Українська академія наук як осередок інноваційної діяльності учених на початку ХХ ст.
В. І. Вернадський, М. П. Василенко, Д. І. Багалій, А. Ю. Кримський, М. І. Петров
В. І. Вернадський переконав міністра народної освіти і мистецтв М. П. Василенка у перспективності створення УАН та Національної бібліотеки при ній як державних інституцій, однак питання не було вирішено через крах Тимчасового уряду. Водночас зустріч цих непересічних постатей вирішила подальшу долю української академічної науки.
М. П. Василенко, як однодумець В. І. Вернадського, міністр і вчений, зробив усе можливе для реалізації запропонованої моделі Української академії наук. Для створення самої академії М. П. Василенко сформував Комісію з вироблення законопроекту про заснування Української академії наук у складі відомих учених із різних галузей знань: професора Харківського університету Д. І. Багалія, професора Київського політехнічного інституту М. Ф. Кащенка, ректора Київського університету Є. В. Спекторського, професорів Б. О. Кістяківського, Й. Й. Косоногова, О. В. Сперанського, М. І. Туган-Барановського, професора Петроградського інституту шляхів С. П. Тимошенка, професора Лазаревського інституту східних мов у Москві А. Ю. Кримського. До складу комісії увійшли й представники Українського наукового товариства Г. Г. Павлуцький і П. А. Тутковський, професор Донського університету Є. К. Тимченко, а також агробіолог професор С. Л. Франкфурт. Було взято до уваги та обговорено на всіх засіданнях Комісії й погляди інших видатних учених щодо устрою академії та її складу.
Гетьман П. Скоропадський
Він пропонував подбати й про інші інституції, наприклад, археографічну комісію, археологічний інститут, а також про низку комісій, що представляють окремі напрями наук — комісії з вивчення продуктивних сил України, економічно-статистичних ресурсів України, видання пам’яток українського письменства та мови тощо.
У комісії, що працювала з 9 липня до 17 вересня 1918 р. та провела засідання, де було розглянуто всі пропозиції та записки щодо організації можливих відділень академії, було обговорено питання про принципи, закладені в основу УАН, її структуру, засади організації інститутів, комісій, музеїв за напрямами діяльності, кадрові питання, підготовлено проект статуту УАН.
Реалізація такої концепції не була б можлива без активної та безкомпромісної підтримки чинним на той час урядом, де головна роль належала М. П. Василенку, який зміг показати та довести переваги цієї фундаментальної ідеї та можливості її реалізації власними науковими силами України, відповідним чином представити її в уряді гетьману Павлу Скоропадському.
Подаючи законопроект про заснування Української академії наук у Києві до Ради Міністрів Української Держави, він показує її головні особливості, а саме «що вона твориться в XX сторіччі підо впливом рівночасної сили двох потоків, які викликають її до життя і з яких один — то національна самосвідомість українського громадянства, а другий — неминучі заходи, щоб видобутися з наслідків усесвітньої кризи».
М. П. Василенко обґрунтував думку про назву бібліотеки при УАН як національної, на зразок французької, підкреслюючи, що «вона мусить бути культурним скарбом усього українського народу» та одночасно всеохопною лабораторією науки.
Завдяки його наполегливим зусиллям питання створення академії було одним із пріоритетних в урядових комісіях. У надзвичайно короткі терміни в складних політичних умовах 9 жовтня 1918 р. було затверджено штат та кошторис Академії наук. Спільні зусилля науковців та державних діячів завершено прийняттям 14 листопада 1918 р. «Закону Української Держави про заснування Української Академії Наук в м. Києві», підписаного гетьманом Павлом Скоропадським.
Закон ухвалив Статут та штат УАН і вводив їх у дію з 1 листопада 1918 р. Затверджено структуру УАН, передбачено її послідовний розвиток, оголошено повноваження першого обраного голови-президента та Спільного зібрання у складі затверджених академіків. Того ж дня наказом гетьмана Павла Скоропадського призначено перших 12 дійсних членів УАН: по Відділу історично-філологічних наук — Д. І. Багалія, А. Ю. Кримського, М. І. Петрова, С. Й. Смаль-Стоцького; по Відділу фізично-математичних наук — В. І. Вернадського, С. П. Тимошенка, М. Ф. Кащенка, П. А. Тутковського; по Відділу соціальних наук — М. І. Туган-Барановського, В. А. Косинського, Ф. В. Тарановського, О. І. Левицького.
26 листопада 1918 р. офіційно опубліковано «Статут Української Академії Наук у м. Києві», перший проект якого був підготовлений В. І. Вернадським, Д. І. Багалієм, В. Л. Модзалевським і детально обговорений та прийнятий на засіданнях комісії.
За Статутом, Українську академію наук оголошено найвищою науковою державною установою в Україні, що перебуває у безпосередньому підпорядкуванні верховної влади. Основними функціями засновники академії вважали поширення і поглиблення наукових дисциплін та збагачення їх новими відкриттями на користь людству, сприяння об’єднанню та організації наукової праці, становленню науково-дослідних інститутів у всіх галузях знання. Академію визнано найвищою українською національною установою, яка, визнаючи пріоритети національної культури та мови, ставила завданням вивчати сучасне та минуле України, української землі та народу.
Володимир Іванович Вернадський (1863–1945) був людиною енциклопедично освіченою і мав дуже широке коло інтересів. Як природодослідник він зробив чимало відкриттів, був засновником нових напрямів дослідження, наприклад, геохімії. Не менш цікавими виявились і роздуми Вернадського з проблем історії науки та методології наукового дослідження. Його узагальнення про роль науки в культурі, про значення наукового пошуку — оригінальні та логічні — і в наш час можуть бути цікавими та повчальними. Визначний науковець, людина з академічною освітою та глобальним світоглядом, він спромігся спрогнозувати коло проблем, які лише мали постати перед людством у майбутньому. Наприклад, проблеми співіснування людини й довкілля. Зацікавлення в кінці XX ст. питаннями екології стало можливим багато в чому завдяки зусиллям Вернадського на початку століття. Слід зазначити, що з появою окремої науки ідеї Вернадського в цій сфері не були вичерпані. Він багато в чому випереджав сучасну йому науку, продовжує випереджати її і сьогодні, тобто і для майбутніх науковців у спадщині Вернадського знайдеться багато цікавого.
Визначним внеском Вернадського у світову культуру є вчення про біосферу та ноосферу, що стало переглядом засад цивілізаційного розвитку загалом. Вернадський привернув увагу науковців до того, що сила впливу розуму на довкілля набагато потужніша за вплив природних сил. Саме Вернадський назвав науку універсальним геологічним чинником, що діє на навколишнє середовище. Вперше публічно ідею ноосфери було висловлено в лекції, яку він прочитав 31 жовтня 1920 р. у Сімферополі. Вивчаючи геохімічні процеси, учений дійшов висновку, що без живої речовини розвиток земної кори пішов би зовсім по-іншому, і окремо наголошував, що вплив на природу людської цивілізації безупинно посилюється.
Великого значення Вернадський надавав вивченню історії знань, проблемам виникнення науки та глобальним перспективам розвитку людства. Він уважав дослідження історії знань необхідною передумовою подальшого розвитку науки.
С. Й. Смаль-Стоцький, С. П. Тимошенко, П. А. Тутковський, М. І. Туган-Барановський, В. А. Косинський
Ф. В. Тарановський, О. І. Левицький
Слід зазначити, що, за свідченнями очевидців, у серпні 1919 р. після військових поразок більшовиків в Україні у Києві різко погіршилась ситуація. Почалися грабунки лабораторій та клінік, багато професорів було арештовано, автономія університету анульована. Денікінці, які жорстоко придушували будь-які прояви національної самосвідомості, паралізували і діяльність УАН, припинивши її державне утримання. З будинку на вулиці Володимирській, 54 було навіть зірвано напис «Українська Академія Наук». Вернадський намагався вступити в переговори з новою владою. Відбулося кілька зібрань академії, її делегати двічі виїздили на переговори до Ростова у ставку Денікіна, намагаючись урятувати академію від повного знищення. Рішення нової влади полягало у припиненні функціонування національної академії та повному підпорядкуванні її структур російській академії.
Будівля Академії наук
Із кінця 1920-х років в Академії наук України почали формуватися наукові школи. Серед перших слід назвати школу М. С. Грушевського з історії України, яка виникла на базі історичних установ ВУАН і продовжувала традиції львівської школи М. С. Грушевського, створеної в НТШ наприкінці XIX — на початку XX ст. У цей час формувалися школи: О. О. Богомольця — патофізіології; О. М. Динника — теорії пружності, будівельної та гірничої механіки; Л. В. Писаржевського — фізичної та електронної хімії; Г. Ф. Проскури — гідро- та аеромеханіки; К. К. Симінського — механіки деформованого твердого тіла; М. Д. Стражеска — терапії.
Для обслуговування потреб індустріалізації створено могутню мережу галузевої науки. Зважаючи на те, що на академію покладалися функції організаційного центру єдиної системи наукових установ республіки, їй також відводили суттєву роль у становленні технічних галузей науки. Із створенням у ВУАН у 1929 р. кафедри інженерних споруд і обранням її керівником Є. О. Патона частка технічних наук у структурі Академії наук стала зростати. З ініціативи Є. О. Патона створено лабораторію зварювання, Електрозварювальний комітет, а у 1934 р. — Інститут електрозварювання, в яких розгорнуто комплексні дослідження механіки зварюваних конструкцій, металургії процесу зварювання, металознавства зварюваних з’єднань, фізики дугового розряду.
У 1928 р. було створено Український фізико-технічний інститут у Харкові. Ініціатива належала лідеру радянської фізики, директору Ленінградської фізико-технічної лабораторії (інституту), академіку А. Ф. Іоффе, який у 1928 р. звернувся до ВРНГ СРСР із пропозицією організувати новий інститут у Харкові. Ця ініціатива знайшла підтримку, і в короткий термін (у 1929 р. інститут почав успішно функціонувати) під керівництвом видатного фізика-експериментатора І. В. Обреїмова було сформовано кадровий склад Інституту, побудовано й оснащено новою технікою і приладами лабораторії. Вже у 30-ті роки УФТІ вийшов на передові рубежі науки в ядерній фізиці, фізиці й техніці низьких температур, теоретичній фізиці, радіофізиці.
У 30-х роках відбувався процес формування шкіл: А. В. Дунайського — колоїдної хімії; В. О. Плотникова — електрохімії неводних розчинів; Є. О. Патона — електрозварювання та матеріалознавства; Д. К. Зерова — ботаніки; В. П. Філатова — офтальмології; харківської школи з теоретичної фізики, започаткованої Л. Д. Ландау.
М. С. Грушевський, О. О. Богомолець, М. Д. Стражеско, Є. О. Патон, Н. Д. Моргуліс
Іншим важливим напрямом розробок Інституту фізики було дослідження електронних явищ на поверхні металів. Лідер пошуку Н. Д. Моргуліс разом зі своїми співробітниками досяг значних результатів у дослідженні поверхонь іонізації і нейтралізації, катодного розпилення і вторинної іонно-електронної емісії. Було обґрунтовано першу квантово-механічну теорію поверхневої іонізації, необхідну для дослідження властивостей металоплівкових катодів. Велике практичне значення мало обґрунтування уявлень про катодне розпилення і вторинну іонно-електронну емісію.
Інститут фізичної хімії у Дніпропетровську й Інститут хімії у Києві визначали передовий рівень хімічних наук. Теоретичною основою для розвитку фізичної хімії стало розроблене Л. В. Писаржевським уявлення про електрони. Це дало змогу О. І. Бродському з колегами розгорнути детальне вивчення залежності механізму хімічних процесів від хімічної будови речовин, що реагують. Наслідок — побудова загальної теорії розділення ізотопів у дистиляційних і термодифузних колонках і розроблення методів ізотопного аналізу водню і кисню. Для прогресу досліджень у галузі ядерної фізики виняткове значення мало одержання в Інституті фізичної хімії під керівництвом О. І. Бродського концентратів дейтерію — важкої води.
Є. О. Патон (у центрі) серед студентів. Київ, 1917 р.
Дослідження Писаржевського дали змогу О. І. Бродському з колегами в Інституті фізичної хімії розгорнути детальне вивчення залежності механізму хімічних процесів від хімічної будови речовин, що реагують. Наслідок — побудова загальної теорії розділення ізотопів у дистиляційних і термодифузних колонках і розроблення методів ізотопного аналізу водню і кисню. Для прогресу досліджень у галузі ядерної фізики одержання концентратів дейтерію — важкої води — мало виняткове значення.
Л. В. Писаржевський
В. О. Плотников із колегами-науковцями в Інституті хімії отримав вагомі результати, досліджуючи проблеми електрохімії неводяних розчинів. Вони опрацювали значну кількість подвійних і потрійних систем із застосуванням неводяних розчинів, показали практичне значення неводяних розчинів для створення гальванічних елементів та електролітів.
Електронна теорія, теорія гальванічних елементів і електродних потенціалів, запропоновані Л. В. Писаржевським, разом з ученням О. І. Бродського про хімію стабільних ізотопів і теорію їх розділення зумовили суттєвий прогрес неорганічної хімії. Здійснено низку досліджень із питань термохімії комплексних сполук, синтезу, вивчено молекулярно-іонний стан у неводяних розчинах, започатковано розвиток хімії рідкісних, рідкісноземельних елементів. Велику користь мали лабораторні дослідження застосування кисню в процесі виплавлення сталі та чавуну.
В Інституті фізичної хімії були розроблені методи аналізу металів і сплавів. Я. А. Фіалков із колегами провів дослідження в галузі фізико-хімічних і хімічних методів аналізу фармацевтичних об’єктів. А. К. Бабко виконав систематичне дослідження реакцій, суттєвих для фотометричних методів аналізу, з подальшим розробленням їх теорії. Він уперше довів східчастий характер утворення і дисоціації комплексних сполук.
У 1934 р. організовано нові академічні інститути: в галузі технічних наук — електрозварювання і гірничої механіки, в галузі біологічних наук — клінічної фізіології, в галузі фізико-математичних наук — математики, хімічної технології, геофізичну обсерваторію, в галузі суспільних наук — історії матеріальної культури, а також раду з вивчення продуктивних сил України. Того ж року до Академії наук приєднано Гідробіологічну станцію. У 1935 р. академії передано Дніпропетровський інститут фізичної хімії, а в 1937 р. — Карадазьку біологічну станцію.
Перші електрозварювальні апарати. НІЕЗ «Переяслав»
Інститут фізичної хімії ім. Л. В. Писаржевського
Особливу увагу в 30-ті роки зосереджено на випробувальних машинах для вивчення втомної міцності в авіаційному двигунобудуванні. Під керівництвом С. В. Серенсена розроблено методику розрахунку та експериментального дослідження міцності низки деталей авіаційного двигуна. Особливе місце займали дослідження, пов’язані з проектуванням та розрахунком мостів (Є. О. Патон).
Дослідження в галузі гідромеханіки розпочали в академії у 1934 p., коли до її відання перейшов Інститут водного господарства. У 30-ті роки тут проводили теоретичні дослідження фільтрування води під гідротехнічними спорудами та нерівномірного руху води у відкритих річищах. При інституті з ініціативи Є. В. Оппокова створено службу гідрологічних повідомлень, перший в Україні науковий центр, у якому розробляли методики довго- та короткострокових прогнозів щодо Дніпра. Фізичним основам гідроаеромеханіки значну увагу приділяв і Д. О. Граве, який досліджував питання руху стисненої рідини.
До видатних особистостей початку ХХ ст. належить один із фундаторів Української академії наук, завідувач кафедри опору матеріалів і декан Київського політехнічного інституту, почесний професор багатьох університетів світу, викладач Американського товариства інженерів-механіків, сподвижник Володимира Вернадського, Миколи Василенка, видатний український учений XX століття Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний внесок у розвиток інженерної освіти у цілому світі.
Ім’я Степана Тимошенка добре відоме багатьом поколінням інженерів та спеціалістів у різних галузях механіки, він є визнаним світовим авторитетом у такій ділянці механіки, як опір матеріалів. За його підручниками, що стали класичними, навчалися інженери кількох поколінь багатьох країн.
У 1917–1920 рр. він був професором Київського політехнічного інституту, протягом 1912–1917 рр. — професором петербурзьких інститутів — політехнічного, інженерів шляхів, електротехнічного, у 1919–1920 рр. — директор Інституту технічної механіки Української академії наук. У 1920 р. емігрував у Югославію, а в 1922-му переїхав до США, де працював професором у Мічіганському і Стемфордському університетах.
У біологічних науках на ті часи були досить вагомі результати в галузі фізіології тварин і людини. Роботи В. Я. Данилевського з питань ендокринології мали принципове значення при оцінюванні ролі гормонів і нервової системи у регуляторних процесах організму.
О. В. Леонтович запропонував оригінальну теорію збудження нейрона. Створенням у 1934 р. Інституту клінічної фізіології Академії наук, в якому працювало чимало визначних науковців на чолі з О. О. Богомольцем, започатковано новий етап у розвитку патологічної і нормальної фізіології. Особливу увагу акцентовано на вивченні реактивності організму і впливу на неї фізіологічної і патологічної дії. Базуючись на багатому експериментальному матеріалі, О. О. Богомолець запропонував оригінальні наукові концепції (які суттєво вплинули на низку галузей фізіології), а також новий ефективний метод патологічної теорії різних хвороб за допомогою антиретикулярної цитотоксичної сироватки, що згодом знайшов широке застосування в медицині. Світового значення набули роботи В. Я. Данилевського з питань електрофізіології головного мозку.
А. О. Сапєгін уперше у світовій практиці застосував для селекції методи експериментального мутагенезу, викликаючи спадкові зміни у пшениці, ячменю та інших рослин за рахунок дії рентгенівських променів. Удосконаливши методи класичної селекції, науковець створив низку нових сортів озимих і ярових пшениці та ячменю. Експериментальні дослідження А. О. Сапєгіним механізмів природного добору в популяціях культурних рослин сприяли розумінню генетичних механізмів мінливості сортів.
Практичним аспектам досліджень у галузі фізіології росту рослин приділив чимало уваги В. М. Любименко, який у 1930–1936 pp. розробив широку програму досліджень щодо підвищення врожайності та якості рослин махорки.
Працюючи над проблемами морфології, систематики і екології залізобактерій, М. Г. Холодний розробив ефективні методи, що набули широкого практичного застосування в мікробіології.
В Інституті мікробіології і епідеміології ім. Д. К. Заболотного при дослідженні вірусів і бактерій описано більше 40 бактеріофагів. Із дизентерійного фага було вперше виготовлено сухий препарат — важливий запобіжний засіб у боротьбі з хворобою.
Парк техніки Київського інституту інженерів водного господарства
За перші два десятиріччя свого існування Академія наук стала головним дослідницьким центром України з потужними науковими школами, що уособлювали найважливіші галузі знань.
Паралельно із розширенням діяльності Української академії наук продовжували виникати і діяти винахідницькі товариства.
Великого значення винахідництву та охороні прав винахідників надавали уряди УНР та Гетьманату Скоропадського. При Міністерстві торгу й промисловості Української Держави діяв відділ винаходів, який за 7,5 місяців 1918 року (починаючи з 27 червня, коли було отримано перше свідоцтво) встиг видати близько 70 реєстраційних свідоцтв на винаходи заявникам із різних регіонів України та Росії.
Відділ винаходів Міністерства народного господарства Директорії УНР продовжував приймати заявки на патентування винаходів ще в 1921 р.
Виняткового значення масовому винахідництву, розвитку творчої ініціативи надавали і в Україні Радянській. За статистикою 1922 р., кількість запатентованих винаходів у СРСР становила 32 000, тоді як у США — 1 397 927, в Англії — 594 146, у Німеччині — 365 884.
26 червня 1925 р. циркуляром Вищої Ради Народного Господарства при ВРНГ СРСР, союзних та автономних республік та місцевих раднаргоспах і промислових бюро було створено Бюро сприяння винахідникам, а 1927 р. при Економічній нараді УСРР — Всеукраїнський комітет сприяння винахідництву. А першою організацією, офіційно затвердженою державою 1925 р., стала Українська асоціація робітників-винахідників (УАРВИН), створена з ініціативи професора Харківського сільськогосподарського інституту та винахідника Юрія Ланге.
Статутом Асоціації передбачалося видання бюлетеня та збірника. На розширеному пленумі оргбюро УАРВИН 6 грудня1925 р. професор Ланге, нагадавши про необхідність видання бюлетеня асоціації, запропонував для його потреб власні кошти. Тут же було обрано редакційну колегію, в яку, окрім Ланге, ввійшли Васальський, Громаков, Антоненко-Іллічев (імена невідомі). Проте самому Ю. Ланге побачити бодай один номер заснованого ним журналу так і не довелося.
Друкований орган УАРВИН побачив світ 1928 р. у Харкові під назвою «За винахідництво» як збірник статей та матеріалів із питань винахідництва. Першим відповідальним редактором часопису став В. Раттур, згодом обраний і головою УАРВИН. Загальний наклад першого числа, 2000 примірників, було віддруковано першою друкарнею «Комуніст». В анонсі журналу зазначено: «Висвітлює роль і значення винахідництва в реконструкції народного господарства і оборони, діяльність винахідницьких організацій України, роботу господарських та державних органів у галузі винахідництва; побут винахідників, умови праці, їх винаходи і удосконалення; бюрократизм і тяганину в питаннях винахідництва; директиви центральних державних органів про винахідництво». Річна підписка на щомісячний ілюстрований журнал УАРВИН становила 4 карбованці.
Обкладинку першого номера, оздоблену графічним малюнком та відповідними написами стилізованим шрифтом, виготовили, розмноживши на ротаторі зроблений від руки макет.
Нове видання складалося з кількох розділів. «Організаційний» починався з передмови, в якій наголошувалася важливість винахідництва як великого фактора технічного прогресу, а також висловлювалася надія, що обговорення на сторінках видання «низки принципово важливих питань... значно полегшить процес раціоналізації та реорганізації системи сприяння винахідництву».
Другий розділ мав назву «Оборона та винахідництво» і був присвячений технічним новаціям у військовій справі.
Розділ «Дослідження, винаходи та удосконалення» представляв пропозиції винахідників. Наприклад, Е. Швайцер виступив із пропозицією «Реалізація тари та упаковочних операцій як фактор зниження цін на фабрично-заводські вироби». Новатор вважав, що в умовах капіталістичного виробництва фабрикант розглядав тару не як накладні витрати, а як своєрідну продукцію, що збільшує обороти та прибутки. Натомість пропонувалося зменшити вагу тари, адже більших результатів можна досягти, відмовившись від тари: грузити матеріал чи вироби «насипом або в повалку прямо у вагони».
Розділ «Винахідницькі організації та стан винахідництва» висвітлював діяльність УАРВИН, зокрема підготовку І З’їзду винахідників України. Тут містилися повідомлення про діяльність регіональних організацій винахідників: про роботу Київського бюро з винахідницьких справ при Окружному комітеті місцевої промисловості, про Київську окружну конференцію робітників-винахідників у червні 1927 р., про проведення у Києві І Окружної виставки винаходів робітників, де за участю 45 установ було представлено 278 експонатів, а також 540 експонатів — за участю індивідуальних винахідників. Усі експонати були описані у спеціально виданому каталозі виставки. Також подавалася стисла хроніка винахідницької справи з підприємств країни.
Розділ «Офіційно-довідковий» знайомив читача з нормативними документами вищих інстанцій, з основними положеннями постанови ЦВК та РНК СРСР «Про патенти на винаходи» (1924), із постановами РНК СРСР «Про заходи зі сприяння винахідництву», «Про використання винаходів» (1928).
Розділ «Про організацію винахідницької справи в СРСР» розпочинався невтішною інформацією про результати обстеження вітчизняного винахідництва, проведеного Робітничо-селянською інспекцією СРСР 1926 р. Констатувалася майже цілковита безпритульність радянського винахідництва, відсутність централізованого обліку винахідницьких сил та їх досягнень.
Водночас журнал розпочав публікацію матеріалів про наслідки дієвої допомоги УАРВИН винахідникам у патентуванні й дуже скоро став наймасовішим друкованим органом, цілком присвяченим питанням винахідництва в Україні. Короткий перегляд змісту номерів журналу за період 1928–1938 рр. дає чітке уявлення не лише про десятилітній непростий період становлення винахідницької справи в Радянській Україні, а ще й віддзеркалює загальну ситуацію у країні в один із найнапруженіших і трагічних етапів її історії. Так 1929 р. на сторінках журналу ведеться полеміка щодо назрілої потреби у новому законі з охорони винаходів та удосконалень. Значну увагу приділено широкій критиці стану винахідництва з боку винахідницької громадськості, яка незмінно наголошує, що джерела бюрократизму у винахідницький справі — це «чиновники від старого режиму, некомпетентність, погана організація винахідників, шкідництво».
3–7 січня 1929 р. пройшов І Всеукраїнський з’їзд винахідників, який назвали «першим оглядом досягнень, невдач і похибок» руху винахідників. З’їзд об’єднав Українську асоціацію робітників-винахідників та Українське товариство робітничо-технічної ініціативи у Всеукраїнське товариство винахідників.
Ракета-носій типу «Дніпро»
У перших числах 1930 р. редакція журналу ініціює створення у Харкові першого у світі Будинку робітників-винахідників за зразком дому-комуни, де були б бібліотека, консультація, «рисувальня», утримання — за рахунок відрахувань від економії на підприємствах, бо у багатьох винахідників незадовільні побутові умови.
У 1931 р. при журналі створено відділ консультацій з організаційних та юридичних питань робітничого винахідництва, який надавав безкоштовні послуги робітникам. Загалом 1931 рік пройшов під знаком обговорення постанов РНК СРСР від 4 жовтня 1930 р. «Про реалізацію пропозицій та винаходів, що надходять у порядку обговорення зустрічного промфінплану і всесоюзного збору пропозицій та винаходів» та закону «Про винаходи та технічні удосконалення 1931 року».
У № 7 за 1932 р. привертає увагу інформація про видання Всеукраїнською радою Товариства винахідників та журналом художнього альбому «Винахідники — ударники техніки», де вміщені фото винахідників, їхні біографії та зміст винаходів (наклад — 8000 примірників).
У № 1 1933 р. повідомлялося, що при Всеукраїнській раді Товариства винахідників утворено науково-технічну раду для технічної та юридичної допомоги винахідникам, створено технічну бібліотеку, устатковується технічна станція для виготовлення моделей винаходів.
За статистикою 1932 р. Всеукраїнське товариство винахідників налічувало 99 660 членів. У 1931 р. кількість зареєстрованих винаходів та рацпропозицій становила 150 190, із них того самого року було реалізовано 40 093, ефективність від реалізації винаходів та рацпропозицій — 12 525 130 крб.
У 1936 р. діяльність Комітету у справах винаходів та удосконалень при Раді праці та оборони СРСР була визнана вкрай негативною, а винахідницька справа стала прерогативою винятково промислових наркоматів, які повинні були займатися реєстрацією винаходів, видачею авторських свідоцтв винахідникам (до 1955 р.). На хвилі боротьби зі шкідництвом в СРСР були ліквідовані й товариства винахідників.
Товариства винахідників у ХІХ ст. Видатні постаті