Народився 15 січня 1950 р. в с. Супоївка Яготинського району Київської області. Яскравим образом із його дитячих років є кучерява стара верба.

Коли мати занедужала, Василь Тимофійович забрав її в Ничипорівку до свого нового будинку, і материнське дворище стало порожнім, а хата — холодною. Коли він продавав її з великим шматком доглянутої землі, то поставив покупцеві єдину вимогу — не чіпати старої верби. Незабаром новий господар помер, а його нащадкам дача в гарному місці, на високому березі Супою, мабуть, не знадобилася. Хата розвалюється, город і двір заростають дикими деревами й кущами. Тільки вода у старій криниці ще не віддає гіркотою і не замулюється. А верба, міцно поєднавшись корінням із матір’ю-землею, тихо гойдає немічними вітами-руками колиску споминів, чекаючи свого колишнього господаря, якого пам’ятає з перших днів його появи на світ. Одного разу, підстригаючи сина, мати порадила йому віднести волосся і покласти під вербою. «Матимеш гарні кучері», — усміхаючись, казала вона. Маленький Василько слухняно виконував цей ритуал до шостого класу. Стара верба, мабуть, дуже розчулилася, коли вже внук Назарко за дідовою порадою поклав свої кучері до її підніжжя…

Раннє дитинство В. Т. Василенко пам’ятає з чотирьох років. Хлопчик дитсадка не відвідував, бо потрібно було зустрічати з пастівні й випроводжати корову Красулю, подоївши яку в обід, мати знову бігла на роботу. На цілий день хлопчик отримував пляшку молока, шматок хліба і… цілковиту свободу.

Верба мого дитинства

Так склалося, що на зорі свого нелегкого життя Василь Тимофійович став єдиним чоловіком у сім’ї (крім матері, була ще молодша сестричка). Тому він дуже рано пізнав смак поту і пекучий біль мозолів на долонях. Мати, Олімпіада Власівна, з весни до глибокої осені, знемагаючи на пекучому сонці, ковтаючи пилюку суховіїв, працювала на бурячному полі. Першокласника Василька вона часто забирала з собою, як він каже, «прополювати луночки». З цієї причини доводилося пропускати чимало уроків, а потім наздоганяти втрачене.

У четвертому класі хлопчик уперше виорав город. Бригадир дав коней і плуга, але того, хто мав би йти за ним, не знайшлося. Тому Василь сам став за плуга, а ввечері «впав без задніх ніг». Зазначає: «Хоч мати майже щодня тяжко працювала в колгоспі, але все нам діставалося в останню чергу — коні, плуг, підвода та багато іншого. Вона була хоч і простою жінкою, але мала в собі гордість — не вміла лукавити, хитрувати та просити. Одного разу, коли матері не дали коней і плуга, вона забрала мене зі школи, і ми з нею три дні скопували землю лопатами (город був великий), аж поки про це не дізнався голова колгоспу, який наказав бригадирові допомогти нам з оранкою».

Наступним Василевим уроком у «колгоспній академії» стало опанування в сьомому класі навичок роботи з ціпом на молотьбі домашньої пшениці. Завершив він цю початкову сільську науку тоді, коли після закінчення восьмого класу викосив гектар лугу з осокою.

Гордість Василя Тимофійовича — хор «Урожай»

Василь Тимофійович згадує: яким би тяжким не було життя сім’ї, але мати щороку до першого вересня купувала йому простенький костюмчик. А взимку він ходив до школи в кирзових чоботях, у сильні морози намотуючи на онучі газети. Олімпіада Власівна хоч і була суворою, але навчання сина не контролювала, тільки разів зо три, не більше, била за неслухняність. Під час цього плакала, бо жаліла сина…

Сама тяжко працюючи, мати не хотіла, щоб один із кращих учнів школи залишився в колгоспі «крутити волам хвости». І коли не за роками дорослий і самостійний підліток отримав атестат про неповну середню освіту, вона поклала до старенької валізи хоч і просту, але нову одежу, харчі, дала гроші на дорогу, і… разом із сином понесла багаж до автобусної зупинки.

До Таращанського технікуму механізації і електрифікації сільського господарства В. Т. Василенко вступив у 1965 р. без жодних проблем. Одразу ж отримав місце в гуртожитку (в кімнаті було ще сім студентів) і почав «гризти граніт науки». Мати залишила ланку в той самий рік, коли син отримав студентський квиток, і пішла на ферму доїти корів, згодом ставши передовою дояркою. Щоб нічим не обтяжувати матір (бо підростала молодша сестра), хлопець у вільний від навчання час наймався копати городи, розвантажував вагони на станції Ольшаниця. На студентських вечорах любив співати, декламувати вірші. А коли в технікум прийшов молодий викладач Олександр Мороз (у майбутньому — знаний політик, народний депутат, Голова Верховної Ради України), стало зовсім весело, бо саме він організував у технікумі КВК, і кожен із факультетів, які до цього змагалися лише на футбольному майданчику, почали конкурувати на сцені клубу. Василенко був капітаном команди КВК «механіків», а Мороз «головував» у журі. Це захоплення поклало початок дружбі на довгі роки, хоча доля і випадок не так часто їх зводили.

Трудову діяльність Василь Тимофійович розпочав ще в 1964 р. — помічником тракториста у місцевому колгоспі. Отримавши в 1968 р. у технікумі кваліфікацію «технік-механік», кілька місяців працював у тому ж господарстві на посаді механіка з трудомістких робіт у тваринництві.

Упродовж 1969–1971 рр. служив у армії, а наступного року одружився. До 1977 р. трудився на різних посадах, пройшовши шлях від завідувача механічної майстерні, головного інженера господарства, до начальника експлуатації четвертої автоколони Київської автобази № 0901. Із 1977 до 1979 р. був заступником директора Яготинського бурякорадгоспу, до 1984 р. очолював Яготинське міжгосподарське підприємство з відгодівлі ВРХ.

Вищу освіту В. Т. Василенко здобував протягом 1977–1983 рр. на заочному відділенні економічного факультету Української ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарської академії, де успішно навчався з метою отримання кваліфікації «економіст-організатор сільського господарства».

З 1984 до 2005 р. Василь Тимофійович працював директором радгоспу імені Чапаєва с. Ничипорівка Яготинського району Київської області. За цей час відбулося шість реорганізацій. У 2000 р. радгосп було реорганізовано в агрофірму «Урожай». Це підприємство стабільно входило до числа лідерів сільськогосподарської галузі Київщини.

Закладання першого каменю Свято-Троїцького собору

Глибоко шануючи народну пісню (має гарний баритон, любить співати), В. Т. Василенко приділяв велику увагу місцевому хору «Урожай». Завдяки його зусиллям цей самодіяльний колектив отримав звання народного, виступав на Співочому полі в Києві та в столичному Палаці «Україна».

У цей час Василь Тимофійович вступив на заочну форму навчання до аспірантури. Згодом захистив кандидатську дисертацію з економіки сільського господарства (науковий керівник — д.е.н., проф. П. Т. Саблук) та здобув науковий ступінь кандидата економічних наук. Із 2005 до 2007 р. він обіймав посаду голови Яготинської районної державної адміністрації. За цей відносно короткий період у місті були збудовані і почали працювати логістичний центр компанії «Roshen», консервний завод «Стара фортеця», потужний елеватор ТОВ «Агро Інвест Україна», відновив роботу завод із виробництва цегли.

Згідно з Указом Президента України від 27 червня 2007 р. № 549/2007, В. Т. Василенку присвоєно почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

Після виходу на пенсію і до 2016 р. він працював старшим науковим співробітником Інституту землеробства Національної академії аграрних наук України. Нині Василь Тимофійович продовжує плідно трудитися на сільськогосподарській ниві — очолює Фермерське господарство «Наділ» с. Ничипорівка Яготинського району Київської області.

Разом із дружиною, Надією Григорівною (світла пам’ять), виховав двох дочок — Наталію і Тетяну. Молодша — Тетяна, займається юриспруденцією та виховує сина Назара, який є надією і опорою дідуся. Старша — Наталія, кандидат юридичних наук, доцент, викладач Київського національного університету імені Тараса Шевченка, трагічно загинула. Її донька Марина успішно йде материною професійною стежкою.

Життєве кредо Василя Тимофійовича: «Вірити в себе, не здаватися, не зраджувати мрії і йти вперед не дивлячись на труднощі».