Історія Харківського національного університету радіоелектроніки

ХАРКІВСЬКИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ
ІНСТИТУТ

Перші десятиліття ХХ століття ознаменувалися цілою низкою історичних і суспільно-політичних подій, які не лише глобально змінили державний лад країни, а й кардинально перетворили систему вищої освіти.
На початку 1917 р. до системи вищих навчальних закладів у Харкові входили університет, вищі жіночі курси й кілька інститутів: технологічний, комерційний, ветеринарний, жіночий медичний, жіночий політехнічний, що перебували у віданні Міністерства народної освіти. Виші підпорядковувалися попечителеві Харківського навчального округу. З початку Першої світової війни в Харкові розташовувався Новоолександрійський інститут сільського господарства й лісівництва, евакуйований із Польщі.

Харківський технологічний інститут

Харківський технологічний інститут очолював директор (заслужений професор Іван Павлович Осипов, 1915–1918). Керування вишем здійснювалося за участі навчального й господарського комітетів. До навчального комітету входили голова (директор) та члени: помічник директора (І. А. Красуський), професори, викладач Закону Божого. Коло діяльності навчального комітету включало справи трьох типів, що подавалися на затвердження міністра народної освіти, піклувальника навчального округу, а також справи, які вирішувалися постановою комітету і стосувалися прийому іспитів, звітів із навчальної частини й пропонованих до видання робіт. Педагоги поділялися на категорії: професори, молодші викладачі, до яких належали ад’юнкт-професори, викладачі, лаборанти. Професору, який прослужив 25 років, присвоювали звання заслуженого професора інституту. Нагляд за поведінкою студентів і збереженням належного порядку здійснювала інспекція на чолі з інспектором. Навчання у виші було платним, вартість його за навчальний рік становила 50 крб.

Харківський художній інститут

Закон від 27 липня 1917 р. «Про тимчасове поліпшення матеріального становища осіб, що служать у Петроградському, Харківському і Томському технологічних інститутах, Московському вищому технічному училищі й Ризькому політехнічному інституті й про зміну деяких узаконень у цих навчальних закладах» став початком реорганізації управління інституту, що тривала й у наступному році. Відповідно до цього закону навчальні комітети були перейменовані в ради, відділення — у факультети, директор став ректором, його помічник — проректором, професори — ординарними професорами, ад’юнкт-професори — екстраординарними. Керування науково-навчальною частиною факультетів покладалося на збори факультетів під головуванням деканів. Усі справи, що перебували в компетенції піклувальника навчального округу, передавалися раді, факультетам і господарському комітету [1]. В інституті діяло два факультети. Деканом хімічного факультету було обрано професора Є. І. Орлова, а механічного — професора П. П. Копняєва.
На території ХТІ розташовувалися такі виші: жіночий політехнічний (директор — І. П. Осипов), вищі жіночі курси сільського господарства і лісівництва та Новоолександрійський інститут сільського господарства і лісівництва.
У період Першої світової війни в ХТІ навчалося 700–800 студентів [2], на початку 1917 р. — 1065, у січні 1918 р. — 1262, із них на механічному факультеті — 1010, на хімічному — 252 осіб [3].

Орлов
Єгор Іванович
(1865–1944)

Заслужений
професор УРСР.
Академік Української
академії наук

Відомий учений у галузі хімічної кінетики та технології неорганічних продуктів. Здійснив другий в історії хімії каталітичний синтез на базі водню й оксиду вуглецю, у результаті чого було отримано етилен (1908), заклав основи виробництва формальдегіду.
У 1894 р. Є. І. Орлов закінчив Московський університет. З 1894 до 1910 р. працював у Костромському хіміко-технічному училищі.
Під керівництвом та за проектом Є. І. Орлова збудовано перший у Росії формаліновий завод під Москвою.
У 1911 р. став професором кафедри технології мінеральних речовин Харківського технологічного інституту. Через два роки видав книгу «Дослідження у сфері кінетики хімічних реакцій і каталізу», на базі якої у 1914 р. йому було присвоєно ступінь доктора технології.
Єгор Орлов був деканом хімічного факультету (1917–1927), проректором (1919–1921), завідувачем кафедри технології мінеральних речовин, завідувачем лабораторії мінеральних речовин і металургії ХТІ. Після реорганізації вишу керував кафедрою основної хімічної промисловості Харківського хіміко-технологічного інституту (1930–1932).
Протягом 1932–1933 рр. очолював кафедру технології кераміки в Інституті силікатів і будівельних матеріалів (Москва), згодом — факультет хімічної технології силікатів та кафедру кераміки і вогнетривів Московського хіміко-технологічного інституту ім. Д. І. Менделєєва.
Помер 14 вересня 1944 р. у Москві [13].

Після жовтневих революційних подій 1917 р. і зміни влади було засновано новий уряд — Раду Народних Комісарів (РНК). Встановлення радянської влади в Харкові проходило складним шляхом, кілька разів влада мінялася і остаточно затвердилася 12 грудня 1919 р.
Уперше питання про відкриття в ХТІ інженерно-будівельного факультету порушувалося у березні 1918 р., коли на засіданні Ради вишу була зачитана постанова механічного факультету про бажаність із початку 1918–1919 навчального року утворити ІБФ [4].

П. П. Копняєв Професор, декан
електротехнічного
факультету

Через рік у розпорядженні Народного комісаріату освіти № 71 від 20.03.1919 р., зачитаному на засіданні, ішлося про закриття жіночого політехнічного інституту, переведення його викладацького персоналу і слухачів до ХТІ та відкриття інженерно-будівельного відділення [5]. Однак до грудня 1919 р. виконання цього розпорядження було неможливе через панування в Харкові спершу режиму гетьмана Павла Скоропадського (травень-листопад 1918 р.), а потім денікінських військ добровольчої армії під командуванням генерала В. З. Май-Маєвського (червень 1918 р.).
У січні 1919 р. влада перейшла до рук більшовиків, а в березні з’явилася постанова Наркомосу про організацію керування вишами, відповідно до якої посади ректора і проректора скасовувалися. Для встановлення політичного контролю у виші призначали комісарів, які одержали надзвичайні повноваження. Із обов’язкових предметів вилучалися богослов’я, церковне право, а читання й відвідування лекцій з історії римського права, адміністративно-поліцейського права визнавалося необов’язковим [6].
Розпочата реорганізація вищої школи не знайшла підтримки з боку професорів і викликала невдоволення. А вступ добровольчої армії в Харків на деякий час призупинив цей процес.
У грудні 1919 р. Харків був проголошений столицею України. Із початку 1920 р. почалося становлення системи української вищої освіти шляхом реорганізації вищих навчальних закладів міста, що сприяло відкриттю не лише нових факультетів, а й інститутів. Реформа внесла нові зміни в керування вишами. Було ліквідовано навчальні округи і скасовано посади попечителів. Останнім попечителем Харківського навчального округу був професор І. А. Красуський, призначений у вересні 1917 р. [7]. Він також обіймав посаду товариша (заступника) Міністра народної освіти (червень-жовтень 1918 р.), ректором ХТІ (1918–1919, 1921–1922) [8]. У серпні 1922 р. був заарештований. Виші підкорялися Головному управлінню професійно-технічної освіти й вищих навчальних закладів — одному із головкомів Наркомосу.

Навчальний посібник
В. М. Серебровського
«Будівельна механіка»

У січні 1920 р. відбулося засідання керівників вищих навчальних закладів міста, де обговорювали два питання: про злиття вишів Харкова і про початок занять. Жіночий медичний інститут об’єднували з медичним факультетом Харківського університету, Жіночий політехнічний інститут зливався із Харківським технологічним. У зв’язку із тим, що до середини березня приміщення не опалювалися [9], заняття розпочалися у квітні.
У липні 1920 р. був закритий Харківський університет. На базі його факультетів створено нові інститути: на основі медичного — медичний інститут, а на базі юридичного — Інститут народного господарства. Інші факультети було перетворено на Академію теоретичних знань, що існувала до 1921 р. На початку 1920-х років у Харківському художньому інституті відкрився архітектурний факультет, де готували архітекторів-художників.
У березні 1918 р. з ініціативи учнів курсів сільського вогнестійкого будівництва (директор — П. М. Мухачов), які розташовувалися на території Харківського технологічного інституту [10], порушено питання про відкриття Народного інституту сільського будівництва. Новоолександрійський інститут сільського господарства й лісівництва у 1921 р. був відновлений як Харківський сільськогосподарський інститут ім. В. В. Докучаєва.
Масштабна реформа, що була розпочата по суті в 1920 р., тривала більше десяти років, дозволила розширити мережу вишів міста, відкрити нові факультети, і це стало позитивним в реорганізації вищої освіти.
До виконання в ХТІ було прийнято «Тимчасове положення... про керування вищими навчальними закладами». На чолі інституту стояли ректор і комісар. Все керівництво вишу поділялося на частини: навчальну, адміністративну, фінансову, продовольчу, матеріальну. На чолі навчальної частини стояв проректор із навчальної частини, адміністративної — проректор з адміністративної частини. На посаду комісара був призначений А. Бєліков, виконувачем обов’язків ректора — М. Кузнєцов. Керувати інститутом повинні були ради, що складалися з делегатів факультетських рад.

Диплом
М. А. Воскресенського
про закінчення
Імператорського
Московського
університету, 1895 р.

До 1920 р. у Харківському технологічному інституті було два факультети: хімічний і механічний. До складу механічного входили десять кафедр, однією з яких була кафедра інженерно-будівельного мистецтва. У березні цього ж року на засіданні ради ХТІ ухвалено рішення про відкриття інженерно-будівельного факультету із трьома спеціалізаціями: архітектурною, санітарної техніки, дорожньою [11]. Базою для його створення стала кафедра інженерно-будівельного мистецтва й інженерно-будівельне відділення Харківського жіночого політехнічного інституту, закритого у травні [12].
Розпорядженням Наркомосу № 793 від 3.05.1920 р. при ХТІ був заснований інженерно-будівельний факультет зі спеціальними відділами — архітектурним, санітарно-технічним, шляхів сполучення. Одним із його організаторів став видатний зодчий, академік архітектури О. М. Бекетов. Деканами факультету у різні роки були професори М. О. Воскресенський (1920–1921), А. І. Носалевич (1922–1925, 1928), Я. В. Столяров (1925–1926), Я. І. Ніколін (1927), Н. М. Абрамов (1929).
З відкриттям нового факультету було створено кафедру устаткування будівель спеціального призначення.
У тому ж році з ініціативи професора П. П. Копняєва відкрито електротехнічний факультет.
Після завершення громадянської війни країна гостро потребувала відновлення і розвитку народного господарства. Необхідно було виховувати нове покоління пролетарської інтелігенції — інженерів і техніків, кваліфікованих фахівців, щиро відданих радянській владі.
Особливе значення на той час надавалося соціальному складу студентів. Діяла система регулювання прийому за класовим принципом, перевага віддавалася селянам і робітникам, хоча досі студентами були молоді люди з різних соціальних верств, переважно з інтелігенції. У 1921 р. у ХТІ відкрився робітничий факультет (робітфак) [14], де з самого початку працювали викладачами фізики А. О. Слуцкін, М. І. Сахаров [15].
Контингент студентів у вересні 1921 р. складав 1087 осіб, слухачами робітфаку були 214 осіб, колектив викладачів і співробітників — 417 (всього 1718 осіб) [16].

Диплом М. А. Воскресенського
про закінчення механічного
відділення ХТІ, 1898 р.

У лютому 1921 р. на підставі наказу Революційної військової ради УРСР ХТІ був прирівняний до військово-навчальних закладів [17]. Із метою набуття трудових і господарських навичок у липні цього ж року для всіх студентів вищих навчальних закладів запровадили трудову повинність. Непокора або відмова від виконання повинності вважалися трудовим саботажем і дезертирством [18]. Першим завданням стало освоєння ділянки лісу, отриманого Харківським технологічним інститутом для заготівлі дров.
Інженерно-будівельний факультет близько трьох років перебував на стадії реорганізації. У цей час розроблялися програми курсів та навчальні плани, щорічно перероблялися згідно із вказівками Головпрофосу, який ніяк не міг остаточно вирішити, якому з підвідділів — мостів чи архітектурному — віддати перевагу. У 1923 р. це питання ще вирішувалося.
За цей період закінчити ІБФ могли лише дуже здібні, ті що почали навчатися раніше в інших вишах. У 1922 р. його закінчили чотири студенти, у 1922–1923 навчальному році — шестеро осіб [19].
На 1923 р. у ХТІ діяло чотири факультети і 28 кафедр, із яких чотири — із загальних предметів: загальної математики (проф. В. Ф. Бржечко), технічної механіки (Я. В. Столяров), фізики (М. І. Сахаров), соціально-економічних наук.
У складі механічного факультету (декани — професори В. Г. Карпенко, Г. Ф. Проскура) було вісім кафедр: загального машинобудування (В. Е. Тір), теплотехніки (Г. Ф. Бураков), гідромеханіки, технології металів і дерева (В. Е. Тір), паровозобудування (П. М. Мухачов), авіації (Г. Ф. Проскура), сільськогосподарського машинобудування (А. А. Алов), мукомельного виробництва (Куприц).
У складі хімічного (професори Є. І. Орлов, М. Д. Зуєв) працювало шість кафедр: неорганічної хімії (А. Н. Щукарєв), органічної хімії (М. А. Валяшко), загальної хімтехнології (М. Д. Зуєв), технології мінеральних речовин (Є. І. Орлов), технології органічних речовин (М. І. Кузнєцов), технології сільськогосподарських продуктів (І. А. Красуський).
Електротехнічний (проф. П. П. Копняєв) включав чотири кафедри: загальної електротехніки (П. П. Копняєв), електричних машин (П. П. Копняєв), електричних установок (проф. В. М. Хрущов), електричної тяги (А. А. Потебня).
Інженерно-будівельний факультет мав у своєму складі шість кафедр: будівельної механіки (В. М. Серебровський), будівельного мистецтва (А. І. Носалевич), спеціальної архітектури (О. Г. Молокін), мостобудування (К. І. Владикін), доріг (Ф. О. Беляков), санітарної техніки (Я. І. Ніколін).

Забудова площі ім. Дзержинського

На початку 20-х років для проведення наукових досліджень у ХТІ було відкрито десять науково-дослідних кафедр, дві з них — будівельної механіки (керівник — К. І. Владикін) та залізничного будівництва (Ф. О. Беляков) — на інженерно-будівельному факультеті. До головного завдання — розробки наукових проблем — незабаром додалися й інші, не менш важливі: підготовка аспірантів і залучення співробітників до науково-педагогічної роботи. Спроба в 1924 р. відкрити ще одну науково-дослідну кафедру з інженерно-будівельних наук не мала успіху, але через рік це стало можливо завдяки злиттю двох старих [20]. Керівником нової кафедри став А. І. Носалевич, до її складу також увійшли К. І. Владикін, М. А. Воскресенський, Ф. О. Беляков, Я. В. Столяров та інші. Кафедра інженерно-будівельних наук займалася науковою проблемою в галузі випробування будівельних матеріалів Харкова й області. Для розвитку наукових досліджень кафедра мала свою бібліотеку, для якої новинки купувалися з-за кордону, фотографічну камеру з фотопластинками, що дозволило співробітникам виготовляти мікрофотографії зразків будівельних матеріалів [21].
Із середини 1920-х років розгорнулося будівництво Харкова, яке щороку набирало дедалі більших обертів. На межі 20–30-х років ХХ ст. місто стало одним із провідних центрів будівництва в Україні: зводилися робочі селища, споруджувалися громадські будівлі, проводилася реконструкція вулиць і площ, скверів і парків. Із 1925 р. розпочалася забудова пл. Дзержинського (сучасна Свободи) — нового адміністративного та ділового центру.

Проскура
Георгій Федорович (1876–1958)

Професор ХТІ,
ХММІ, ХАІ.
Заслужений діяч
науки й техніки УРСР

Видатний учений у сфері гідромеханіки й аеродинаміки, автор низки класичних робіт із гідро- та аеродинаміки, теорії турбомашин, відцентрових і пропелерних насосів, теорії вітродвигунів, водяних турбін і кавітації в гідротурбомашинах. Один із перших радянських розробників теорії пропелерових насосів водяних турбін, яка широко застосовувалася на практиці гідроенергобудівництва СРСР.
У 1901 р. закінчив Московське вище технічне училище (кваліфікація «Інженер-механік»). У ХТІ Георгій Проскура заснував науково-дослідну кафедру гідравліки й авіації (1922), відкрив авіаспеціальність (1924), став творцем і керівником гідравлічної (1914) та аеродинамічної (1923) лабораторій. Він також був проректором із навчальної роботи (1922–1925), завідувачем кафедри гідроаеродинаміки, деканом механічного факультету (1927–1929).
У 1923 р. Георгій Федорович брав участь в організації товариства авіації та повітроплавання України і Криму, ввійшов до президії цієї організації та редакційної колегії журналу «Повітряний флот».
Під його керівництвом у 1924 р. збудовано три планери для участі у Всесоюзних планерних змаганнях в Коктебелі (Планерське).
З 1929 р. — дійсний член Української академії наук, завідувач кафедри аеродинаміки та голова відділення технічних наук АН УРСР. Протягом 1944–1955 рр. Г. Ф. Проскура був директором лабораторії швидкохідних машин і механізмів АН УРСР. З його ініціативи у Харкові було відкрито НДІ промислової енергетики АН УРСР, у якому академік очолив гідравлічний відділ (1929–1936).
Після реорганізації ХТІ він одночасно працював у двох вишах: керував кафедрою гідротурбобудування, гідромашинобудування, гідромеханічною лабораторією, був деканом механічного (1936) і машинобудівного факультетів (1937–1939) ХММІ та завідувачем кафедри аеродинаміки ХАІ.
Г. Ф. Проскура — лауреат Сталінської премії (1943), нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1944), двома орденами Леніна [27].

Харківський технологічний інститут наприкінці 20-х років ХХ ст.
Протягом десяти років відбувалося становлення радянської системи вищої освіти, спостерігалися значні перетворення, які часом мали експериментальний характер: одна реформа змінювалася іншою, і зміни відбувалися не лише у структурі інституту, а й у навчальному процесі.
Не всі професори вишу підтримували зміни у навчальному процесі. Зокрема проф. А. І. Носалевич виступав проти участі студентства в роботі академічної організації інституту, а проф. Є. І. Орлов був противником втручання Народного комісаріату освіти в наукову діяльність. Особливо вороже налаштованою виявилася професура на інженерно-будівельному факультеті. У результаті незадоволеності утворилося згуртоване угрупування, яке відкрито виступало проти нововведень. Коли була порушена так звана справа Столярова, його ліквідували [22].
У 1928 р. постановою липневого пленуму ЦК ВКП (б) на навчання у виші було направлено 1000 комуністів, і це поклало початок руху «тисячників» за здобуття технічної освіти. У 1928–1929 навчальному році відрядження в інститут отримали 92 парттисячники, 57 із них були зараховані на перший курс основних факультетів, а решта утворили підготовчу групу [23]. У подальші роки їх кількість зросла за рахунок безпартійних робітників — профтисячників. Це були люди, які мали досвід партійної і профспілкової роботи й могли суттєво вплинути на підготовку відданих партії фахівців. Поповнився студентський контингент і колишніми червоногвардійцями, партизанами, які брали участь у громадянській війні. Їхня загальноосвітня підготовка була вкрай низькою. Водночас у вишах почали відкриватися підготовчі курси для працівників і батраків, курси індустріалізації. Та неуспішність зростала і стала серйозною проблемою. Наприкінці 1920-х років у ХТІ з’явилася нова категорія студентів, яких називали «засидьки», тобто ті, що «засиділися» в інституті шість і більше років. У 1928 р. ця категорія склала 27%. У подальші роки їх кількість зросла, і на п’ятому курсі вже доходила до 97% [24]. Водночас спостерігалося різке зниження кількості тих, хто закінчив інститут. У 1921–1928 роках інженерно-будівельний факультет закінчили 167 осіб, а в 1927–1928 навчальному році — всього 20 [25]. На ІБФ у наступному навчальному році на п’ятому курсі кількість неуспішних склало 96,5%, а успішних було лише двоє із 61 [26].
На 1929 р. у ХТІ налічувалося 45 професорів, 159 викладачів, навчалося 1959 студентів. Того ж року відбулися суттєві зміни в кадрових призначеннях. У березні ректором став Я. М. Майєр, а в жовтні-листопаді зі словами «пролетарської подяки» були звільнені чотири декани факультетів, серед них — академік АН УРСР, професор Г. Ф. Проскура, заслужений професор П. П. Копняєв [28].
У грудні 1929 р. Харківський технологічний інститут імені Леніна був перейменований на Харківський політехнічний інститут (ХПІ). Ректором призначено Г. О. Славіна, його помічником із навчальної частини — проф. І. М. Бабакова. Виш нараховував п’ять факультетів: механічний, сільськогосподарського машинобудування, хімічний, електротехнічний та інженерно-будівельний. А шостий, технології металів, перебував на стадії організації. Інженерно-будівельний складався із чотирьох відділень: дорожньо-мостового, фабрично-заводського, санітарно-технічного, інженерно-архітектурного. В 1929 р. до ІБФ приєднався будівельний технікум (223 особи) і відкрилася нова спеціальність — «Заводське будівництво». Дорожньо-мостове відділення влітку 1930 р. разом зі студентами третього курсу було переведено до Київського автодорожнього інституту [29]. Студенти останнього, четвертого курсу, залишилися навчатися у Харкові, а тих хто не одержав ніякої спеціалізації, розподілили на інші факультети. Деканом будівельного факультету в січні 1930 р., після звільнення з посади професора Н. М. Абрамова, був призначений інженер В. Г. Цупко. Бажаючи бути учасником грандіозного будівництва, професор Абрамов взяв участь у Всесоюзному відкритому конкурсі з укомплектування педагогічних кадрів для нового вишу на Дніпробуді й у квітні 1930 р. був обраний за конкурсом професором кафедри будівельної механіки [30].
Посилання:
1. Державний архів Харківської області (ДАХО), Р-1682, оп. 1, о. з. 20, лис. 121.
2. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 39, арк. 9.
3. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 35, арк. 31, 32.
4. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 36, арк. 40.
5. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 67, арк. 29.
6. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 67, арк. 28.
7. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 162, арк. 237.
8. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 162, арк. 200.
9. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 79, арк. 3, 4.
10. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 36, арк. 42.
11. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 79, арк. 18, 19.
12. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 79, арк. 38.
13. ДАХО, Р-1682, оп. 2, од. зб. 225.
14. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 93, арк. 103.
15. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 93, арк. 121.
16. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 93, арк. 184.
17. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 93, арк. 25.
18. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 93, арк. 154.
19. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 107, арк. 20, 21.
20. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 190, арк. 6.
21. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 190, арк. 21.
22. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 239, арк. 224.
23. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 239, арк. 46.
24. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 239, арк. 69.
25. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 239, арк. 89.
26. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 239, арк. 72.
27. ДАХО, Р-1682, оп. 2, од. зб. 262 а.
28. ДАХО, Р-1682, оп. 1, од. зб. 240.
29. ДАХО, Р-1682, оп.1 од. зб. 269, арк. 163.
30. ДАХО, Р-1682, оп.1, од. зб. 241, арк. 209.

<< Вступне слово Анатолія Гіршфельда [ зміст ] Утворення харківського інженерно-будівельного інституту >>