майдану (архітектор Й. Лангбард) повністю так і не був зведений; спорудили тільки один корпус, в якому нині перебуває МЗС.
Деякі адміністративні споруди постали на вулиці, яка сьогодні носить назву Михайла Грушевського. Тут, зокрема, було споруджено одну з найвеличніших будівель Києва – Будинок Уряду, приміщення Кабінету Міністрів України. Відомий зодчий Іван Фомін проектував його для Наркомату Внутрішніх Справ, але, зрештою, у будинку розмістився український Раднарком (будівництво у 1936–1939 рр. здійснював архітектор П. Абросимов). Загальний об'єм велетенської споруди становить 235 тис. кубометрів. Вона є прикладом активного застосування класичної архітектурної спадщини. Фасад будинку має вигляд потужної дуги, прикрашеної оригінальними рустованими колонами з корінфськими капітелями. На флангах застосовано своєрідні спарені іонічні колони. Нижні поверхи оброблено лабрадоритом, цоколь – полірованим гранітом. Загалом будинок відповідно до часів зведення засвідчував жахаючу могутність радянської імперії. Водночас, незважаючи на великі розміри, ця споруда досить вдало ''захована'' і майже не справляє негативного впливу на історичні ландшафти Києва.
Будинок Верховної Ради України міститься навпроти, по вул. Михайла Грушевського, 5. Його головний фасад

Навчально-тренувальний комплекс юнацьких та юніорських збірних команд з футболу на території НСК ''Олімпійський'', головний фасад офісу ФФУ, м. Київ
виходить на площу біля Маріїнського палацу. Будинок споруджено за конкурсним проектом архітектора Володимира Заболотного (1936-1939); у 1945-1947 рр. зроблено прибудову з боку Міського саду. З усіх адміністра-тивних будівель столиці України, зведених за радянських часів, споруда Верховної Ради здається найгармонійнішою. Зовнішнє оздоблення виконано з класицис-тичною простотою та ясністю. Шість струнких колон з корінфськими капітелями утримують антаблемент і аттик з українською символікою. Обабіч портику встановлено скульптурні групи, що зображують представників народу України (скульптор В. Зноба, 1985). Будинок увінчано скляним куполом і шпилем, на якому нині майорить жовто-блакитний прапор України. Купол забезпечує природне освіт-лення сесійної зали.
Цікавим напрямом творчого пошуку було використання мотивів українського бароко в комплексі сільськогосподарських інститутів у Голосієвому (архітектор Д. Дяченко, 1930). Проте цей напрям обірвався на самому початку: автора заарештували за ''мазепинсько-петлюрівські'' настрої.
Велика Вітчизняна війна та нацистська окупація нанесли Києву тяжкі рани. Забудова столиці України одразу після визволення міста від окупантів перебувала у жахливому стані. За відомостями Надзвичайної державної комісії встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їх спільників, загалом зруйновано 1742 комунальних та 3600 приватних житлових будинків (втрати становили понад 1,8 млн кв. м, або більш як 40 % всієї довоєнної житлової площі міста), 940 будівель державних і громадських установ. Особливо постраждали центр столиці (Хрещатик та прилеглі до нього вулиці), а також місцевості Лівобережжя, майже повністю знищені. Зазнали руйнувань провідні промислові підприємства, міське господарство практично було виведено з ладу.
Одразу по війні було взято курс на відбудову міського центру. Уряд оголосив вельми представницький конкурс проектів. Його переможцю, керівнику проектної бригади О. Власову у співдружності з А. Добровольським, Б. Приймаком, О. Заваровим, В. Єлізаровим, О. Малиновським та іншими зодчими й інженерами вдалося створити нову яскраву забудову Хрещатика – найграндіозніший архітектурний ансамбль радянської епохи, урочистий аккорд краси й оптимізму. Центральна магістраль Києва набула справді столичного вигляду. У розплануванні Хрещатика було ретельно враховано особливості міського середовища, чітко проведено принцип функціонального зонування.
Але проектований ансамбль не вдалося реалізувати до кінця. Партійно-урядова постанова 1955 р. про подолання архітектурних надмірностей різко змінила магістральний напрям радянської архітектури. Відтак, пріоритет було рішуче надано співвідношенню карбованців і квадратних метрів. Слід відзначити, що у такий спосіб, очевидно, вдалося швидше вирішити гостру проблему – надання мільйо-нам сімей власного, хоч і не надто комфортного житла. Але архітектурна творчість набула зовсім іншого вигляду, підпорядкованого вимогам будівельної техніки. Втім, навіть за цих умов таким видатним архітекторам Києва, як Е. Більський, Я. Віг, М. та В. Гречина, А. Добровольський, М. Дьомін, В. Єжов, М. Жаріков, В. Жежерін, О. Заваров, О. Коломієць, С. Колосов, О. Комаровський, Г. Кульчицький, В. Ладний, О. Малиновський, Є. Маринченко, А. Мілецький, Ю. Паскевич, Б. Приймак, В. Розенберг, Ю. Серьогін, Г. Слуцький, В. Суворов, В. Шарапов, І. Шпара та інші, вдалося збагатити його ландшафт талановитими спорудами – палацами та житловими комплексами, готелями та кінотеатрами, школами та стадіонами, фонтанами та мостами, вдалося втілити у практику передові містобудівні ідеї.
Відтоді у місті на Дніпрі споруджено грандіозні житлові та громадські будівлі. Населення Києва давно подолало рубіж у два мільйони мешканців, значна частина яких живе на сучасних житлових масивах. Проте магічний вплив архітектурних традицій як на ''старих'', так і на ''нових киян зберігається, мабуть, і нині, коли напрям розвитку архітектурно-будівельної справи знову круто змінився.
…Ще у 1926 р. видатний український мистецтвознавець Микола Макаренко (пізніше закатований сталінським режимом за те, що насмілився виступити проти знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря) писав: ''Мені траплялося побувати у багатьох містах… Але, на мою думку, міст, подібних до Києва по красі його, красі сукупній – і природній, і мистецькій, не багато знайдеться… Слід побажати майбутнім архітекторам дотримуватись у своїх нових будівлях красоти, гармонії частин між собою, гармонії архітектурного твору з оточенням його - з характерною прекрасною природою Києва''. Треба гадати, що ці слова, сказані понад 80 років тому, відповідають і сьогоденню нашого славетного міста.

Майдан Незалежності

Логос Україна         Вступне слово Анатолія Голубченка         Зміст         Музей Трипільської культури