 |
| ректори |
ВІкутан
Абрам Данилович
Директор Учбового комбінату
промислового будівництва
(1931–1933) |
крол
Семен Львович
Директор Харківського інженерно-
будівельного інституту
(1933–1937) |
БлІнов
Володимир
Васильович
Директор
Харківського
інженерно-будівельного
інституту
(1937–1941)
|
Народився 15 червня 1904 р. у Слов’янську Донецької області в родині робітників.
Трудову діяльність розпочав у 1918 р. учнем слюсаря у слюсарно-механічній майстерні, а потім працював учнем токаря у залізничній майстерні (1920–1922), токарем по металу на заводі № 60 (1922–1924, 1927–1928) і водночас навчався у школі з лікбезу.
За направленням заводу Володимир Блінов вступив на робітничий факультет Донецького інституту народної освіти. В 1929 р., уже після служби у лавах Радянської армії, був направлений на підготовчі курси Харківського технологічного інституту. Згодом став студентом Харківського інженерно-будівельного інституту, де опанував спеціальність «Промислове і цивільне будівництво». В 1937 р. півроку працював секретарем партійної організації інституту. Того ж року Володимир Васильович отримав диплом та був призначений директором ХІБІ.
Цю посаду обіймав до 1941 р. У період війни був начальником штабу 695-го батальйону аеродромного будівництва (БАБ) (1941–1943), начальником стройового відділу і кадрів 690 БАБу. Нагороджений орденом Червоної Зірки (1945) і медалями «За оборону Сталінграда» (1942), «За бойові заслуги» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945). Після демобілізації працював заступником директора з адміністративної частини у Львівському політехнічному інституті.
У 1947 р. В. В. Блінов повернувся до Харкова і протягом трьох років був секретарем партійного комітету у Харківському гірничому інституті, де водночас обімав посади начальника науково-виробничого відділу (1947–1950), асистента кафедри нарисної геометрії (1947–1948), старшого викладача кафедри інженерних конструкцій та гірничотехнічних споруд (1948).
На початку 1951 р. Володимира Васильовича призначили керівником проектно-відбудовного тресту «Облпроект». Після реорганізації його в Харківську філію Інституту проектування міст «Гипроград» (нині — ДПІ «Харківпроект») В. В. Блінов з 1954 р. до кінця 50-х років був його директором. |
ЛукІн
Григорій
Григорович
(1894–1983)
Директор
Харківського гірничого інституту
(1944–1952)
|
Народився 29 грудня 1894 р. у м. Жлобин (Білорусь) у сім’ї залізничника.
Протягом 1913–1916 рр. навчався на юридичному факультеті Петербурзького університету. З 1924 до 1930 р. працював референтом у народному комісаріаті землеволодіння УРСР (Харків), а в 1931 р. із відзнакою закінчив ХІБІ.
Працював у будівельних-проектних організаціях, Державному інституті проектування, де обіймав посади конструктора, інженера, начальника цеху дерев’яних конструкцій.
У цей час брав участь у відновленні та будівництві понад 50 залізничних мостів, розробив низку проектів найважливіших споруд промислового, суспільного й оборонного значення. Він є автором низки друкованих праць, зокрема «Таблиці для розрахунку дерев’яних кроквяних ферм» (1933), «Зразковий проект дерев’яної кроквяної ферми на врубах» (1955) тощо.
У червні 1933 р. Григорій Лукін почав викладати у ХІБІ: пройшов шлях асистента кафедри дерев’яних конструкцій (за сумісництвом), доцента (1934–1936), декана вечірнього відділення інженерно-будівельного факультету (1936–1938), завідувача підготовчих курсів (1938–1939), начальника навчальної частини (1939–1942).
Після злиття ХІБІ з Московським гірничим інститутом Г. Г. Лукін обіймав посаду завідувача кафедри будівельних конструкцій, декана інженерно-будівельного факультету, очолював місцевий комітет (1942–1943).
Протягом 1944–1952 рр. Григорій Григорович був директором ХІБІ та водночас завідувачем кафедри інженерних конструкцій і гірничотехнічних споруд (1948–1949, 1953–1955, 1958–1963). Після ліквідації кафедри переведений на посаду доцента кафедри опору матеріалів (1963–1966).
Нагороджений медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» (1946) та орденом «Знак Пошани» (1953). За наказом Міністерства вугільної промисловості СРСР у 1949 р. йому присвоєно персональне звання гірничого директора. |
Коржик
Михайло
Васильович
(1904–1993)
Директор
Харківського гірничого інституту
(1952–1956)
|
Народився 21 листопада 1904 р. у с. Кругляки Мінської губернії (Білорусь) у родині селянина.
У 1923 р. вступив на вечірні підготовчі курси Ленінградського індустріального політехнічного технікуму. У 1928 р., після закінчення цього навчального закладу, три роки працював геодезистом Держземтресту у Нижньому Новгороді.
У 1931 р. Михайло Васильович отримав направлення у Свердловський гірничий інститут, який закінчив із відзнакою у 1937 р. Здобувши вищу освіту, працював головним маркшейдером та заступником головного інженера на Сарановському руднику. З 1939 до 1942 р. навчався в аспірантурі та викладав на кафедрі маркшейдерської справи СГІ.
Упродовж 1942–1945 рр. М. В. Коржик брав участь у боях на Калінінському, Брянському, Центральному, I і II Українських та I Білоруському фронтах, був помічником начальника 8 відділення штабу 2-ої танкової армії. Нагороджений орденами Вітчизняної війни I і II ст., Червоної Зірки, та чотирма медалями «За оборону Сталінграда», «За звільнення Варшави», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».
У 1948 р. захистив кандидатську дисертацію. Йому присвоєно персональне звання гірничого директора III (1948) та II (1953) рангів.
Серед головних наукових праць ученого — «Застосування фотограмметрії для зйомки відкритих гірничих робіт» (1941), «Маркшейдерський облік втрат при розробці вугільних родовищ» (1949).
Після закінчення аспірантури Михайло Васильович обіймав посади старшого викладача, доцента та виконував обов’язки завідувача кафедри маркшейдерської справи, декана гірничого факультету (1950–1953) у ХГІ. З 1952 до 1956 р. був директором цього вишу.
У вересні 1963 р. у зв’язку зі зміною профілю інституту та ліквідацією кафедри маркшейдерської справи М. В. Коржик переведений на посаду начальника сектору гірничого тиску до Всесоюзного науково-дослідного інституту організації та механізації шахтного будівництва, де пропрацював до жовтня 1972 р. |
ЄмельЯнов
Дмитро
Сидорович
(1906–1979)
Директор
Харківського гірничого інституту
(1956–1963)
|
Народився 10 лютого 1906 р. у с. Соколово Смоленської області (Росія).
У 1930 р. Д. С. Ємельянов закінчив Соболевський педагогічний технікум і вступив до Московського гірничого інституту ім. Й. Сталіна. Здобувши вищу освіту, протягом 1935–1938 рр. працював старшим інженером в Інституті рідких і малих металів у Москві. Навчався в аспірантурі МГІ та обіймав посаду наукового співробітника і завідувача лабораторії збагачення цього інституту. В 1939 р. захистив кандидатську дисертацію.
Упродовж 1939–1950 рр. був директором Ленінградського гірничого інституту, а в лютому 1951 р. переведений до Харківського гірничого інституту, де очолював кафедру збагачення корисних копалин (1951–1964). З 1956 до 1963 р. був директором вишу.
Він — автор монографій і навчальних посібників: «Деякі питання теорії флотації вугілля» (1953), «Теорія і практика флотації вугілля» (1954), «Флотація кам’яного вугілля» (1956), «Теоретичні основи кам’яного вугілля» (1958), низки статей, опублікованих у збірнику «Наукові праці ХГІ». Загалом має 66 наукових праць, а також чотири авторські свідоцтва. З його ініціативи в інституті було відкрито нову спеціальність «Збагачення корисних копалин» та обладнано необхідні лабораторії.
У квітні 1959 р. Дмитро Ємельянов захистив докторську дисертацію на тему «Теоретичні основи флотації кам’яного вугілля». Того ж року був удостоєний знака «Шахтарська слава» II ст. З 1960 р. — професор.
У 1963 р. за станом здоров’я звільнився з посади ректора ХІГМАОТу. Протягом 1964–1972 рр. він працював професором на кафедрі збагачення корисних копалин Ленінградського гірничого інституту.
Удостоєний орденів Трудового Червоного Прапора (1944), Леніна (1948), Знака Пошани (1961), медалей «За оборону Ленінграда» (1944), «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні» (1946), «За трудову відзнаку» (1948).
Помер Д. С. Ємельянов у 1979 р. Похований у передмісті Санкт-Петербурга. |
Терещенко
Олексій
Іванович
(1923–2008)
Ректор
Харківського інституту гірничого машинобудування, автоматики й обчислювальної техніки
(1963–1965)
|
Заслужений діяч науки і техніки України. Почесний академік Академії наук прикладної радіоелектроніки. Почесний доктор Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна
Народився 21 березня 1923 р. у Харкові в родині службовця.
О. І. Терещенко воював у складі військ Воронезького, I Українського фронтів, був двічі поранений.
Протягом 1944–1949 рр. Олексій Іванович навчався на фізико-математичному факультеті Харківського державного університету ім. О. М. Горького, був Сталінським стипендіатом, почесним відмінником. Працював механіком та молодшим науковим співробітником у радіофізичному відділі Фізико-технічного інституту АН УРСР.
Отримавши диплом з відзнакою, залишився в університеті, де пройшов шлях викладача, асистента, старшого викладача, декана новоствореного радіофізичного факультету (1952–1961), проректора з наукової роботи (1961–1963).
У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію.
З 1963 до 1965 р. О. І. Терещенко був ректором ХІГМАОТу, завідувачем кафедри фізики надвисоких частот (1963–1988), професором цієї кафедри (до 2004 р.). Під його керівництвом відкрито понад десять нових кафедр радіоелектронного профілю.
У 1967 р. він захистив докторську дисертацію в Московському енергетичному інституті за сукупністю понад 100 наукових робіт.
Наукові дослідження ученого присвячені проблемам фізики надвисоких частот.
О. І. Терещенко — кавалер орденів «Знак Пошани» (1971), «Великої Вітчизняної війни» II, І ст. (1946, 1985), Богдана Хмельницького III ст. (1999). Нагороджений медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1945), «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946), а також медалями Центру далекого космічного зв’язку, Золотою медаллю Академії наук прикладної радіоелектроніки (2007), знаком «Відмінник освіти України» (1999) та іншими. |
РваЧов
Володимир
Логвинович
(1926–2005)
Ректор
Харківського інституту гірничого машинобудування, автоматики й обчислювальної техніки
(1965–1966)
|
Заслужений діяч науки і техніки України. Почесний академік Інженерної академії України. Почесний доктор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут», Харківського національного університету радіоелектроніки, Вісконсинського університету (США)
Народився 21 жовтня 1926 р. у м. Чигирин тоді Київської, а зараз Черкаської області в родині вчителів.
Під час Великої Вітчизняної війни сім’я евакуювалася в Ташкент, де Володимир Рвачов навчався та працював учнем токаря на заводі «Ташсільмаш». У 1943 р. вступив на факультет руху і вантажної роботи Харківського інституту інженерів залізничного транспорту. Через рік у зв’язку з реевакуацією інституту переїхав до Харкова, звідки був призваний до військово-морського флоту. У 1945 р. закінчив школу зв’язку навчального загону Чорноморського флоту в Миколаєві.
Після демобілізації став студентом фізико-математичного факультету Львівського державного університету ім. І. Франка, який закінчив із відзнакою у 1952 р. Під час навчання був лаборантом в інституті математики Львівської філії АН УРСР. У 1955 р. захистив кандидатську, а в 1960 р. — докторську дисертацію.
Протягом 1955–1963 рр. працював старшим викладачем, доцентом, завідувачем кафедри математики у Бердянському педагогічному інституті.
Роботи В. Л. Рвачова у сфері вирішення контактних завдань визнані класичними в теорії пружності та є великим внеском у розвиток механіки.
У 1963 р. він став завідувачем кафедри обчислювальної техніки ХІГМАОТу. Обіймав посади проректора з наукової роботи (1964–1966), завідувача кафедр математичного програмування та моделювання (1964–1966), обчислювальної математики і математичної фізики (1966), обчислювальної математики (1966–1969), ректора інституту (1965–1966). Володимир Рвачов брав участь у реорганізації вишу, зробив великий внесок у створення і розвиток кафедр кібернетичного напряму, обчислювального центру, займався розробкою нової математичної теорії R-функцій.
У 1967 р. він очолив відділ прикладної математики й обчислювальних методів у Харківській філії Інституту механіки АН УРСР та продовжував працювати у ХІРЕ (за сумісництвом і на громадських засадах). Так упродовж 1992–2005 рр. був професором кафедри прикладної математики ХТУРЕ, а потім ХНУРЕ.
Володимир Логвинович також викладав у Харківському політехнічному інституті (завідувач кафедри теоретичної і математичної фізики у 1969–1971 рр., професор кафедри прикладної математики в 1999–2000, 2001 рр.).
У 1972 р. його обрали членом-кореспондентом АН УРСР (за фахом «Математика»), а в 1978 р. — академіком АН УРСР («Механіка»).
У 1976 р. за монографію «Методи алгебри логіки в математичній фізиці» йому присуджено премію ім. О. М. Динника, а за роботу «Створення, розвиток і впровадження в народне господарство теорії R-функцій» В. Л. Рвачову та очолюваному ним відділу Інституту проблем машинобудування АН УРСР у 1980 р. було вручено Державну премію України. Останнє наукове відкриття Володимира Логвиновича — неархимедове алгебраїчне обчислення (1989).
Учений є автором понад 500 наукових праць, зокрема 20 монографій, авторських свідоцтв. Серед головних наукових робіт — «Геометричні додатки алгебри логіки» (1967), «Елементи дискретного аналізу й теорії R-функцій» (1972), «Методи алгебри логіки в математичній фізиці» (1974), «Теорія R-функцій і деякі її додатки» (1982). Його наукова школа нараховує 20 докторів, 70 кандидатів наук, два члени-кореспонденти НАН України.
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1961), Дружби народів (1976), «Знак Пошани» (1976), князя Ярослава Мудрого V ст. (2001), шістьма медалями. |
НовІков
Всеволод
Георгійович
(1914–1983)
Ректор
Харківського інституту
радіоелектроніки
(1966–1983)
|
Заслужений працівник вищої школи УРСР
Народився 10 січня 1914 р. у с. Середні Малиничі Гомельської області (Білорусь).
У 1932 р. закінчив залізничне фабрично-заводське училище. У 1933–1935 рр. був студентом Гомельського механіко-машинобудівного інституту, протягом 1935–1938 рр. — Мінського політехнічного інституту. Здобувши освіту, працював технічним керівником механіко-складального цеху на заводі ім. Комінтерну (м. Вітебськ).
У період Другої світової війни В. Г. Новіков брав участь у боях на Південному, Північно-Кавказькому, Закавказькому та І Українському фронтах, був командиром взводу, начальником випробувальної станції, інженером.
У 1948 р. почав працювати на машинобудівних підприємствах Харкова: начальником відділу на заводі п/я 115, заступником начальника цеху, начальником цеху на авіаційному заводі п/я 231. Протягом 1953–1955 рр. навчався у Московській академії авіаційної промисловості.
З 1958 до 1966 р. завідував відділом оборонної промисловості у Харківському обкомі ЦК КПУ. В 1965 р. захистив кандидатську, а в 1972 р. — докторську дисертацію. З 1973 — професор.
У 1966 р. В. Г. Новіков став ректором ХІРЕ. Одночасно працював доцентом, завідувачем кафедри економіки й організації промислових підприємств.
Автор більше 60 наукових праць в галузі організації і розробки технологічних основ виробництва.
Нагороджений орденом Червоної Зірки (1943), медалями «За оборону Кавказу» (1944), «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.» (1946), орденами Трудового Червоного Прапора (1960, 1966), Леніна (1971), Вітчизняної війни ІІ ст. (1985), медаллю «За доблесну працю. На відзначення 100-річчя з дня народження В. І. Леніна» (1970). |
Свиридов
Валентин
Вікторович
(1937–1994)
Ректор Харківського інституту
радіоелектроніки
(1984–1993),
Харківського державного технічного університету
радіоелектроніки
(1993–1994)
|
Заслужений працівник вищої школи УРСР
Народився 30 березня 1937 р. у Сталінграді в родині військовослужбовця.
У 1954 р. вступив на електромеханічний факультет ХГІ. Після закінчення вишу залишився працювати на кафедрі автоматики й телемеханіки, де пройшов шлях від молодшого наукового співробітника до професора. В 1964 р. захистив кандидатську, в 1973 р. — докторську дисертацію на тему «Елементи статистичного аналізу і синтезу систем оперативного контролю і управління в АСУП».
Протягом 1973–1994 рр. він очолював кафедру автоматизованих систем управління і водночас обіймав посаду декана факультету систем управління, а в 1978 р. став секретарем парткому інституту. З 1984 до 1994 р. Валентин Вікторович був ректором ХІРЕ. Його також обирали головою Ради ректорів та генеральним директором науково-навчально-виробничого об’єднання «Дельта», що діяло при виші, головою Ради ректорів вищих навчальних закладів Харкова, віце-президентом Ради ректорів України.
Під керівництвом В. В. Свиридова в середині 1970-х років сформувався новий науковий напрям — «Автоматизований контроль і керування складними системами». Викладав навчальні курси: «Автоматика і телемеханіка», «Автоматизовані електроприводи і спостережні системи», «Синхронно-спостережні системи підвищеної точності», «Теорія інформації», «Інформаційні технології» та ін.
Учений очолював найважливіші роботи зі створення систем оперативного керування виробництвом, компонентів Єдиної автоматизованої системи попередження й оповіщення про цунамі, спеціалізованих систем управління і діагностики дизельних електроагрегатів тощо. Є автором більш ніж 200 наукових праць. Був членом редколегії збірника «АСУ і прилади автоматики».
Валентин Вікторович підготував шістьох докторів та понад 40 кандидатів наук, нагороджений орденом Дружби народів, медаллю «Ветеран праці» та ювілейними медалями.
У 1992 р. став академіком Інженерної академії України й Академії наук прикладної радіоелектроніки Білорусі, Росії та України. |
|
|