Зображення місцевості, зроблені космічним апаратом «Метеор»
Становлення космічної галузі України почалося в 1937 р. зі створення в Харківському авіаційному інституті Харківської реактивної групи під керівництвом Г. Проскури, що здійснила запуск великої стратосферної ракети під Харковом.
У 1951 р. за рішенням Радянського Уряду великий автомобільний завод у Дніпропетровську був перетворений на завод № 586 для виробництва радянських ракет Р-1. Для реалізації проекту зі створення ракети Р-12 з новими бойовими якостями в 1954 р. на території заводу було створено самостійне Особливе конструкторське бюро, головним конструктором якого був призначений Михайло Янгель.
На початку 60-х років був успішно завершений період зародження вітчизняного космічного апаратобудування. Створено могутню наукову, матеріально-технічну і виробничу базу, здатну здійснювати розробку і виготовлення в експлуатаційних варіантах космічної техніки різних класів. Використання для цих запусків наявної в ракетних військах стратегічного призначення полігонної і командно-вимірювальної бази, яка серійно виготовляла засоби виведення, добре підготовлених фахівців-ракетників і спеціально створених військових частин цілком себе виправдало. Розвиток ракетної промисловості в Україні диктувався в основному наявністю науково-виробничої бази на сході України (Дніпропетровськ, Харків, Запоріжжя) і виникненням нового технічного напряму, що забезпечує експлуатацію ракетних систем в умовах бойових підрозділів Радянської армії (висококиплячі компоненти палива, схема тандем, що забезпечує укриття ракети в шахтних позиціях, автономна система керування тощо). Прилади варіанта ЗКА виготовлялися з дотриманням спеціальних вимог, спрямованих на забезпечення їх високої якості й надійності. Слід зазначити, що, починаючи з цих перших комплектів у варіанті ЗКА, у наступні роки колективом ВО «Комунар» була виготовлена апаратура бортових СУ і наземного ІПЕО для всіх ракет, якими з 1961 р. здійснюються всі запуски кораблів «Схід» і «Союз» із космонавтами на борту, а також усіх ІСЗ, що виводилися на орбіти РН 8ДО72 і її наступними модифікаціями. У 1966 р. завод № 586 був перейменований у Південний машинобудівний завод, а конструкторське бюро № 586 — у конструкторське бюро «Південне». В подальшому вони відігравали неабияку роль у становленні галузі.
Українські підприємства й організації «Комунар», «Арсенал», «Моноліт», Євпаторійський космічний центр брали участь у підготовці запуску першого штучного супутника Землі, виведеного на орбіту 4 жовтня 1957 р. У 1957 р. на базі бойової ракети Р-12 була створена космічна ракета-носій «Космос», що залишалася в експлуатації до 1977 р. З початку 60-х років підприємства України почали розробку і виробництво систем керування, бортової автоматики й інших систем і приладів для космічних об’єктів і комплексів. 12 квітня 1961 р. російська модифікована міжконтинентальна балістична ракета Р-7, обладнана приладами підприємств «Комунар» і «Арсенал», вивела на навколоземну космічну орбіту першого в історії людства космонавта Юрія Гагаріна.
Г. Проскура, М. Янгель, Ю. Кондратюк, С. Корольов, В. Челомей
У середині 60-х років завод і конструкторське бюро «Південне» почали розробку космічних ракет-носіїв «Циклон» на базі бойових міжконтинентальних ракет Р-36. У 1969 р. з ініціативи конструкторського бюро «Південне» зі створення і реалізації міжнародної космічної програми «Інтеркосмос» відбулося виведення на орбіту першого супутника — «Інтеркосмос-1». У рамках співпраці з Французьким космічним центром були здійснені запуски наукових супутників серії «Ореол», створених конструкторським бюро «Південне» і виробничим об’єднанням «Південмаш».
Фрагмент експозиції «Дніпровський ракетно-космічний центр». Полтавський музей авіації та космонавтики
Конструкторське бюро «Південне» і виробниче об’єднання «Південмаш» спільно з партнерами реалізували унікальний проект «Морський старт» зі створення однойменного ракетно-космічного комплексу.
Державним конструкторським бюро «Південне» у кооперації з російськими й українськими підприємствами було створено космічний ракетний комплекс «Дніпро» на базі міжконтинентальних балістичних ракет РС-20 (SS-18 «Сатана» за класифікацією НАТО).
У космічній галузі працювало чимало талановитих винахідників, чиї імена назавжди увійшли в історію української та світової космонавтики.
Кондратюк Юрій Васильович — один із піонерів розробки основ космонавтики. Механік і винахідник, автор досліджень можливості ракетного польоту у світовий простір, оригінальних ідей у вирішенні проблем міжпланетних подорожей. Існує версія, що він прожив усе життя під чужим іменем. Справжнє його ім’я — Олександр Ігнатійович Шаргей, і народився він не в Сибіру, а в Україні, у Полтаві. У 1916 р. Кондратюк-Шаргей був призваний на військову службу. Після революції 1917 р. його мобілізували в білу армію, де він і служив якийсь час. Ще в 1919 р. розглянув основні питання космонавтики, виклавши їх у творі «Тим, хто буде читати, щоб будувати». Він запропонував використовувати як паливо для космічних ракет водневі з’єднання деяких металів і металоїдів, зокрема бороводень. Пізніше, побоюючись репресій з боку радянської влади, він змінив свої паспортні дані. Це загадкова людина, сибіряком його вважали лише тому, що саме у столиці Сибіру (Новосибірську) у 1929 р. вийшов його твір «Завоювання міжпланетних просторів». У ній він вивів, незалежно від Ціолковського, формулу польоту ракети. На його роботи звернув увагу професор В. П. Ветчінкін (1888–1950).
У червні 1931 р. Ю. В. Кондратюк був засуджений, направлений на роботу в проектно-конструкторське бюро. Із середини 1930-х років працював у московських проектно-конструкторських організаціях, зіграв помітну роль в елеваторобудуванні й інших областях техніки. Загинув під Калугою. Реабілітований у 1970 р.
Супутник. Експозиція Музею космонавтики
ім. С. Корольова
Арештований через безпідставні звинувачення в тому, що розробки ракетної техніки велися нібито без достатніх теоретичних основ і що допустив шкідництво при створенні ракети «212». Військовою колегією Верховного Суду засуджений до 10 років табірних робіт з обмеженням у правах і конфіскацією майна (1938). У 1939 р. направлений у район Магадана на золоті копальні, де його помітив (раніше знайомий) колишній директор авіазаводу № 156 М. А. Усачов (відбував 15 років таборів після загибелі В. Чкалова). Скориставшись особистим авторитетом серед ув’язнених, Усачов урятував його від загибелі (на початку 1960-х рр. Усачов працював заступником головного інженера в КБ Корольова). На початку березня 1940 р. його справа знову була направлена на дослідування, але був підготовлений повторний помилковий звинувачувальний експертний висновок комісії. Постановою Особливої наради НКВС С. П. Корольов був засуджений до 8 років виправно-трудових таборів (1940). Клопотання депутатів про його звільнення залишили без задоволення. З обвинувальних висновків експертної комісії він довідався про успішний іспит у квітні 1940 р. ракетопланів, над якими працював з 1935 р. Корольов написав листа Сталіну, у якому обґрунтував важливе значення робіт, які він проводив з конструювання ракетних літаків, і наполягав на своїй невинуватості. За клопотанням Туполєва, йому дозволили працювати в Особливому технічному бюро НКВС (начальник — А. Н. Туполєв). У цьому ж КБ (згодом — ЦКБ-29 НКВС) працювали сотні інших висококваліфікованих інженерів. Після евакуації в Омськ Корольов працював конструктором і заступником начальника цеху авіабудівного заводу. У 1942 р. переведений у Казань на завод № 16 для роботи в спеціальному КБ (яким керував В. П. Глушко) над проектом реактивного літака. Став одним із розробників двигуна для літака Ла-7Р.
«Протон» виводить на орбіту модуль «Звезда» для МКС
С. П. Корольов визнаний гідним багатьох державних нагород і премій. 20 квітня 1956 р. у Кремлі йому була вручена перша Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці.
Ще однією знаною у сфері космонавтики особистістю є Челомей Володимир Миколайович (1914–1984). Він народився у місті Седлець (у районі українського Підляшшя, тепер Польща) в родині вчителів. Перед відступом російських військ у 1915 р. родина виїхала в Полтаву, де й минули дитячі та юнацькі роки вченого. У 1937 р. він закінчив Київський авіаційний інститут і залишився працювати в ньому асистентом. Евакуйований із Києва 1941 р., працював у Центральному інституті авіаційного моторобудування. Тут у 1942 р. створив перший у СРСР пульсуючий повітряно-реактивний двигун. У 1944 р. В. М. Челомей був призначений головним конструктором і директором авіазаводу № 51, що випускав перші крилаті ракети — літаки-снаряди з пульсуючим повітряно-реактивним двигуном.
У 1955 р. внаслідок об’єднання кількох конструкторсько-інженерних колективів виникло потужне ОКБ-52, а Челомей був призначений генеральним конструктором авіаційної техніки. Він розгорнув роботи зі створення крилатих ракет нового покоління із крилом, що розкривалося в польоті. Ці ракетні комплекси призначалися для переозброєння ВМФ СРСР.
В ОКБ-52 В. М. Челомей створив ракету-носій «Протон». За її допомогою у космос були відправлені апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Вега», а також орбітальні станції «Мир», «Салют», штучні супутники Землі серій «Поле» і «Космос».
Відоме сьогодні також ім’я Янгеля Михайла Кузьмича (1911–1971). Він народився в селі Зирянова Іркутської області, закінчив із відзнакою Московський авіаційний інститут за фахом «Літакобудування» (1937), Академію авіаційної промисловості СРСР (1950). Трудовий шлях почав помічником майстра текстильної фабрики ім. Червоної Армії і Флоту (м. Красноармійск Московської області, 1929–1931). Конструктор, провідний інженер, помічник головного конструктора, заступник директора заводу на авіаційному заводі ім. Менжинського в КБ М. Полікарпова (1935–1944),
Космічний апарат «Метеор-2»
В. Глушко, В. Будник, О. Макаров, В. Уткін, В. Сергєєв
Космічна ракета-носій «Циклон-4»
В. С. Будник — заслужений діяч науки України (1983), Герой Соціалістичної Праці (1959), лауреат Ленінської премії (1960) та премії ім. М. К. Янгеля, ветеран космічної галузі України, почесний працівник космічної галузі України.
Макаров Олександр Максимович (1906–1999). Народився у Цимлянській станиці Ростовської області. Закінчив Ростовський механічний інститут інженерів шляхів сполучення за фахом «теплоенергетика» (1933). Професор кафедри «Технологія виробництва» Дніпропетровського державного університету. Начальник виробництва, головний інженер — заступник директора заводу № 586 (м. Дніпропетровськ, 1966–1978). Генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод» (1978–1986). Зробив вагомий внесок у становлення і розвиток виробництва ракетно-космічної техніки, поставивши виробництво складніших міжконтинентальних балістичних ракет на потік. Працював у ракетно-космічній галузі із самого її становлення. Керував створенням і освоєнням ракетного виробництва всіх типів ракет розробки ОКБ № 586 (згодом — ДКБ «Південне» ім. М. Янгеля). Протягом багатьох років кероване ним ВО ПМЗ було основним виготовлювачем і постачальником МБР для РВСН. Багато в чому завдяки його зусиллям ПМЗ перетворився на могутній виробничий комплекс, що забезпечує виготовлення основних систем і агрегатів ракет, їх усебічні випробування з найвищим ступенем надійності і відповідності заданим тактико-технічним характеристикам. За цей час створено: виробництво корпусів ракет, виробництво рідинних маршових і кермових ракетних двигунів, виробництво приладів і систем автоматики, металургійне виробництво, виробництво випробувань РРД (вогневі стендові іспити), виробництво космічних апаратів, автоматичних орбітальних станцій, виробництво твердопаливних ракет, у тому числі рухомого базування.
Платформа для ракети-носія «Зеніт», яка використовувалася у міжнародному проекті «Морський старт». 1989 р.
Уткін Володимир Федорович (1923–2000). Народився в селі Пустобор (Рязанської області). Закінчив факультет реактивного озброєння ЛВМІ (БГТУ) (1952). Академік РАН (1984) і АН України (1976). Дійсний член Міжнародної академії астронавтики, президент Російської академії космонавтики ім. К. Ціолковського. У 1941 р. був призваний у РККА, після навчання військової спеціальності — на фронтах (1942– 1945). Закінчивши інститут, працював у КБ «Південне» інженером і на адміністративних посадах (1952–1971), головний, генеральний конструктор КБ «Південне» (1971–1990). З 1990 р. — директор ЦНДІ машинобудування. Великий учений і конструктор у галузі ракетно-космічної техніки. Під його керівництвом створені 4 стратегічні ракетні комплекси, що забезпечують паритет вітчизняних ракетно-ядерних сил на світовому рівні. Останні розробки — високоефективна, екологічно чиста ракета-носій «Зеніт», здатна виводити на орбіту 12 т корисного вантажу, твердопаливна ракета СС-24 різних варіантів базування, що не має аналогів, високоефективна ракета СС-18. У галузі космічної техніки були введені в дію понад 300 космічних апаратів різного призначення сімейства «Космос». До найбільших науково-технічних досягнень належать створення орбітальних головних частин, що розділяються, ракет, розробка унікального мінометного виду старту важкої ракети із шахти, вирішення комплексу проблем, що забезпечують безупинне бойове чергування рідинних ракет у заправленому стані протягом багатьох років, та ін.
В. Ф. Уткін — активний учасник робіт у галузі міжнародної співпраці в дослідженні й освоєнні космічного простору, зокрема за програмою «Інтеркосмос». У співдружності з французькими фахівцями здійснений проект «Аркад» за допомогою супутника «Орел». Під його керівництвом проводилися роботи з використання науково-технічних розробок оборонного призначення в інтересах науки і народного господарства: на базі МБР СС-9 створений космічний носій «Циклон-3», на базі космічного апарата «Целина-Д» створений КА «Океан-01», що використовувався при виводі караванів суден із льодового полону в Північно-Льодовитому океані («Космос-1500»). Він був на чолі розробки Російської програми розвитку ракетно-космічної техніки. Двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1976), лауреат Ленінської (1964) і Державної (1980) премій. Автор понад 200 наукових праць.
Сергєєв Володимир Григорович розпочав свою трудову діяльність у 1932 р. слюсарем швейної фабрики у Москві, у 1934–1940 рр. навчався в Московському інституті інженерів зв’язку. Пройшов бойовий шлях на фронтах Великої Вітчизняної війни помічником начальника зв’язку, командиром окремої роти зв’язку, командиром окремого лінійного батальйону. З березня 1947 р. демобілізований із лав Радянської армії.
Після демобілізації з 1947 р. працював на керівних посадах у науково-дослідному інституті. В 1960 р. був призначений начальником і головним конструктором Конструкторського бюро Електроприладобудування, з 1978 до 1986 р. — генеральний директор і головний конструктор НВО «Електроприлад» (тепер — ВАТ «Хартрон»).
Ракета-носій «Зеніт»
За особистою участю В. Г. Сергєєва стало можливим використання бойових ракет, які відслужили свій термін чергування. Для цього були розроблені системи управління ракет-носіїв та штучних супутників Землі.
В. Г. Сергєєв був нагороджений п’ятьма орденами Леніна, орденом Вітчизняної війни І ступеня, трьома орденами Вітчизняної війни II ступеня, орденом Червоної Зірки, орденом Трудового Червоного Прапора, орденом «За заслуги» III ступеня, орденом Богдана Хмельницького III ступеня, дванадцятьма медалями. Лауреат Ленінської та Державних премій СРСР і УРСР.
Глушко Валентин Петрович (1908– 1989). Народився в Одесі. Влітку 1925 р. приїхав у Ленінград для вступу в університет. Його праця «Необхідність міжпланетних повідомлень» викликала великий інтерес у М. А. Морозова і Я. І. Перельмана. Закінчив Ленінградський університет (1929). Академік АН СРСР (1958), дійсний член Міжнародної академії астронавтики (1976). Вчений у галузі фізико-технічних проблем енергетики, засновник радянського ракетного двигунобудування. З 1921 р. почав цікавитися питаннями космонавтики. У шістнадцять років опублікував перші науково-популярні й наукові праці з космонавтики. Працював у Газодинамичній лабораторії (1929–1933). Сформував підрозділ із розробки електричних реактивних двигунів, рідинних реактивних двигунів і ракет на рідкому паливі. З 1929 р. був начальником відділення в ГДЛ ИСРД «Ленинград». У 1934–1938 рр. — начальником відділення з розробки ЕРД РРД і ракет на рідкому паливі в РНДІ. З березня 1938 р. був ув’язнений, працював на авіазаводі № 82, з 1940 р. — на казанському авіазаводі № 16 у КБ спецвідділу НКВС. Там же було створено ОКБ-СД і ОКБ-РД, де Глушко з 1941 р. працював головним конструктором і створив допоміжні літакові РРД РД-1 (для літаків Пе-2, Ла-7, Як-3, Су-6), РД-1ХЗ (для літаків Пе-2р, Як-3, Ла-7р, Ла–200р, Су-6, Су-7), РД-2, РД-3. У липні 1944 р. звільнений з ув’язнення, після чого працював у групі радянських фахівців із ракетної техніки в Німеччині. З липня 1946 р. працював головним конструктором ОКБ-456 МАП (з 1966 р. — КБ «Енергомаш»). До 1974 р. — головний конструктор, потім генеральний конструктор. Під його керівництвом розроблені могутні РРД на низькокиплячих і висококиплячих паливах, використовувані на перших і більшості других ступенів усіх радянських РН і бойових ракет. У 1930 р. запропонував як компоненти палива РРД азотну кислоту, розчини чотириокису азоту в азотній кислоті, тетранітрометан, перекис водню, хлорну кислоту, берилій (з воднем і киснем), порох із берилієм, розробив профільоване сопло і теплоізоляцію камери згорання двоокисом цирконію. У 1931 р. запропонував хімічне запалювання і самозаймисте паливо, карданний підвіс РРД для керування польотом ракети. З 1931 по 1933 рр. розробив поршневий, турбонасосний і відцентровий агрегати для подачі палива в РРД і багато іншого.
В. П. Глушко — конструктор першого у світі електротермічного ракетного двигуна, перших вітчизняних РРД. Під його керівництвом створені РРД БРДД РД-100 (Р-1), РД-101 (Р-2), Р-3 (РД-110), РД-103 (Р-5), РД-103М (Р-5М), МБР Р-7 (РД-107, РД-108), Р-9 (РД (РД-111 — 8Д716),
Двигун РД-214Б
Савченко Яків Федорович — видатний учений у галузі прикладної хімії, великий організатор науки і виробництва, патріарх ракетобудування. Двічі Герой Соціалістичної Праці, нагороджений трьома орденами Леніна, багатьма медалями, лауреат Ленінської премії, заслужений діяч науки і техніки РФ.
Парняков Серафім Платонович — головний конструктор КБ-7, доктор технічних наук (1968), Герой Соціалістичної Праці (1969), лауреат Державної премії СРСР (1970), заслуги якого відзначені установкою меморіальної дошки на будинку ЦКБ (з 1998 р. — Казенне підприємство «ЦКБ «Арсенал»).
Лебедєв Олег Миколайович з 1977 по 1981 рр. — головний конструктор, а з 1981 по 2001 рр. — генеральний директор ВО «Київприлад». За роботу в галузі космічної техніки О. М. Лебедєв у 1985 р. отримав державну премію СРСР. Він — заслужений машинобудівник УРСР, кавалер орденів Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора та орденів України «За заслуги» II та III ступенів, нагороджений багатьма медалями.
Торкаючись історії ракетної техніки, не можна не зупинитися на тих учених, які й сьогодні працюють у столиці української космонавтики — Дніпропетровську.
Конюхов Станіслав Миколайович у 1959 р. закінчив Дніпропетровський державний університет за фахом «Проектування і конструкція літальних апаратів». Працюючи після закінчення університету в конструкторському бюро «Південне», він послідовно пройшов усі щаблі творчого шляху. Сьогодні С. Конюхов — генеральний конструктор і начальник КБ «Південне», великий учений, один із лідерів розробки низки ракетно-космічних і оборонних комплексів, а також космічних апаратів, організатор фундаментальних наукових досліджень у багатьох галузях науки й техніки в академічних і галузевих інститутах країни, автор чотирьох монографій, 107 статей і винаходів, співавтор більше 300 науково-технічних звітів, ескізних проектів, виконаних за спецтемами. Він один із творців нового напряму в теорії проектування й конструювання літальних апаратів — обґрунтування і створення мінометного старту ракет при забезпеченні оптимальних тактико-технічних характеристик і високої надійності. Значне місце в науковій діяльності С. Конюхова посідають розробки низки ракет-носіїв і космічних апаратів. Завдяки широкому спектру наукових і експериментальних досліджень у галузі динаміки складних систем, аеродинаміки, міцності, термодинаміки, параметрів систем надійності конструкцій, учасником і керівником яких є Станіслав Миколайович, були створені носії «Космос», «Циклон», «Зеніт», із використанням яких здійснені запуски більш ніж 400 космічних апаратів серії «Космос» та «Інтеркосмос».
Ю. Алексєєв, С. Парняков, О. Лебедєв, С. Конюхов, Я. Савченко
С. М. Конюхов — академік Національної академії наук України, Міжнародної інженерної академії, Міжнародної академії астронавтики, Академії космонавтики ім. К. Ціолковського, Нью-Йоркської академії, лауреат Державної премії СРСР, премії НАН України ім. М. К. Янгеля.
У галузі космонавтики помітний внесок зробив також Алексєєв Юрій Сергійович. Він закінчив Дніпропетровський державний університет за фахом «літальні апарати». З 1972 р. на «Південмаші» пройшов шлях від помічника майстра до генерального директора виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод ім. А. Макарова».
У неповні 40 років Ю. Алексєєв став головним інженером найбільшого за світовими параметрами підприємства з виробництва бойових ракетних комплексів, а в 40 із гаком прийняв на себе керування цим ракетобудівним гігантом.
На рахунку «Південмашу» багато успішних пусків космічних апаратів із морської акваторії. Чимало робіт виконується спільно із закордонними партнерами. Працюючи «на космос», Юрій Сергійович не забуває і про земні проблеми — «Південмаш» успішно випускає тролейбуси і трамваї.
Турбує Ю. Алексєєва й енергетичне майбутнє України. А воно почасти за вітроенергетикою. «Південмаш» уже випустив десятки вітроенергетичних установок потужністю 100 кВт і взявся за виробництва 600-кіловатних.
Ю. Алексєєв — лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.
Авіація — одна з наймолодших галузей техніки. З давніх давен людина заздрила птахам, однак лише з кінця ХІХ ст. змогла піднятися в повітря. Винахідник першого літака А. Ф. Можайський спочатку пробував літати на змієві, щоправда, його змій був величезним і щоб підняти його в повітря, знадобилось троє коней. Для того, щоб літак міг літати, йому потрібен був лише сильний і легкий двигун, який відігравав би роль дитини, котра тягне за нитку. Щойно з’явився такий двигун, літак піднявся в повітря.
Першими в історії авіації були планер О. Лілієнталя (середина 90-х років ХІХ ст.), літак О. Ф. Можайського (1882), літак К. Адера (1890), літак братів Райт (1903).
Літаючий човен М-5,1915 р.
У травні 1910 р. в Києві був побудований перший літак повністю із вітчизняних матеріалів. Піднявся в повітря на ньому його конструктор — професор О. С. Кудашев.
Історія авіаційного Києва пам’ятає видатного льотчика і талановитого конструктора — Петра Миколайовича Нестерова — автора однойменної «мертвої петлі». У 1913–1914 рр. він займався вдосконаленням конструкції літака «Ньютон-4», розробляв дослідну конструкцію семициліндрового двигуна потужністю 120 к. с. з повітряним охолодженням. У серпні 1913 р. Нестеров провів груповий переліт ланкою з трьох літаків за маршрутом Київ–Остер–Київ із посадками на польових аеродромах. Під час польоту вперше в історії авіації проводилася маршрутна кінозйомка. В першій половині 1914 р. Петро Миколайович виконав два рекордних перельоти: Київ–Одеса за 3 год. 10 хв. і Київ–Гатчина за 9 год. 35 хв. На той час це було великим досягненням.
27 серпня 1913 р. у Києві над Сирецьким полем П. М. Нестеров уперше в світі виконав на літаку «Ньютон-4» з двигуном «Гном» потужністю 70 к. с. замкнуту петлю у вертикальній площині. 10 лютого 1914 р. Київське товариство повітроплавання відзначило Нестерова за наукову розробку питання про глибокі крени, а також за виконану ним «мертву петлю» і присудила золоту медаль товариства. Пізніше Київське міське товариство від імені міста вручило відважному пілоту-новатору пам’ятний золотий жетон, з яким Нестеров не розлучався ніколи.
Літак «Терещенко-7», 1916 р.
Ім’я автора ідеї першого в світі гідролітака і першого в світі винищувача з шасі, що забирається в повітрі, — Дмитра Павловича Григоровича — також пов’язане з Києвом. Ще будучи студентом Київського політехнічного інституту, Д. П. Григорович активно займався в авіаційному гуртку. Закінчивши Київський політехнічний інститут, він узявся за створення першого спортивного літака, який назвав «Г-1». Незабаром Григорович переїхав із Києва до Петербурга, де йому запропонували посаду технічного директора і головного конструктора заводу, який належав Першому російському товариству повітроплавання. Там Григорович і спроектував на початку 1913 р. перший у світі гідролітак «М-1» і в тому ж році — «М-2» і «М-4», котрі використовували як злітну і посадкову смугу водяний простір.
Як видатного авіаконструктора історія знає і Терещенка Федора Федоровича. Майбутній винахідник народився 11 листопада 1888 р. у Києві. В 1907 р. він вступив у Київський політехнічний інститут, але під час поїздки в Берлін сильно занедужав, тому залишився на першому курсі на другий рік. Навчаючись на другому курсі, несподівано для родичів вирішив одружитися. Наречена була старша на 5 років, але це його аж ніяк не шокувало. У той час усі студенти обов’язково мали отримати дозвіл на одруження від директора інституту. Федір Терещенко зумів переконати в необхідності цього кроку директора інституту, й дозвіл був отриманий. Весілля святкували в Петербурзі. Але жили молодята в Києві у своєму власному будинку, який Федір купив для своєї родини, не бажаючи жити разом із матір’ю та причепливою незаміжньою тіткою Ольгою Николівною.
П. Нестеров, Д. Григорович, Ф. Терещенко, І. Сікорський, А. Люлька
Сидіти на одному місці для Федора було катуванням. Щоб дати вихід своїй неприборканій енергії, йому щодня були потрібні нові пригоди. На відміну від чоловіка, дружина Терещенка вирізнялася доволі спокійним, навіть флегматичним характером. Через різницю характерів — енергійного у Федора й флегматичного в Катерини — їхнє подружнє життя не склалося, і в 1916 р. вони розлучилися.
Очевидно, це засмутило молодого Терещенка, проте ненадовго, адже головною любов’ю і захопленням його життя була авіація. Увесь свій вільний час він віддає авіамоделюванню. Власними силами організовує авіамайстерню і так захоплюється розробкою нових моделей літаків, що в 1912 р. за власним бажанням залишає навчання в інституті.
Федір Терещенко створив багато власних моделей літаків. У 1916 р. він випробовує нову модель літака «Терещенко-7». Літні випробування закінчилися успішно й ще більше розохотили невгамовне прагнення конструктора до реалізації своєї мрії — зробити Київ не лише «цукровою», а й «авіабудівельною» столицею. Але мріям не судилося здійснитися. Модель «Терещенко-7» стала останньою роботою піонера вітчизняного літакобудування.
Аеросани, сконструйовані І. Сікорським та Ф. Билінкіним
Біплан І. Сікорського
Народився в Києві. Після закінчення Петербурзького морського кадетського корпусу продовжив навчання у Парижі, де вивчав математику, креслення, фізику, хімію, вчився літати. Повернувшись до Києва, вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту. З 1909 р. почав будувати власний літальний апарат, який у листопаді того ж року продемонстрував на виставці Київського товариства повітроплавання (вертоліт не піднявся). У 1909–1910 рр. Сікорський разом зі студентом Ф. Билінкіним будує аероплан типу «Райт», який теж виявився невдалим. Того ж року вдало пройшли випробування сконструйованих Сікорським та Билінкіним аеросанів, а 16 червня 1910 р. піднявся в повітря над Куренівським аеродромом біплан «БІС-3». Справжньою сенсацією виставки КТП 1911 р. став великий біплан Сікорського «С-4». На Другій міжнародній повітроплавальній виставці 1912 р. у Москві біплан «С-6а», який брав у політ п’ятьох пасажирів і летів зі швидкістю 117 км на годину, користувався найбільшим успіхом і був удостоєний великої Золотої медалі Міністерства торгівлі і промисловості. Після тріумфу на виставці 1912 р. Сікорський отримує запрошення завідувати спорудженням своєї системи на Російсько-Балтійському вагонному заводі й переїздить до Петербурга, де в 1913 р. будує літак «Гранд-Балтійський». 5 грудня 1913 р. піднявся в небо гігант «Ілля Муромець», що оснащувався «максимами» і перевозив до півтонни бомб. Після 1917 р. І. Сікорський емігрував, спочатку до Європи, а 1919 р. — до США. В Америці у 1923 р. він заснував фірму «Сікорський Аеро Інжірінг Корпорейшн». Після невдалих спроб у будівництві літальних човнів, конструктор повернувся до юнацької мрії — будівництва вертольотів. Машини І. Сікорського купувала армія, амфібії S-42 вже в 1937 р. перелітали через Атлантичний та Тихий океани. 14 вересня 1939 р. п’ятдесятирічний винахідник здійснив перший політ на своєму VS-300 (S-46). У 1939 р. фірма І. Сікорського почала масово виготовляти вертольоти. До кінця війни вона продала армії близько 400 гелікоптерів. У повоєнні десятиліття продукція фірми користувалася великим і сталим попитом, а розвиток вертольотобудування у Великій Британії та Франції розпочався саме із придбання ліцензій на машини І. Сікорського. Видатний конструктор був обраний почесним членом одинадцяти університетів та удостоєний багатьох нагород.
Поява перших літаків, які піднялися у повітря на початку XX століття, зумовила інтенсивний розвиток таких наукових дисциплін, як аеродинаміка, газодинаміка, науки про міцність конструкцій і матеріалів, ракетної індустрії... Створюються конструкторські бюро з літакобудування, виникає потреба розроблення потужних двигунів. Цього, зрештою, вимагали світові обставини. Насувалася війна...
Архип Михайлович Люлька (1908–1984) став піонером нового кардинального підходу в побудові авіаційних двигунів. Вже в 30-х роках, коли швидкості військових літаків підійшли до межі 400–500 кілометрів за годину, стало зрозумілим, що поршневий двигун себе вичерпав, і це твердження висловив нікому не відомий тоді інженер Архип Люлька. Понад усе, він твердив, що зможе сконструювати такий двигун, який дасть можливість літакам літати з надзвуковою швидкістю і підніматися до стратосфери. Це буде принципово новий двигун — повітряно-реактивний. Термодинамічна схема такого двигуна була пропонована вченими ще в 20-х роках...
Народився Архип Люлька в селі Саварка, тепер Богуславського району, на Київщині 23 березня 1908 р. Батько Архипа виріс у багатодітній сім’ї і, повернувшись з солдатської служби, в 1907 р. одружився з багатодітною вдовою Олександрою Бебешко. До п’яти вдовиних дітей незабаром додалося ще троє, найстаршим серед них був Архип. У семирічному віці Архип залишився без матері, яка померла від тяжкої хвороби, і на руках батька залишилося восьмеро дітей. Батько хотів бачити їх освіченими, і тому всі діти вчилися в сільській семирічній школі.
У тяжкі роки громадянської війни, рятуючись від голоду, прийшли у Саварку викладачі київських вишів: математик Михайло Кравчук та поет Дмитро Загул. У 1919–1921 рр. Михайло Кравчук був викладачем і директором школи. Саме ці дві непересічні особистості прищепили селянським дітям любов до поезії та математики. Без перебільшення можна сказати, що саме вони підтримали Архипа Люльку в тяжкі хвилини його життя, адже через п’ять років після смерті матері трагічно загинув його батько. Архипу було 12 років. Опікуном над малолітніми дітьми став найстарший у сім’ї, одружений на той час, Антін Григорович Бебешко.
Після семирічки Архип Люлька вступає навчатися до профтехшколи у Білій Церкві. Закінчивши її, спробував вступити до Київського політехнічного інституту, але не пройшов за конкурсом. Рік напруженої самопідготовки — і в 1927 р. Архип Люлька стає студентом механічного факультету Київського політехнічного інституту, після закінчення якого юнака зарахували аспірантом при Харківському науково-дослідному інституті промислової енергетики. Та, не закінчивши аспірантури, він пішов працювати інженером-дослідником на Харківський турбінний завод. А далі в життя Люльки втрутився його величність випадок.
О. Яковлєв і О. Антонов
Його підтримує завідувач кафедри аеродинаміки в ХАІ відомий учений, академік Григорій Проскура, вчена рада інституту рекомендує обговорити матеріали проекту з експертами в Москві. Якраз тут Люлька отримує підтримку і схвальні відгуки професора Володимира Уварова, Комітету з винаходів. Але на заводі справа не пішла, реалізація ідеї турбореактивного двигуна застрягла.
Архип Люлька вирушає до Москви, аби потрапити на прийом до наркома авіапромисловості. На тринадцятий день домагань прийняти його нарком не витримав і призначив зустріч на другу годину ночі. Вислухавши Люльку, спитав: «А яку швидкість можна отримати за допомогою Вашого ТРД?» — «900 кілометрів за годину, а в перспективі ще більше...» — була відповідь. Нарком терміново скликав провідних фахівців, і на нараді, яка тривала до ранку, Люльку призначили керівником проекту з ТРД і перевели з Харкова до Ленінграда. Новий двигун обіцяв переворот в авіатехніці.
Але почалася війна. Коли постала загроза блокади Ленінграда, Люльку разом із групою спеціалістів евакуювали на Урал. Частину креслень він евакуював, частину креслень та деталей закопав на Кіровському заводі, а частину забрав із собою. Він вірив, що завтра РД-1 все одно буде потрібний.
Спочатку Люлька працював на Челябінському тракторному заводі, де удосконалював повітроходи у танках. Але через рік Наркомат озброєння і керівництво авіаційної промисловості знову повернулися до якнайшвидшої реалізації ідеї створення ТРД. Можливо, це було зумовлено і тим, що на фронті почали з’являтися німецькі реактивні винищувачі «Мессершмідти», що літали зі швидкістю до 60 кілометрів за годину. Люльку відкликають у Москву. Звідти направляють літаком у супроводі винищувачів у блокований Ленінград. На щастя, вдалося знайти закопані креслення, вузли і агрегати ТРД. Роботи продовжилися в невеличкому місті Билимбай, а з 1943 р. — в Москві у Центральному інституті авіаційних двигунів. А ще через три роки Люлька очолив бюро з конструювання реактивних двигунів.
Ан-124
І вже у липні 1946 р. за успішні стендові випробовування вітчизняного турбореактивного двигуна С-18 головний конструктор Архип Люлька та його найближчі сподвижники Лусс, Козлов, Новиков, Тарасов були нагороджені орденами.
А 16 травня 1947 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження головного конструктора авіаційних двигунів Архипа Люльки орденом Леніна.
У лютому 1947 р. двигун ТР-1 пройшов державні випробовування. Оцінка льотчиків-випробовувачів засвідчувала, що робота двигунів ТР-1 вигідно відрізняється від німецьких двигунів ЮМО і БМВ. ТР-1 забезпечує надійний політ літака на всіх режимах швидкостей і на висотах від 0 до 9 тисяч метрів.
Згодом конструкторське бюро Архипа Люльки працює над створенням двигунів ТР-2 і ТР-3. У 1950-х роках з’являється авіаційний двигун АЛ-7, а невдовзі — АЛ-7Ф. Уперше реактивний двигун отримав ім’я свого творця.
На початку 1950 р. турбокомпресорний стартер Люльки отримав популярність як найнадійніший і наймалогабаритніший. Це був один із кращих у світі стартерів, на нього Люлька, Лусс і Новиков отримали патент — уперше в радянській науці.
На літаках, де використовувалися двигуни Люльки, було встановлено більше десяти світових рекордів. Це була велика перемога головних конструкторів Павла Сухого та Архипа Люльки і очолюваних ними колективів.
О. Антонов
О. К. Антонов народився в селі Троїця (нині — смт Троїцьке) в Підмосков’ї у дворянській родині. В 1912 р. сім’я переїхала до Саратова. З 1923 р. Олег Антонов працював конструктором планерів у Товаристві друзів повітряного флоту. Після закінчення Саратовського індустріального технікуму навчався на машинобудівному факультеті Ленінградського політехнічного інституту. 1930 р. був направлений у Москву з дорученням організувати КБ планерних конструкцій і налагодити їх серійне виробництво. Після завершення будівництва планерного заводу в Тушино у 1933 р. став головним конструктором. Під його керівництвом було створено 52 типи планерів, призначених переважно для початкової підготовки льотних кадрів.
У 1938 р. одержав запрошення працювати провідним інженером в ОКБ О. Яковлєва. В 1943–1945 рр. став заступником головного конструктора і працював над створенням і вдосконаленням винищувачів типу «Як». У жовтні 1945 р. поїхав до Новосибірська керувати філіалом ОКБ О. Яковлєва на авіазаводі. У 1946 р. філіал було перетворено на самостійне КБ, О. Антонов став головним конструктором і одержав завдання створити літак сільськогосподарського призначення, тепер відомий як АН-2. Це єдиний у світі літак, який перебував у серійному виробництві понад 50 років.
Ан-225 «Мрія» з «Бураном»
Г. Лозино-Лозинський
Коли авіація вийшла на поріг космосу, між СРСР і США почалося змагання у створенні багаторазових авіакосмічних систем (АКС). 1976 р. радянський уряд прийняв постанову про створення АКС у складі розгінного ступеня, орбітального літака, міжорбітального буксира-корабля і комплексу управління системою. Проект одержав назву «Енергія-Буран» і призначався для виведення на висоту 200 км корисного вантажу масою до 20 тонн. Для здійснення проекту створювалося науково-виробниче об’єднання «Блискавка». Г. Лозино-Лозинський був призначений генеральним конструктором і головою об’єднання.
Роботу над проектом було завершено через 12 років. У листопаді 1988 р. «Буран» успішно здійснив свій перший і останній космічний політ. Через нестачу коштів СРСР відмовився від подальшої роботи у цьому напрямі. Паралельно з цим проектом Г. Лозино-Лозинський опрацьовував створення на порядок дешевшої АКС, якій дав ім’я МАКС (Многоразовая авиакосмическая система). Ця АКС могла базуватися на звичайних аеродромах і вписувалася в існуючі системи наземного комплексу управління космічними польотами. Літаком-розгінником у ній передбачалося використати створений у Києві літак-гігант «Мрія». У 1994 р. МАКС був представлений на Всесвітньому авіасалоні у Брюсселі. На жаль, Україна й Росія не знайшли коштів, щоб довести систему МАКС до стадії використання.
М. Решетньов
У 1967 р. ОКБ-10 перестало бути філіалом і змінило назву на КБ прикладної механіки, а М. Решетньов став його генеральним конструктором. Основною тематикою реорганізованого КБ було створення інформаційно-супутникових систем (зв’язку, телемовлення, навігації, геодезії) для військових і цивільних цілей. На орбіту було виведено майже тисячу решетньовських супутників. Нині Науково-виробниче об’єднання прикладної механіки в Желєзногорську має ім’я М. Решетньова.
Однією із найважливіших галузей науки у ХХ ст. стає медицина. З її розвитком пов’язують імена цілої плеяди видатних науковців та винахідників.
Філатов Володимир Петрович (1875–1956) — офтальмолог, хірург. Народився в с. Михайлівка (тепер — Пензенської області). Закінчив Московський університет (1897). У 1897–1902 рр. працював у Московській очній клініці, в 1903–1911 рр. — в очній клініці Новоросійського університету в Одесі, з 1911 р. завідував цією клінікою та кафедрою очних хвороб, водночас із 1936 р. очолював організований ним Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб та тканинної терапії.
Академік АН УРСР В.П. Філатов, директор Українського науково-дослідного інституту очних хвороб і тканинної терапії у робочому кабінеті. Одеса, 1946 р.
Володимир Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід роботи у практичній офтальмології. У 1917 р. він опублікував свій новий метод пластики круглим стеблом, що здобув широке визнання хірургів і відомий як «філатовське кругле стебло». Цей метод і досі використовується у відновній хірургії при обширних дефектах тіла.
В очній клініці Новоросійського університету В. П. Філатов почав свої роботи з пересадки рогової оболонки при більмах. Тут уперше у світі він широко використав рогівку трупних очей при операціях пересадки і цим розв’язав проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С, розробив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути «клінічним експериментом» і стала дієвим засобом повернення зору сліпим із більмами. У пересадці рогівки В. П. Філатов досяг значних успіхів, і це принесло йому світове визнання.
В очній клініці було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженій температурі тканин, що консервувалися, що стало основою для створення В. П. Філатовим нового методу лікувальної медицини — тканинної терапії, яка згодом дістала широке впровадження у практику охорони здоров’я.
В. П. Філатов вніс цінні пропозиції в багато розділів офтальмології. Основні його праці — «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія» (1945) і «Тканинна терапія» (1948) — надовго стали важливими посібниками для офтальмологів. Організований ним Український інститут експериментальної офтальмології (зараз — Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В. П. Філатова) став кузнею кадрів офтальмологів.
Знаний у світі терапевт Стражеско Микола Дмитрович (1876–1952) народився в Одесі. Закінчив медичний факультет Київського університету (1899). Працював під керівництвом професора В. П. Зразкова в Київській міській лікарні й вищих навчальних закладах Києва. З 1902 р. працював у Військово-медичній академії в Петербурзі. Тут під керівництвом академіка І. П. Павлова провів експериментальні дослідження у галузі фізіології кишок, викладені в докторській дисертації (1904). З 1904 р. — старший ординатор у терапевтичній клініці Київського університету.
Лікар М. Д. Стражеско обстежує хворого
Основні наукові праці присвячено проблемам клінічної і теоретичної медицини. Вивчав фізіологію і патологію травлення, кровообігу, патофізіологію інфаркту міокарда, хронічних інфекцій, алергії. Виявив низку симптомів захворювань органів травлення та кровообігу. Запровадив нові засоби обстеження хворих. Уперше в світі поставив (1909 р. спільно з В. П. Зразковим) прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця. Розробив класифікацію недостатності кровообігу з урахуванням біохімічних порушень. Заснував одну з провідних терапевтичних шкіл.
Микола Стражеско — автор понад 100 наукових праць, присвячених різноманітним питанням клініки і лікування внутрішніх хвороб. Опублікована ним спільно з В. П. Зразковим стаття «Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця» (1910), в якій уперше у світі було дано розгорнутий опис різних клінічних форм інфаркту міокарда і виявлено його основну патогенетичну ланку, принесла йому світове визнання. Він вивчав також проблеми фізіології та патології органів шлунково-кишкового тракту (шлунка, кишечника, печінки), питання використання строфантину у вигляді лікарського засобу при хворобах серця. Класичним твором стала його монографія «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини» (1924).
Особливу увагу М. Д. Стражеско приділяв клінічно-експериментальному вивченню патології органів кровообігу. Він описав низку синдромів та симптомів при серцево-судинних захворюваннях, розробив учення про функціональну недостатність кровообігу, спільно з В. Х. Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу.
В. Філатов, М. Амосов, Р. Кавецький, О. Богомолець, І. Шмальгаузен
М. Д. Стражескові належать дослідження так званих хронічних інфекцій, а також алергії, геріатрії, гематології, шоку, туберкульозу та ін.
Упродовж десятиріч М. Д. Стражеско займався також клініко-експериментальним дослідженням проблем кисневої недостатності й кисневої терапії, обміну речовин і реактивності організму.
Визначний хірург і науковець Микола Михайлович Амосов (1913–2002) народився 6 грудня 1913 р. в с. Ольхово Вологодської губернії. В 1932 р. він закінчив Череповецький механічний технікум, після чого три роки працював змінним механіком на Архангельській електростанції. У 1939 р. М. М. Амосов із відзнакою закінчив Архангельський медичний інститут, а в 1940 р. — з відзнакою Всесоюзний заочний індустріальний інститут. Під час Великої Вітчизняної війни М. М. Амосов був на фронті провідним хірургом польового госпіталю. З 1947 р. до 1952 р. працював головним хірургом Брянського обласного відділу охорони здоров’я і в цей час почав широко займатися грудною хірургією, проводив велику наукову роботу і в 1953 р. захистив докторську дисертацію.
У 1952 р. М. М. Амосов як видатний спеціаліст з грудної хірургії був запрошений до Київського інституту туберкульозу для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної хірургії.
Тут з особливою повнотою розкрився його різнобічний талант хірурга і дослідника, фізіолога й інженера, стали особливо плідною наукова, організаторська, практична, педагогічна і громадська діяльність.
М. М. Амосов став одним з ініціаторів широкого впровадження в нашій країні хірургічного лікування при захворюваннях легень, вніс багато нового у розвиток цієї проблеми. Його дослідження сприяли значному зниженню захворюваності туберкульозом і корінному підвищенню ефективності лікування захворювання легень. У 1961 р. праці М. М. Амосова з легеневої хірургії були відзначені Ленінською премією.
У подальшому основним напрямом діяльності М. М. Амосова стала серцева хірургія. В 1955 р. він уперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця і одним із перших у Радянському Союзі в 1958 р. широко запровадив у практику метод штучного кровообігу.
У 1963 р. Микола Михайлович першим у Радянському Союзі виконав протезування мітрального клапана, а в 1965 р. уперше в світі створив і впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. М. М. Амосов започаткував низку нових методів хірургічного лікування вад серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу.
Праці М. М. Амосова з хірургічного лікування захворювань серця були відзначені Державною премією України (1998), золотими медалями (1967, 1982) і срібною медаллю (1978) ВДНГ СРСР.
Робот «Мавр»
У 1983 р. клініка серцевої хірургії, якою керував М. М. Амосов, була реорганізована в Інститут серцево-судинної хірургії і сьогодні є Українським республіканським кардіохірургічним центром. Щороку в інституті здійснюється близько 3 000 операцій на серці, у тому числі близько 15 000 — зі штучним кровообігом. Проводиться розробка найважливіших проблем з серцевої хірургії. М. М. Амосов був першим директором, а з 1988 р. — почесним директором інституту.
У 1955 р. М. М. Амосов створив і очолив першу в країні кафедру грудної хірургії для вдосконалення лікарів. Потім із неї відокремилася кафедра анестезіології. Ці кафедри підготували понад 700 спеціалістів для України й інших республік Радянського Союзу.
Крім хірургії М. М. Амосов велику увагу приділяв сучасним проблемам біологічної, медичної і психологічної кібернетики. З 1959 до 1990 рр. він очолював відділ біологічної кібернетики Інституту кібернетики НАН України. Під керівництвом М. М. Амосова проведені фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця і розробка методів машинної діагностики захворювань серця, розробка і створення фізіологічної моделі «внутрішнього середовища організму» людини, моделювання на ЕОМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини. Нетрадиційність підходу, оригінальні погляди М. М. Амосова отримали широке визнання в Україні і за кордоном. За дослідження в галузі біокібернетики в 1978 і 1997 рр. він був нагороджений Державною премією України.
Підготував 22 докторів наук і понад 150 кандидатів наук, багато з яких очолюють великі наукові центри. М. М. Амосов був членом президії правління Українського товариства хірургів і кардіологів, Міжнародної асоціації хірургів і Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів, Міжнародного товариства медичної кібернетики, Наукової ради з кібернетики України, членом редколегії редакційних рад багатьох вітчизняних і зарубіжних журналів.
Свою роботу М. М. Амосов поєднував з великою громадською діяльністю, був депутатом Верховної Ради СРСР п’яти скликань.
Микола Михайлович широко відомий як письменник. Його повісті «Думки і серце», «Записки з майбутнього», «ППГ-2266», «Книга про щастя і нещастя» неодноразово видавалися у нас в країні і за кордоном.
М. М. Амосов відзначений багатьма високими урядовими нагородами СРСР, Почесною відзнакою Президента України.
12 грудня 2002 р. на 90-му році життя помер видатний хірург і вчений, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської і 3 Державних премій України, академік НАН і АМН України, заслужений діяч науки України, професор, доктор медичних наук Микола Михайлович Амосов.
В особі Миколи Михайловича Амосова світова медицина зазнала великої втрати.
У галузі біології вагомий внесок зробив Кавецький Ростислав Євгенович (1879–1978) — учений-патофізіолог, академік АН УРСР (з 1951 р.). У 1931–1941 рр. — завідувач відділу, в 1943–1946 рр. — заступник директора Інституту експериментальної біології та патології Міністерства охорони здоров’я України. У 1946–1951 рр. — директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР. У 1953–1960 рр. — завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР. З 1960 р. — директор Інституту експериментальної та клінічної онкології МОЗ України (з 1971 р. — Інститут з проблем онкології АН УРСР). Основні напрями досліджень пов’язані з проблемами реактивності організму — розробленням тестів визначення та методів її підвищення, теоретичних і прикладних проблем онкології. Уперше запропонував лікування пухлин за допомогою лазерів.
Богомолець Олександр Олександрович (1881–1946) — учений-патофізіолог, громадський діяч, академік ВУАН (з 1929 р.), академік АН СРСР (з 1932 р.), академік АМН СРСР (з 1944 р.). Народився в Києві. У 1930–1946 рр. — президент АН УРСР. Доклав чимало зусиль до створення Інституту експериментальної біології та патології Народного Комісаріату охорони здоров’я УРСР та Інституту клінічної фізіології АН УРСР. Основні напрями досліджень пов’язані з актуальними проблемами патологічної фізіології, ендокринології, обміну речовин, імунології, алергології, патології кровообігу, патогенезу шоку, механізму старіння організму.
Шмальгаузен Іван Іванович (1884–1963) — учений-зооморфолог, академік ВУАН (з 1922 р.), академік АН СРСР (з 1935 р.). Народився в Києві. В 1907 р. закінчив Університет св. Володимира, в якому працював до 1912 р. та в 1921–1941 рр. У 1930–1941 рр. — директор Інституту зоології та біології АН УРСР (з 1939 р. — Інститут зоології), в 1936–1948 рр. — директор Інституту еволюційної морфології АН СРСР. Основні напрями досліджень пов’язані з питаннями еволюційної морфології, експериментальної зоології, вивченням закономірностей росту, проблемою кореляції, філогенії тварин, біокібернетикою.
О. Палладін
Якісно нового рівня досягли дослідження в галузі хімічних наук. Українські вчені зробили неоціненний внесок у вивчення проблем каталізу, органічного синтезу, хімії високомолекулярних сполук, електрохімії, неорганічної хімії, хімії води тощо.
Створено електронну теорію каталізу, розроблено наукові основи макрокінетики в гетерогенному каталізі, отримано нові високоефективні каталізатори, серед них і ті, що мали важливе промислове значення. Відкриття явища переносу металу з катода на анод при електролізі іонних розплавів дозволило створити принципово новий спосіб рафінування важких і рідких металів.
Сформувався і отримав розвиток новий науковий напрям — високотемпературна координаційна хімія, досягнення якої досі мають практичну цінність для металургії кольорових і рідкісних металів. Застосування оригінальних високотемпературних спектроскопічних і фізико-хімічних методів сприяло встановленню будови та вивченню властивостей координаційних сполук у розплавах і в газовій фазі, розробленню квантово-механічних основ високотемпературної координаційної хімії, а також теорії та моделі будови, дифузії, розчинення, екстрагування координаційних сполук у розплавах і неводяному середовищі.
На основі теоретико-експериментальних досліджень розроблено і вперше реалізовано в промислових технологіях принципово нові методи отримання золота, срібла та інших дорогоцінних металів із вторинної сировини. Запропоновано і впроваджено у виробництво способи отримання водню електролізом, нанесення вогнетривких покриттів. За допомогою методів високотемпературної координаційної хімії отримано нові матеріали з важливими фізико-хімічними і технологічними характеристиками.
Велике теоретичне і практичне значення мали результати експериментів над радіаційними ефектами у хімії, що дало змогу впровадити низку високотехнологічних хімічних процесів.
Вагомі дослідження і розробки були присвячені отриманню й використанню синтетичних і природних сорбентів. На їх основі створено сучасні технології виробництва штучних цеолітів і модифікованих аеросилів, що сприяло промисловому випуску високотемпературних пластичних мастил, нових клеїв, лаків, фарб.
А. Думанський
У галузі хімії високомолекулярних сполук розроблено теорію поліуретанів та її прикладні аспекти, пов’язані із синтезом технічних і технологічних матеріалів: штучної шкіри, клеш, термостійких полімерів тощо.
В Інституті фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського з 60-х років XX ст. на перший план вийшли такі напрями: теорія хімічної будови, кінетики і реакційної здатності, каталіз, хімія високих енергій, синтез, вивчення і застосування адсорбентів, неорганічна та біонеорганічна хімія. К. Б. Яцимирський започаткував новий напрям — біонеорганічну хімію, що привело до створення синтетичних аналогів різноманітних природних явищ. В інституті створено наукові основи технології виробництва нових типів модифікованих аеросилів, нових сорбентів із заданими властивостями. У другій половині 70-х років XX ст. сформувався новий науковий напрям — екологічний каталіз. Розроблено сучасні ефективні каталітичні методи очищення газових викидів від шкідливих домішок, методи синтезу нових біологічно активних речовин, перспективних для використання в медичній практиці, закладено фізико-хімічні основи методів хімічної дефектоскопії. Під керівництвом В. Д. Походенка встановлено будову та закономірності поведінки вільних радикалів у реакціях одноелектронного окиснення та відновлення. Створене в інституті 1982 р. відділення хімії поверхні розпочало фундаментальні дослідження, зокрема з моделювання і розроблення технологічних основ модифікування поверхні твердих тіл.
Інститут загальної та неорганічної хімії
Інститут органічної хімії в 1966–1985 pp. зосереджувався на таких проблемах: хімія елементоорганічних сполук, тонкий органічний синтез, кінетика і механізми органічних реакцій. Створене в ньому 1983 р. відділення біоорганічної хімії почало вивчати зв’язки між хімічною будовою та функціональними властивостями білків і пептидів, а також зайнялося хімічним моделюванням біологічних процесів і розробленням методів тонкого органічного синтезу біологічно активних речовин.
Інститут хімії високомолекулярних сполук працював у галузі хімії та фізико-хімії поліуретанів, а від 70-х років XX ст. — ще й у галузі фізико-хімії поверхневих явищ у багатокомпонентних полімерних системах. Саме в цій діяльності інститут посів провідне місце в Радянському Союзі.
У 1975 р. у Донецьку як центрі хімічної науки створено Інститут фізико-органічної хімії і вуглехімії, здатний розв’язувати фундаментальні проблеми фізико-органічної хімії, передусім щодо кваліфікованого й ефективного використання коксохімічної сировини, а також хімічного перероблення твердих горючих копалин. Інститут визначив такі основні напрями: дослідження структури, реакційної здатності й механізмів реакцій органічних речовин, вивчення складу, будови і властивостей вугілля та його компонентів для створення нетрадиційних шляхів його хімічного перероблення, вуглехімічний синтез, зокрема тонкий органічний синтез, дослідження маловикористовуваних продуктів та відходів коксохімічних виробництв для їх перероблення на цінні хімічні продукти і перспективні види палива.
Наукова діяльність Інституту колоїдної хімії та хімії води ім. А. В. Думанського була спрямована на розв’язання проблем захисту водного басейну від забруднень шкідливими речовинами і стосувалася аналітичної хімії, колоїдної хімії і фізико-хімічної механіки. Вчені інституту заклали наукові основи хімії і технології очищення промислових стічних вод та розробили нові хімічні, фізико-хімічні й біологічні методи очищення води, створили теоретичні основи утворення колоїднодисперсних систем, їх взаємодії у різних середовищах. Інститут як єдина академічна організація, що займалася питаннями хімічної технології водопідготовки, суттєво впливав на екологічну ситуацію в Україні. Його наукові напрацювання і координаційна діяльність мали велике значення в раціоналізації використання і охорони водних ресурсів.
Фізико-хімічний інститут створено в Одесі 1977 р. на базі лабораторій і дослідного заводу Інституту загальної та неорганічної хімії, від 1983 р. перетворено на НТК «Фізико-технічний інститут АН УРСР». В інституті під керівництвом О. В. Богатського вчені проводили дослідження з органічної, біоорганічної, фізичної, неорганічної і аналітичної хімії, каталізу, зокрема вивчали структуру молекул, залежність між структурою, механізмом реакції та властивостями речовин. Найважливішим результатом у галузі синтезу біологічно активних речовин стало створення та впровадження в медичну практику першого вітчизняного транквілізатора — «Феназепаму» (протисудомного та снодійного препарату).
У 60–80-х роках XX ст. в Інституті біохімії розвивалися традиційні для нього напрями досліджень: біохімія нервової системи, м’язів, вітамінів і коферментів, білків та ферментів. Поряд з цим виникли нові напрями фізико-хімічної біології: мембранологія, імунологія, імобілізовані ферменти. Одержані результати мали важливе значення для виявлення біохімічних механізмів проникності біологічних мембран, процесів самозбирання надмолекулярних білкових комплексів, регуляції біосинтезу білка, ліпідів, рибофлавіну тощо. Г. Х. Мацука відкрив біологічно неактивні конформери РНК у тканинах тварин. Фундаментальні дослідження поєднувалися з прикладними, зокрема запропоновано методи одержання біологічно активних сполук, діагностики і лікування низки захворювань. У першій половині 80-х років XX ст. розроблено методи діагностики злоякісних новоутворень, атеросклерозу, рахіту, створено нові лікарські препарати.
Ще на початку ХХ століття в Україні почала активно розвиватися селекція. Так, одним із перших селекціонерів став учений зі світовим ім’ям Микола Миколайович Гришко. Після закінчення у 1925 р. Полтавського сільськогосподарського інституту він протягом 1925–1929 рр. працює викладачем генетики, селекції, насінництва і дослідної справи у Майнівському сільськогосподарському технікумі на Чернігівщині.
Характерна риса наукової діяльності Гришка з початку і до останніх років життя — це поєднання наукових пошуків в інтересах практики народного господарства країни.
Молодий викладач технікуму вже 1927 р. друкує свою першу наукову працю, а невдовзі видає підручник із генетики українською мовою.
М. Гришко
Наукова праця захоплює молодого вченого, і вже 1931 р. Микола Гришко очолює відділ генетики і селекції Всесоюзного науково-дослідного інституту конопель у Глухові. Вчений береться за розв’язання кардинальної проблеми коноплярства — виведення нових сортів конопель, придатних для механізованого збирання. Результати досліджень виявилися вражаючими, як на той час, — він встановив, що в основі механізму статевої диференціації в конопель лежить не перекомбінація окремих хромосом у процесі редукційного поділу, а повторне поєднання геномів чоловічих та жіночих клітин (гамет).
Ось як оцінювали доробок Миколи Гришка у розвитку проблем селекції конопель фахівці того часу: «Миколі Миколайовичу належить пріоритет у вирішенні проблем зміни статі конопель. Його праці з цього питання були не тільки внеском в розробку теоретичних основ селекції рослин, а й мають велике практичне значення для наукового господарства.
Вихід волокна на експериментальних площах конопель, виведених Гришком, сягав 30–40 % і давав можливість механізувати збирання конопель. А загалом врожайність насіння зросла в 120 разів».
Його працю високо оцінили і відзначили у 1936 р. орденом Леніна. До слова, така деталь. Коли Сталін побачив ім’я Гришка у списку тих, кого мали нагородити орденом «Знак Пошани», він написав: «За особливі досягнення і заслуги у виведенні конопель академіка Гришка нагородити орденом Леніна». У тому ж році Миколі Гришку присуджено вчений ступінь доктора сільськогосподарських наук без захисту дисертації. Через рік він отримав звання професора.
Невтомно працює вчений і на ниві освітянській. Він очолює кафедру генетики і селекції в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. 1933 р. виходить його підручник українською мовою «Курс загальної генетики». А згодом, у 1938 році, разом із професором Делоне він видає книгу «Курс генетики» російською мовою. Цей підручник протягом десятиріч вважався одним із найкращих підручників для вищих навчальних закладів. Його було перевидано в Югославії сербською мовою. Вже в 1939 р. Миколу Гришка обирають дійсним членом Академії наук УРСР і доручають керівництво Інститутом ботаніки Академії наук.
Але перед цим українській науці довелося пережити трагічний період, зумовлений ідеологічною боротьбою антинаукових сил, які зумів організувати Трохим Лисенко, котрий твердив, що «науку може рухати вперед і звичайний колгоспник». Ось чому він очолив велику кількість напівграмотних людей, багато з яких були дуже далекими від справжньої науки. Лисенко переконував, що основною умовою для отримання потрібних результатів повинна бути їхня віра у правильність підходів, що, звичайно, дуже полегшувало демагогію Лисенка і його прибічників.
Лисенківська епопея розпочалася у грудні 1935 р., коли на 4-й сесії Академії сільськогосподарських наук імені Леніна ВАСГНІЛ відбулася велика дискусія між лисенківцями і класичними біологами, якій передувало звільнення з посади Президента ВАСГНІЛ академіка Вавілова. Другий диспут відбувся у жовтні 1939 р. за ініціативи журналу «Под знаменем марксизма». Це й зрозуміло. Вавілов перешкоджав Трохимові Лисенку своєю видатною науковою і науково-організаційною діяльністю, тому його треба було знищити, що невдовзі й сталося. У серпні 1940 р. Вавілова арештували, а 1943-го року він помер у Саратовській тюрмі. Як і Вавілов, у сталінських в’язницях загинули й видатні вчені Левитський, Карпетченко, Левін, Бєляєв та багато інших.
Не залишився осторонь цієї боротьби в науці й Микола Гришко. Він був одним із тих українських учених, хто активно боровся з апологетами Лисенка, і ніколи не відмовлявся від своїх наукових переконань. На початку Другої світової війни Гришко був директором Інституту ботаніки АН Української РСР, головою відділу біологічних наук. Разом з Академією наук він вирушив до Уфи, де продовжив дослідження з генетики, очолив Чишлинську селекційну станцію, всіляко підтримував своїх співвітчизників, а коли звільнили Київ, першим повернувся додому й активно взявся за будівництво ботанічного саду. Та Трохим Лисенко не вгамовувався, продовжуючи боротьбу із «лженаукою», тобто з генетикою. За підтримки Сталіна 7 серпня 1948 р. розпочалася зловісна сесія ВАСГНІЛ, яка ліквідувала будь-яку можливість співіснування біології з мічурінською біологією.
Результат зібрання Академії наук УРСР від 4–6 жовтня 1948 р. був такий: «Звільнити дійсного члена Академії наук УРСР Гришка Миколу Миколайовича від виконання обов’язків голови Відділу сільськогосподарських наук».
Проте в Миколи Миколайовича залишалося його дітище — Ботанічний сад. Він уважав, що Ботанічний сад повинен мати наукове значення, мусить бути великою науково-дослідною установою. Він повинен мати численні, різноманітні, цінні науково-демонстраційні насадження, експериментальні ділянки, оранжереї, теплиці, спеціальні лабораторії, великий гербарій, музей.
У Ботанічному саду було організовано окремі відділи біології, екології, генетики, селекції, фізіології та біохімії.
Внесок Гришка у розробку теоретичних та прикладних проблем інтродукції й акліматизації рослин величезний. Але понад усе вражає його титанічна праця над створенням експозиційних ділянок Ботанічного саду, його капітальним будівництвом та проведенням наукових досліджень.
Зазначимо, що за особистої участі Миколи Миколайовича Гришка сюди було завезено понад 800 сортів троянд, бузку та інших оранжерейних рослин із Німеччини. Наслідки досліджень з інтродукції та акліматизації нових для України деревних, чагарникових та декоративних квіткових рослин було підсумовано у фундаментальних працях Миколи Миколайовича Гришка цього періоду.
У травні 1964 р. сад було відкрито. «Як у краплі води відбиваються Всесвіту тони, Так збираються тут краєвиди всієї землі. І від дива застиг монастир архаїчний Іони І спинилися з подиву в льоті дзвінкім журавлі», — так відгукнувся на відкриття і на будівництво саду Максим Рильський.
Національний ботанічний сад імені М. Гришка НАН України
Наукові праці академіка Миколи Гришка, зокрема протягом останніх літ життя, висвітлюють основні теоретичні питання селекції та інтродукції рослин. У 1959 р. він написав ґрунтовну працю «Підсумки роботи Ботанічного саду Академії наук УРСР», в якій виокремив внесок українських ботаніків не лише в українську, а й у загальноєвропейську науку.
З його школи вийшов не один десяток учених-біологів. Він підготував понад 40 кандидатів та докторів наук.
Сьогодні, із плином часу, бачимо, що Микола Гришко створив живий пам’ятник природи. Ученого знав увесь світ, а він понад усе любив Україну. Про науковий подвиг Гришка сказав свого часу академік Андрій Гродзинський: «Визначний учений, умілий організатор, тонкий художник, лірик, закоханий у рослини, у людей, у життя, Микола Миколайович став саме тим, хто здійснив великий задум, вклав у сад свої сили, збагатив і розвинув перший проект».
Важливою ділянкою української селекції завжди було виведення нових сортів пшениці.
Природно, що вже у далекі часи українські селяни, збагачені великим досвідом предків, намагалися, можливо й інтуїтивно, займатися селекцією сільськогосподарських рослин, відбираючи кращі зразки насіння. І такий відбір витворював нові сорти, закладав основи майбутньої селекції. Наприклад, у 1850 р. на Всесвітній виставці у Лондоні українська пшениця «Білотурка» була відзначена золотою медаллю та дипломом, а 1862 року там же нагороджена дипломом і медаллю «Кубанка». Звичайно, вона була виведена шляхом природного відбору з того насіння, яке вивезли з собою з України запорізькі козаки, переселяючись наприкінці XVIII ст. на Кубань.
Перебираючись на нові землі, освоюючи їх, наші пращури завжди брали з собою хлібні злаки для розведення їх у тих умовах. Чи це була Канада, чи Далекий Схід, казахський степ, чи киргизькі долини. Приміром, переселенець із Київської губернії Сахно на початку XX ст. успішно культивував в Іркутській губернії чотири сорти озимої пшениці.
І таких народних селекціонерів-самородків було тисячі. Виявилися вони і в Канаді. Скажімо, з української пшениці галицького походження канадський фермер Давид Файф 1843 р. відібрав три колоски, зерно з яких дало початок новому сорту так званої «червоної пшениці» — «Ред Файф», що запанувала потім на просторах Канади й США. За своїми якостями для хлібопекарського промислу вона задовольняла не лише потреби канадського споживача, а, й що важливо, вимоги лондонського ринку.
Масове переселення українців до Канади наприкінці XIX ст. дало поштовх і до поширення в цій країні вже згаданої галицької пшениці, яку привозили в торбинках з рідної землі. Про масштаби цієї акції свідчить відомий канадський діяч українського походження Павло Юзик: за перші сім десятиліть у Канаді наші земляки освоїли 10 мільйонів акрів цілини, тоді як канадські французи за триста років — удвічі менше, хоч їх у цій країні в десять разів більше, ніж українців.
Та народна селекція, яку українці творили споконвіків, давала можливість їм відбирати для канадських прерій придатне зерно і добиватися високих урожаїв. Тому завжди наші земляки мали успіх на всеканадських змаганнях. Так, 1930 р. серед селищ Канадської національної залізниці українські поселення Росборн і Етельберг посіли перше і друге місця в Манітобі й перше і третє в Альберті. Напередодні Другої світової війни українські хлібороби Канади підняли престиж свого фермерства, виборюючи високі місця на виставках світового рівня. Зокрема, виходець з України Василь Складай у 1939 і 1941 рр. на Всесвітній виставці в Чикаго здобув звання «Чемпіон світової культури вівса», а Павло Павловський — у 1940 р.; Ілько Ластівка виростив найкращий у світі ячмінь у 1940 р., а згаданий вище Павло Павловський — у 1941 р.
Як і в Канаді, українська пшениця була висіяна в преріях США раніше, ніж туди переселилися наші земляки. Дослідники вважають, що історичною датою народження успішної пшеничної продукції в США був 1873 рік, коли вперше на полях Канзаса з’явилася українська тверда пшениця «Кримка», доставлена сюди переселенцями меннонітами, що вивезли її з нашої Таврії. Згодом на полях США заколосилися й інші сорти української селекції — одеські, харківські й кубанські. На перших порах «Кубанка» виявилася найкращою серед культивованих українських сортів на полях США. Потім шляхом схрещування різних українських сортів виводилися нові, пристосовані до місцевих природно-кліматичних умов. Так, з «Одеси» і «Кримки» створено «Мінтурку» і «Мінхарді». Остання вважається найбільш зимостійкою в Північній Америці.
Наукова ж селекція злаків починається в Україні з початку XX ст. Одним із тих, хто очолив дослідницьку роботу в цій галузі, був уродженець Вознесенська на Миколаївщині академік Андрій Сапєгін (1883–1946). Після закінчення Одеського університету, де він залишився викладати, Андрій Сапєгін водночас займається організацією селекційної станції (тепер — селекційно-генетичний інститут) та Одеського сільськогосподарського інституту, в яких працював з 1912 р. по 1933 р. Потім на 11 років Андрій Сапєгін був переведений до Росії, де виконував обов’язки заступника директора Інституту генетики АН СРСР і завідував лабораторією органогенезу Інституту фізіології АН СРСР. З кінця 1944 р. повернувся в Україну й до останніх днів свого життя очолював Інститут ботаніки АН УРСР.
Андрій Сапєгін розробив теорію органогенезу, що полегшило працю дослідників сільськогосподарських культур, застосував метод варіаційної статистики для визначення точності дослідів. А здійснені ним багаторічні цитогенетичні дослідження міжвидових гібридів м’якої пшениці з твердою здобули світове визнання.
Свої видатні наукові результати Андрій Сапєгін успішно використав у селекційній роботі. Він створив такі відомі на той час сорти озимої пшениці, як «Кооператорка», «Земка», «Степнячка». Його авторству належать також сорти ярої пшениці «Мільтурум-274», «Мелянопус-122», «Одеська-4», ячменю № 32 тощо.
Ще в 1929 р. він одним із перших у світі застосовував іонізуючу радіацію для одержання штучних мутацій у зернових культур з метою використання їх у селекції.
За виведення високопродуктивних сортів пшениці 1940 р. йому присудили Золоту медаль Всесоюзної сільськогосподарської виставки.
Великий внесок у селекцію зробив і уродженець Пензенської губернії академік Василь Юр’єв (1879–1962), який пов’язав своє життя з Україною. Тут він закінчив Харківський сільськогосподарський інститут імені В. Докучаєва, потім почав працювати на Харківській селекційній станції. Як один із засновників вітчизняної селекції і насінництва, академік Василь Юр’єв брав участь в організації Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції і генетики, який очолював у 1956–1962 рр., підготував із цих проблем близько 100 праць, що виходили багатьма мовами.
Крім того, академік Василь Юр’єв вивів багато сортів озимої і ярої пшениці, ячменю, вівса, проса й кукурудзи. Велику увагу приділяв колекціям вихідних матеріалів і доборові батьківських форм для схрещування, опрацював методику випробування ліній, гібридів і сортів на різних етапах селекції. Він також розробив методи оцінки та добору зимостійких форм гібридів і сортів, багато зробив у галузі створення імунних та частково стійких форм проти зараження посівів такими хворобами, як іржа та головня, гессенська муха.
За видатні досягнення в селекції сільськогосподарських рослин академік Василь Юр’єв відзначений двома золотими зірками Героя Соціалістичної Праці (1954, 1959), Державною премією СРСР (1947).
Уже зрілим ученим переїхав в Україну росіянин Донат Долгушин (1903–1995). Але саме тут, в Одесі, він став всесвітньовідомим селекціонером. Виведений ним сорт ярої пшениці «Одеська-13» не мав у ті часи собі рівних за врожайністю. Великі посіви — від 2 до 3 мільйонів гектарів — займала в зерновому клині України, Молдови та Північного Кавказу виведена Донатом Долгушиним озима пшениця «Одеська-51». Зажив славу високоврожайного і новий його сорт «Еритроспермум-75». Крім того, він співавтор таких відомих сортів озимої пшениці, як «Одеська-3» та «Одеська-12». За успіхи в селекційній роботі був відзначений Державними преміями СРСР (1941, 1979) та УРСР (1974).
Першим, хто з українських селекціонерів вивів і впровадив у виробництво новий сорт пшениці «Українка», був Іван Єремієв, котрий працював на Миронівській дослідній станції упродовж 1917–1929 рр. Починаючи з 1924 р., цей сорт тривалий час був одним із найпродуктивніших і протягом тривалого часу був стандартом якості зерна.
До тих, хто поставив на широку наукову основу виведення і впровадження нових сортів нашого найбільшого хлібного багатства — озимої пшениці, належить уродженець Полтавщини Василь Ремесло (1907–1983). Цей селекціонер, пшеницю якого визнав весь світ, виводив нові сорти пшениці в створеному ним Миронівському інституті селекції та насінництва, який і очолював до кінця свого життя. Двічі Герой Соціалістичної Праці (1966, 1977), лауреат Ленінської (1963), Державної премії СРСР (1979) та Державної премії УРСР (1977), академік Василь Ремесло вивів 17 сортів озимої пшениці. Серед них такі відомі, як «Миронівська-264», «Миронівська-808», «Миронівська ювілейна», «Миронівська-25» та інші, що займали в озимому клині багатьох країн мільйони гектарів. Пшениця «Миронівська ювілейна», наприклад, вродила 1971 р. на Пржевальській зрошувальній сортодільниці Киргизії по 100,3 центнера з гектара.
Василь Ремесло є автором також ярих сортів пшениці — «Миронівська рання», «Миронівська яра», «Миронівська-3». Його постійно запрошували на міжнародні конгреси з сільськогосподарського виробництва до Угорщини, Швеції, Франції, Польщі, Німеччини та інших країн. На одному з міжнародних аграрних форумів про творчі здобутки українського селекціонера відгукнулися такими словами: «Світове інтенсивне зернове господарство ще не знало таких сортів, які завдяки своїм якостям забезпечували в найрізноманітніших умовах високу стабільність продуктивності, як сорти миронівської селекції. Василь Ремесло та видатний селекціонер Павло Лук’яненко здійснили, по суті, «пшеничну революцію» в Радянському Союзі. Створені ними сорти озимої пшениці підняли врожаї цієї культури на 10–15 ц/га, таким чином, дали додатково сотні мільйонів тонн високоякісного зерна».
Коли йдеться про селекцію пшениці, то, звичайно, не можна оминути увагою вже згаданого Павла Лук’яненка (1901– 1973), котрого так і називали — пшеничним батьком. Понад сто років триває селекційна робота з пшеницею. І багато вчених вважали, що кращого пшеничного зерна від теперішнього одержати не можна та вивести нові сорти, що значно перевищували б за врожайністю старі, — неможливо. Думали, що з пшеничної рослини висмоктано вже все те, що вона за своєю природою може дати. Працюючи на освоєних запорозькими козаками кубанських землях, Павло Лук’яненко створив низку сортів озимої пшениці, які далеко випередили за врожайністю, якістю зерна й іншими важливими показниками та властивостями найкращі свої та закордонні сорти. І ці нові сорти завоювали всесвітнє визнання, висіваючись на мільйонах гектарів у СРСР та за кордоном — у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Угорщині та багатьох інших країнах. Тільки в СРСР щорічне зростання кількості зерна від «Безостої-1» становило 5 мільйонів тонн. Сорти «Аврора» та «Кавказ» 1971 р. на сортодільницях Кубані видавали по 60–70 центнерів з гектара, а на поливі — 98.
Миронівський інститут пшениці імені В. Ремесла
Основним завданням Інституту проблем матеріалознавства було створення нових матеріалів із заданими властивостями для нової техніки. У 1985 р. в інституті працювало чотири дійсні члени АН УРСР і п’ять членів-кореспондентів АН УРСР, 45 докторів і 458 кандидатів наук. Наукова школа І. М. Францевича — В. І. Трефілова проводила дослідження в галузі фазових перетворень, електронної теорії і електронної структури твердих тіл, хімічної кінетики та каталізу, пластичної деформації і руйнування твердих тіл, термодинаміки розплавів та хімії поверхневих явищ, теоретичних проблем жароміцності, жаростійкості і термостійкості, теоретичних аспектів формування властивостей поруватих і композиційних матеріалів та виробів.
Іван Францевич (1905–1985) народився в Полтаві й у 1929 р. закінчив Харківський інститут народної освіти. Після закінчення інституту викладав у ньому курс фізичної хімії. У 1939 р. перейшов у систему АН УРСР на посаду заступника директора Інституту чорної металургії. Разом із директором інституту М. Луговцовим зацікавився порошковою металургією. У 1948–1951 рр. розробив нову технологію одержання залізного порошку, за якою прокатну окалину й рудний концентрат відновлюють комбінованим відновником — конвертованим природним газом і твердим вуглецем.
В. Юр'єв, В. Ремесло, І. Францевич
В інституті одержано конструкційні, фрикційні та антифрикційні електротехнічні та радіотехнічні, магнітні, напівпровідникові матеріали, а також матеріали на основі тугоплавких сполук. Створено новий надтвердий інструментальний матеріал на основі нітриду бору — гексаніт-Р з унікальним діапазоном різальних властивостей, низку інших різальних та абразивних інструментальних матеріалів. Розроблено і впроваджено в промисловість технологічні процеси металізації й пайки неметалевих матеріалів (В. Н. Єременко, Ю. В. Найдич та ін.). Від 1981 р. інститут став міжгалузевим науково-технічним комплексом, головною організацією в СРСР з вивчення проблеми «Порошкова металургія». Він координував роботу 450 промислових підприємств, наукових організацій, навчальних закладів, а від 1978 р. виконував функції Координаційного центру з науково-технічного співробітництва країн — членів РЕВ у галузі порошкової металургії.
Інститут надтвердих матеріалів, організований 1961 р. при Держплані УРСР, у систему АН УРСР увійшов у 1972 р. і був зорієнтований на такі напрями: вивчення механізмів утворення і росту кристалів алмазу та сплавів для одержання нових композиційних матеріалів, розроблення нових прогресивних технологічних процесів та інструментів з надтвердих матеріалів. Впроваджено нові високоефективні технологічні процеси з синтезу алмазів і кубічного нітриду бору, технології вирощування високоміцних монокристалів. Під керівництвом В. Н. Бакуля одержано кубічну модифікацію нітриду бору — кубоніт (1965), полікристалічні матеріали на основі алмазу — дисліт (1975) і нітриду бору — ісміт (1973), композиційний матеріал «Славутич» (1968), під керівництвом М. В. Новикова створено композиційний матеріал на основі синтетичних алмазів і твердих сплавів — твесал.
Інститут проблем лиття став провідним у СРСР з розроблення теоретичних і технологічних основ розливання сталі та формування сталевих зливків. Створено технології швидкісного розливання киплячої і напівспокійної сталі, нові конструкції виливниць і кристалізаторів для установок безперервного лиття заготовок, новий клас ливарних машин магнітодинамічного типу для приготування, транспортування і заливання рідких металів.
У 70-х роках XX ст. вчені висунули теорію матеріалів і технології кам’яного лиття. Запропоновано принципово нову технологію відцентрового лиття заготовок і деталей під флюсом з легкоплавких та екзотермічних сумішей. У першій половині 80-х років XX ст. завершено роботи з вивчення фізико-хімічних процесів одержання залізовуглецевих сплавів у потужних електропечах з інтенсивним електромагнітним перемішуванням, розроблено низку технологій виробництва високоякісних виливок із синтетичного чавуну.
Основним напрямом діяльності Фізико-механічного інституту була фізико-хімічна механіка матеріалів і фізикометрія. У 1964 р. інститут став головним у СРСР з вивчення проблеми «Фізико-хімічна механіка матеріалів». В інституті розроблено основи адсорбційно-електрохімічної теорії корозійновтомної міцності металів і адсорбційно-електрохімічної теорії корозійного розтріскування матеріалів (Г. В. Карпенко та ін.), створено ефективні математичні методи розв’язання задач про напружено-деформований стан у пластинах та оболонках, послаблених тріщинами і підданих дії силових та температурних полів (В. В. Панасюк та ін.).
Друга половина ХХ століття стала періодом найбільшого розквіту в історії промисловості, зокрема в Україні великими темпами розвивалася металургія. Це потребувало проектування та будівництва нових металургійних підприємств. Саме із цією галуззю наукової думки пов’язана діяльність Кривченка Юрія Сергійовича — директора державного підприємства «Український інститут із проектування металургійних заводів». Це надзвичайно талановита і творча людина, вміє неординарно мислити, на його рахунку — понад 60 авторських свідоцтв і патентів на винаходи, чотири науково-технічні монографії й більш ніж 80 публікацій із найскладніших питань проектування.
Ця людина змогла утримати на плаву інститут при всіх сучасних проблемах, зберегти мозковий центр найбільшої на всьому пострадянському просторі проектної установи й вдихнути в неї життя в нових ринкових умовах економічного розвитку України. У той час, коли подібні інститути зникали з поля діяльності металургії або втрачали своє творче обличчя у світі приватизації і комерціалізації, Ю. С. Кривченко не лише зберіг інтелектуальний потенціал, а й наповнив його молодими талановитими фахівцями. Він розумів і розуміє, що чорна металургія є основою розвитку більшості галузей народного господарства. Ще за радянських часів інститут виконував роботи з генерального проектування практично для кожного металургійного підприємства України, а також для багатьох підприємств за її межами. Достатньо сказати, що за більш ніж 60-річний період за проектами інституту побудовано й реконструйовано 25 аглофабрик, 47 доменних печей, 13 конвертерних і електросталеплавильних цехів, більше 120 прокатних і трубних цехів, верстатів і відділень. На металургійних підприємствах генпроектування ДП «Укрдіпромез» виробляється близько 70 % чавуну, сталі й прокату, 90 % труб, що є визначальним внеском в економічний потенціал України. Свідченням тому — Почесна грамота Кабінету Міністрів України за вагомий внесок у розвиток вітчизняної металургії в 2004 р. У 2005 р. інститут визнаний переможцем конкурсу «Краще підприємство України» і того ж року нагороджений дипломом Держдепартаменту інтелектуальної власності України за «Кращий винахід у галузі».
В інституті близько 1000 розробок захищені авторськими посвідченнями й патентами на винаходи, видано безліч книг і десятки публікацій.
Сьогодні інститут динамічно розвивається. Завдяки грамотній технічній і економічній політиці зростають обсяги капітальних інвестицій, вкладених у відновлення основних фондів. Створена й функціонує внутрішньоінститутська комп’ютерна мережа, а також автоматизована система проектування й керування виробництвом.
Б. Грабовський
Ідею послідовної передачі елементів зображення запропонували, за свідченням дослідників, незалежно один від одного Н. Санлен (Франція), А. ді Пайва (Португалія) і російський вчений П. І. Бахметьєв. На практиці цю ідею здійснив польський інженер П. Ніпков, який запропонував метод механічного розгортання (диск Ніпкова) і тим самим започаткував механічне телебачення (1884). Наприкінці позаминулого століття американець Смітт відкрив внутрішній фотоефект (1873). Росіянин Столєтов у 1888 р. винайшов так званий зовнішній фотоефект. А у 1895 р. Олександр Попов уперше продемонстрував передавання електромагнітних сигналів без дротів. Борис Розинг, викладач Петербурзького технологічного інституту, в 1907 р. запропонував використати для відтворення зображень електронно-променеву трубку. 9 травня 1911 р. йому вдалося здійснити першу телевізійну передачу в лабораторних умовах. Передавалося зображення решітки чотирьох смуг, розміщених перед об’єктивом передавача. Саме Борис Розинг отримав перший у світі патент — № 18076 на електронний телевізор. Передбачаючи велике майбутнє свого винаходу, вчений писав: «Опускаючи приймальні апарати такого телескопа в глибини океанів, можна буде бачити життя і скарби, заховані там... Хворий, прикутий до ліжка, буде бачити все, що відбувається на вулицях, майданах і в театрах...»
Залишилося сконструювати прилад (для передавання також електронним способом зображення) — передавальну телевізійну трубку, одне слово, створити такий собі комплекс, який має сьогодні назву телецентр. Це епохальне відкриття і зробив Борис Грабовський.
Важко осягти значення цього відкриття для людства. Адже неможливо знайти бодай якусь галузь людської діяльності, де прямо або побічно не використовувалося б телебачення: космічні дослідження, медична діагностика, комп’ютерна техніка, підводне телебачення, інформаційні технології.
Афіша про демонстрацію роботи апарата Б. Грабовського
А 4 серпня 1928 р. апаратуру перенесли на ташкентські вулиці. За 30–40 метрів від передавача стояла камера-приймач. Зацікавлені перехожі могли спостерігати зображення на маленькому екранчику: трамвай, що рухався, обличчя людей, різні предмети... Так почала діяти перша в світі телевізійна установка, в якій, за словами Розинга, «вдалося перекласти всю роботу по передаванню зображення на електроніку».
Отже, ідея електронного телебачення була здійснена Борисом Грабовським. Президент Міжнародної асоціації преси з радіотехніки і електротехніки Євген Айсбері у французькому науково-технічному журналі «Телевізіон» № 157 за 1965 рік писав: «Фактично стовідсоткова телевізійна система, що використовує трубки з катодними променями, була запропонована ще 1925 року російськими винахідниками Б. П. Грабовським, В. І. Поповим, М. Г. Піскуновим. На жаль, чудовий винахід не був гідно оцінений у роки, коли домінувала механічна система телебачення».
23 грудня 1963 р. Борис Грабовський отримав листа з Державного комітету з радіоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою «апарата для електронної телескопи» незаперечний, а факт видачі патенту юридичне скріплює пріоритет за авторами винаходу». Згодом спеціалізована міжнародна комісія з ініціативи ЮНЕСКО дійшла щодо цієї справи незаперечного висновку, яким стверджується «факт здійснення Б. Грабовським та Бєлянським першого у світі телевізійного пересилання за допомогою електронних телевізійних пристроїв 1928 року...».
1977 р. у Ташкенті було засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Там зібрано матеріали, експонати, велику кількість документів, листи. Є музей імені Бориса Грабовського в Тюменському індустріальному інституті, а також у селі Пушкарному (тепер — Грабовське) Краснопільського району Сумської області.
Помер Борис Грабовський 1966 р. і похований у столиці Киргизії — Бішкеку.
Значного піднесення в Україні набули дослідження в галузі фізико-технічної енергетики. Розвиток наукових основ теплометрії дозволив створити серію теплометричних приладів і обладнань для вимірювання і реєстрації теплових потоків. Основними напрямами досліджень Інституту технічної теплофізики були: високофорсований і високотемпературний теплообмін в одно- і двофазових середовищах; створення ефективних теплообмінних пристроїв, розроблення наукових основ і практичних методів інтенсифікації тепломасообміну в технологічних процесах, дослідження теплових процесів у магнітогідродинамічних системах та земній корі, теплофізичне приладобудування. Створено теорію конструювання систем теплового захисту високотемпературних двигунів, розроблено системи охолодження газотурбінних двигунів різного призначення, впроваджено комплекс технічних засобів для контролю забруднення повітря. Зокрема, у 1964–1967 pp. B. I. Толубинський побудував теорію теплопереносу, у 1967–1977 pp. O. A. Геращенко заклав основи теплометрії, а в 1960–1968 pp. O. H. Щербань та О. О. Кремньов — основи регулювання теплового режиму глибоких шахт. Розроблено ефективні методи інтенсифікації тепломасообмінних процесів та обладнання.
Л. В. Погорілий
Стенд для прискорених випробувань самохідних колісних машин
Випробування бурякозбирального комбайна
СКН-2а, 1964 р.
Суттєві результати отримали під час розроблення модельних методів в енергетиці. Інститут проблем моделювання в енергетиці створено 1981 р. на базі сектору електроніки і моделювання Інституту електродинаміки. Директором-організатором інституту був Г. Є. Пухов. Інститут працював у таких напрямах: аналіз і синтез складних електричних кіл та систем; дослідження швидкоплинних процесів в енергетиці та транспортуванні енергії; розроблення методів моделювання і застосування засобів обчислювальної техніки в енергетиці.
Дуже цікавими й вагомими для розвитку енергетики стали дослідження Беха Олександра Дмитровича — завідувача відділу фізичних основ інформатики, доктора технічних наук, кращого винахідника Національної академії наук України, автора 183 наукових праць і 68 винаходів. Основними напрямами його наукової діяльності є методи та засоби перетворення фізичних величин; створення фізичних моделей електрона, електричного струму, світла та полів інжекції; дослідження причинно-наслідкових зв’язків у ланцюгу електромагнітних явищ як носіїв інформації про взаємодію об’єктів.
Українська академія наук як осередок інноваційної діяльності учених на початку ХХ ст.