 Національний університет імені Тараса Шевченка
Ті майстри, котрі зводили у Києві шедеври давньоруського зодчества, звичайно, не мали й гадки про спеціальну архітектурну чи інженерну освіту. До її запровадження на вітчизняних теренах мала пройти ще не одна сотня років, упродовж яких навчання молодих фахівців відбувалося виключно у формі практичної роботи під керівництвом більш досвідчених будівничих.
У XVIII ст. деякі відомі зодчі – такі як Іван Григорович-Барський або Іван Зарудний – навчалися у Києво-Могилянській академії, але фахового архітектурного курсу тут не було (І. Зарудний, приміром, пізніше продовжував освіту в Італії, де цю справу було давно налагоджено; італійські, німецькі, французькі, англійські, австрійські будівничі у різний час ''відзначилися'' на київських теренах). Не було у Києві нічого подібного й у перші десятиріччя ХІХ ст., коли у столиці імперії – Санкт-Петербурзі – вже діяла низка навчальних закладів, які випускали архітекторів-художників (Імператорська Академія мистецтв) та інженерів різних спеціальностей. Щоправда, у середині позаминулого століття в Київському Університеті Св. Володимира існував архітектурний курс, який упродовж 1843-1861 рр. викладав академік архітектури, екстраординарний професор університету Олександр Беретті. Але цей курс мав тимчасовий характер, і ми, на жаль, не знаємо професійних архітекторів, які б опанували зодчество саме завдяки навчанню в університеті у Беретті.
Майже до кінця ХІХ ст. у Києві не було жодного навчального закладу, який випускав би ліцензованих фахівців будівельної справи. Йдеться про тих осіб, які, згідно із законодавством Російської імперії (''Будівельний статут''), мали право виконувати будівельні роботи (у більшості випадків – за власними проектами). Безумовне право виконання таких робіт отримували лише вихованці обмеженого числа навчальних закладів (головним чином, столичних) – тих, які надавали кваліфікацію архітектора, інженера-архітектора, художника-архітектора, цивільного інженера, інженера-будівника, інженера шляхів сполучень, а також військового інженера. Інженери-технологи мали право споруджувати фабрично-заводські будівлі. Як бачимо, інженерна освіта в імперії доволі розширено тлумачила об'єкт професійних занять фахівця. Крім того, чимале коло осіб претендувало на право зведення споруд, склавши відповідні іспити. Вихованці будь-яких
 Київський політехнічний інститут. З поштівки поч. ХХ ст.
Хоча Києву доводилося задовольнятися будівельними кадрами, виплеканими в інших містах, але вже у 70-х роках тут утворився своєрідний центр будівельної науки. Причиною цього став набутий містом на Дніпрі статус ''цукрової столиці'' Російської імперії. Виробництво бурякового цукру стало пануючою промис-ловою галуззю Київського регіону, і у Києві навіть розміщувалося правління Всеросійського това-риства цукрозаводників. Саме в інтересах розвитку цукроварства у 1871 р. засновано Київське відділення Імператорського Російського технічного товариства (КВ ІРТТ) – об'єднання інженерів і промисловців, яке вивчало та поширювало цінний галузевий досвід. ''Штаб-квартира'' відділення спершу містилася у м. Городищі Київської губернії, де діяв цукровий завод освіченого підприємця В. Симиренка, а у 1873 р., переведено до Києва. Колишній власний будинок КВ ІРТТ, споруджений на початку ХХ ст., зберігся по сучасній вул. О. Гончара, 55-б.
Різноманітні питання архітектури й будівництва розглядалися на регулярних засіданнях механіко-будівного відділу технічного товариства. До його складу входили знані київські практики: архітектори В. Городецький,
 Атестат В. Городецького, виданий Імператорською Академією мистецтв у Петербурзі. 1890 р.
Подальший розвиток цукрової промисловості, яка гостро потребувала інженерних кадрів, став одним із головних чинників заснування у 1898 р. Київського політехнічного інституту (провідні власники цукрових заводів навіть пожертвували значну суму на облаштування політех-нікуму). Інститут мав чотири відділення: механічне, хімічне, інженерно-будівельне та агроно-мічне. Відтак, нарешті, у Києві з'явився навчальний заклад для підготовки кадрів будівничих. Вже у перший рік існування КПІ тут навчалися понад 100 майбутніх інженерів-будівельників. Рівень викладання був доволі високим. У різний час у КПІ працювали: професор Є. Патон (викладав будування мостів), професор К. Дементьєв (технологія буді-вельних матеріалів), професор Г. Дубелір (будівельне мистецтво), професор С. Тимошенко (опір матеріалів), а також архітектори І. Ніколаєв, В. Риков, цивільні інженери П. Голландський, О. Кобелєв, В. Обремський, В. Осьмак та ін. Студентам надавали фахові знання з архітектури та будівництва цивіль-них і промислових споруд, шляхів сполучення і мостів, з металевих та залізобетонних конструкцій тощо. Відповідні кафедри й лабораторії КПІ були важливим осередком будівельної науки.
Паралельно вищій запроваджувалася й середня спеціальна архітектурно-будівельна освіта. Йдеться про окремі приватні технічні курси, а також про Київське художнє училище. Останнє було створено завдяки ініціативі групи місцевих митців на чолі з В. Ніколаєвим, підтриманій Радою Імператорської Академії мистецтв. Навчальна діяльність розпочалася у січні 1901 р., спершу у вигляді приватних класів, але восени того самого року заклад набув статусу училища. Фахове навчання, спільне для юнаків і дівчат, здійснювалося на трьох відділах: живопису, архітектури та скульптури; паралельно учні проходили курс середньої школи у загальноосвітніх класах. Випускники закладу мали право працювати викладачами малювання; вихованці архітектурного відділення отримували кваліфікацію помічника архітектора (щоправда, статут училища, який надавав формальні підстави для цього, через адміністративну тяганину затверджено лише 1908 р.). Можна було стати також вільним слухачем, тобто відвідувати лише художні дисципліни; так учиняли з метою підвищення майстерності навіть практикуючі професіонали. В училищі викладали, зокрема, архітектори Е. Брадтман, В. Листовничий, В. Ніколаєв, І. Ніколаєв, В. Риков.
З огляду на практичні потреби будівництва, обсяги якого відчутно зростали, у 1900 р.
 Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури, м. Київ
Доти, доки столична Академія мистецтв була головним профільним закладом Російської імперії, Київ мав небагато шансів організувати свою повноцінну архітектурну освіту. Проте сподівання на це не зникали. І за доби визвольних змагань, у 1918 р., кілька митців спромоглися відкрити у Києві Архітектурний інститут. Серед його засновників були видатні зодчі Д. Дяченко та В. Риков. Інститут діяв і на початку 20-х років, поки, зрештою, у 1924 р. не був включений до складу Київського художнього інституту.
Втім, у 1930 р. вища архітектурно-будівельна освіта у Києві зазнала нової реформи. Інженерно-будівельний факультет КПІ (у той час - відділення фабрично-заводського і комунального будівництва) разом з архітектурним факультетом Художнього інституту були перетворені на Київський будівельний інститут (згодом Київський інженерно-будівельний інститут, нині – Київський національний університет будівництва і архітектури). Тут викладали знані архітектори О. Вербицький, В. Заболотний, О. Кобелєв, Й. Каракіс, М. Севєров, визначні вчені-будівники Ф. Бєлянкін, Ю. Вєтров, Б. Горбунов, К. Симінський та ін. Цей вищий навчальний заклад за роки існування підготував понад 60 тис. інженерів різних спеціальностей. Вони склали кістяк колективів основних проектувальних закладів у Києві та інших містах України.
Водночас із заснуванням Будівельного інституту продовжував свою діяльність архітектурний факультет Київського художнього інституту (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Він виховав кілька генерацій художників-архітекторів. До його викладацького складу у різний час належали видатні українські зодчі та історики архітектури П. Альошин, Ю. Асєєв, О. Вербицький, В. Заболотний, Є. Катонін, В. Кричевський, І. Моргілевський, В. Риков, М. Холостенко та ін.
У перші повоєнні роки становлення проектної справи у Києві відбувалося на тлі значного підсилення громадського звучання архітектурної професії під час широкої відбудови міста. У цей час виникла необхідність краще організувати архітектурну творчість, забезпечити її ґрунтовною науковою базою. Вже у липні 1944 р. почала працювати Українська філія Академії архітектури СРСР. Раднаркомові УРСР було дозволено на базі цієї філії створити республіканську Академію архітектури, і 21 червня 1945 р. вийшла постанова РНК УРСР та ЦК КП(б)У № 960 ''Про організацію Академії архітектури УРСР''.
 Оголошення технічних курсів В. Пермінова з будівельним відділенням. 1914 р.
До структури Академії увійшла низка науково-дослідних інститутів – зокрема, інститути будування міст, архітектури споруд, історії й теорії архітектури, будівельної техніки, будівельних матеріалів. Було засновано аспірантуру, створено наукову бібліотеку (нині – Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. В. Г. Заболотного). Ці заклади провели значну творчу роботу, підготували низку фундаментальних наукових видань.
Щоправда, у 1956 р. Академію архітектури УРСР було перетворено на Академію будівництва і архітектури УРСР, а у 1964 р. взагалі було розформовано з підпорядкуванням інституцій Держбуду УРСР. Відновлення діяльності Академії архітектури відбулося тільки у нинішній час.
Розвитку архітектурно-будівельної справи сприяла наявність періодичних видань, які регулярно висвітлювали фахові питання. У довоєнні роки такими виданнями були журнали ''Соціалістичний Київ'', ''Архітектура радянської України'', у повоєнні роки – ''Вісник Академії архітектури УРСР'', ''Вісник Академії будівництва і архітектури УРСР'', ''Архітектура і будівництво'', ''Строительство и архитектура'', ''Архітектура України''.
Завдяки налагодженим традиціям архітектурно-будівельної освіти та науки у Києві було забезпечено чималий кадровий потенціал фахівців, чиїєю творчою працею проводилася й проводиться неухильна розбудова столиці України. Ці традиції успішно продовжуються сьогодні.
|
