П. Алексєєв, В. Бец, М. Бунге, Г. Де Метц, В. Кірпічов
Винахідницька діяльність завжди супроводжувалася не лише прагненням узаконити права винахідників на власні витвори, а й потребою гуртуватися у товариства для забезпечення підтримки громади (прикладом таких товариств у середньовіччі були ремісничі цехи). У ХІХ ст. з метою сприяння розвитку техніки та фабрично-заводської промисловості в Європі почали створювати технічні товариства. Їх діяльність полягала в аналізі пропонованих проектів та винаходів, у повідомленні уряду про бажані законодавчі заходи, в обміні думками між ученими-техніками та промисловими практиками, в оприлюдненні нових засобів виробництва, проведенні технічних з’їздів, виставок, організації технічних училищ.
Перше технічне товариство виникло 1801 р. у Франції. 1810 року перша спроба створення подібного товариства була здійснена в Російській імперії відомим просвітителем та винахідником В. Н. Каразіним, який разом з однодумцями заснував на Слобожанщині Філотехнічне товариство. Проте 1818 р. товариство припинило своє існування через відсутність фінансування та державної підтримки. Крім цього товариства, у 1812–1829 pp. існувало Товариство наук, що складалося із двох відділень: природничого і словесного. Формою діяльності Товариства були засідання, на яких його члени виголошували доповіді. Пізніше почали створювати спеціалізовані товариства: Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828 p.), Товариство київських лікарів (1840 p.), Одеське товариство лікарів (1849 p.), Харківське медичне товариство (1861 p.), Одеське товариство інженерів і техніків (1864 p.).
Сприятливим фактором пожвавлення діяльності наукових товариств в Україні виявився російський університетський статут 1863 p., який надавав університетам певної самостійності розвитку залежно від місцевих умов. Одним із напрямів цієї самостійності стала можливість створення наукових товариств в університетських центрах. Особливо активною була діяльність товариств природодослідників, створених при Харківському (1869 р.), Київському (1869 р.) і Новоросійському (1870 р.) університетах. Головною метою товариств природодослідників стало вивчення органічної і неорганічної природи України, її природних ресурсів. З організацією університетських товариств дослідження природи України стало систематичним, поширилося на раніше не вивчені території, сприяло зростанню наукового і кваліфікаційного рівнів природодослідників — співробітників університетів.
У 1866 р. у Петербурзі було створено Російське технічне товариство (РТТ). З 1869 р. технічні товариства почали діяти (як відділення Російського технічного товариства) і на території України — у Миколаєві, Харкові, Одесі, Києві.
Датою заснування Київського відділення Російського технічного товариства (КВ РТТ) можна вважати 3 січня 1870 р., коли 28 однодумців, переважно техніків Городищенківського та сусідніх цукрових заводів, звернулися до голови РТТ князя П. Кочубея із клопотанням про отримання дозволу на діяльність відділення товариства, першочерговою метою якого було сприяння розвитку в імперії цукробурякової промисловості.
Офіційне відкриття Київського відділення РТТ відбулося 8 січня 1871 р. після отримання дозволу з Міністерства внутрішніх справ. Головою КВ РТТ було обрано одного з його фундаторів та засновників вітчизняної школи органічної хімії, професора Київського університету П. П. Алексєєва, секретарем — П. П. Чубинського. Почесним членом товариства був обраний голова РТТ князь П. В. Кочубей.
Річні звіти про діяльність відділення та публікації про поточні моменти вирішили друкувати у найбільш поширеній газеті «Киевлянин», в «Ежегоднике свекло-сахарной промышленности» та у виданні «Записки по свекло-сахарной промышленности» (з 1882 р. — у журналі «Інженер», з 1884 р. — у періодичному виданні Київського відділення «Записки Киевского отделения Русского технического общества»).
Першочерговим завданням КВ РТТ згідно з його статутом було сприяння розвитку цукровій промисловості, найбільш розповсюдженій у Київській та суміжних із нею губерніях, розвитку техніки та технічної промисловості, заохочування співчуття промисловців, для сприяння яким і було засновано відділення.
Вже 1873 р. діяльність відділення була розширена, склад налічував до 170 членів, які мешкали в різних містах Південно-Західного краю імперії. Виникла потреба у перенесенні відділення до Києва, де сходилися залізничні шляхи, де вже два роки під час контрактів товариство збиралося і де розміщувалася редакція «Записок по свекло-сахарной промышленности». 2 травня 1874 р. секретар РТТ Львов повідомив правління КВ РТТ про те, що Господарський департамент МВС дозволив перевести управління відділення з Городища до Києва. У Києві товариство розміщувалося в різні періоди за різними адресами. Так 1 квітня 1878 р. голова КВ сповіщав членів товариства, що його бюро розташоване на Софіївській вулиці у будинку Берестовського (кв. п. Бистрого), 1888 р. на бланку зазначалася вул. Велика Володимирська, 34 (буд. Томари). Вже 1894 р. адреса відділення на бланках — Хрещатик, 40, а довідник «Весь Киев» за 1899 р. наводить адресу: Хрещатик, 10 (буд. Штифлера). Згодом товариство вирішило придбати власне приміщення, будівництво якого розпочалося 1919 року на вул. Столипіна, 55-б.
19 листопада 1887 р. рада КВ РТТ, прийнявши до уваги, що останнім часом значно збільшилася кількість членів товариства, які займаються галузями промисловості, «не прямо относящимися к сахароварению», вирішила, що для подальшого розвитку діяльності відділення було б корисним розширити початкову програму занять відділення, розширити коло діяльності, включити розробку питань з усіх галузей промисловості Київської та суміжних областей.
У 1888 р. при КВ РТТ, крім цукрового та механіко-будівельного відділів, почав діяти фотографічний відділ. 9 квітня 1888 р. на засіданні відділення було обрано голову відділу — професора Київського університету В. Беца, незмінними членами відділу — В. Висоцького, Ф. Мезера, Б. Семеку, всього у відділ було записано 16 членів. Зусиллями членів відділу було започатковано курс лекцій та практичних занять із фотосправи для усіх охочих. У грудні 1907 р. за сприяння КВ РТТ та членів його фотографічного відділу у Києві пройшла Перша міжнародна фотовиставка.
У 1895 р. у документах КВ РТТ трапляється згадка про хімічний відділ. А вже у звіті за 1917 рік перераховуються архітектурний, інженерно-будівельний, механічний, мукомельний, санітарно-технічний, фотографічний, електротехнічний відділи та відділ теплотехніки (при цьому зазначено, що відділи архітектурний та фото були тимчасово закриті як такі, що впродовж кількох років не мали зібрань).
Майже з перших років своєї діяльності КВ РТТ активно долучається до роботи вітчизняних та міжнародних промислових виставок, отримуючи на них високі нагороди. Коротка виставкова хроніка, складена за архівними документами, є промовистим свідченням високої міжнародної оцінки товариства.
У 1873 р. на Віденській всесвітній виставці КВ РТТ репрезентувало «колекцію предметів, характерних для цукрової промисловості», серед них — модель дифузного апарата Енні (член КВ) від Товариства Волинського буряко-цукрового заводу та модель для вимочування системи графа О. Бобринського. Міжнародне журі виставки присудило КВ «Бронзовую медаль преуспеяния» з дипломом.
Того ж 1873 року члени КВ РТТ представляли цукрову продукцію Російської імперії на ІІІ Лондонській щорічній міжнародній виставці. Зокрема, було репрезентовано цукор у плитках за методою М. Чериковського (директора Смілянського рафінадного заводу у Черкаському повіті Київської губернії, який належав графу Бобринському і був єдиним підприємством в імперії, яке на той час випускало цей продукт). 27 травня 1974 р. КВ РТТ було надіслано повідомлення РТТ про пересилку від комісіонерів «Королеви Великобританської» трьох іменних золотих медалей за участь у Лондонській виставці 1873 р., яких були удостоєні як експоненти — Яхненко, Симиренко, граф О. Бобринський та по відділу нових винаходів — М. Чириковський як винахідник нового способу рафінування цукру.
У липні 1876 р. за участю майже всіх європейських держав проходила Міжнародна промислова та художня виставка у Філадельфії, приурочена до 100-річчя США. Від Російської імперії були виставлені зразки цукру дев’яти заводів України, які були представлені окремою групою «Колекція КВ РТТ». Експертиза визнала всі зразки цукру продукцією вищого ґатунку та представила їх до нагороди І і ІІ класів. За «колекцію високої якості цукру, за працю і корисний вплив на цукрову промисловість Південно-Західного краю» Комісія виставки присудила КВ РТТ велику Золоту медаль.
Імператорський університет Св. Володимира (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка)
25 червня 1894 р. Департамент торгівлі та мануфактур Міністерства фінансів повідомляв Київське технічне товариство про присудження йому на Всесвітній Колумбовій виставці 1893 р. у Чикаго спільної для всіх нагороджених експонентів Бронзової медалі з почесним дипломом за надані на виставку звіти й колекції.
В умовах бурхливого розвитку капіталістичного виробництва 70–80-х років ХІХ ст., який породив нову хвилю технічного винахідництва, важливою складовою діяльності КВ РТТ стала експертиза винаходів. Законодавство Російської імперії з її системою зволікань та недостатньо кваліфікованими експертами не задовольняло винахідників. Діяльність товариства полягала в аналізі пропонованих проектів та винаходів, у повідомленні уряду про бажані законодавчі заходи, в обміні думками між ученими техніками та промисловими практиками, в оприлюдненні нових засобів виробництва, проведенні технічних з’їздів, виставок, організації технічних училищ. Члени КВ РТТ проводили експертизи багатьох винаходів, заслуховували доповіді винахідників на засіданні профільних відділів, за позитивними результатами давали письмові рекомендації щодо практичного застосування та розробки винаходу, звертаючи увагу зацікавлених відомств та установ, приватних осіб на бажаність надання винахіднику можливості завершити винахід, який мав важливе значення, та здійснити його впровадження. Проте технічні товариства не мали повноважень щодо видачі привілеїв на винаходи.
Головний корпус Київського політехнічного університету
У 1913 р. на Всеросійській виставці у Києві експертна комісія присудила Школі за виставлені графічні роботи, моделі споруд Золоту медаль.
Не можна оминути видатних вчених, які очолювали Київське відділення РТТ у різні роки його діяльності. Перший голова відділення П. П. Алєксєв очолював товариство упродовж 1871–1873 рр. У 1873–1905 рр. головою правління КВ обирався М. А. Бунге, професор кафедри технічної хімії Київського університету та Київського політехнічного інституту. Останнім головою Київського відділення РТТ був Г. Г. Де Метц (1905–1918) — видатний фахівець у галузі оптики, професор Київського університету та Київського політехнічного інституту, а 1919 року — ректор КПІ. Дійсним членом відділення був і перший ректор КПІ В. Кірпічов.
Крім зазначених товариств, на території України наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. діяли й інші. Зокрема, у 1872 р. у Харкові засновано Товариство дослідницьких наук, що складалося з двох секцій: фізико-хімічної і медичної. У 1893 р. це Товариство розпалося на Товариство фізико-хімічних наук і Товариство наукової медицини і гігієни. У 1879 р. виникло Харківське математичне товариство. Ці структури мали свої наукові видання. Серед учених, які активно працювали в харківських наукових товариствах, один із засновників фізичної хімії — М. М. Бекетов, винахідник електронного осцилографа Д. А. Рожанський, фізик М. Д. Пильчиков, математики С. Н. Бернштейн, О. М. Ляпунов, Д. М. Синцов, біогеограф A. M. Краснов, біолог Л. С. Ценковський, біохіміки В. І. Палладій і В. Я. Данилевський, геологи Н. Д. Борисяк й І. Ф. Леваковський, офтальмолог Л. Л. Гіршман.
Будівля єзуїтської академії, де розміщувався Львівський університет (нині — Львівський національний університет імені Івана Франка)
У 1910 р. організовано Кримське товариство природодослідників і любителів природи, яке випустило 12 томів «Записок», де публікувались матеріали і статті з ботаніки, зоології, геології, археології Криму. Активними членами товариства в різні роки були відомі вчені Є. В. Вульф, І. І. Пузанов, Л. С. Берг, М. В. Насонов, Д. О. Белінг, Г. В. Артоболевський, В. І. Вернадський, О. Є. Ферсман, О. А. Яната, М. І. Андрусов, A. M. Криштофович та ін.
Багато зробив для української науки організатор і керівник математично-природничо-медичної секції Наукового товариства імені Шевченка В. Й. Левицький. Протягом 40 років він редагував її видання. У перших томах «Записок НТШ» з’явилися праці з фізики, ботаніки, хімії, медицини професорів І. П. Пулюя, І. Я. Горбачевського, І. Г. Верхратського, О. Г. Черняхівського та ін. Ця секція була у складному становищі порівняно з іншими, оскільки товариство не мало можливості розгорнути оснащені сучасною технікою лабораторії. Проте і тут низка досліджень отримали європейське визнання. Протягом своєї історії товариство представляло українську науку на міжнародному рівні: обмінювалося науковою інформацією, брало участь у міжнародних конгресах, залучало до свого складу почесними членами видатних учених з інших країн.
Українське наукове товариство у Києві (1907–1921) — перша національна наукова інституція на території Росії. Незважаючи на короткий термін своєї діяльності, Товариство зробило значний внесок в історію організації науки в Україні. Слідом за НТШ у Львові УНТ дало поштовх становленню системи українознавчих досліджень, визначило їх структуру і стратегію, які сприйняла й далі розвинула Українська академія наук. Основним результатом діяльності УНТ стало формування національної спільноти учених, яка зосередила свої зусилля на здійсненні досліджень у галузі українознавства. Засноване на демократичних принципах вільної асоціації учених, Товариство заклало фундамент для ефективної розробки українознавчих досліджень у галузі історії, філології, статистики, етнографії, історії українського мистецтва, фольклору, природознавства і техніки.
Серед відомих учених, які працювали в Товаристві, — історики М. С. Грушевський, О. І. Левицький, І. М. Каманін, О. С. Грушевський, М. Ф. Біляшівський, В. Л. Модзалевський, філологи В. М. Перетц, А. Ю. Кримський, Є. К. Тимченко, К. П. Михальчук, Б. Д. Грінченко, М. І. Петров, І. І. Огієнко, С. О. Єфремов, A. M. Лобода, П. І. Зайцев, етнографи Ф. К. Вовк, О. Г. Алешо, мистецтвознавці Г. Г. Павлуцький, Д. М. Щербаківський, К. В. Широцький, С. А. Таранушенко, Ф. Л. Ернст, правознавці Б. О. Кістяківський, М. П. Василенко, геологи і географи П. А. Тутковський, В. І. Вернадський, В. І. Лучицький, В. В. Дубянський, М. І. Безбородько, В. В. Різниченко, О. В. Красовський, біологи і медики О. А. Яната, О. В. Корчак-Чепурківський, О. Г. Черняхівський, інженери С. П. Тимошенко, І. М. Ганицький, І. A. Фещенко-Чопівський та ін.
Хоча в УНТ переважала гуманітарна тематика, проте було розпочато роботи і в галузі природознавства, техніки, статистики й економіки народного господарства України, працювала доволі сильна медична секція, яка об’єднала професорів-медиків та лікарів-практиків.
Прогресивне ХІХ століття подарувало Україні й світові видатних учених і новаторів у різних галузях науки. Деякі зробили неоціненний внесок у створення наукових громадських організацій і товариств, деякі активно долучилися до розвитку академічної науки, а ще чимало талановитих винахідників, сприяючи піднесенню української науки своєю подвижницькою діяльністю, створили потужне підґрунтя для зародження та реалізації ідеї Української академії наук.
В. Н. Каразін
Каразін Василь Назарович (1773–1842) — науковець і винахідник, освітній і громадський діяч, публіцист, журналіст, вчений і винахідник, освітянин.
Прагнучи сприяти розвиткові науки і техніки, В. Н. Каразін заснував Харківський університет, бібліотеку і друкарню при ньому, Філотехнічне товариство, з його ініціативи закладено університетський ботанічний сад, відкрито першу сільську школу на Слобожанщині. Вчений безперервно винаходив нові технічні засоби, удосконалював парові двигуни, будував ще в 1809 р. пароплав.
В. Каразіну належить понад 60 друкарських статей, що друкувалися у різних журналах («Вестник Европы», «Украинский Вестник», «Харьковские Губернские Ведомости» та інших). Найвидатніші його праці — це статті з метеорології, де вчений висунув масу нових ідей, які були оцінені й знайшли застосування лише через кілька років.
Каразін розробив нові способи винокуріння, фарбування шерсті, виробництва вин, створив оригінальні кип’ятильники. У 1812 р. винайшов концентрати і запропонував М. І. Кутузову використати їх для харчування російської армії. Йому належить першість у винайденні й обладнанні парового опалення, нових способів очистки рослинних олій, боротьби зі шкідниками лісів, оригінальних печей для сухої перегонки дерева тощо.
Він освоював і вирощував нові види сільськогосподарських культур, здійснював досліди з виготовлення хімічних добрив, домагався створення мережі метеостанцій, навчився виготовляти цемент, лікарські препарати, вніс пропозиції у шовківництво. У 1808 р. розробив новий спосіб добування селітри. З 1813 р. у маєтку Каразіна успішно діяла спроектована ним система безпечного парового опалення (патент за майже таку саму парову систему 1816 р. отримав у Берліні Кіпфелінг). 1830 р. він винайшов механізм вилучення желатину з лишайнику.
Дійсний і почесний член семи наукових товариств, засновник першого у краї та в імперії технічного товариства, В. Каразін ставив за мету поширення досягнень передової науки і техніки. Про якісь привілеї навіть не йшлося, тому врешті витрати на досліди розорили В. Каразіна, котрий якось відзначив: «Я не боюся видатися смішним, щоб встигнути здатися корисним».
Пускові ракетні станки О. Засядька
О. Д. Засядько
Відоме сьогодні у нашій країні ім’я Засядька Олександра Дмитровича (1774–1837) — спеціаліста у галузі артилерії та ракетної техніки, генерал-лейтенанта, який народився в с. Лютенка Гадяцького повіту Полтавської губернії у старовинному козацькому роді.
У 1815 р. він розпочав досліди зі створення бойових порохових ракет. Для фінансування експериментів та обладнання лабораторії продав батьківський маєток під Одесою. У 1817 р. винахідник написав рапорт своєму керівництву, в якому подав опис власного винаходу. Коли рапорт Засядька передали Олександру І, вражений безкорисливістю винахідника імператор вигукнув: «Слава Богу! Ще є офіцери в російській армії, які служать лише з однієї честі!» На винахідницькому рахунку О. Засядька — бойові ракети трьох калібрів, пускові ракетні станки, які дозволяли вести залповий вогонь шістьма ракетами, пороховий млин та багато інших винаходів і удосконалень, які пройшли експертизу, застосовувались на практиці, але не були запатентовані.
Ігнатій Лукашевич, Йоган Зег
Ігнатій Лукашевич та Йоган Зег, працівники львівської аптеки П. Міколяша «Під золотою зіркою», у 1853 р. отримали замовлення розробити спосіб перегонки нафти у спирт. Хоча спирту вони так і не отримали, зате розробили метод дистиляції та очищення нафти, що дало можливість розпочати виробництво гасу («нової камфіни»). Того ж року винахідники отримали австрійський патент на «очищення нафти хімічним шляхом». І. Лукашевич, продовживши досліди, запропонував використовувати гас для освітлення. Бляхар Адам Братковський, залучений Лукашевичем до дослідів, удосконалив лампу пристроєм регулювання ґноту та скляною оболонкою, що убезпечувало лампу (свої винаходи не патентував). З березня 1853 р. така лампа освічувала вітрину аптеки «Під золотою зіркою», а 31 липня 1853 р. хірург львівського шпиталю Загорський уперше використав гасові лампи для освітлення під час термінової операції. Згодом гасова лампа була представлена на Мюнхенській міжнародній виставці, де була удостоєна спеціальної грамоти. Широкого вжитку гасова лампа спочатку набула в Австрії, насамперед у Відні, тому за нею закріпилась назва «віденська лампа».
О. Ф. Можайський
Креслення літального апарата Можайського
Можайський Олександр Федорович (1825–1890) — російський морський офіцер, контр-адмірал, винахідник першого у світі літака. Можайський мав усі шанси стати першовідкривачем епохи повітроплавання.
Народився в родині моряка, адмірала російського флоту Федора Тимофійовича Можайського. Виховання отримав у Морському кадетському корпусі, який на «відмінно» закінчив у січні 1841 р. Через рік юний мічман Можайський взяв участь у семирічному плаванні на різних кораблях у Балтійському і Білому морях. У 1849 р. він отримав чин лейтенанта. У 1850–1855 рр. Можайський плавав на Балтійському морі, брав участь у дальньому плаванні Кронштадт — Японія. У 1855 р. був призначений на бриг «Антенор», який крейсував у Балтійському морі, охороняючи підступи до Фінської затоки.
У 1858 р. Можайський брав участь у Хівінській експедиції на спеціально побудованих для цього суднах; склав перший опис водного басейну Аральського моря і ріки Амудар’я. Після повернення плавав старшим офіцером на гарматному лінійному кораблі «Орел». Як командир кліпера «Вершник» плавав у Балтійському морі до звільнення в запас у 1863 р.
У 1869 р. Олександр Федорович переїхав у щойно придбаний братом маєток у селі Вороновиця Вінницької області, і саме тут він врешті дістав змогу втілити в життя своє давнє захоплення — повітроплавання. У Вороновиці він обіймав посаду земського судді, а у вільний час вивчав закони аеродинаміки, спостерігав за польотом птахів. Його перша модель складалася з невеличкого човника, всередині якого була вміщена годинникова пружина. Човник встановлений на чотирьох коліщатах, що слугують для розбігу і приземлення. До бортів човника прикріплено крильце, застосовано невеликий пропелер, вертикальне та горизонтальне оперіння. Для випробовування своєї моделі Олександр Федорович вибрав високий пагорб на березі Південного Бугу біля с. Потуш в урочищі «Дубина». Планер прив’язували довгим мотузком до трійки коней. Коли коні швидко тягли воза, особливо з гори, планер злітав у повітря і рухався за возом, при зменшенні швидкості апарат знижувався і котився на своєму візку. Польоти на повітряному змії дали можливість О. Ф. Можайському правильно визначити розміри підйомної поверхні, здатної тримати літальний апарат, важчий за повітря, з людиною.
У 1876 році О. Ф. Можайський вирішує переїхати до Петербурга, там перевірити свій проект повітроплавання. Винахідникові, на жаль, не судилося втілити свій задум у життя: він помер у 65-літньому віці в Санкт-Петербурзі. Лише через 92 роки випробування відтвореної за його кресленнями моделі літака з двигунами більшої потужності (які Можайський замовив, але не встиг встановити) довели можливість польоту створеної ним моделі «апарата, важчого за повітря».
Бекетов Микола Миколайович (1827–1911) — фундатор фізичної хімії як самостійної дисципліни, засновник Харківської фізико-хімічної школи. Вчений понад 30 років викладав у Харківському університеті, заклавши міцний фундамент для створення хімічного факультету. Як хімік він працював у багатьох міських комісіях, що розглядали питання водозабезпечення і газового освітлення Харкова. У 1863 р. як учасник дослідження мінеральної води на хуторі Березова під Харковом Бекетов своїми науковими висновками сприяв заснуванню курорту «Березівські мінеральні води» («Бермінводи»).
Вчений брав активну участь в організації Харківського товариства грамотності, Товариства дослідних наук, Харківської громадської бібліотеки (зараз — ХДНБ ім. В. Г. Короленка).
Трамвай конструкції Ф. А. Пироцького
Пироцький Федір Аполлонович (1845–1898) — артилерійський офіцер, інженер, винахідник у галузі електротехніки та передачі електроенергії на відстані в 1870-х роках. Народився на Полтавщині. Йому належить ідея переміщення вагонів без кінної тяги. 1874 р. Ф. Пироцький, на той час — інженер Головного артилерійського управління Російської імперії, подав клопотання про видачу йому привілею на винахід «застосування електричної тяги на залізниці» та продемонстрував міському начальству Петербурга діючий макет трамвая. Винахід сприйняли як цікаву іграшку, а в можливість руху вагона по землі відмовились вірити, аргумент — подібного не було у всьому світі. Пироцький під Петербургом біля Сестрорецька демонструє на дільниці залізниці передачу електричного струму по рейках. 1876 р. Пироцький опублікував результати своїх експериментів в «Інженерному журналі», розіславши його всім зацікавленим, зокрема — електричним фірмам світу. Стаття потрапила до купця К. Сіменса, який скуповував патенти (а потім отримував замовлення на виготовлення обладнання в тій же Росії). Сіменс не забарився зустрітися з Пироцьким, вивчити усі його роботи та купити ідею. 1879 р. на Берлінській промисловій виставці Сіменс запустив малу вузькоколійку, по якій за допомогою електровоза рухався поїзд з відкритими вагончиками для прогулянок відвідувачів виставки. Вже 1880 р. між Берліном і Ліхтерфельцем діяла міська електрична дорога, обладнання для якої поставляла всесвітньо відома фірма «Сіменс і Гальске». Так перший у світі трамвай, винайдений українцем, уперше почав діяти у Німеччині. У серпні 1880 р. у Петербурзі Пироцький продемонстрував вагон конки, який рухався без коней. Щоб побудувати перший у світі моторний вагон, винахідник був змушений влізти у борги. Однак експеримент, хоч і привів у захоплення публіку, не виявив у Росії бажаючих дати гроші на втілення задуму. Тільки 1892 р. електричний трамвай з’явився і в Російській імперії. За ініціативи генерал-майора А. Струве та на його власні кошти перший електротрамвай у Східній Європі було збудовано у Києві, 15-му місті Європи, де у ХІХ ст. почали використовувати такий вид міського транспорту. У Москві трамвай з’явився 1899 р., у Петербурзі, де пройшов перший експеримент винахідника трамваю, лише 1907 р.
М. М. Бекетов, Ф. А. Пироцький, І. І. Мечников, М. П. Авенаріус, М. М. Бенардос
Мечников Ілля Ілліч (1845–1916) — блискучий ембріолог, бактеріолог та імунолог.
Народився в с. Іванівці Куп’янського повіту на Харківщині. Навчався у Другій харківській гімназії, вступивши одразу до другого класу і закінчивши гімназію із золотою медаллю. У 1862 р. вступив до Харківського університету на відділення природничих наук фізико-математичного факультету, який закінчив за два роки, блискуче склавши випускні іспити і здобувши вищу освіту в 19 років. У 1886 р. став одним із засновників в Одесі першої в Російській імперії бактеріологічної станції (тепер — Одеський науково-дослідний інститут епідеміології та мікробіології імені Іллі Мечникова). У 1888 р. вчений переїхав до Парижа, де організував лабораторію при Пастерівському інституті.
Наукові праці І. І. Мечникова
Наприкінці життя він опікувався проблемами старіння і смерті. У 1903 р. вийшла з друку його книга, присвячена «ортобіозу», або умінню «жити правильно». Мета ортобіозу — видалити з організму шкідливі бактерії шляхом насичення корисними, зокрема молочнокислою паличкою.
У 1904 р. І. Мечникова обрано членом Французької академії наук, а в 1908 р. він разом із Паулем Ерліхом був удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини «за праці з імунітету».
Авенаріус Михайло Петрович (1835–1895) — фізик, проф. Київського університету, чл.-кор. Російської академії наук, дослідник термоелектрики. Походить з відомої зросійщеної німецької родини. Після закінчення Петербурзького університету в 1858 р. два роки викладав у петербурзькій гімназії. У 1862–1864 рр. перебував у закордонному відрядженні для підготовки магістерської дисертації. Магістр Авенаріус два роки практикувався у Магнуса в Берліні (вивчав термоелектрику) та у Кірхгофа в Гейдельберзі. У 1865–1891 рр. працював у Київському університеті, з 1866 р. після захисту докторської дисертації — професором. У 1875 р. створив першу в Україні лабораторію експериментальної фізики. Крім експериментальної й молекулярної фізики, викладав метеорологію, був першим в університеті завідувачем метеорологічної обсерваторії. М. П. Авенаріус домігся матеріального заохочення спостерігачам, зміцнив матеріальну базу обсерваторії, розширив обсяг метеорологічних спостережень, створив школу метеорологів. Досліджував магнітне поле Землі, термоелектричні явища, захоплювався електротехнікою. Найбільший інтерес становлять його дослідження з молекулярної фізики, теплового розширення тіл і критичної температури речовин. Четверту частину даних щодо критичних температур у «Фізичних таблицях» Ландольта — Берштейна (1894) одержано в лабораторії М. П. Авенаріуса.
Під керівництвом і за участю М. П. Авенаріуса наприкінці 80-х років ХIХ ст. була сформована перша наукова школа експериментальної фізики у складі: О. І. Надєждіна, В. І. Зайночевського, О. Е. Страуса, К. М. Жука, І. І. Павловського, Каннегісера, Д’ячевського, Ейсмонта, Е. К. Шпачинського, О. В. Клоссовського, Й. Й. Косоногова та ін.
Михайло Петрович — ініціатор створення при Київському університеті Товариства дослідників природи і його активний член. 1881 р. нагороджений французьким орденом Почесного легіону.
Косоногов Йосип Йосипович (1866–1922) — талановитий український фізик-експериментатор, учень і співробітник Михайла Авенаріуса, організатор низки наукових товариств у Києві.
Запропонував новий метод вимірювання електричної проникності рідин для сантиметрових хвиль, створив теорію електричних коливань, пояснив яскраве забарвлення тіл неоднорідної структури на основі відкритого ним (незалежно від американського фізика Роберта Вуда) явища оптичного резонансу.
Понад 20 років Йосип Косоногов очолював кафедру географії університету, а з 1895 р. — Київську метеорологічну обсерваторію. Написав посібник «Конспект лекцій з атмосферної електрики і земного магнетизму», який тривалий час був єдиним підручником з цих галузей знань. Опублікував методичний посібник для вчителів «Збірка лабораторних вправ». Саме Косоногов обґрунтував на засіданні підкомісії для організації фізико-математичного відділу Академії наук потребу створення фізичного інституту, його головні напрями.
Робочий кабінет М. М. Бенардоса.
НІЕЗ «Переяслав»
Бенардос Микола Миколайович (1842–1905) — винахідник у галузях сільського господарства, транспорту, військової справи, побутової техніки. Народився у с. Бенардосівка Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер — Миколаївська область). З 1862 р. навчався на медичному факультеті Київського університету, в 1866–1888 рр. — у Петровській землеробській академії у Москві. Автор понад 200 винаходів і проектів. Заслужену світову славу вченому принесли винаходи у галузі електротехніки й електротермії і передусім розроблений у 1881 р. спосіб з’єднання і роз’єднання металу безпосередньою дією електроструму, названий «Електрогефест». Винахід було зареєстровано 1885 р., а 1886 р. М. Бенардосу було видано привілей на 10 років. Крім Росії, «Електрогефест» був запатентований у Франції, Англії, Німеччині (1985), Іспанії, Бельгії, США, Швеції, Австрії, Угорщині, Норвегії, Швейцарії (1887). Спосіб отримав широке розповсюдження у всьому світі. На ІV Електротехнічній виставці у Петербурзі 1892 р. «Електрогефест» було удостоєно найвищої нагороди Російського технічного товариства — Золотої медалі. У 1899 р. Петербургський електротехнічний інститут присвоїв М. Бенардосу звання інженера-електрика.
Останні роки життя М. Бенардос провів у Фастові на Київщині, де працював на заводі Брандта та у залізничному депо, не залишаючи винахідницької діяльності. У 1899 р. він отримав російський привілей на спосіб виготовлення губчатого свинцю для акумуляторних пластин та австрійський патент на колеса, у 1900 р. — російський привілей на спосіб виготовлення борів методом штамповки з листа.
Винахідництво для М. Бенардоса було невід’ємним елементом інтелектуальної діяльності, а не об’єктом отримання матеріальних вигід. Винахідницька діяльність розорила його, і в 1902 р. вчений був змушений звернутися до ради Російського технічного товариства із клопотанням про пенсію з огляду на погіршення здоров’я і відсутність усіляких засобів до існування. Помер Микола Бенардос у Фастові, де й був похований.
І. П. Пулюй
Пулюй Іван Павлович (1845–1918) — видатний український фізик і електротехнік, організатор науки, громадський діяч.
Народився у м. Гримайлів на Галичині (тепер — Тернопільської області). Закінчив із відзнакою теологічний факультет Віденського університету та фізико-математичне відділення (електромеханіка) філософського факультету Страсбурзького університету, в якому у 1877 р. отримав ступінь доктора філософії за спеціальністю «фізика». Після закінчення Віденського університету І. Пулюй планував викладати у Києві, проте не отримав дозволу. З 1877 р. — приват-доцент фізико-математичної кафедри Віденського університету та асистент у лабораторії австрійського фізика Ланга. 1881 р. на Міжнародній електротехнічній виставці у Парижі, присвяченій проблемі властивостей електросвітла, отримав срібну медаль за винахід та конструкцію електронної вакуумної рурки (трубки Пулюя) і був запрошений керувати виробничим сектором дугових ламп на фабриці у Стаєрі. З 1884 р. і до виходу на пенсію очолював кафедру фізики Вищої технічної школи у Празі, у 1889–1890 рр. — ректор цієї школи, а з 1902 р. став першим деканом першого у Європі електротехнічного факультету.
Прилад для визначення значення механічного еквівалента теплоти конструкції І. Пулюя
Він — автор близько 50 наукових праць із проблем катодного випромінювання Х-променів, які відкрив у 1881 р. (за 15 років до В. Рентгена) за допомогою власноруч виготовленої газорозрядної трубки, першим у світі зробив знімок скелета за допомогою Х-променів.
Іван Пулюй відомий і як автор першого перекладу українською мовою (разом із П. Кулішем та І. Нечуй-Левицьким) Псалтиря та Євангелія.
Бурачок Степан Онисимович (1800–1877) — фахівець у галузі суднобудування. Народився в Заньках на Чернігівщині. Відряджений 1819 р. до Казанського адміралтейства, будує там корвет «Геркулес». У 1821–1831 рр. очолював Астраханське адміралтейство, спорудив вісім бригів, два пароплави, чотири транспорти. Після повернення до Санкт-Петербурга викладав курс корабельної архітектури і теорії кораблебудування (1832–1864) у Вищому офіцерському класі при Морському корпусі (з 1862 р. — Морської академії). За видання «Лекцій алгебраїчного і трансцендетного аналізу, прочитаних акад. М. В. Остроградським» (СПб., 1837, т. 1–2; спільно з С. Зеленим), у 1838 р. удостоєний Демидовської премії АН. Продовжуючи роботу за фахом кораблебудівельника, створив кілька оригінальних наукових праць із кораблебудування і математики.
Інженерна і науково-дослідна діяльність ще одного українця — Павла Дмитровича Кузьминського (1840–1900) проходила на Балтійському суднобудівному заводі в Санкт-Петербурзі. Він уперше запропонував (1862) здійснювати стискання робочої суміші в двигунах Ленуара перед їх запалюванням. Уперше в історії розвитку паросилових установок використовував як паливо вугільний пил (1865). Наш земляк також розробив новий профіль корпусу морських суден, чим поліпшив їх маневреність і знизив вимоги до потужності двигуна (1880). За клопотанням Д. Менделєєва був відряджений до лабораторії Петербурзького університету для дослідження опору тіл різної форми під час їх руху у воді й повітрі (1880–1982). Крім того, Павло Кузьминський винайшов гідравлічний динамометр (1884), розробив, побудував і випробував першу в світі газову турбіну радіального типу з 10 ступенями тиску (1892), запропонував використовувати її як авіаційний двигун.
Великий внесок у розвиток кораблебудування зробив уродженець Великих Будищ на Полтавщині Володимир Полієвктович Костенко (1881–1956) — старший син земського лікаря Полієвкта Івановича Костенка й дочки поміщика Кузнєцова. Батьки поділяли погляди народників і намагалися виховати сина на прогресивних демократичних ідеях. У 1904 р. Володимир Полієвктович із золотою медаллю закінчив Морське інженерне училище в Кронштадті. У своєму дипломному проекті він уперше застосував двоярусне розташування артилерії головного калібру. Тоді ж обладнав броненосець «Орел» першою у світі системою швидкого вирівнювання крену. За участь у Цусімській битві 1905 р. нагороджений орденом св. Анни ІІІ ступеня з мечем і бантом. Після повернення з японського полону в 1906 р. надав керівництву флоту низку доповідних записок з аналізом причин загибелі російських броненосців у Цусімській битві.
У 1908 р. призначений конструктором технічного бюро Морського технічного комітету (МТК) у Санкт-Петербурзі. Під час відрядження до Англії в 1909 р. на чолі групи слухачів кораблебудівного відділення Миколаївської морської академії звернув увагу голови ради директорів-розпорядників верфі «Херленд енд Вульф» на серйозні помилки в системі непотоплюваності трансатлантичних лайнерів «Титанік» та «Олімпік».
У ті роки Володимир Костенко заклав основи теорії рушія типу «риб’ячий хвіст», розробив проект лінійного корабля з
16-дюймовою артилерією. Йому також належить розробка форми судна мінімального спротиву. В. Костенко брав активну участь у створенні багатьох прогресивних методів суднобудування — спорудження кораблів у сухих доках, крупносекційне складання.
За зв’язки з революційними колами в 1910 р. заарештований і ув’язнений у Трубецькому бастіоні Петропавловської фортеці. Засуджений до шести років каторги.
Після звільнення з державної служби в 1912 р. зарахований на посаду начальника технічної суднобудівної контори Товариства миколаївських заводів і верфей «Наваль». У 1912–1917 рр. під його керівництвом спроектовано й побудовано майже 150 військових і комерційних кораблів. У 1917 р. призначений головою Миколаївського міського управління, у 1920 р. став членом правління технічного керівництва Об’єднаними миколаївськими державними суднобудівними заводами. Керував добудовою 10 військових кораблів, зокрема крейсера «Адмірал Нахімов». У 1922 р. очолив Управління промисловості Вищої ради народного господарства України.
За розпорядженням Ф. Е. Дзержинського в 1924 р. призначений на посаду члена правління з технічної частини «Суднотресту» в Ленінграді. У 1928 р. вже як заступник голови технічної ради Ленінградського «Суднопроекту» заарештований у справі «Суднотресту» і засуджений до розстрілу. Цю міру покарання було замінено 10-ма роками заслання до Соловецького табору. Постановою колегії ОДПУ в 1931 р. звільнений і призначений головним інженером «Проектверфі» (з 1937 р. — ДСПІ-2). Очолив проектування найбільших суднобудівних заводів у Комсомольську-на-Амурі та Північнодвінську. У 1941 р. заарештований за звинуваченням у шкідництві під час вибору місця для будівництва Північнодвінського заводу.
У 1942 р. справу було закрито, В. П. Костенка звільнено, а згодом призначено на посаду заступника начальника ДСПІ-2.
У 1945 р. його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора за участь у створенні суднобудівного заводу в Комсомольську-на-Амурі, а в 1950 р. Володимир Полієвктович удостоєний Державної Сталінської премії за видатні заслуги в галузі кораблебудування.
Реабілітований Військовою колегією Верховного суду 16 жовтня 1964 р.
М. Д. Пильчиков
Людиною дивовижного обдарування, ученим з надзвичайним талантом новатора, в доробку якого — десятки відкриттів і винаходів світового значення, був Пильчиков Микола Дмитрович (1857–1908). Уже в гімназії він захоплено займався експериментами в галузі фізики, хімії, техніки. В 1876 р., після закінчення гімназії, Микола Пильчиков вступив до Харківського університету. Вже на другому курсі студент винаходить електричний фонавтограф — прилад для вивчення звукових коливань графічним способом. Це був перший винахід майбутнього талановитого вченого, яким він випередив на кілька десятиріч зарубіжних дослідників, зокрема й самого Едісона, чий фонограф був механічним і винайдений пізніше, у 1877 р.
1883 р. М. Пильчиков починає досліджувати Курську магнітну аномалію і одним із перших закладає основи теорії аномалій геомагнетизму, обґрунтовує наявність покладів залізної руди, відкриває нові ділянки аномалії біля Прохоровки та Мар’їної. За сім років наукової праці талановитий винахідник продемонстрував дев’ять власних приладів та пристроїв, що були новим словом в експериментальній фізиці. Будучи ординарним професором Харківського університету, Пильчиков у 1891 р. створив метрологічну станцію, де проводив практичні заняття та власні дослідження. Там він започаткував низку нових методів дослідження і створив чимало цінних приладів світового значення (інклінатор, однонитковий сейсмограф), перший у світі використав Х-промені для просвічування і діагностики захворювань, відкрив явище фотогальванографії, винайшов спосіб керування різними механізмами і пристроями по радіо. У 1899–1900 рр. М. Пильчиков уперше здійснив експериментальні дослідження з радіоактивності, чим започаткував нову галузь науки — ядерну фізику. Пильчиков сконструював так званий радіопротектор для захисту радіопередач від перехоплення. Під його керівництвом розпочалися дослідження в галузі радіофізики та кріогенної фізики. Кардинальним відкриттям професора Пильчикова слід вважати винайдений ним протектор, що захищає прилади, — телефон, маяки, семафори, гармати, міни від дії на них електричних хвиль стороннього походження.
М. І. Кибальчич
Кибальчич Микола Іванович (1853–1881) — винахідник, революціонер-народник. Народився у м. Короп на Чернігівщині в родині священика. Навчався у Петербурзькому інституті шляхів сполучень (1871–1873) та Медико-хірургічній академії (1873–1875). З 1875 р. — активний учасник революційного руху, завідував лабораторією вибухових речовин виконавчого комітету «Народної волі». Ставши членом «Народної волі», М. Кибальчич цілковито присвятив себе винайденню вибухових пристроїв. У 1875 р. був заарештований за революційну діяльність і два роки провів в одиночному ув’язненні. З 1878 р. перебував на нелегальному становищі, брав участь у підготовці замаху на царя Олександра ІІ (розробив конструкцію бомб, якими 1 березня 1881 р. був смертельно поранений імператор).
Опинившись у в’язниці в очікуванні вироку, Кибальчич захопився проектом «повітроплавального снаряда» (фактично це був проект космічного апарата). Найбільше, чого він боявся — не встигнути завершити розрахунки свого винаходу. Волею долі Кибальчич встиг завершити усі розрахунки, передати їх тюремному начальству і навіть отримати запевнення, що проект передадуть ученим для вивчення. Однак проект Кибальчича було долучено до кримінальної справи й оприлюднено лише 1918 р. До польоту першої людини в космос залишалося сорок три роки. У листі, доданому до розробленого проекту, Микола Кибальчич написав, що в разі визнання ідеї, «Я спокойно тогда встречу смерть, зная, что моя идея не погибнет вместе со мной, а будет существовать среди человечества, для которого я готов был пожертвовать своей жизнью».
Зародження і розвиток машинобудування в Україні пов’язані з іменем професора кафедри прикладної механіки КПІ Камілла Гавриловича Шіндлера (1869–1940).
Першою спробою започаткувати українське машинобудування стала організація при Технологічному інституті в Харкові у 1895 р. першої в Україні машиновипробувальної станції, однак із різних причин її діяльність не одержала належного розвитку.
Восени 1898 р. у Києві відкрився Політехнічний інститут, до складу якого входили відділення: механічне, хімічне, інженерне і сільськогосподарське з машиновипробувальною станцією і дослідними полями. Завдяки опікуванню професора К. Г. Шіндлера машиновипробувальна станція землеробських машин і знарядь при Київському політехнічному інституті розпочала свою роботу вже у 1900 р. Київське міське управління, ідучи назустріч розвитку дослідних установ, пожертвувало КПІ ділянку землі розміром близько 30 десятин, розташовану за дачними лініями між Брест-Литовським шосе і дорогою в село Борщагівку на відстані трьох верст від головної будівлі КПІ, що біля хутора Грушки.
М. І. Пирогов, А. В. Корчак-Чепурківський, М. М. Волкович, Ф. Г. Яновський, М. Ф. Кащенко
Організована з ініціативи директора інституту професора В. Л. Кірпічова й К. Г. Шіндлера (беззмінного до свого звільнення з інституту керівника станції), Київська МВС стала визнаним зразком постановки випробувальної справи для оцінки сільськогосподарських машин і знарядь.
М. І. Пирогов та В. О. Караваєв в університетській клініці. Експозиція Національного музею медицини України
Інтенсивного розвитку в Україні в цей час набуває медична наука. Найвідомішим українським новатором у цій галузі визнаний Микола Іванович Пирогов (1810–1881) — відомий у світі хірург, який уперше провів операцію під наркозом на полі бою у 1847 р. на Кавказі. Він же винайшов гіпсову пов’язку, першим у світовій практиці її застосував. Головний хірург обложеного Севастополя (1854–1855), він розробив новий метод догляду за пораненими. Уже на першому перев’язному пункті залежно від важкості поранень одних потерпілих негайно оперували, а бійців із легкими пораненнями евакуювали вглиб країни для стаціонарного лікування в госпіталях. Пирогов уважається засновником спеціального напряму в медицині, відомого як військова хірургія. Під час облоги Севастополя він уперше у військовій практиці скористався допомогою сестер милосердя.
Талановитий медик уже в 26 років став професором Дерптського (Тартуського) університету, а через кілька років його запросили очолити кафедру хірургії в Медико-хірургічній академії у Санкт-Петербурзі. Навчаючи військових хірургів, він розробив низку нових методик ведення операцій, завдяки яким йому вдавалося частіше за інших уникати ампутації кінцівок. Всесвітню славу приніс Пирогову його атлас «Топографічна анатомія», що стала основою нової науки — операційної хірургії. Після Кримської війни Миколу Івановича призначають опікуном Одеського, а потім Київського навчального округу. Він рано відійшов від справ і оселився в маєтку Вишня (нині — Пирогово) під Вінницею, який залишав тільки двічі: у 1870 р. під час пруссько-французької війни на запрошення Червоного Хреста й у 1877–1878 рр. — під час російсько-турецької війни.
О. М. Бах, Д. К. Заболотний, В. І. Липський
Корчак-Чепурківський Авсентій Васильович (1857–1947) — учений-гігієніст, епідеміолог. У 1903–1934 рр. — приват-доцент, завідувач кафедри Університету св. Володимира. Одночасно з 1921 р. очолював кафедру народного здоров’я, а згодом кафедру гігієни й санітарії ВУАН. У 1928–1934 рр. обирався неодмінним секретарем Президії академії наук. У 1934–1938 рр. завідував відділом Інституту демографії та санітарної статистики. Основні напрями досліджень пов’язані з проблемами епідеміології та санітарного стану населення.
Волкович Микола Маркіянович (1858–1928) — учений-хірург. У 1882 р. закінчив Університет св. Володимира, в якому викладав до 1922 р. З 1923 р. — завідувач кафедри хірургії Київського відділення Головнауки Наркомосу України. Одним із перших в Україні опанував методику проведення найскладніших хірургічних операцій.
Яновський Феофіл Гаврилович (1860–1928) — учений-терапевт, один із засновників вітчизняної школи терапевтів. Закінчив Університет св. Володимира (1884), практикував до 1919 р. в його клініках, вів педагогічну роботу серед студентів. З 1921 р. завідував кафедрою терапії Київського медичного інституту. Досліджував клініку туберкульозу легень, хвороби нирок, займався проблемами клінічної бактеріології, фізіології та патології травлення, патології кровообігу.
У різних галузях біології важливих наукових результатів у цей час досягли відомі науковці:
Кащенко Микола Феофанович (1855–1935) — учений-біолог, ембріолог, селекціонер. З 1912 р. — професор Київського політехнічного інституту. Виступив ініціатором створення Зоологічного музею (1919–1926) та акліматизаційного саду (1913–1931). Основні напрями досліджень пов’язані з вивченням проблем ембріології хребетних тварин і людини, гістології, мікроскопічної техніки, теріології, герпетології, акліматизації та селекції рослин.
Бах Олексій Миколайович (1857–1946) — учений, засновник вітчизняної школи біохіміків, академік АН СРСР (з 1929 р.). Навчався в Університеті св. Володимира. Як керівник міської організації партії «Народна воля» брав участь у революційному русі. Виступив ініціатором створення Фізико-хімічного інституту ім. Л. Карпова, а згодом — Інституту біохімії АН СРСР. Основні напрями досліджень пов’язані з фотосинтезом, окислювальними процесами в живій клітині й вивченням ферментів.
Діарама «Д. К. Заболотний із соратниками під час ліквідації чуми в Маньчжурії».
Музей-садиба Д. К. Заболотного
Липський Володимир Іполитович (1863–1937) — учений-ботанік. Закінчив Університет св. Володимира (1886), де продовжував працювати на кафедрі ботаніки та в Ботанічному саду. В 1921–1922 рр. — віце-президент, у 1922–1928 рр. — президент ВУАН. Основні напрями досліджень були пов’язані з флористикою, систематикою, географією вищих рослин, гербарною справою, принципами організації ботанічних садів, історією ботаніки. Здійснив експедиції в різні регіони України, описав чотири нові роди та понад 220 нових видів і різновидів рослин. Дослідження водоростей Чорного моря в 1930–1931 рр. сприяли створенню першого в Україні заводу з виробництва йоду. Його ім’ям названо 45 нових видів рослин.
Отже, маючи такий потужний потенціал та наукові традиції, Україна потребувала їх належної організації в певну інституційну систему. За Центральної Ради УНТ активізувало думку про заснування академії наук, а напередодні 1918 р. для цього визріли всі необхідні та достатні умови й можливості.
Винахідництво давніх українців