Народився 31 серпня 1939 р. в с. Борсків Тиврівського району Вінницької області, яке в той час майже стовідсотково населяли росіяни-старообрядці. Батько, Мартин Рафаїлович, мав польське коріння, був дуже талановитою людиною. Він замолоду освоїв кілька нових професій: кіномеханіка, водія, тракториста, а тому завжди, як то кажуть, перебував на вістрі тогочасного суспільного життя. Мати, Ганна Антипівна, росіянка, працювала на різних роботах.

Коли розпочалася Друга світова війна, сім’я переїхала до дідуся й бабусі у с. Радівка Калинівського району. Батько, Мартин Рафаїлович, пішов на захист Батьківщини від фашистської навали і загинув у листопаді 1944 р. в районі м. Яремче Івано-Франківської області, де відбувалися запеклі бої. На той час йому ще не виповнилося й 28 років. Вічним символом згадки про батька залишився гранітний обеліск над братською могилою воїнів діючої армії та з’єднання Ковпака, які загинули в боях за визволення Батьківщини.

Офіційний трудовий стаж Анатолія Мартиновича розпочався ще в підлітковому віці. Вже після 7 класу він щоліта під час канікул працював то причіплювачем, то помічником комбайнера. Завзятого, активного і відповідального юнака помітило керівництво колгоспу й одразу після закінчення середньої школи він був призначений завідувачем тваринницької ферми. За досить короткий період зумів навести лад і дисципліну, запровадити раціональну систему годівлі худоби на фермі. Не забарилися і результати: зросли надої молока, підвищилися середньодобові прирости ВРХ, свиней.

Зустріч з працівниками ферми

Вибором подальшого життєвого шляху Анатолія Мартиновича стала УСГА, де навчався в 1960–1965 рр. на факультеті механізації сільськогосподарського виробництва. Студентські роки запам’яталися не лише навчанням, але й активною громадською роботою, зайняттям спортом, художньою самодіяльністю.

Після закінчення академії А. М. Пачевський повернувся в рідне село з єдиною метою — зробити все можливе, аби механізувати трудомісткі процеси на фермі та в полі, щоб полегшити працю селян. У 1965 р. він був призначений на посаду головного інженера в колгоспі (тоді — імені Ворошилова) с. Радівка. Обрали його ще й секретарем партійної організації колгоспу (на громадських засадах).

Протягом трьох років на фермах було змонтовано і задіяно механізоване видалення гною, механізована роздача кормів та механізоване доїння корів. У тракторних бригадах організовано технічне обслуговування та ремонт техніки на основі рекомендацій виробників, обладнано спеціальні пункти технічного обслуговування. Активно займався молодий інженер і раціоналізаторською роботою з удосконалення окремих вузлів та агрегатів сільськогосподарської техніки.

У 1969 р. Анатолій Мартинович був обраний головою колгоспу «Більшовик» с. Дружне Калинівського району. За три роки вивів колгосп у першу п’ятірку в районі за всіма показниками. За сім років керівництва господарством у Дружному було побудовано будинок культури, їдальню, дитячий садок, реконструйовано школу, споруджено гаражі для автомобілів та майстерню автопарку, свинарник-відгодівельник, новий корівник, розпочато будівництво майстерень для ремонту сільськогосподарської техніки, відгодівельник бичків на барді спиртового заводу. Вперше в області у 1973 р. в господарстві було отримано по 40 ц з га пшениці.

Внуки В’ячеслав та Анатолій — випускники НУБіП

У 1976 р. Анатолій Мартинович повернувся у Радівку головним інженером колгоспу «Росія», до якого були приєднані ще два господарства. Обсяги колгоспу зросли більше ніж у два рази, не зважаючи на те, що два приєднані господарства були гранично відсталими, без елементарних засобів механізації на фермах та з примітивною механізацією в рослинництві.

Головне завдання А. М. Пачевського на той час — комплексна механізація всіх виробничих процесів, як у рослинництві, так і в тваринництві. Він здійснив технічну революцію в господарстві. Активно займався раціоналізацією та винахідництвом; у місцевій майстерні, яку обладнав найбільш досконалим обладнанням, конструював окремі види сільськогосподарських машин, удосконалював існуючі, приводячи їх у відповідність з новими технологіями. За це отримав більше півтора десятка авторських свідоцтв. Його напрацювання використовують аспіранти у своїх кандидатських дисертаціях.

У господарстві щорічно проводили районні, обласні та республіканські семінари з питань застосування нових технологій в рослинництві і тваринництві, удосконалення техніки, а в 1985 р. проведено Всесоюзний семінар за участю представників європейських країн. На початку 1990 р. трудівники господарства обрали А. М. Пачевського своїм керівником. Він зібрав весь колектив і сказав: «В умовах анархії, що коїться в державі, ми можемо піти двома шляхами. Перший шлях — це сьогодні все розтягти, розділити, розікрасти, а це значить знищити господарство, згубити й себе. Другий шлях — якнайжорсткіше дотримуватися високої трудової та технологічної дисципліни, все зберегти. Працюючи за цим принципом, примножуючи свої надбання, збудуємо свою «державу в державі». Такі принципи роботи Анатолія Мартиновича та організації виробництва дали можливість зберегти господарство, яке навіть у найважчі дев’яності роки розвивалося та нарощувало темпи виробництва.

Анатолій Мартинович з дружиною Любов’ю Михайлівною

Анатолій Мартинович із синами Ігорем та Валентином

Надзвичайно велику увагу Анатолій Мартинович приділяв розвитку спорту та художньої самодіяльності в селі. Як результат: футбольна команда господарства у районних змаганнях систематично посідала призові місця, а також грала в обласних змаганнях; волейбольна команда грала на районних і першій лізі серед аматорських команд України, постійно посідаючи І–ІІ місця. В господарстві діє хор, якому присвоєно звання народного, чоловічий та жіночий вокальні ансамблі.

Великий внесок А. М. Пачевський зробив і для духовного відродження села. У 2002 р. з його ініціативи, під його керівництвом та за кошти господарства було завершено будівництво і відкрито прекрасний храм Різдва Святої Богородиці.

Старанна праця Анатолія Мартиновича гідно оцінена державою. Найпочесніша нагорода — звання «Герой України» з врученням ордена Держави (2002). Він також має низку інших нагород, серед яких: медаль «За доблесну працю», почесні звання «Заслужений раціоналізатор України» та «Заслужений раціоналізатор СРСР», золоті та срібні медалі ВДНГ України та СРСР, орден «Дружби народів» (1986), орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999), орден Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого (2002), орден «За трудові досягнення» IV ступеня Міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна» (2003), Почесна відзнака від міністра культури та мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2004), Почесний знак Національної спілки журналістів України за серйозні та актуальні публікації у пресі (2004). Був членом Спілки журналістів України.

Разом із коханою дружиною, Любов’ю Михайлівною (світла пам’ять), виховав синів Ігоря (1966 р. н.) та Валентина (1973 р. н.). Гідним продовженням династії Пачевських є його онуки: Анатолій, В’ячеслав, Валентина і Володимир. До речі, обидва сини, а також онуки Анатолій і В’ячеслав, продовжили родинну традицію — закінчили НУБіП України і зараз працюють у ПП «Радівське».

Життєвим кредо Анатолій Мартинович вважав слова: «Життя заради людей». Свято вірив у те, що поки є українське село, буде українська держава.