Керамічні вироби канівської групи. Перша половина — середина IV тис. до н. е.
Надзвичайно цікавою сторінкою європейської історії у плані винахідництва є поширена в Україні в часи енеоліту трипільська культура з її відомою у всьому світі технологією виробництва посуду, що викликала інтерес багатьох дослідників. Вироби трипільських гончарів свідчать про високу техніку і майстерність їх виконавців. Добре обізнані з властивостями глини, вони надавали великого значення підготовці сировини. У давніх гончарів існувало кілька способів приготування тіста. Щоб зменшити усадку при сушінні й запобігти розтріскуванню посудин у процесі випалювання, залежно від складу глини у масу додавали подрібнений шамот, кварц, кварцит, кровавник, подрібнені мушлі, рідке вапно.
Після виготовлення горщика стінки вирівнювалися спеціальними інструментами, виготовленими з ікла кабана, рога, обпаленої глини. Основним фактором, що впливав на товщину стінок, є розмір посудини, її призначення та маса, з якої вона була виготовлена. Новий технологічний склад маси з домішками подрібненої мушлі, запозичений трипільцями у степових племен, дав можливість створювати порівняно тонкостінні посудини.
Модель трипільської будівлі
Керамічне виробництво такого рівня, який спостерігаємо на пам’ятках Трипілля, передбачає складний технологічний процес, що обов’язково вимагав роботи майстра, його зв’язку з конкретними операціями та професійної спеціалізації. Високохудожні керамічні вироби також свідчать про значний професіоналізм гончарів. Сказане дозволяє розглядати керамічне виробництво населення Трипілля як общинне ремесло і дає можливість говорити про виділення його в окрему галузь професійного мистецтва.
Давньоруський горн ХІІ століття. Вишгородський історико-культурний заповідник
Найвартісніший внесок у техніку й технологію виготовлення кераміки на теренах України зробили представники зарубинецької (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) та черняхівської (ІІ–ІV ст. н. е.) культур. Гончарі-черняхівці уславилися використанням гончарного кола. Відтоді історія кераміки поділяється на два великі періоди: до появи кола і після. Гончарне коло здійснило справжню революцію в прадавньому ремеслі. Праця глинотворців стала набагато зручнішою, продуктивнішою, на виготовлення посуду витрачалося менше зусиль і часу. А головне — поліпшилась якість: посуд потоншав, форми його набули симетрії, стали складнішими й вишуканішими.
Унікальне пряслице з написом, датованим серединою XI століття, було знайдено при розкопках садиби церкви св. Бориса і Гліба в 1996 році (керівник розкопок — Р. С. Орлов, автор знахідки — В. К. Козюба). Напис складається з 58 літер, 14 слів. Зміст напису — звертання жінки на ім’я «ЧЕПУРА» з проханням про її захист. За своєю інформативністю напис не має рівних на предметах ремісничого вжитку і дорівнює берестяній грамоті або графіті Софії Київської. (З колекції Вишгородського історико-культурного заповідника.)
Олег на колесах їде під Царгород. Малюнок з літопису «Повість полум’яних літ»
Великий внесок наші пращури зробили й у розвиток судноплавства. Цікаво, що, за переказами, під час одного з військових походів, що їх вела Київська Русь проти Візантії, кораблі навіть було використано на землі. Так у 907 р. князь Олег, намагаючись перехитрити греків, котрі ланцюгами замкнули Босфорську протоку, аби закрити вхід його війську до Константинополя, наказав своїм воякам поставити на колеса човни з вітрилами. Коли подув вітер у вітрила, човни рушили просто на місто. Греки злякалися такої дивини й здалися руському князеві.
Козацька чайка
Траплялося, що козаки перевертали чайки догори дном і в такий спосіб наближалися до ворога. Потім серед турків ходили легенди про шайтанів у шароварах, які з’являлися з самісінького дна моря.
Матеріали для спорудження чайок починали збирати за кілька тижнів до походу. Як правило, кожен загін-екіпаж будував судно для себе. Залежно від того, яким великим мав бути похід, виставлялася флотилія від кільканадцяти до 80–100 чайок. Для будівництва використовували липу, вербу, ситник, яких біля Дніпра було вдосталь.
Головною частиною чайки був кіль-човник довжиною близько 15 метрів, видовбаний з липової або вербової колоди, розширений догори. Від нього розбудовували корпус, прибиваючи дошки цвяхами, розширюючи і видовжуючи його зі збільшенням висоти. Міцно спаяні дошки обтягували липовою корою і обливали смолою. Потім ззовні по обох боках прив’язували снопи очерету, які не дозволяли човну затонути навіть тоді, коли він наповнювався водою. Вони також охороняли екіпаж від куль.
За гетьманування Івана Мазепи на один козацький човен, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 діжки смоли, 200 аршинів полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршинів різних шнурів для підв’язування очерету. Доречно вказати, що на будівництво однієї турецької галери витрачалося 150 центнерів заліза, 168 центнерів мотузок і канатів на снасті.
Довжина чайок сягала 20 метрів, ширина — 4, осадка — 1,5 метра. З огляду на довжину виникали певні труднощі при виконанні поворотів, та козаки зарадили цьому, прикріплюючи симетрично два веслові стерна — на носі і на кормі. Завдяки цьому човен був маневровим, і коли виникала потреба, не треба було виконувати важких поворотів, достатньо було веслувати в протилежному напрямку, переходячи на керування другим стерновим веслом. Приводом у чайці служили весла по 10–15 на кожному борту та вітрило зі складною щоглою, яке використовували при сприятливому вітрі.
Збереглися свідчення самовидців про загадкове козацьке судно, яке було, мабуть, одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення у воду. У висунуту над поверхнею моря трубу — прообраз майбутнього перископа — стерновий вів спостереження, пильнував, чи не з’явиться турецька галера. Рухався човен за допомогою весел, умонтованих у його борти так уміло, що в нього не протікала вода. При наближенні до ворога баласт викидався, човен несподівано зринав на поверхню, і знову козаки з’являлися ніби з самісінького дна моря.
Рекламні плакати товарів XIX століття
Перші охоронні документи та знаки
До XVII ст. спостерігалося зростання інтересу до науки й техніки, збільшувався запас знань, у багатьох сферах людської діяльності накопичувалися винаходи й наукові відкриття. При зародженні й становленні капіталістичного способу виробництва з усією гостротою постало питання захисту винаходів. Це був період вільної конкуренції і торгівлі, на зміну якому прийшов період концентрації та монополізації промисловості. Поява патенту, що надає його власникові виняткове право використання винаходу, було економічною необхідністю, адже промисловці завжди прагнули вкладати свій капітал лише у підприємства, що гарантують прибуток. Але до появи патенту був привілей. Це слово в наш час означає «перевага», «пільга». Колись привілеї дарувалися, призначалися як заохочення або як визнання заслуг, потім їх стали видавати винахідникам. Поступово така форма охорони винаходів закріпилася.
Привілей і виняткове право використання винаходів-новинок мають глибоке історичне коріння. Вважається, що найдавніший випадок захисту винаходів відомий у зв’язку з грецькою колонією Сибаріс, де існував звичай: кухар, який приготував нову страву, що користується успіхом, діставав виняткове право на її приготування протягом року.
Надійніший правовий захист винахідники отримали після падіння рабовласницького ладу. За охорону правив феодальний привілей, що надавав виняткове право на використання винаходів на території певної країни. Наприклад, у 1236 р. мешканець міста Бордо у Франції дістав привілей на спосіб вироблення вовняного одягу за фламандським зразком на 15 років. У Венеції в XIV ст. кілька винахідників, що вдосконалили вітряний млин, були заохочені ділянками землі й кредитами.
Авторський знак Івана Федорова, який уперше був зазначений на «Львівському апостолі», 1574 р.
В Англію були завезені способи виробництва вовняного одягу, скла, тканин, годинників. Так само в різних країнах Європи була видана серія привілеїв майстрам, що втекли з венеціанського острова Мурано, де виготовляли знамените й дороге скло, секрет виробництва якого ретельно охоронявся.
Зародження капіталістичного способу виробництва, що викликало зростання продуктивних сил, підривало привілеї цехів і змінювало традиційне ставлення до праці винахідника. Привілеї як політичне вираження середньовічного способу виробництва при капіталізмі замінюються патентами як знаряддям, більш придатним для цього ладу.
Слово «патент» походить від пізньолатинського «patentis», що означає «свідоцтво, відкрита грамота». У наш час це документ, що засвідчує державне визнання технічного рішення винаходу і закріплює за особою, якій він виданий (патентовласникові), виняткове право на винахід. Патент видається державним патентним відомством винахідникові або його правонаступникові. Дія документа поширюється на територію держави, у якій він виданий.
Патент відрізнявся від привілею тим, що видавався відповідно до закону, а не з волі монарха. Крім того, патент захищав права лише на нові, ще нікому не належні технічні рішення, а не узаконював діючі або сформовані відносини, наприклад, у торгівлі. І, нарешті, патент стосувався тільки винаходів, захищав лише їх, а не промисли або підприємства. В Англії у 1623 р. був виданий «Статут про монополії», що його вважають першим патентним законом у світовій практиці. Цей акт став одним із найважливіших досягнень англійської буржуазної революції. Однак він не давав винахідникам права вимагати надання монополії, навіть якщо винахід відповідав усім передбаченим законом умовам. Видача патенту, як і раніше, залежала від волі монарха, що мало відрізнялося від привілею.
Особливо важливою стала перевага першокористувача, що триває доти, доки винахід не стає надбанням конкурентів. Право закріпити за собою монополію використання винаходів давав патент. Так у першому патентному Законі США зазначено: «Уряд надає право не допускати використання іншими або продаж цього ж винаходу протягом 17 років». Створення і використання винаходів вимагає значних витрат, пов’язаних із певним ризиком їх окупності. Патент, закріплюючи за власником право на переваги використання винаходу, дає можливість не лише покрити витрати на створення і впровадження новинки, а й одержати від неї прибуток.
Французька буржуазна революція 1789 р. оголосила права авторів і винахідників «невід’ємним правом громадянина й людини». Перший патентний закон у Франції був прийнятий 7 січня 1791 р., у США — в 1790 р. Конституція цієї країни заклала основи патентного права, поставивши за обов’язок Конгресу «надавати авторам і винахідникам на обмежений термін виняткове право на їхні відкриття і твори». Із розвитком капіталізму патентні закони почали приймати і в інших країнах: у Німеччині — в 1877 р., в Іспанії — в 1820 р., у Росії — в 1870 р. До цього в Росії маніфестом від 17 червня 1812 р. «Про привілеї на різні винаходи й відкриття у художніх ремеслах» була узагальнена двовікова практика видачі привілеїв.
Основні типи гончарного посуду та клейм:
1–4 — горщики; 5 — корчага; 6, 9 — глеки; 7, 8 — миски;
10–27 — гончарські клейма; 1, 2, 9 — Ходорівське городище;
3, 4, 7, 9, 10–20, 26, 27 — Пліснеське городище; 5, 6, 21, 22 — Колодяжинське городище; 23, 24, 25 — Київ
Із жовтня 1814 р. почали офіційно публікуватися описи винаходів. У Державній бібліотеці в Москві зберігаються шість привілеїв тих часів. Один із них має доволі курйозну назву: «Привилегия 1815 года, выданная Ярославской губернии села Поречья-рыбного священнику Алексею Голосеву на изобретенную им машину для набивания картузов цикорным кофеем».
У 1833 р. у Росії був прийнятий новий закон. Однак докорінний злам у патентній системі спричинив закон 1870 р., відповідно до якого видача привілеїв із вільної законодавчої функції перетворилася на зв’язану підзаконну діяльність адміністративного органу. Так замість феодального привілею з’явився капіталістичний патент на винахід, хоча й зі старою назвою.
Законом від 20 травня 1896 р. при Департаменті торгівлі й мануфактури спеціально був затверджений Комітет із технічних справ, що займався видачею привілеїв. Зміни й доповнення від 3 червня 1900 р. й 28 червня 1912 р., внесені до закону, нічого суттєво не змінили, і закон діяв до 1917 р. Наступні законодавчі акти в Росії й за кордоном, хоч і по-різному, але в цілому закріплювали охоронними грамотами певні авторські права винахідників.
Загалом же, крім привілеїв і патентів, які з’явилися в період розвитку капіталістичних відносин, були й інші види фіксації авторства на нових виробах. Ідеться про товарні знаки і клейма, що їх давні майстри й ремісники ставили на своїх витворах — передусім на гончарному посуді та зброї. Археологи вважають, що з появою клейм на ремісничих виробах часів Київської Русі значно підвищилася їх якість. Цікавий приклад — меч, знайдений в околицях Києва. Зброяр ХІ ст. зробив на мечі напис «Коваль Людота» (оригінал зберігається в Національному історичному музеї України). Можна зробити припущення, що майстер в такий спосіб увічнював своє ім’я, проте варто пам’ятати, що це не лише витвір зброярського мистецтва, а ще й товар.
У ХV ст. з винайденням книгодрукування змушені були захищатися від контрафакції перші типографи, розробляючи власні знаки, які проставляли на титульній або останній сторінці книги. Першими такий знак використали 1457 р. типографи з Майнца І. Фуст та П. Шеффер. Типографська марка Івана Федорова, вперше проставлена на останньому аркуші львівського видання «Апостола» 1574 р. — високохудожній твір мистецтва графіки. Знак відомого скрипкового майстра Антоніо Страдіварі, який він вирізував на внутрішній поверхні нижньої деки, дуже лаконічний (лише ініціали у кружечку з хрестиком), проте багатьом відома його вартість, яка оцінюється у мільйони доларів. До речі, на легальних акустичних копіях великих творінь майстра цього знака не побачити, лише етикетку, в якій указано, з якого інструмента зроблено копію і рік виготовлення оригіналу. Такою ж лаконічністю вирізняються особисті клейма українських золотарів — Івана Равича, Самсона Стрельбицького.
Не менш цікавими з погляду історії розвитку товарних знаків є плакати ХІХ–ХХ ст., присвячені рекламі товарів, відголоски популярності яких відомі й сучасному поколінню. Парфуми Брокара, цукерки «Ракові шийки», які у Харкові виготовляли ще з ХІХ ст., крабові консерви, чорна ікра, цінні хутра, які давали чимало валюти радянській державі, знамениті «Ескімо» та «Советское шампанское». На цих плакатах можна розгледіти й зображення марок, які захищали товар від недобросовісної конкуренції, а на марках, розроблених до 1917 р., часто писали: «Защищена правительством».
Рекламні плакати товарів XX століття
Роль винаходів у первісному суспільстві