Долі українських науковців дуже подібні між собою: їхню творчість знають на чужині й мало або й зовсім не знають на батьківщині. Світові відомі імена Степана Тимошенка, Ігоря Сікорського, Юрія Кістяківського, Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Миколи Духова, Володимира Коваленка, Михайла Остроградського, Абрама Йоффе та багатьох інших, але мало хто знає, що вони — українці, які свого часу були змушені залишити рідну вітчизну.
Відомий український критик та громадський діяч Іван Дзюба наголошує на нагальній необхідності «повернути Україні імена видатних діячів, митців та вчених, «привласнених» іншими культурами», популяризувати розробки українських винахідників на батьківщині. Адже ніхто не називає Марію Склодовську-Кюрі французьким науковцем, чи Енріко Фермі — американським, хоча їхні наукові досягнення пов’язані з цими країнами.
Так творцями перших літаків, вертольотів і ракет, теоретиками і практиками космосу, знаними діячами медицини, всесвітньо відомими мікробіологами-вірусологами, конструкторами кораблів були саме українці. Проте історично склалося так, що світових висот своєї наукової творчості багато вітчизняних учених досягли за кордоном. Відсутність власної державності була причиною низки проблем, через які звичайні трудівники і представники наукової еліти країни емігрували за кордон. Причиною для виїзду з України в різні часи були: економічна залежність держави, нестабільність суспільного життя, політичні переслідування, низький рівень соціального забезпечення, поступове зубожіння населення, обмежений доступ до освіти та системи охорони здоров’я, нарешті, відсутність належних умов для професійного зростання.
С. О. Макаров
С. О. Бурачок
Н. М. Максимович-АмбодякНародився 1744 р. у с. Веприк на Полтавщині у родині священика.
Протягом 1757–1768 рр. навчався у Київській духовній академії, яка була частиною Києво-Могилянської академії. Після її закінчення був направлений до Петербурзької госпітальної школи. У 1773 р. Нестор Максимович-Амбодяк отримав ступінь доктора медицини у Страсбурзькому університеті.
У 1776 р. він викладав акушерство в адміралтейському та військово-сухопутному госпіталях. У 1782 р. став першим у Петербурзі професором акушерства, працював у госпіталях міста та повивальному інституті. У 1797 р. був одним з ініціаторів заснування Клінічного повивального інституту в Петербурзі. Нестор Максимович запровадив обов’язкові заняття у пологовому відділенні, популяризував медичні знання серед широких верств населення, зокрема читав лекції для жінок, викладав акушерство, фізіологію, хірургію в госпітальних школах та інших медичних закладах Петербурга.
Учений — засновник російської медичної термінології. Він є автором першого вітчизняного підручника з акушерства і педіатрії, медичних словників. Серед його праць — «Мистецтво сповивання», «Анатомо-фізіологічний словник», «Словник медико-хірургічний латинською та російською мовами». Також написав перші в Росії роботи з ботаніки і фітотерапії: «Новий ботанічний словник російською, латинською та німецькою мовами», «Початкові основи ботаніки», «Опис цілющих рослин».
Велику увагу приділяв питанням фізіології немовлят, описав хвороби, характерні для дітей раннього віку, наголошував на незамінності материнського молока, на важливості дотримання санітарно-гігієнічних норм і збалансованого харчування. Крім того, Нестор Максимович увів в акушерську практику низку хірургічних інструментів (акушерські щипці, катетер), розробив конструкцію пологового та гінекологічного крісел. Уперше випробував метод масажу матки на кулаці.
Помер у 1812 р.
Бурачок Степан Онисимович — генерал-лейтенант, корабельний інженер, винахідник, педагог, письменник.
Пароходофрегат «Генерал-адмірал»,під час конструювання якого
використано розробки С. О. Бурачка
Син адмірала, Степан Бурачок отримав ґрунтовну фахову підготовку у Петербурзькому училищі корабельної архітектури (1812–1817) та залишився там викладати. Протягом 1821–1831 рр. служив у Казанському й Астраханському адміралтействах. У цей період за його кресленнями (а частково — і за його проектами) було побудовано 30 суден для Каспійської флотилії.
У 1831 р. Степан Онисимович був переведений до Санкт-Петербурга, де згодом очолив професорську кафедру в офіцерських класах морського корпусу, а упродовж 1862–1864 рр. працював у Морській академії: читав курс лекцій із корабельної архітектури, теорії корабля і практики суднобудування. Водночас продовжував конструювати парові кораблі (спроектував та побудував фрегат «Хоробрий», пароплав «Костянтин» тощо), займатися науковою діяльністю. Він вніс низку пропозицій, що сприяли прискоренню процесу проектування корабля, вивів формули, які давали можливість із великою точністю розрахувати та накреслити обриси підводної частини судна. Його багаторічні наукові дослідження стали основою теорії розрахунків підводної частини корабля. Учений видав кілька фундаментальних праць, серед яких «Наука і мистецтво корабельної архітектури», «Спроба спростити піротехніку» (1867), «Теорія міцності риштування і металів із додатком до будівництва корабля» (перше дослідження з теорії опору матеріалів, використаних у суднобудуванні), розвідок з історії корабельної архітектури, питань теорії кораблебудування.
Ще в 1838 р., працюючи у комісії з випробування першого у світі електрохода, винайденого російським ученим Б. Якобі, С. О. Бурачок побачив величезні переваги застосування електродвигуна в кораблебудуванні. Він створив гідрореактивний водометний рушій (та обґрунтував економічні переваги його застосування), судновий герметичний водотрубний котел, який працює на рідкому пальному, уперше запропонував секційний принцип спорудження корабля — винахід, який не втрачає актуальності досі. Степан Онисимович долучився до розробки теорії опору води тілам, що рухаються, уперше застосував «нову російську систему набору корабля», яка забезпечувала високу подовжню міцність корпусу судна при ощадливій витраті будівельних матеріалів. Ця система набору згодом була вдосконалена і теоретично обґрунтована у працях професора І. Бубнова, радянських учених П. Папковича та Ю. Шиманського і знайшла широке застосування в усьому світі.
Помер 26 грудня 1876 р. у Санкт-Петербурзі.
Й. М. Лівчак біля своєїматрицевибивальної
набірної машини
Із 1863 р. проживав у Відні, де видавав і редагував сатиричний журнал «Страхопуд» (1863–1868), журнали «Золотая грамота» (1864–1868) та «Славянская заря» (1867–1868), в яких обстоював ідеї панславізму.
У 1867 р. разом із Я. Головацьким брав участь у слов’янській делегації на Всеросійській етнографічній виставці. Через два роки емігрував до Російської імперії. Жив і працював у Вільнюсі та Петербурзі, викладав математику у Вільнюському реальному училищі.
Йосип Лівчак винайшов матрицевибивну складальну машину, яку з 1875 р. використовували під час складання газети «Виленский вестник». Його ідея рядковідливної машини стала основою лінотипа. Він також здійснив деякі винаходи у військовій справі, зокрема розробив прицільний станок та діаскоп (прототип перископа), який був нагороджений золотою медаллю Паризької академії наук.
У 1880 р. на Закаспійській залізниці Й. М. Лівчак застосував створену ним технологію механізованого укладання залізничної колії, сконструював вказівник шляху та швидкості руху локомотива. За цю роботу Російське технічне товариство нагородило його золотою медаллю ім. А. П. Бородіна (1903).
Знаний російський вчений Д. І. Менделєєв називав Йосипа Лівчака «російським Едісоном».
Помер 27 жовтня 1914 р. у Петрограді.
Макаров Степан Осипович — російський віце-адмірал, командир Імператорського російського військово-морського флоту, океанограф, полярний дослідник, кораблебудівник.
Народився 8 січня 1849 р. у Миколаєві.
Криголам «Байкал», створений запроектом С. О. Макарова
С. О. Макаров — учасник російсько-турецької війни 1877–1878 рр. (капітан російського міноносця «Великий Князь Костянтин»). Він став розробником російських торпедних катерів, коли в 1878 р. застосував на мінних катерах «Чесна» і «Синоп» самохідну мінну конструкцію Вайтхеда проти турецького пароплава «Інтібах».
Степан Осипович створив перший у світі криголам «Єрмак», керував його будівництвом, двічі (у 1899 та 1901 рр.) ходив на ньому в арктичні експедиції. Також спроектував два криголамні пароплави «Байкал» і «Ангара» для налагодження функціонування Транссибірської залізниці через озеро Байкал.
Протягом 1891–1894 рр. виконував обов’язки головного інспектора морської артилерії, був молодшим флагманом Практичної ескадри Балтійського моря. У 1894–1895 рр. С. О. Макаров командував ескадрою в Середземному морі, а при виникненні загрози війни з Японією у 1895 р. його перевели на Далекий Схід. Упродовж 1896–1898 рр. керував Практичною ескадрою Балтійського моря, з 1899 до 1904 р. був головним командиром Кронштадтського порту, губернатором Кронштадта.
У 1904 р. Степана Макарова призначили командувачем Тихоокеанської ескадри. Він керував обороною Порт-Артура. Загинув 13 квітня 1904 р. на броненосці «Петропавловськ». Похований на військовому кладовищі Порт-Артура.
С. О. Макаров був автором кількох книг. Нагороджений відзнаками Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. На його честь назване місто у Сахалінській області. Нині ім’я знаного кораблебудівника та віце-адмірала носять Державна морська академія у Санкт-Перербурзі, Тихоокеанський військово-морський інститут у Владивостоці, Національний морський університет, вулиця та бульвар у Миколаєві.
Н. Голоняк
В. Д. Баранов-Россіне
Д. Д. МаксутовНародився 1888 р. у с. Велика Лепатіха Таврійської губернії (нині — Херсонщина).
У 1902–1903 рр. навчався в Одесі, протягом 1903– 1907 рр. — в Імператорській академії мистецтв (Санкт-Петербург). У 1910 р. виїхав до Парижа, де організував виставку в Салоні незалежних. Через два роки став мешканцем відомого паризького будинку «Вулик», брав участь у салонах під псевдонімом Даніель Россіне, був резидентом у колонії художників Ля Руш, регулярно виставляв свої роботи (після 1911 р.).
У 1914 р. повернувся до Росії. У 1916 р. він мав персональну виставку в Осло (Норвегія), у 1918 р. надав свої роботи для експонування у Петрограді, долучився до Першої державної вільної виставки мистецтв (1919).
У 1922 р. В. Д. Баранов-Россіне був викладачем у Вищій художньо-технічній майстерні в Москві. Через два роки на сцені Великого театру у Москві відбулася перша презентація сконструйованого і запатентованого ним «оптофону» (тип «колірного» фортепіано) — синестетичного інструмента з системою клавіш, який не тільки створює звуки, а й проектує на екран більше трьох тисяч відтінків спектру.
У 1925 р. він емігрував до Франції. Постійно експериментуючи з мистецтвом кольору та технікою маскування, Володимир Баранов-Россіне розробив плямистий військовий камуфляж. Він також винайшов фотохронометр, за допомогою якого визначають якість дорогоцінних каменів, та удосконалив машину, що виготовляє газовані напої. Удостоєний кількох нагород.
Загинув у 1944 р.
Максутов Дмитро Дмитрович — астроном, фахівець у галузі астрономічної оптики.
Народився 23 квітня 1896 р. в Одесі у знаній дворянській родині офіцера Чорноморського флоту. Його прадід, Петро Іванович, за хоробрість у бою отримав титул князя, а дід, контр-адмірал Дмитро Петрович Максутов, був останнім російським правителем Російської Аляски (до її продажу США в 1867 р.).
У ранньому дитинстві Дмитро захопився астрономією. Свій перший оптичний телескоп (7,2 дюймів) він побудував у віці дванадцяти років. Проштудіював публікації відомого російського оптика Олександра Андрійовича Чикина, який став його вчителем. Згодом юнак створив 10-дюймовий телескоп і почав проводити серйозні астрономічні спостереження, а в 15 років уже був прийнятий до Російського астрономічного товариства.
У 1914 р. він закінчив Миколаївське військово-інженерне училище у Петрограді.
Із 1921 до 1930 р. він проводив дослідження у сфері астрономічної оптики в Інституті фізики Одеського університету. У 1930 р. Д. Д. Максутов створив лабораторію астрономічної оптики у Державному оптичному інституті в Ленінграді і керував нею до 1952 р. Вона стала центром астрономічного приладобудування в Радянському Союзі.
Головні наукові праці вченого присвячені тіньовим та іншим оптичним методам дослідження й технології виготовлення великих оптичних приладів, теорії і практиці створення асферичних поверхонь. Ще в 1924 р. Дмитро Дмитрович запропонував так званий компенсаційний метод дослідження дзеркал, успішно застосований у 30-х рр. ХХ ст. під час створення дзеркала діаметром 2,6 м для рефлектора дзеркального телескопа ім. акад. Г. А. Шайна у Кримській астрофізичній обсерваторії.
У 1941 р. вчений винайшов меніскові системи оптичних приладів, які нині носять його ім’я і широко використовують у телескопобудуванні. Він створив новий тип телескопа (телескоп Максутова), в основі якого меніскова оптична система, що поєднує багато переваг як рефрактора, так і параболічного рефлектора, а відрізняється простотою конструкції, забезпечує зображення хорошої якості. Цей метод почали використовувати не лише у його лабораторії, а й на міжнародному рівні. Так телескопи на менісковій оптичній системі виготовляли американські компанії «Celestron», «Meade», «Questar».
У 1944 р. науковець видав працю «Нові катадіоптричні меніскові системи». Того ж року він став професором, а в 1946 р. — членом-кореспондентом АН СРСР.
Із 1952 р. очолював відділ астрономічного приладобудування Пулковської обсерваторії. Керував проектуванням та розрахунком системи первинного фокусу шестиметрового азимутального телескопа, встановленого згодом у Спеціальній астрофізичній обсерваторії АН СРСР, очолював роботи з розрахунку планетного меніскового телескопа діаметром 700 мм тощо. Найбільші у світі телескопи Максутова (діаметр меніска — 700 мм) встановлені в Абастуманській астрофізичній обсерваторії (Грузія) і обсерваторії Серро-Робле (Чилі).
Науковець розробив безліч об’єктивів, дзеркал і призм різних розмірів та призначення для низки унікальних астрономічних інструментів. Також створив фотогастрограф (використовують для фотографування шлунка), голки мікроскопа, тіньові прилади для аеродинамічних труб, телескопічні окуляри тощо.
Дмитро Максутов активно займався педагогічною діяльністю. Є автором книг «Астрономічна оптика» (1946), «Виготовлення та дослідження астрономічної оптики» (1948).
Нагороджений орденами Леніна (1945,1958), «Знак Пошани» (1943), Сталінськими преміями (1941, 1946). Його ім’ям була названа мала планета 2568, відкрита З. Вавровою у 1980 р. в обсерваторії Кліть (Чехія).
Помер 12 серпня 1964 р. у Ленінграді.
Голоняк Нік (Микола) — фізик, винахідник напівпровідникового та лазерного світлодіодів.
Народився 3 листопада 1928 р. у м. Зейглер штату Іллінойс у родині українських емігрантів, вихідців із Закарпаття. З дитинства захоплювався технікою і фізикою.
Здобув вищу освіту в Університеті штату Іллінойс (Урбана-Кампейн): у 1950 р. отримав диплом бакалавра, в 1951 р. — магістра. Він став першим аспірантом, учнем та послідовником знаного американського фізика Джона Бардіна (лауреата Нобелівської премії 1956 та 1972 рр.), який звернув увагу молодого вченого на напівпровідникові транзистори — пристрої, які згодом здійснили революцію у електроніці.
В. Голоняк із колегами Із 1963 р. разом зі своїм наставником Дж. Бардіном займався дослідницькою і викладацькою діяльністю в Університеті штату Іллінойс, зокрема вивчав квантові ями та лазери на квантових ямах. На рахунку професора Н. Голоняка великі науково-технічні відкриття у галузі кристалічної обробки сполук та трикомпонентних сплавів, світлодіодів і напівпровідникових лазерів. Із 1976 р. він працював над дослідженням квантоворозмірних та інших світловипромінювальних структур. Його винаходи дали змогу розробити червоні лазери, які функціонують у видимому спектрі й використовуються у CD- та DVD-програвачах.
Нік Голоняк брав участь у винайденні тріода — пристрою, на базі якого працюють комп’ютери, телевізори й інші сучасні електронні прилади.
До останніх винаходів ученого належить розробка принципово нового напівпровідникового приладу — світловипромінювального біполярного транзистора, який випромінює світло і може застосовуватися у пристроях для обробки сигналів, а в перспективі — стати основою для інтегральних мікросхем, де як середовище передачі інформації використовуватимуться не електричні імпульси, поширювані дротами, а кванти світла.
Н. Голоняк є автором понад 30 патентів на винаходи, більше 380 статей та кількох книг, членом редколегій наукових журналів, зокрема «Українського фізичного журналу». Він — член Національної академії наук США, Національної технічної академії.
Нагороджений преміями «Дженерал Електрик Компані» (1962), Морріса Н. Лібманна (1975), Симпозіуму Ga As (1976), Джека А. Мортона (1981), Електротехнічного товариства (1983), Міжнародною премією «Глобальна енергія» (Росія, 2003 р.), медаллю Уелкера (1976), Національною науковою медаллю США (1990), почесною медаллю ІЕЕЕ (2004) тощо.
Дослідники виділяють чотири хвилі міграції українців.
«Перша хвиля» розпочалася в останніх десятиліттях ХІХ ст. і тривала до початку Першої світової війни. Її спричинили переселенські акції російського й австро-угорського урядів на Далекий Схід і Балкани (Воєводина і Боснія) відповідно та обезземелення великої частини селянства Галичини й Буковини. Внаслідок такої імперської політики почався масовий переїзд населення на роботу насамперед у країни Північної і Південної Америк.
В умовах царської Росії українські вчені емігрували за кордон, щоб уникнути політичних переслідувань.
Кістяківський Юрій (Джордж) Богданович — учений у галузі кінетичної хімії.
Народився 18 листопада 1900 р. у Києві.
Ю. Б. КістяківськийУчений проводив активну наукову й викладацьку діяльність: був доцентом, а з 1933 р. — професором Гарвардського університету, членом (пізніше — віце-президентом) Американської національної академії наук. Також викладав в Оксфордському (Великобританія), Пенсильванському, Рочестерському, Прінстонському університетах.
Юрій Богданович був членом Американського комітету національної оборони (1940–1944), керував відділом вибухових речовин атомної лабораторії в Лос-Аламосі. У 1944– 1945 рр. спільно з р. Оппенгеймером працював над створенням і випробуванням атомної бомби. З 1959 до 1961 р. був спеціальним помічником президента США Д. Ейзенхауера у справах національної політики і техніки, головою Президентського наукового консультативного комітету, Федеральної ради з науки і технологій. Крім того, Ю. Б. Кістяківський входив до консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, дослідницького консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради з питань аеронавтики та космосу. У 1958 р. як експерт американської делегації брав участь у конференції із запобігання раптовому нападу (Женева).
В останні роки життя вчений активно боровся проти застосування ядерної й інших видів зброї масового знищення.
Є автором близько 200 праць із проблем хіміко-кінетичної реакції газів, вибухових хвиль, термохімії органічних складових, молекулярної спектроскопії.
Серед нагород Ю. Кістяківського — президентська медаль «За заслуги», королівська медаль за службу в ім’я свободи (Великобританія), особлива медаль «За заслуги» Військово-повітряних сил США, президентська медаль Свободи, Національна медаль наук Президента США.
Помер 7 грудня 1982 р.
М. Д. Зелінський
Б. П. ГрабовськийНародився 26 травня 1901 р. у м. Тобольську (нині — Тюменська область, Росія), де відбував заслання його батько — відомий український поет-демократ Павло Арсенович Грабовський.
р. він виїхав до Киргизстану. Працював лаборантом у Ташкентській обсерваторії. У 1924 р. Б. П. Грабовський закінчив Середньоазіатський інститут (м. Ташкент). Того ж року разом із Г. Поповим сконструював катодний комутатор — основу передавальної електронної трубки. В 1925 р. у Саратові (Росія) спільно з М. Піскуновим та В. Поповим розробив першу у світі електронну систему телебачення — «радіотелефот». Пізніше у Ташкенті виступав із лекціями про телебачення та його перспективи: можливості стереоскопічного радіокіно, відтворення голосу і музики на телеекрані, просвічування гірських порід та океанських глибин, створення радіотелескопа. 26 липня 1928 р. він уперше у світовій практиці здійснив експеримент передачі на відстань рухомого зображення електронним способом. Через протидію прихильників тогочасної системи механічного телебачення (за схемою німецького винахідника П. Ніпкова, 1884 р.) учений був змушений припинити дослідження.
Із 1933 р. Борис Павлович мешкав у м. Фрунзе (зараз — м. Бішкек, Киргизстан).
Афіша про демонстраціюроботи апарата Б. Грабовського
Помер у 1966 р. у м. Фрунзе.
Водночас в Україні існувала проблема вищих навчальних закладів. У XIX ст. (та й пізніше) талановита молодь виїжджала до Росії, аби навчатися у престижних та авторитетних вишах і наукових закладах імперії. Не менш привабливою була й зарубіжна вища школа: вихідці з України здобували освіту у Франції, Швейцарії, США, а потім поповнювали лави фахівців закордонної промисловості.
Зелінський Микола Дмитрович — винахідник протигазу.
Народився 6 лютого 1861 р. у м. Тирасполь Херсонської губернії (тепер — Республіка Молдова) у дворянській родині.
РадіотелефотІз 1884 до 1889 р. стажувався у Геттінгенському університеті (Німеччина), де захистив магістерську (1888) і докторську (1891) дисертації.
У 1895–1897 рр. уперше синтезував низку циклопентанових і циклогексанових вуглеводнів, зокрема бензину з ацетилену.
М. Д. Зелінський був приват-доцентом, штатним доцентом Новоросійського університету, протягом 1893–1911 рр. — професором кафедри аналітичної та органічної хімії Московського університету. Здійснив гладку дегідрогенізацію циклогексану і його гомологів в ароматичні вуглеводні (упродовж 20–30-х рр. ХХ ст. він використовував цю реакцію для визначення вмісту циклогексанових вуглеводнів у бензинових і гасових фракціях нафти, а також як промисловий метод одержання ароматичних вуглеводнів із нафти). У 1911 р. на знак протесту проти реакційної політики Міністерства народної освіти покинув університет і переїхав до Санкт-Петербурга. Упродовж 1911–1917 рр. учений очолював Центральну лабораторію Міністерства фінансів та кафедри Політехнічного інституту. У 1915 р. провів успішні досліди з використання окисних каталізаторів у процесі крекінгу нафти, її ароматизації, спільно з Е. Кумантом створював вугільний протигаз, винайшов спосіб нейтралізації отруйної дії газів і рідин за допомогою активованого вугілля, провів низку досліджень зі встановлення органічного походження нафти. У 1917 р. був поновлений на професорській посаді в Московському університеті.
Протягом 1918–1919 рр. М. Д. Зелінський розробив метод отримання бензину крекінгом солярової олії та нафти в присутності хлористого і бромистого алюмінію.
Із 1921 р. — почесний член Московського товариства дослідників природи (з 1935 р. — його президент). Із 1926 р. — заслужений діяч науки СРСР, із 1929 р. — академік АН СРСР. У 1935 р. Микола Дмитрович заснував і очолив кілька лабораторій в Інституті органічної хімії АН СРСР. У 30-х рр. ХХ ст. працював над вирішенням важливої для народного господарства проблеми виробництва синтетичного каучуку.
Був почесним членом Всесоюзного хімічного товариства ім. Д. Менделєєва (з 1941 р.), лауреатом Ленінської премії (1934), Сталінських премій (1942, 1946, 1948). Нагороджений орденом «Герой Соціалістичної Праці» (1945).
Помер 31 липня 1953 р. у Москві.
Д. П. Григорович
Ю. Е. ЛілієнфільдНародився 18 квітня 1881 р. у Львові у сім’ї адвоката, доктора юридичних наук Зигмунда Лілієнфільда.
Юлій Едгар закінчив міську середню школу (з перевагою викладання природничих наук). Протягом зимового семестру 1898–1899 рр. навчався у Політехнічному інституті м. Берліна, де зацікавився філософією, математикою, хімією та фізикою, долучався до експериментальних досліджень у галузі машинобудування. Перший професійний досвід здобув на інженерному заводі.
Упродовж 1903–1904 рр. Ю. Е. Лілієнфільд працював у новоствореному Інституті фізики Лейпцизького університету під керівництвом Еміля Варбурга. У 1904 р. він завершив навчання, а в 1905 р. на відмінно захистив докторську дисертацію. Під час зимового семестру 1905–1906 рр. продовжував проводити експерименти у галузі електричної провідності, випробовував установки високого тиску та низької температури повітря і зрідженого водню, винайшов апарат для розділення газових сумішей, придатних для відновлення кисню й азоту з атмосферного повітря. Свої висновки учений висвітлив у дисертації «Про впровадження у виробництво низьких температур», яку захистив у 1910 р., після чого став почесним викладачем в Інституті Вінера, почав читати лекції з проблем зрідження газу, фізики низьких температур і технології їх застосування. Водночас займався науковою діяльністю, результатом якої стало відкриття нового типу рентгенівської трубки з високим вакуумом, яка згодом була названа «Lilienfeldrо hre».
Винищувач І2
Літальний човен-винищувач М11
Морський розвідник М15У 1926 р. через переслідування євреїв у Німеччині учений подав у відставку та емігрував до США. Там він почав проводити досліди з електрохімії анодних оксидних плівок алюмінію та їх застосування у виробництві електролітичних конденсаторів. У листі Альберту Ейнштейну Ю. Е. Лілієнфільд повідомляв, що «зробив деяку роботу у своїх власних лабораторіях для кількох галузей промисловості». В цей період він приділяв велику увагу електролітичним конденсаторам певного профілю застосування. Згодом науковець зареєстрував три патенти у Брукліні, два з яких (1926, 1928) дали змогу реалізувати його оригінальні ідеї щодо структури польового транзистора (FET) і не втратили своєї актуальності досі. Протягом певного часу учений очолював дослідницькі лабораторії «Ergon», «Mass».
Юлій Лілієнфільд отримав п’ятнадцять німецьких патентів і шістдесят патентів США, але не припиняв боротьбу за свої авторські права (багато винаходів ученого були просто викрадені). Вже в похилому віці він зробив кілька вдалих експериментів, активно листувався з Альбертом Ейнштейном.
Помер 28 серпня 1963 р. у м. Шарлотта-Амалія (Віргінські острови, США).
У 1988 р. Американське фізичне товариство заснувало щорічну премію імені видатного вченого-винахідника для відзначення особливих заслуг і вагомих досягнень у галузі фізики.
Григорович Дмитро Павлович — авіаконструктор.
Народився 6 лютого 1887 р. у Києві в родині інтелігентів.
У 1902 р. закінчив Київське реальне училище, у 1909 р. — механічне відділення Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ. Був учасником повітроплавного гуртка КПІ, де слухав лекції професора механіки М. Б. Делоне, займався конструюванням власних літальних апаратів. Перед завершенням навчання Дмитро Григорович протягом двох семестрів вивчав аеродинаміку і теорію двигунів у Льєжі (Бельгія).
На початку 20-х рр. ХХ ст. у Києві бурхливо розвивалася сухопутна авіація. Тому в 1911 р., щоб реалізувати свою мрію — створити гідролітак, креслення якого почав розробляти ще в інституті, — Дмитро Павлович поїхав до Санкт-Петербурга.
Він одним із перших оцінив можливості використання авіації у військових цілях. Д. П. Григорович став технічним директором російського авіабудівного заводу Сергія Щетиніна та в 1913 р. збудував перший у світі човен-гідролітак М1. За роки Першої світової війни його конструкторське бюро створило понад десять типів гідролітаків, серед яких — літальні човни М2, М5, двомісний морський розвідник-бомбардувальник М9, найшвидший на той час броньований літальний човен-винищувач М11, морський розвідник М15, спеціальний «зимовий» двопоплавковий гідролітак М16, величезний тримоторний дальній морський розвідник-бомбардувальник і постановник мін МК1, літальний човен-гідроаероплан спеціального призначення (ГАСН) — перший морський торпедоносець. Учений втілив у життя власну ідею застосування на літаках броні та шасі, яке складалося в польоті. Гідролітаки Дмитра Григоровича виготовляли в США, Великій Британії, Італії та Франції за проектами, які продав за кордон Тимчасовий уряд Росії.
У 1917 р. винахідник заснував свій дослідний авіабудівний завод «Д. П. Григорович», де займався проектуванням, випробуванням і підготовкою до серійного виробництва літаків-амфібій: М17, М18, М19, М20 та М21. Вони могли злітати із суші й сідати на воду, виконували функції контр-винищувачів. У 1918 р. підприємство було націоналізоване та перепрофільоване.
Дмитро Павлович працював на авіаційному заводі у Таганрозі, брав участь у спорудженні поплавкового морського винищувача МК1. У 1922 р. його призначили технічним директором і начальником конструкторського бюро Державного авіаційного заводу № 1 у Москві. Тут було виготовлено радянський літак-розвідник Р1 та винищувач І2.
На початку 1925 р. Дмитро Павлович очолив новостворений відділ морського дослідного літакобудування на заводі «Красный летчик» (пізніше — Державний авіаційний завод № 23). За короткий термін під керівництвом ученого було розроблено низку проектів і дослідних зразків морських розвідників — МРЛ1, їх модифікацій — МР2, МР3, навчальних літаків МУР1, МУ2, дальніх морських розвідників РОМ1, РОМ2, РОМ2біс, двопоплавкового, двохвостого морського міноносця під два встановлені тандемом двигуни ММ1, МТ1.
У 1928 р. Д. П. Григорович був заарештований за звинуваченням у шкідництві й направлений до Бутирської в’язниці. Протягом 1929–1931 рр. працював над створенням винищувачів «Клим Ворошилов» і «Подарунок XVI партз’їзду» у ЦКБ-39 ОГПУ.
Уже на свободі він продовжив працювати у своєму ЦКБ, де взяв участь у розробці гарматних винищувачів-монопланів ІZ та ІП1, а також займався викладацькою діяльністю і очолював кафедру конструкцій та проектування літаків у Московському авіаційному інституті, проводив наукові дослідження, створив літак із рекордною дальністю польоту «СтальМАІ». У 1936 р. ЦКБ Григоровича припинило своє існування.
У 1938 р. був призначений керівником новоствореного КБ у Новосибірську, але у зв’язку із важкою хворобою поїхати до Сибіру не зміг.
Є автором 80 оригінальних конструкцій літаків найрізноманітнішого призначення, з яких майже чотири десятки були введені у серійне виробництво. Дмитро Павлович виховав плеяду талановитих інженерів авіаційної і зенітно-ракетної техніки (серед яких — академік АН СРСР Петро Грушин) та запропонував блискучі конструкторські рішення, що й до сьогодні в авіабудуванні вважаються класичними.
Помер 26 липня 1938 р. у Москві.
Безредка Олександр Михайлович — мікробіолог та імунолог, послідовник Іллі Мечникова.
Народився 27 березня (8 квітня) 1870 р. в Одесі.
О. М. Безредка в лабораторіїПастерівського інституту в Парижі, 1910 р.
В. А. Хавкін під час епідемії чуми в ІндіїЗдобувши ступінь доктора, Олександр Безредка став асистентом, потім професором, а в 1916 р. — заступником директора Пастерівського інституту в Парижі. Разом із Іллею Мечниковим розробив метод вакцинації проти черевного тифу.
Олександр Михайлович зробив великий внесок у вивчення анафілаксії, ввів термін «анафілактичний шок», досліджував роль нервової системи в розвитку цієї реакції організму, для запобігання якій створив метод десенсибілізації (метод Безредки), який застосовують і зараз. Приділяв особливу увагу дослідженню місцевого імунітету, зокрема відкрив спосіб місцевої імунізації, який широко використовують для профілактики низки інфекційних захворювань (зокрема у формі вакцинації проти тифу, дизентерії, холери, сибірської виразки, віспи, стрептококової та стафілококової інфекцій), вивчав механізми розвитку інфекцій в організмі, специфічність сприйнятливості різних клітин до мікробів, розробив учення про рецептивні клітини й антивіруси, виокремив і дослідив токсин черевнотифозної бактерії, вивчав лейкотоксини й антилейкоцитарну сироватку.
У Франції вченого шанували як видатного французького мікробіолога й імунолога.
Помер 28 лютого 1940 р. у Парижі.
Хавкін Володимир Аронович — бактеріолог, мікробіолог, епідеміолог, імунолог, громадський діяч.
Народився 15 березня 1860 р. в Одесі.
.
Навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Новоросійського університету (м. Одеса). У студентські роки вступив до гуртка революціонерів-народників, за що його двічі виключали із вишу, заарештовували. У 1884 р. він отримав диплом.Володимир Хавкін емігрував до Швейцарії слідом за своїм наставником І. Мечниковим. За рекомендацією останнього він став співробітником Пастерівського інституту в Парижі (1889–1893). Учений присвятив свою наукову діяльність розробці сироваток і вакцин для захисту людського організму від інфекційних хвороб, довів інфекційну природу холери та в 1892 р. винайшов ефективну вакцину проти неї, яку, аби довести її безпечність, спершу випробував на собі.
У 1893 р. уряд Великобританії запросив молодого науковця до Індії. Там він пропрацював понад 20 років (зокрема, був державним бактеріологом). Загалом щеплення його антихолерною вакциною зробили більш ніж чотирьом мільйонам осіб.
Іншим досягненням ученого, що принесло йому світову славу, стала розроблена ним вакцина проти чуми, яка дала змогу різко зменшити смертність від цієї хвороби. У 1896 р. він заснував протичумну лабораторію в Бомбеї (згодом — Бактеріологічний інститут ім. В. Хавкіна), де створив і знову випробував на собі протичумну вакцину, відому як «лімфа Хавкіна». В Індії її застосування знизило смертність від бубонної чуми в 15 разів.
В. А. Хавкін 
О. М. БезредкаПід час Першої світової війни В. Хавкін керував процедурою щеплення англійських солдатів.
р. став членом центрального комітету Всесвітнього єврейського союзу, першої Міжнародної єврейської організації.
Володимир Хавкін був почесним членом багатьох товариств, академій країн Європи й Азії.
Помер 26 жовтня 1930 р. у м. Лозанна (Швейцарія).
Із початком Першої світової війни Україна стала епіцентром військово-політичних дій: контроль над її територією і величезними багатствами мав надзвичайне значення для вирішення конфлікту у Центральній та Східній Європі. Так українські землі, зокрема Галичина, перетворилися на арену найбільших і найкровопролитніших боїв на Східному фронті. Становище населення ускладнювалося тим, що українці, позбавлені власної державності, воювали за чужі інтереси і фактично брали участь у братовбивчому протистоянні.
Джус Володимир (Вільям) — промисловець, винахідник, меценат.
Народився 5 січня 1895 р. у с. Чернихівці на Галичині (нині — територія Збаразького району Тернопільської області).
У 1914 р. разом із батьками емігрував до США й оселився у Вест-Айсліпі, поблизу Нью-Йорка.
В. ДжусНа перші вільні гроші він почав відкривати бібліотеки, школи, а також музей для української громади у Вест-Айсліпі, приділяв велику увагу професійній освіті працівників. Новаційна аерографічна продукція підприємств винахідника почала надходити на експортний європейський ринок вже в 1935 р., а через три роки Володимир Джус побудував фабрики у Великобританії та Франції.
Під час Другої світової війни замок-закріплювач почали масово застосовувати у військовій техніці США. У той час промисловець провадить активну благодійну діяльність: його підприємства фінансують роботу Міжнародного комітету Червоного Хреста.
Мецената також турбувало життя української діаспори на Заході. Він поставив собі за мету зберегти історичне коріння, культуру рідного народу, мову та мати змогу впливати на державні інституції, що було втілено у конкретному плані: одразу після завершення Другої світової війни Володимир Джус почав готувати відкриття українського центру, який би задовольнив наукові, культурні й інформаційні потреби українців усіх регіонів Північної Америки. Так з’явився проект створення спеціалізованого інституту. Винахідник особисто звернувся до 20 відомих українських родин-емігрантів у США з пропозицією стати фундаторами нової установи. 3 травня 1948 р. у Вест-Айсліпі (штат Нью-Йорк) було зареєстровано Український інститут Америки (УІА), а Володимира Джуса обрали його першим президентом.
У статуті УІА було чітко визначено напрями його роботи: розповсюджувати, підтримувати і поширювати всілякі прояви української політичної та культурної діяльності шляхом влаштування і підтримки громадських зібрань, тематичних обговорень та професійних доповідей, наукових конференцій і симпозіумів, різноманітних освітніх заходів, мистецьких виставок, концертів, театральних вистав, літературних вечорів, а також зміцнювати зв’язки з інтелектуальними колами американського світу, сприяти вихованню молодого покоління українських науковців, винахідників та інших творчих сил у формі різних заохочень і стипендій, допомагати емігрантам з України пристосовуватися до умов американського життя.
У 1955 р. Володимир Джус надав фінансову дотацію на придбання одного з історичних будинків у Нью-Йорку на П’ятій авеню. Ця будівля — архітектурна пам’ятка, зведена у 1898 р. видатним архітектором Чарльзом Гілбертом у стилі еклектичного ренесансу, — стала центром життя української діаспори. Змінивши свою адресу, Український інститут Америки спільно з іншими важливими установами (Українською вільною академією наук, відділеннями славістики багатьох університетів, редакціями радіостанцій «Свобода» та «Голос Америки») долучився до політичної ескалації «холодної війни», своєю діяльністю підвищуючи міжнародний авторитет України.
Винахідник продовжував надавати підтримку своїм співвітчизникам-емігрантам — мешканцям Вест-Айсліпа, поглиблював зв’язки між культурними осередками України в Америці, до останніх днів життя брав активну участь у діяльності інституту та фабрик. Помер 1964 р. у Вест-Айсліпі.
«Друга хвиля» міграції тривала протягом 20–30 рр. ХХ ст. і мала головно політичний характер: із України виїхало багато осіб, які в 1917–1920 рр. долучалися до визвольних змагань за її самостійність. Спочатку емігранти оселялися у Центральній і Західній Європі, а відтак багато з них переїхало на американський континент. Міграції також «сприяла» розгорнута після приходу до влади більшовиків державна програма боротьби із «класовими ворогами» та «контрреволюціонерами», до категорії яких потрапили насамперед заможні селяни, представники інтелігенції і духовенства. Нова економічна політика, проголошена у 1921 р., що мала на меті відновлення народного господарства і втілення в життя ідей соціалізму, не призупинила терористичних методів репресій та нелегальних санкцій. Всеросійська надзвичайна комісія, створена в 1917 р., була реорганізована у Державне політичне управління, яке під керівництвом Ф. Дзержинського продовжувало вдосконалювати методи боротьби із «ворогами народу».
У січні 1918 р. одразу після вторгнення червоногвардійських загонів М. А. Муравйова на території України розпочався червоний терор. Насильство, арешти та позасудові розстріли політичних опонентів стали основними методами утвердження радянської влади. Серед перших жертв більшовицького терору були представники культурної еліти держави — ректор Української академії мистецтва О. Мурашко, письменник Д. Маркович, поет В. Чупринка, композитор М. Леонтович. Важкі випробування випали на долю українських учених — погромні статті в пресі, образливі допити і нестерпні тортури з протореною дорогою на Колиму. Тисячі з них — відомих, маловідомих і невідомих — були закатовані або закінчили своє життя на засланні.
Родина Симиренків. Зліва направо:Платон Львович, Володимир Львович,
Левко Платонович, Тетяна Львівна
Повернувшись до Млієва у 1887 р., учений створив найкращий у Росії маточний колекційний і помологічний розплідник, колекція плодових і ягідних рослин якого була найбагатшою в Європі: вона налічувала 900 сортів яблуні, 889 — груші, 84 — сливи, 350 — вишні й черешні, 15 — персика, 56 — абрикоса, 165 — аґрусу, 54 — горіха та 927 форм і різновидів троянд та хвойних дерев.
Своїм унікальним садом селекціонер прославився за межами України ще за життя. У 1894 р. на Міжнародній виставці він став першим ученим зі Східної Європи, якого визнали на Заході, нагородивши спеціальною медаллю. Наступного року його обрали почесним членом Французького національного помологічного товариства.
У 1901 р. Л. Симиренко підготував «Генеральний каталог» свого саду, в якому описав понад 1300 сортів плодових, ягідних культур та декоративних рослин. Результатом 30-річних наукових пошуків у садівництві та найбільшим науковим досягненням науковця стала праця «Помологія» (1919).
У 1920 р. ученого було вбито. Його ім’я заборонили згадувати, а знаний Ренет Симиренка перейменували у Зеленку Вуду.
Рубинський Іван Олександрович — інженер-конструктор, математик.
Народився 1 січня 1890 р. у слободі Маяк, м. Ізюм (тепер — Харківської області).
І. О. Рубинський
Л. СимиренкоПід час Жовтневої революції 1917 р. займався організацією, а потім евакуацією авіаційного парку в Одесі.
Повернувшись до Москви, Іван Олександрович працював у різних авіаційних наукових установах, виступив з ініціативою заснування Центрального аерогідродинамічного інституту (ЦАГІ), створеного у 1918 р., та очолив його разом із М. Жуковським і А. Туполєвим.
У 1919 р., перебуваючи у відрядженні в Одесі, учений вирішив емігрувати до Америки. Спочатку потрапив до Єгипту, потім переїхав до Сирії. З 1926 р. проживав у Лівані, де викладав у приватному Американському університеті в Бейруті. З 1951 р. — професор інженерних наук. Перебував у тривалих наукових відрядженнях у Массачусетському технологічному інституті та Прінстонському університеті (США).
І. О. Рубинський — автор багатьох інженерних відкриттів у різних галузях, насамперед в авіації та військовій справі. Винайшов формулу ізоляційного матеріалу, який застосовують в спекотних арабських країнах, а також розробив спосіб опріснення морської води, що використовується в Аравії.
Серед відзнак ученого — «Орден Кедра» Уряду Ліванської Республіки, бронзова медаль Міністерства освіти республіки.
Помер 15 грудня 1967 р. у м. Бейрут (Ліван).
Виноградський Сергій Михайлович — мікробіолог.
Народився 13 вересня 1856 р. у Києві.
Сільськогосподарські роботи уГородоцькому маєтку С. М. Виноградського
Протягом 1877–1881 рр. С. М. Виноградський навчався на фізико-математичному факультеті Санкт-Петербурзького університету, після закінчення якого почав вивчати мікробіологію. У 1885 р. виїхав до Страсбурга (Франція). Стажувався у Ботанічній лабораторії Страсбурзького університету, яку очолював мікробіолог і бактеріолог Антуан де Барі. У 1887–1888 рр., працюючи в лабораторії де Барі, Сергій Михайлович відкрив процес хемосинтезу мікроорганізмів, довівши можливість отримання енергії шляхом окислення сірководню і використання її для асиміляції вуглецю. До того єдиними автотрофними організмами вважалися всі зелені рослини, тому ці роботи забезпечили вченому світове визнання.
У 1888 р. С. М. Виноградський переїхав до Цюриха (Швейцарія), де удосконалював свої знання в галузі хімії спочатку в сільськогосподарській лабораторії Е. Шульця, а згодом у хімічній лабораторії Політехнічної школи під керівництвом Е. Ханта. Потім він продовжив працювати в Інституті гігієни Університету Цюриха.
У 1894 р. Сергій Михайлович став членом-кореспондентом Санкт-Петербурзької академії наук. Саме тут він провів ґрунтовне дослідження азотобактера. Відкриття, висвітлене у праці «Про засвоєння вільного азоту атмосфери мікробами» (1895), було присвячене Л. Пастеру, учнем і послідовником якого вважав себе науковець.
У 1899 р. С. М. Виноградський повернувся до Санкт-Петербурга, де певний час працював в Інституті експериментальної медицини. У 1902 р. здобув докторський ступінь і протягом наступних трьох років очолював інститут. Тут він вивчав небезпечні інфекції (зокрема чуму, методи приготування протичумних вакцин тощо). У 1912 р. учений залишив інститут і переїхав до Подольська, де почав досліджувати проблеми землеробства і ґрунтознавства.
В. Симиренко
С. М. ВиноградськийНауковець вивчав аеробний процес розкладу целюлози, розробив фундаментальні положення загальної мікробіології щодо біохімічної діяльності мікроорганізмів. У 1949 р. французькою мовою вийшла його книга «Мікробіологія ґрунтів, проблеми і методи», яку в 1952 р. було видано у СРСР. Свою останню наукову працю С. М. Виноградський присвятив систематизації бактерій.
Був членом-кореспондентом Паризької академії наук, членом Лондонського королівського товариства, почесним членом Академії наук СРСР.
Помер 24 лютого 1953 р. у м. Бpi-Конт-Робер (Франція).
У 1922 р. Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) став Й. Сталін. Уже в 1926 р. поняття «контрреволюція» увійшло до Карного кодексу РСФСР, стаття 58 якого визначала її як «протидію нормальній діяльності державних установ і підприємств або відповідне використання їх для руйнування й підриву державної промисловості, торгівлі та транспорту». Звинувачених у контрреволюційній діяльності засуджували до смертної кари. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. Й. Сталін знищив своїх політичних опонентів — так завершився процес становлення тоталітарного режиму.
Вітчизняні історики виділяють три хвилі поширення масових політичних репресій в Україні:
– 1929–1931 рр. — «шахтинська справа», харківські політичні процеси над українською інтелігенцією, «шкідниками» і «саботажниками», чистки у лавах Комуністичної партії, насильство над селянами, початок розкуркулення та депортацій під час колективізації;
– 1932–1934 рр. — терор голодом, заборона процесу українізації, репресії проти української інтелігенції, діячів культури, науки, освіти, представників мистецтва;
– 1936–1938 рр. — доба «великого терору», найбільш масових репресій, порушення моральних і правових норм людини.
Саме період 1937–1938 рр. став кульмінаційним у процесі винищення української інтелігенції: були страчені письменники В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, М. Куліш, М. Хвильовий, М. Семенко, Є. Плужник, М. Зеров, художники-бойчукісти В. Седляр, І. Падалка, театрал Л. Курбас і багато інших. У ці роки органи НКВС під керівництвом М. Єжова знищили понад 700 тис. осіб.
Згідно з приблизними підрахунками загальна кількість загиблих унаслідок червоного терору перевищує 1,5 млн осіб, серед яких — понад 6500 професорів і вчителів, майже 9 тис. лікарів. Одну із найчисельніших груп загиблих і репресованих становлять представники інтелігенції — більше 355 тис. осіб.
Жертвами більшовицького терору стали й знані науковці. За неповними даними було репресовано 250 учених Академії наук України, зокрема 19 академіків, серед яких геолог М. Світальський, генетик І. Агол. Зазнали переслідувань і утисків філософи С. Семковський, П. Демчук, знавець давньоукраїнського письменства, академік В. Перетц, літературознавець, член-кореспондент ВУАН Є. Шабліовський. Л. Ландау, автора класичної роботи з кінетичної теорії плазми, від фізичного знищення врятувало лише заступництво видатного фізика П. Капіци. Вже на засланні продовжував свою наукову діяльність один із піонерів ракетної техніки Ю. Кондратюк. На Колимі загинув корифей української математики М. Кравчук, на Соловецьких островах — історик М. Яворський.
Трагічна доля чекала на сина і продовжувача наукових пошуків Льва Симиренка Володимира. Протягом 1921–1933 рр. він очолював Мліївську садово-городню станцію і Центральний державний плодовий розсадник УРСР. Володимир Симиренко (1892–1938) також заснував у Китаєві під Києвом Всесоюзний плодово-ягідний інститут (нині — Інститут садівництва УААН), яким керував до першого арешту. Його репресували за критику вчення сталінського улюбленця І. Мічуріна. У 1938 р. Володимир Симиренко був розстріляний у Курську.
Видатний український спеціаліст у галузі кристалографії та мінералогії, уродженець містечка Гайворон, що на Кіровоградщині, Анатолій Болдирєв (26.20.1883 – 25.03.1946) теж не уникнув репресій. Аби обмежити участь юнака у політичній діяльності, царське самодержавство «надало йому можливість» вчитися в Гірничому інституті вже в 19 років. Через два роки після захисту диплома Анатолій Болдирєв став професором цього навчального закладу. Тоді за належність до партії есерів його вперше заарештувала більшовицька влада.
К. ЧелпанПротягом 1938–1943 рр. Анатолій Болдирєв перебував на засланні у магаданських таборах, де став науковим керівником місцевого геологорозвідувального управління. Звільнившись, був змушений залишатися на Колимі аж до своєї смерті. За великий цикл досліджень у галузі мінералогії, кристалографії, петрографії, рудних родовищ, методів підрахунку корисних копалин став кандидатом у дійсні члени АН СРСР.
Учений розробив низку приладів оригінальних конструкцій, зокрема кутовий циркуль, стереографічний транспортир тощо.
Інший знаний українець — уродженець села Чердакли, що під Маріуполем, Костянтин Челпан — долучився до створення першого у світі дизельного двигуна до танка Т-34. Завдяки його зусиллям на початку 30-х рр. ХХ ст. у складі Харківського паровозобудівного заводу з’явився Український науково-дослідний інститут авіаційних двигунів, одним із пріоритетних напрямів діяльності якого стала розробка танкового дизеля.
Колектив харківських конструкторів-дизелістів під керівництвом К. Челпана уже в 1935 р. досяг великих успіхів, за що головний конструктор двигуна для танка БТ був удостоєний ордена Леніна. Але згодом Костянтином Челпаном зацікавився НКВС. Його заарештували, довели приналежність до «ворожої організації» та розстріляли в 1938 р.
Поступово представники старшого покоління української науки, за винятком поодиноких постатей, були знищені. У сфері суспільних наук насаджувався догматизм, творчість учених обмежували вульгарно-соціологічні схеми, найменше відхилення від яких вважалося відступом від марксизму і жорстоко переслідувалося.
Гінцтон Едвард Леонард — конструктор радара.
Народився 27 грудня 1915 р. у Катеринославі (тепер — Дніпропетровськ).
У 1929 р., аби уникнути радянських репресій, разом із родиною емігрував до США. Навчався у Каліфорнійському (Берклі) та Стенфордському університетах, отримав ступінь доктора наук.
Будучи асистентом Стенфордського університету, Едвард Гінцтон захопився дослідженням мікрохвиль і сконструював попередник радара. На початку Другої світової війни учений зі своїм винаходом прибув до Нью-Йорка, де спільно зі Стенфордською групою науковців почав працювати у «Сперрі Гіроскоуп Компані». Розроблені за його участі радарні установки відіграли велику роль у створенні системи протиповітряної оборони США. Пізніше винахід Е. Гінцтона використовували у системах космічного зв’язку й управління літаками, артилерійських системах, телефонній і телевізійній галузях.
Після війни науковець повернувся до Стенфорда, де займався викладацькою діяльністю та долучився до відкриття лабораторії мікрохвиль. Разом із Г. Капланом створив Стенфордський лінійний прискорювач, який застосовували під час радіотерапевтичного лікування раку.
У 1948 р. винахідник брав участь у заснуванні фірми «Варіан Ассошіейтед» (до 1984 р. був її представником). Компанія згодом стала світовим лідером у галузі радіотерапевтичних систем лікування раку, використання ядерного лінійного резонансу та напівпровідникового обладнання.
У 50-ті рр. ХХ ст. Е. Гінцтон очолював групу стенфордських фізиків, яка працювала над створенням найпотужнішого у світі прискорювача частинок, що став основою Стенфордського центру лінійних прискорювачів. Як керівник і реалізатор цього масштабного проекту, учений у 1957 р. був нагороджений премією Морріса Н. Лібманна.
Протягом 1949–1959 рр. був директором лабораторії мікрохвиль у Стенфордському університеті. У 1965 р. винахідника прийняли до Національної технічної академії, а його ім’я увічнили в Залі Слави (у сфері техніки) у Вашингтоні. З 1966 р. — академік Національної академії наук США.
Е. Гінцтон — автор великої кількості наукових праць у галузі електроніки та мікрохвиль, автор і співавтор понад 50 патентів.
Помер 13 серпня 1998 р. у Стенфорді (Каліфорнія).
Смакула Олександр Теодорович — фізик, засновник квантової органічної хімії.
Народився 9 вересня 1900 р. у с. Доброводи Збаразького району на Тернопільщині.
О. Т. CмакулаУ 1927 р. Олександр Теодорович захистив дисертацію. Використавши поняття квантових осциляторів, він зміг пояснити радіаційне забарвлення кристалів і вивести кількісне математичне співвідношення (відоме в науці як «формула Смакули»), яке за своєю значимістю не поступається «формулі Планка», висвітлює зв’язок між концентрацією дефектів у кристалі, довжиною радіаційного променювання, що падає, і забарвленням кристалів після такого їх опрацювання. Це явище свого часу активно використовували в біжутерії.
На запрошення колишнього вчителя, професора Андрія Музички О. Т. Смакула у 1928 р. повернувся в Україну і почав викладати в Одеському університеті. Але, переконавшись в оманливості перспектив розвитку науки в умовах тоталітарної держави, він виїхав до Німеччини.
В Інституті медичних досліджень кайзера Вільгельма (м. Гейдельберг) учений очолив оптичну лабораторію. Досліджуючи стероїди, вітаміни й органічні кристали, він став фундатором квантової органічної хімії. Процес трансформації кристалічного вуглеводу електричними збудженнями релектронів називають тепер «інверсією Смакули».
У 1934 р. Олександр Теодорович очолив дослідну лабораторію у всесвітньо відомій компанії Карла Цейса в Єні. Тут він створював оптичні кристали (фтористий літій та натрій), а також оригінальні мастила, придатні до використання за високих і низьких температур. Науковець винайшов унікальну сполуку — бромйодид талію, яку досі широко застосовують у приладах нічного бачення.
На початку 40-х рр. ХХ ст. О. Т. Смакула спільно з р. Куном (лауреатом Нобелівської премії 1938 р.) продовжував працювати над розв’язанням проблеми противідбивних шарів. Наприкінці війни разом з іншими видатними фізиками й інженерами був вивезений до США, де досліджував матеріали для інфрачервоної техніки у військовій фотолабораторії штату Вірджинія.
У 1951 р. отримав запрошення на посаду професора Массачусетського інституту технологій, при якому згодом заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. Тут Олександр Теодорович почав досліджувати актуальні проблеми твердотільної електроніки, технології і властивості електрооптичних матеріалів і пристроїв, феромагнітних та п’єзоелектричних матеріалів, лазерів на рідкоземельних елементах, нових нелінійних напівпровідникових кристалів, органічних та надпровідних структур, займався продукуванням штучних дорогоцінних кристалів. Багаторічна праця над вивченням фізики монокристалів згодом стала основою монографії «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування» (1962), понад 80 наукових робіт. Розробив методи рекристалізації, очищення кремнію для застосувань у напівпровідникових транзисторах та інтегральних схемах, вивчав властивості кристалів під впливом радіаційного випромінювання.
У 1964 р. О. Т. Смакула став директором лабораторії фізики монокристалів у Массачусетському інституті технологій. Він першим почав займатися органічними напівпровідниками, проблемою створення лазерів та мазерів. Визнанням заслуг та авторитету ученого стало обрання його професором цього знаного інституту.
Олександр Смакула був почесним головою Товариства українських інженерів Америки, дійсним членом НТШ, Нью-Йоркської академії наук.
Помер 17 травня 1983 р. Похований у м. Обурн (штат Массачусетс).
Учені-ентузіасти заснували у Тернополі Фонд імені Олександра Смакули, видають журнал «Вісник Фонду Олександра Смакули».
Мешканці західноукраїнських земель мали більші можливості для отримання освіти і працевлаштування, ніж українці, які проживали у Радянському Союзі. Народжені на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств Польщі, вони здобували фах у провідних університетах Західної Європи та займалися науковою діяльністю у кращих науково-дослідних установах світу.
Гнатюк Богдан-Тарас Васильович — учений, конструктор, громадський діяч.
Б.-Т. В. ГнатюкПід час Другої світової війни Б.-Т. Гнатюк працював у Віденському університеті в галузі швидкохідної аеронавтики й турбореактивних двигунів. Через наближення фронту вченого перевели на авіаційне підприємство у Дорнтер-Верке (поблизу кордону зі Швейцарією). Протягом 1946–1948 рр. він був експертом Міністерства військово-повітряних сил Франції у французькій зоні окупованої союзниками Німеччини.
У 1949 р. переїхав до США. Впродовж 1951–1957 рр. працював асистентом професора в Університеті Нотр-Дам (м. Сауз Бенд, штат Індіана), протягом 1957–1960 рр. — професором Університету Західної Вірджинії, з 1960 р. — професором інженерії Технологічного інституту Дрекселя (м. Філадельфія, штат Пенсильванія). Також був експертом-консультантом Національного управління аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Певний час Б.-Т. Гнатюк співпрацював із відомим конструктором ракет Вернером фон Брауном, брав участь у створенні міжконтинентальних балістичних ракет.
Є автором наукових праць, присвячених проблемам динаміки газів, теплообміну, балістики, керованих ракет.
Науковець був членом Американського інституту аеронавтики і астронавтики, Асоціації військово-повітряних сил США, Американської спілки університетських професорів, Товариства українських інженерів Америки, дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, Українсько-американської спілки університетських професорів, Українсько-американської координаційної ради, належав до ініціативної групи Світового конгресу вільних українців. Б.-Т. Гнатюк очолював Організацію державного відродження України (1964–1970, 1974–1980) та Фундацію імені Олега Ольжича (до 1985 р.).
Помер 28 листопада 1998 р. у США.
Дмоховський Леонтій-Людомир — відкривач вірусної природи ракових пухлин, засновник школи онкологічної вірусології.
Народився 1 липня 1909 р. у Тернополі в родині греко-католицького священика.
Л.-Л. ДмоховськийНаступного року, отримавши спеціальну стипендію, він переїхав до Лондона, де почав працювати у Королівському інституті дослідження раку.
Із 1951 р. учений проживав у США. Спочатку був професором вірусології Колумбійського і Техаського університетів, із 1954 р. — керівником відділу вірусології й електронної мікроскопії при Інституті раку ім. А. Д. Андерсона Університету штату Техас.
Леонтій-Людомир Дмоховський проводив дослідження у галузі імунології, серології пухлин, вірусології, генетики й ендокринології. У 1953 р. він виявив вірусне походження злоякісних пухлин. Науковець уперше застосував електронну мікроскопію в онкологічній вірусології та відкрив віруси лейкемії й у злоякісних пухлинах грудей мишей. Учений довів присутність таких субклітинних інфекційних агентів у людей, використав оригінальні методи вивчення відношення вірусів до раку. Останнім підтвердженням його наукових припущень стало відкриття генів злоякісних пухлин у 1982 р. вже після смерті ученого.
Під керівництвом Л.-Л. Дмоховського вдосконалили свої знання більшість онкологічних вірусологів світу, зокрема майже всі японські вчені у цій галузі. Науковець був консультантом Інституту раку США, різних академічних і дослідницьких установ, почесним членом багатьох американських та міжнародних організацій, членом Українського лікарського товариства Північної Америки і Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.
Є автором і співавтором понад 450 наукових праць.
Удостоєний великої кількості нагород та почесних академічних ступенів.
Помер від серцевого нападу 26 серпня 1981 р. у м. Х’юстон (США).
Мацьків Володимир Микола — хімік, винахідник.
Народився 4 вересня 1923 р. у м. Станіслав (сьогодні — Івано-Франківськ) у родині міщан.
Навчався в університетах Вроцлава (Польща), Ерлангена (Німеччина), Лювена (Бельгія). У 1946 р. отримав диплом хіміка і через два роки емігрував до Канади.
Спочатку працював аналітиком на копальнях, хіміком у провінції Манітоба. У 1949 р. розпочалося кар’єрне зростання В. М. Мацьківа у гірничій компанії «Шерріт Гордон» (Форт Саскачевані): тут пройшов шлях від фахівця-хіміка, хіміка, директора відділу досліджень, члена правління (з 1964 р.). У 1972 р. став виконавчим віце-президентом фірми.
Із 1976 р. — почесний доктор Альбертського університету (Канада).
Спільно з професором Форвардом науковець розробив високоефективний метод добування нікелю. Є автором понад 50 наукових праць і 45 патентів у галузі видобування нікелю, кобальту, міді й цинку з руди, а також зварювання нікелю, кобальту й інших незалізних металів, їх переробки екологічно чистими методами.
Володимир Микола Мацьків був активним учасником українського діаспорного життя Америки, дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка.
Отримав нагороди престижних інституцій Канади, Америки, Франції, Британії.
Помер у 2001 р. у м. Іслінгтон (провінція Онтаріо, Канада).
Улам Станіслав Марцін — математик.
Під час роботи над проектом «Манхеттен»у Лос-Аламос. С. Улам — верхній ряд,
2-й праворуч
С. Уламр. Станіслав Улам записався до Львівської політехніки, де на лекціях професора Казимира Куратовського захопився теорією множин, почав брати участь у легендарних засіданнях Львівської математичної школи у кав’ярні «Шотландська». Наступного року він опублікував першу наукову статтю у польському журналі «Fundamenta Mathematicae», у 1931–1932 рр. виступав із доповідями на конгресах математиків.
У 1932 р. захистив магістерську роботу, а в 1933 р. — докторську дисертацію.
У 1935 р. отримав запрошення Джона фон Неймана до Прінстонського університету. Перебуваючи у США, відвідував лекції А. Ейнштейна, познайомився зі знаними науковцями — Н. Вінером, Г. Вейлем та іншими. У 1939 р. емігрував до США.
Із 1940 р. Станіслав Улам працював в Університеті Вісконсин-Медісон, де разом із С. Евереттом проводив дослідження у галузі теорії груп.
У 1943 р. ученого запросили до лабораторії в Лос-Аламосі для участі у Манхеттенському проекті. Тут спільно з Е. Фермі та р. Фейнманом займався розробкою атомної бомби, із Е. Теллером працював над створенням водневої бомби. Після випробування атомної бомби С. Улам на певний час залишив роботу в лабораторії і перейшов до Каліфорнійського університету, але в умовах гонки озброєнь був змушений повернутися до розробки проекту водневої бомби. Разом із Е. Фермі та Дж. Паста науковець виконав низку робіт із комп’ютерного моделювання нелінійних процесів та візуалізації результатів. За вагомий внесок С. Улама у проектування термоядерної бомби Едвард Теллер взяв його співавтором патенту.
Сокальська гімназія, в якій навчавсяІгор Богачевський
У 60-х рр. ХХ ст. після припинення фінансування «ядерних» проектів і у зв’язку з відкриттям ДНК науковець почав шукати застосування математичних методів у молекулярній біології. Так він активно працював над теорією програмування для біології і створенням нової мови програмування для розв’язування біологічних задач. У 1967 р. Станіслав Улам став професором і деканом математичного факультету Університету штату Колорадо.
У цей час учений опублікував низку наукових статей, видав автобіографічну книгу «Пригоди математика», переклав та упорядкував відому працю «Шотландська книга: математика з Шотландського кафе» — збірник ідей, проблем і рішень львівських математиків.
Після виходу на пенсію у 1975 р. С. Улам час від часу читав лекції в американських та європейських вишах.
Помер науковець 13 травня 1984 р. у Санта-Фе (штат Нью-Мексико). Похований на цвинтарі Монмартру у Парижі.
Завдяки формулі І. Богачевськогобуло розраховано політ на місяць
Богачевський Ігор Данилович — учений у галузі аеронавтики й астронавтики.
Народився 7 вересня 1928 р. у м. Сокаль на Львівщині в родині адвоката Данила Богачевського та громадської діячки Ростислави Богачевської.
Навчався у народній школі Рави-Руської. У 1944 р. закінчив Сокальську гімназію та разом із родиною емігрував до Німеччини, а згодом — до США.
Протягом 1951–1953 рр. проходив службу в американській армії в Кореї.
І. Д. БогачевськийІгор Богачевський — професор Нью-Йоркського університету, автор понад ста наукових праць з ядерної фізики й астронавтики. Його дослідження спрямовані на розвиток аеронавтики та термоядерної енергетики, створення нових систем зброї, математичне моделювання ядерних ракетних двигунів, удосконалення телефонних мереж. Він також вивчав проблеми, пов’язані з проникністю та циркуляцією атмосфери, винайшов метод для проведення обчислень тривимірного входу у поле потоку, розробив багатовимірну обчислювальну схему дослідження гідромеханічних проблем і ударного хвильового потоку. Досліджуючи питання математичного моделювання термоядерного ракетного пристрою, вивів формулу, яка дала змогу конструкторам літаків та міжпланетних супутників визначати повітряні струмені навколо цих апаратів під час польотів. Ігор Данилович є автором формули, що дозволяє розрахувати повернення космічного корабля на орбітальну станцію з поверхні іншої планети. Завдяки цій формулі було розраховано політ на Місяць, а також повернення на Землю космічного корабля США — проект став реалізацією ідеї та розрахунків Ю. Кондратюка.
І. Д. Богачевський завжди підкреслює: «Щоб бути успішним у житті, треба довести, що ти умієш щось зробити для людини, яка вже чогось досягла; тоді довіряють і дають усе нові й важчі завдання».
Отримав численні нагороди, зокрема премію імені Шевелла (1975), Саті (1980) і Брагіна, відзнаку NASA за розробки для проекту «Аполло», нагороду телефонної компанії ФТТ.
Романків Любомир — учений у галузі електроніки.
Народився 17 квітня 1931 р. у Жовкві на Львівщині.
Л. РоманківЛюбомир Романків — винахідник процесів будови індуктивних і магнето-опірних мікроголовок для записування інформації, на основі яких були створені жорсткі диски та перші персональні комп’ютери. Є автором і співавтором понад 60 патентів, 130 наукових статей, редактором десяти томів матеріалів технічних симпозіумів США.
Нині живе у м. Браєркліф Манор, штат Нью Йорк. Учений очолює відділ електрохімічної технології й магнетизму Дослідного центру корпорації «ІВМ», є провідним науковцем цієї компанії в галузі комп’ютерних технологій, членом Академії інженерних наук «ІВМ», дійсним членом управи американського НТШ та Академії інженерних наук України.
Л. Романків — активний діяч українських студентських і громадських організацій діаспори, член президії Світового конгресу вільних українців. Із 1946 р. — член Пласту. Зараз є Начальним Пластуном, членом 29-го Куреня Уладу пластових сеньйорів «Сіроманці», опікується розвитком цієї організації в Україні. Також організував і очолив студентські товариства в Едмонтоні й Бостоні, акредитовані курси української культури в Мерсі Коледжі Нью-Йорка.
Нагороджений золотими медалями Електрохімічного товариства США, ІЕЕЕ, медалями В. Пекіна, В. де Нора Товариства електрохімічної промисловості США, М. Лібмана. У 2000 та 2001 рр. був визнаний «Винахідником року».
Перед початком Великої Вітчизняної війни Радянський Союз мав потужний науковий потенціал. До 1941 р. у 1821 науковій установі (зокрема 756 великих інститутах) дослідницькою роботою займалося понад 98 тис. осіб.
У науково-дослідних інститутах СРСР працювало багато вчених — вихідців з України.
Шумилов (Шумило) Петро Павлович — учений у сфері буріння нафтових та газових свердловин.
П. П. Шумилов (Шумило)У 1928 р. закінчив Московський державний університет за спеціальністю «Аерогідродинаміка». Ще під час навчання академік Л. С. Лейбензон, засновник нафтогазової гідравліки, запросив Петра Шумилова на дослідницьку роботу в Державний дослідний нафтовий інститут (м. Москва). Тут молодий учений захопився новою галуззю — тепловою гідравлікою. Його першою науковою працею було дослідження «Теплопередача в рідинах і газах, що рухаються по трубах при турбулентному режимі». Спільно з В. С. Яблонським він вивчав рух в’язких нафтопродуктів. Петро Павлович проводив роботи з перекачування високов’язких нафтопродуктів із застосуванням внутрішнього підігріву, опікувався вдосконаленням теплового господарства нафтоскладів, проблемою транспортування світлих нафтопродуктів у зимовий час тощо. Розробив і успішно запровадив метод «вододзеркального підігріву».
П. П. Шумилов також займався викладацькою діяльністю: читав курси гідравліки, механіки, опору матеріалів і теорії теплопередачі, став співавтором книги з нафтової гідравліки для вишів (1932–1933), написав «Практичний курс з історії теплопередач», а його окремі праці («До питання про передачу тепла при русі рідин і газів по трубах», «Приблизний метод розрахунку підігріву нафтопроводу, заповненого нафтопродуктом» тощо) як самостійні додатки ввійшли до російського видання фундаментальної книги Тен Боша «Теплопередача».
У 1932 р. учений зробив розрахунок муфтових з’єднань обсадних труб. Того ж року він почав вивчати проблему створення турбобура: розробляв конструкцію багатоступеневої турбіни. Під керівництвом науковця та на основі його теоретичних досліджень було виготовлено турбобур із багатоступеневою осьовою гідравлічною турбіною, а згодом створено техніку турбінного буріння нафтових свердловин, конструкцію потужного багатоступеневого безредукторного турбобура, здатного надійно та протягом тривалого часу працювати в різних умовах буріння; досліджено і запропоновано конструкції бурових доліт, насосів, бурильних труб й іншого обладнання для турбінного буріння. У цей самий час закладено основи технології буріння вертикальних та похилих свердловин.
У 1934 р. він став науковим керівником експериментальної контори турбінного буріння об’єднання «Азнафта».
Петро Павлович розробив основні принципи циркуляційної теорії осьових багатоступеневих турбін і створив надійний апарат для їх розрахунку. Вчений опрацював метод аналізу роботи турбін і побудови їх робочих характеристик, вирішив нові специфічні завдання турбінного буріння, пов’язані з питаннями гідромеханіки і гідравліки турбін, регулюванням їх характеристик та керуванням режимом роботи, що відкрило науково обґрунтовані перспективи проектування багатоступеневих турбобурів. Він уперше застосував турбінну бурову як єдиний гідравлічний комплекс, розрахував формули гідравлічних опорів у всіх ланках циркуляційної системи.
Зроблений П. П. Шумиловим класичний висновок про співвідношення перепаду тиску в турбобурі й у циркуляційній системі з метою забезпечення максимуму вибійної потужності відіграв вирішальну роль у розробленні форсованих режимів турбінного буріння для районів Урало-Поволжя у 50–60-ті рр. ХХ ст.
Протягом 1936–1941 pp. світ побачили книги науковця: «Турбінне буріння нафтових свердловин», «Розрахунок, конструювання і випробування багатоступінчастих турбін у бурінні», «Теоретичні основи турбінного буріння». У 1940 р. він завершив свою докторську дисертацію «Багатоступінчасті турбіни для буріння глибоких свердловин».
Петро Шумилов створив школу вчених та інженерів, які успішно розвивали турбінне буріння, що широко застосовувалося не тільки в СРСР, а й в інших країнах (США, Німеччині, Франції).
Із перших днів війни вчений працював над створенням оборонної техніки, а саме — принципово нової реактивної протитанкової зброї, якої на той час не мала жодна армія.
Петро Шумилов загинув під час полігонних випробувань 17 серпня 1942 р.
Був тричі лауреатом Державної премії СРСР. У 1942 р. удостоєний ордена Леніна.
Пам’ять про видатного вченого шанують на його малій батьківщині: школі № 1, де навчався П. П. Шумилов, та вулиці у м. Бобринець присвоєно його ім’я.
Савченко Василь Петрович — доктор геолого-мінералогічних наук, професор, засновник геології природних газів і геохімії.
Народився 14 січня 1904 р. у слободі Березівка Воронезької губернії (Північна Слобожанщина) у великій селянській родині українських переселенців, нащадків запорізьких козаків.
Закінчив робітничий факультет Воронезького університету та геологорозвідувальний факультет Ленінградського гірничого інституту.
У 1931 р. Василь Петрович став аспірантом Державного радієвого інституту (м. Ленінград). Під впливом свого наукового керівника, знаного вченого В. І. Вернадського, зацікавився геохімією природних газів і процесом утворення газових покладів. У той період він почав вивчати проблеми формування запасів вуглеводнів у нерозривному зв’язку з підземними водами та їх історією, розробив основи методу оцінки перспектив газоносності за складом та пружністю розчинених у них газів. В. П. Савченко постійно проводив радіометричні дослідження пластових вод на нафтових родовищах Башкирії, Азербайджану, Дагестану і Кубані, результати яких стали основою праці «Месторождения радиеносных вод СССР».
На початку 30-х рр. ХХ ст. за активною участю ученого відбувалося вивчення аргону та гелію в природних газах, зібрано цінну геохімічну інформацію. Він розробив теорію утворення вільного водню у родовищах калійних солей і породах земної кори загалом за рахунок радіоактивного розпаду ізотопів К40 і Rb87. У 1935 р. вийшла друком його перша велика робота «К вопросу о геохимии гелия». Того ж року за працю «Берекійські ооліти» Василю Савченкові було присвоєно ступінь кандидата хімічних наук.
Із 1937 р., працюючи в Геліорозвідці Головнафтогазу, керував регіональними дослідженнями газоносності підземних вод.
У квітні 1942 р. науковця направили у нафтогазовидобувні райони Поволжя, де він обіймав посаду головного геолога тресту «Бугуруслангаз». На родовищах Бугурусланського району ним було досліджено хімічний склад газів, продуктивність свердловин та режимів газових покладів, а, наприклад, на Султангулівському родовищі проведені експерименти з вивчення динаміки перерозподілу пластового тиску. За участю вченого був складений перший проект розробки газових родовищ із комплексним використанням газопромислової геології, газогідродинаміки й економіки, що започаткувало створення наукових основ їх розробки.
Мікроінтерферометр ЛинникаІз 1950 р. Василь Петрович працював головним геологом — заступником начальника Головнафтогазу Міннафтопрому СРСР.
У 1956 р. він очолив лабораторію гідрогеології новоствореного ВНДІгазу, а в 1957 р. організував лабораторію пошуків та розвідки газових родовищ, якою керував до кінця життя.
Протягом 20 років В. П. Савченко був провідним експертом Державної комісії із запасів корисних копалин, де займався експертизою ресурсів найбільших об’єктів галузі, на базі яких будували нові потужні магістральні газопроводи.
До найважливіших результатів наукової діяльності ученого належить теорія дальньої струминної міграції газу та нафти і їх диференціального уловлювання, що стала основою методики скерованих пошуків газових родовищ. Він довів, що за сприятливих умов вуглеводні можуть переміщатися по пластах на далекі відстані від місця свого початкового нагромадження. Василь Петрович уперше розв’язав низку конкретних завдань у сфері пошуків газових покладів неантиклінального типу.
Був співавтором фундаментальних праць «Новые методы промышленной разведки и оценки запасов газовых месторождений» (з О. Л. Козловим та М. В. Черським, 1959 р.), «Рациональная методика разведки газовых месторождений» (із М. С. Єрофеєвим, О. Л. Козловим та ін., 1960 р.).
Помер 31 березня 1971 р.
Линник Володимир Павлович — оптик.
Ф. М. Федченко
В. П. ЛинникВ. П. Линник закінчив Білоцерківське двокласне училище, у 1909 р. — гімназію. Того ж року вступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира, а після завершення навчання залишився викладати у цьому виші. Протягом 1923–1926 рр. працював у Київському політехнічному інституті, з 1926 р. — у Державному оптичному інституті (з 1951 р. на посаді начальника відділу), водночас упродовж 1933–1941 рр. був професором Ленінградського університету.
У 30-ті рр. ХХ ст. Володимир Павлович обіймав посаду професора, пізніше — завідувача кафедри лабораторних оптичних приладів (1939–1941) у Ленінградському інституті точної механіки й оптики.
Протягом 1946–1968 рр. працював у Пулковській обсерваторії.
Основні наукові роботи вченого створені у галузі прикладної оптики. Він запропонував метод дослідження кристалів за допомогою рентгенівських променів (метод Линника) та спосіб вивчення якості зображень в оптичних системах. Світове визнання науковцеві принесли прилади для контролю чистоти поверхні різного класу — мікроінтерферометр Линника та подвійний мікроскоп Линника. У 1946 р. розробив унікальний інтерференційний пасажний інструмент, згодом сконструював зоряний інтерферометр із базою 6 м для вимірювання кутових відстаней між подвійними зірками — перший великий астрономічний пристрій з азимутальним монтуванням, оснащений системою фотоелектричного гідирування по зірках.
Володимир Павлович був головою ради з будівництва шестиметрового телескопа БТА, запропонував застосовувати азимутальне монтування у цьому інструменті. Він ініціював розвиток сучасної адаптивної оптики, в 1957 р. розробив конструкцію телескопа, в якому для компенсації атмосферних спотворень використано складене дзеркало з переміщуваними елементами. В. П. Линник керував створенням полегшених і складових дзеркал для відправлення в космос. Заснував невелику обсерваторію у Комарові, оснащену різними приладами, на базі якої розробив низку нових методів дослідження спектрограм. Учений також зробив вагомий внесок у мікроскопію, запропонувавши оригінальну технологію збирання та юстирування складних об’єктивів мікроскопів, яку досі застосовують у промисловості.
Володимир Линник був академіком АН СРСР, лауреатом Сталінської премії (1946, 1950).
Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора (1939, 1975), Червоної Зірки (1943), Леніна (1945, 1953, 1959, 1966, 1969), золотою медаллю ім. С. І. Вавилова АН СРСР (1973). Удостоєний звання «Герой Соціалістичної Праці» (1969).
Помер 9 липня 1984 р. Похований у Комарові.
Федченко Феодосій Михайлович — фізик, механік, конструктор.
Народився 16 квітня 1911 р. у с. Боровиця на Київщині (зараз — селище Чигиринського району Черкаської області).
Годинник, створений Ф. М. Федченком у 1970 р.
У період Другої світової війни служив механіком точних приладів у танковій частині. З 1946 р. працював в електрофізичній лабораторії Харківського державного інституту мір і вимірювальних приладів. У 1949 р. був переведений на посаду інженера в лабораторію часу, де зацікавився науковою темою пошуку можливості збільшення точності ходу годинника з вільним маятником типу «Шорт». Талановитий винахідник, Феодосій Михайлович у 1955 р. сконструював ізохронний маятник, трипружинний підвіс і вирішив проблему, над якою тривалий час працював відомий нідерландський учений Х. Гюйгенс: як забезпечити незмінність періоду коливань маятника при зміні амплітуди його коливання.
Згодом, у 1957 р., він отримав свідоцтво на винайдення електромеханічного годинника. Того ж року перспективного вченого перевели у Всесоюзний науково-дослідний інститут фізико-технічних і радіотехнічних вимірювань. Тут він продовжив роботу над удосконаленням маятникових зберігачів часу і в 1959 р. запатентував новий тип маятникового астрономічного годинника. Пізніше світ побачили такі винаходи Феодосія Федченка: годинники АЧФ–1, АЧФ-2. У 1962 р. було зареєстровано новітню розробку вченого — АЧФ-3 («Дослідження роздільного впливу на хід годинника АЧФ-3 ізохронувального підвісу й імпульсного механізму»). Згідно з рішенням ради ВНДІ метрології ім. Д. І. Менделєєва у 1966 р. вченому присвоєно науковий ступінь кандидата технічних наук.
Винахідник створив не тільки досконалий маятниковий зберігач часу, а й покажчик часу — вторинний годинник нового типу із симетричним анкерним приводом (1970), який вирізняється підвищеною точністю та надійністю: забезпечує рівномірність спрацьовування електромагнітного механізму і, відповідно, пристрою переміщення секундної, хвилинної та годинної стрілок.
Розробки вченого експонували на різних всесоюзних і всесвітніх виставках. За заслуги в галузі створення нових конструкцій приладів часу Феодосій Михайлович нагороджений золотими (1962, 1965) та срібною (1976) медалями ВДНГ, нагрудними знаками «За заслуги у галузі стандартизації» (1966, 1971), орденом «Знак Пошани» (1967).
У Політехнічному музеї засновано особистий фонд Ф. М. Федченка. Тут зберігають предмети, документи, світлини, друковані видання, що презентують його винахідницьку діяльність, а також унікальні експонати — знаний годинник АЧФ-3, авторські зразки годинника АЧФ–1 та вторинного годинника власної конструкції.
Помер 2002 р. у Москві.
Мартиненко Олег Григорович — фізик.
Народився 12 березня 1936 р. у м. Краматорськ Донецької області.
О. Г. МартиненкоІз 1973 р. Олег Григорович — доктор технічних наук, із 1978 р. — професор. У 1989 р. став членом-кореспондентом, а в 1991 р. — академіком Академії наук Білоруської РСР.
Головний напрям його наукової діяльності — теплофізика (конвективний теплообмін, аеротермооптика, процеси утворення дисипативних структур, перенесення тепла та випромінювання в гетерогенних середовищах, методи розрахунку і створення теплообмінних пристроїв). Він — автор понад 100 винаходів і близько 400 наукових праць, співавтор фундаментальних робіт, серед яких: «Вступ до теорії конвективних газових лінз» (1972), «Теплообмін змішаною конвекцією» (1975), «Асимптотичні методи в теорії вільноконвективного теплообміну» (1979), «Параметричні методи у вільній конвекції» (1984), «Теорія ламінарних в’язких струменів» (1985).
Є ініціатором низки наукових програм і проектів у галузі енергетики, керівником створення Концепції розвитку атомної енергетики в Республіці Білорусь. Очолює НПРП «Енергетична стратегія» Міністерства енергетики Республіки Білорусь.
О. Г. Мартиненко нагороджений Державною премією Республіки Білорусь (2002), урядовими відзнаками.
М. Л. ДуховНародився 28 жовтня 1904 р. у с. Веприк Гадяцького району на Полтавщині у родині фельдшера цукроварні. Закінчив Гадяцьку чоловічу гімназію та Веприцьку трудову школу. У Веприку працював секретарем комітету бідноти, агентом продрозверстки при райвиконкомі, завідувачем районної хати-читальні, загсу, секретарем райземлісу.
У 1925 р. М. Л. Духов влаштувався на Чулахівський цукровий завод. За рік він опанував професію хронометражиста, пройшов шлях від робітника до завідувача техніко-нормувального бюро. Микола Леонідович сконструював перший у Чупахівці радіоприймач.
Протягом 1926–1928 рр. навчався на робітничому факультеті Харківського геодезичного інституту, після закінчення якого отримав направлення в Ленінградський політехнічний інститут. У 1932 р. закінчив механічний факультет цього вишу (спеціальність «Конструювання тракторів і автомобілів») та почав працювати на Кіровському заводі. Тут займався конструюванням пристроїв масового виробництва для популярного в той час трактора «Універсал», брав участь у створенні першого вітчизняного автомобіля Л–1, виготовленні важкого підйомного залізничного крана. В 1938 р. став начальником конструкторського бюро серійних танків Т-28, а вже в наступному році розробив конструкцію нового важкого танка КВ. Тоді Миколу Леонідовича призначили заступником головного конструктора Кіровського заводу.
У 1940 р. група інженерів під керівництвом М. Л. Духова створила захисні щитки для воїнів і мінні трали. За це вченого нагородили медаллю та орденом Леніна. На початку війни Микола Леонідович був призначений головним конструктором Челябінського тракторного заводу, де керував виготовленням танків КВ і Т-34. У 1943 р. став головним конструктором Кіровського заводу в евакуації. Тут було налагоджено виробництво важких танків ЙС, ЙС-3, модифікації інших танків. За цю роботу та вдосконалення танка Т-34 конструктор нагороджений Сталінською премією і орденом Трудового Червоного Прапора. У 1944 р. був обраний завідувачем кафедри Челябінського механіко-машинобудівного інституту. В 1945 р. йому присвоєно військове звання генерал-майора інженерно-танкової служби, пізніше — генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби.
У 1948 р. Микола Духов почав працювати в атомній промисловості — був призначений головним конструктором і заступником наукового керівника науково-дослідного інституту. Згодом обіймав посади головного конструктора і наукового керівника новоствореного конструкторського бюро оборонної промисловості. Був членом-кореспондентом Академії наук СРСР.
Нагороджений чотирма орденами Леніна, медалями «Серп і Молот». М. Л. Духов — лауреат Ленінської і п’яти державних премій СРСР, тричі Герой Соціалістичної Праці.
Помер 1 травня 1964 р. у Москві. Похований на Новодівичому цвинтарі.
У 1981 р. у с. Веприк встановлено бюст конструктора.
Когновицький Олег Станіславович — учений-електротехнік.
О. С. КогновицькийПротягом 1972–1979 рр. був деканом факультету автоматичного електрозв’язку, а з 1986 р. — завідувачем кафедри обробки та передачі дискретних повідомлень ЛЕІЗ ім. проф. М. О. Бонч-Бруєвича.
Олег Станіславович зробив великий внесок у галузь обробки рекурентних (зворотних) послідовностей над полем GF(pk) на основі двоїстого базису поля. Є автором понад 50 наукових праць, серед них — 17 авторських свідоцтв на винаходи, монографія «Двойственный базис и его применение в телекоммуникациях» і чотири навчальні посібники, присвячені циклічним перешкодостійким кодам та проблемі передачі даних цифровими каналами.
Він — заслужений працівник вищої школи Російської Федерації.
Нестеренко Василь Борисович — фізик.
Народився 2 грудня 1934 р. у смт Красний Кут Луганської області.
У 1958 р. закінчив Московське вище технічне училище ім. М. Баумана.
В. Б. НестеренкоВ. Б. Нестеренко — доктор технічних наук, професор, член-кореспондент Академії наук БРСР (з 1972 р.), заслужений діяч науки і техніки БРСР, лауреат Державної премії БРСР.
Упродовж 1980–1985 рр. Василь Борисович був депутатом Верховної Ради БРСР. Із 1990 р. очолював Інститут радіаційної безпеки БРСР («Бєлрад»), протягом 1990–1994 рр. — об’єднаний експертний комітет Білорусі, України та Росії. У 1997 р. учений заснував лабораторію спектрометрії випромінювання людини.
Автор понад 300 наукових праць (зокрема 15 монографій) і 320 винаходів.
Помер 25 серпня 2008 р. у Мінську (Республіка Білорусь).
Макогон Юрій Федорович — відкривач природних газогідратів.
Народився 15 травня 1930 р. у с. Веселе Великоолександрівського району Херсонської області. У 1951 р. із відзнакою закінчив Краснодарський нафтовий технікум і вступив на газонафтопромисловий факультет Московського нафтового інституту ім. І. М. Губкіна.
Ю. Ф. Макогонрр. читав лекції із видобутку газу у Вищій гірничій школі Індії, обіймав посаду професора Фрайберзької гірничої академії в Німеччині.
Повернувшись до Москви, продовжував проводити теоретичні й експериментальні дослідження, у результаті чого став співавтором наукового відкриття — властивості природних газів при певних термодинамічних умовах утворювати в земній корі поклади у твердому газогідратному стані. (Нині їх широко використовують як нетрадиційне джерело поповнення запасів природного газу.)
У 1975 р. захистив докторську дисертацію на тему: «Природні гідрати газу». У 1985 р. став професором. Із 1973 р. працював завідувачем газогідратної лабораторії Всеросійського науково-дослідного інституту природних газів і газових технологій, протягом 1974–1987 рр. очолював газогідратну лабораторію Інституту проблем нафти й газу РАН. Упродовж наступних десяти років був директором Інституту вуглеводнів і навколишнього середовища РАПН.
Зліва направо: професор Ф. А. Требін,начальник Шебелинського РПУ
В. П. Максимів та аспірант Ю. Ф. Макогон,
1960 р.
— проект розробки газогідратних покладів Мессояхського газоконденсатного родовища в Західному Сибіру, обсяг видобутого газу на якому перевищив 7 млрд м3. У зв’язку зі зростанням інтересу до газогідратів Ю. Ф. Макогон виступив із доповідями на 27 міжнародних конгресах і конференціях, читає лекції в 45 провідних університетах світу, є науковим консультантом та учасником багатьох міжнародних програм із дослідження й освоєння газогідратних покладів США, Японії, Індії.
До доробку вченого належать також 27 патентів, вісім монографій (чотири з яких перекладені й видані у США та Канаді), понад 270 наукових статей.
Юрій Федорович — академік Російської академії природничих наук, член Міжнародного товариства інженерів-нафтовиків (SPE), організатор і перший керівник секції SPE у Росії. В 2002–2003 рр. його визнавали видатним міжнародним лектором SPE. У США він є регіональним секретарем американського відділення РАПН. Із 2000 р. — керівник технологічної групи Міжнародної комісії з газогідратів «CODATA», а з 2010 р. — іноземний член УНГА.
Ю. Ф. Макогон — лауреат Державної премії імені акад. І. М. Губкіна, почесний доктор Інституту неорганічної хімії Сибірського відділення РАН. Нагороджений срібними медалями ВДНГ СРСР, почесною срібною медаллю В. Вернадського, золотими медалями А. Ейнштейна та П. Капіци, іншими відзнаками. Кембриджський біографічний центр (Великобританія) визнав ученого «Людиною року 1992–1993».
Александров Анатолій Петрович — фізик, фахівець з атомної фізики та енергетики.
Народився 13 лютого 1903 р. у м. Тараща на Київщині у родині судді.
Р. Є. Алексєєв
А. П. АлександровРезультатом співпраці А. П. Александрова та І. В. Курчатова під час Другої світової війни стала розробка методу розмагнічування суден для захисту їх від мін (його широко використовували і після закінчення війни). Науковці працювали разом у Фізико-технічному інституті АН СРСР, де заснували лабораторію, на базі якої (після її виокремлення з інституту у 1943 р.) почали створювати радянську атомну бомбу.
Анатолій Александров зіграв важливу роль у розвитку радянського атомного флоту, проектуванні надводних кораблів і підводних човнів, займався розробкою ядерних реакторів, зокрема реакторів із графітовим сповільнювачем.
Протягом 1946–1955 рр. він очолював Інститут фізичних проблем АН СРСР, а упродовж 1975–1986 рр. був академіком АН СРСР.
Нагороджений дев’ятьма орденами Леніна, орденами Жовтневої Революції (1971), Трудового Червоного Прапора (1945), медалями «За оборону Сталінграда» (1945), «За оборону Севастополя» (1945), золотими медалями імені І. В. Курчатова (1968), М. В. Ломоносова (1978) та М. І. Вавилова (1978). Йому тричі присвоювали звання Героя Соціалістичної Праці.
Помер 3 лютого 1994 р. у Москві.
Алексєєв Ростислав Євгенович — винахідник екраноплана.
А-90. Орлятко-4. Винахід АлексєєваПротягом 1935–1941 рр. навчався на кораблебудівному факультеті Горьківського політехнічного інституту ім. А. О. Жданова. Захистив дипломну роботу «Глісер на підводних крилах».
Із 1941 до 1943 р. Ростислав Алексєєв працював контрольним майстром із виготовлення танків на заводі «Красне Сормово». В 1942 р. почав створювати бойові катери на підводних крилах, за що разом із колективом інженерів був нагороджений Сталінською премією ІІ ст. (1951).
Колектив під керівництвом р. Є. Алексєєва займався розробкою пасажирського судна на підводних крилах «Ракета», вперше представленого на огляд влітку 1957 р. під час Міжнародного фестивалю молоді та студентів у Москві. З цього моменту бере початок світова історія швидкісного суднобудування — кожного року створювали новий проект. Так були виготовлені катери «Волга», «Метеор», «Комета», «Супутник», «Буревісник» (їх пасажиромісткість — до 150 осіб, крейсерська швидкість — до 100 км/год). У 1961 р. Ростислав Євгенович разом із колегами отримав Ленінську премію за розробку нового транспортного засобу, а вже наступного року в Центральному конструкторському бюро розпочалася робота з конструювання екраноплана КМ («Корабель-Макет») для військово-морського флоту СРСР, у 1964 р. — екраноплана Т–1 для повітрянодесантних військ. Перший повинен був літати на кількаметровій висоті, другий — підніматися до висоти 7500 м. У 1966 р. найбільший в історії літальний апарат КМ був спущений на воду.
На початку 70-х рр. ХХ ст. тривала робота над проектуванням десантного екраноплана «Орленок», а вже в 1979 р. він став однією з бойових одиниць військово-морського флоту та отримав штатний номер МДЕ–160.
У 1980 р., перебуваючи на випробуваннях нового пасажирського екраноплана, р. Є. Алексєєв отримав травми під час опущення моделі на воду.
Вчений помер 9 лютого 1980 р. Похований на Бугровському кладовищі Нижнього Новгорода.
Доллежаль Микола Антонович — інженер-теплотехнік, конструктор ядерних реакторів.
М. А. ДоллежальІз 1932 до 1943 р. Микола Антонович очолював важливі виробничі підприємства в Києві, Ленінграді й Свердловську, а в 1943 р. був призначений керівником новоствореного Науково-дослідного інституту хімічного машинобудування (Москва). У 1946 р. науковці цієї установи були залучені до радянського атомного проекту, розробляли перші промислові ядерні реактори для виробництва збройового плутонію (агрегати «А», «АІ») — водографітові установки з вертикальним розташуванням графітових колон і каналів водяного охолодження. Після успішних випробувань атомної бомби влітку 1949 р. вчений почав створювати енергетичні реактори для корабельних установок.
У 1952 р. М. А. Доллежаль очолив «спеціальний інститут» НДІ-8, створений для конструювання реакторів усіх типів, і керував ним понад 30 років. Науковці установи проектували реактори всіх основних типів — енергетичні, промислові, дослідницькі. У 1954 р. був розроблений перший проект реакторної установки для підводних човнів. У тому ж році почала працювати перша в світі АЕС в Обнінську, яка базувалася на «агрегаті АМ» — канальному ядерному реакторі на водографітовій схемі.
У 1958 р. уведений в експлуатацію реактор ЕІ-2 подвійного призначення (Сибірська АЕС), який виробляє енергію у промислових масштабах та збройовий плутоній. Згодом вчені під керівництвом Миколи Доллежаля та Ігоря Курчатова створили реактори РБМК подвійного призначення, ВВЕР тощо.
У 1961 р. науковець заснував кафедру енергетичних машин і установок у МВТУ та очолював її протягом 25 років.
Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, «За заслуги перед Вітчизною» ІІ ст., золотою медаллю імені І. В. Курчатова РАН. Він — Герой Соціалістичної Праці, лауреат ленінських, сталінських, державних премій.
Помер 20 листопада 2000 р.
С. М. ФедоровНародився 8 серпня 1927 р. у м. Проскурів (нині — Хмельницький). Після арешту батька родина емігрувала до Ростова-на-Дону.
У 1943 р. Святослав Федоров закінчив школу, навчався в льотному училищі, але аварія і ампутація ступні перекреслили мрію стати льотчиком. У 1952 р. здобув освіту в Ростовському медичному інституті.
Працюючи у Чебоксарах, у 1960 р. уперше зробив унікальну операцію із вживлення в око людини штучного кришталика. Протягом 1961–1967 рр. він очолював кафедру очних хвороб в Алтайському державному медичному інституті, а потім був переведений до Москви, де став завідувачем кафедри очних хвороб і проблемної лабораторії з імплантації штучного кришталика у Московському медінституті.
Святослав Миколайович почав імплантувати штучну рогівку. В 1973 р. уперше провів операцію з лікування глаукоми на ранніх стадіях. Його метод глибокої склеректомії визнаний на міжнародному рівні й зараз застосовується у всьому світі для лікування глаукоми.
У 1974 р. науковець очолив лабораторію, а в 1980 р. — Науково-дослідний інститут хірургії ока в Москві (центр Федорова).
Узагальненням практичної діяльності Святослава Миколайовича став метод лікування очних хвороб, детально описаний у книзі «Кератопротезування» (1982).
У 1986 р. вчений створив міжгалузевий науково-технічний комплекс «Мікрохірургія ока» (сьогодні його філії функціонують і в Україні).
Святослав Федоров — доктор медичних наук, професор, академік РАМН (із 1982 р.), член-кореспондент РАН (із 1987 р.).
У 1993 р. він був обраний до Державної Думи РФ, а в 1996 р. висував свою кандидатуру на виборах президента Росії.
Нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», Дружби, золотою медаллю імені М. В. Ломоносова. Він — Герой Соціалістичної Праці, заслужений винахідник СРСР, лауреат Державної премії РФ, премій ім. М. І. Авербаха, ім. В. П. Філатова, Палеолога (США) і Перікла (Італія). У 2002 р. на Міжнародному конгресі офтальмологів у Лос-Анджелесі С. М. Федоров був названий «Найбільшим офтальмологом XIX–XX століть».
Загинув 2 червня 2000 р. в авіакатастрофі.
Порівняно з іншими республіками в Україні був зосереджений наймогутніший науковий потенціал. У 1940 р. тут налічувалося 163 науково-дослідні інститути, у складі АН УРСР працювало понад 1190 учених, серед яких 60 академіків і 66 членів-кореспондентів АН УРСР, 164 доктори наук. Попри адміністрування в керівництві наукою, сталінські репресії, Україна поступово стала визнаним світовим лідером у розвитку таких фундаментальних галузей, як квантова електродинаміка, фізика твердого тіла, кінетична теорія фізики плазми, автоматичного дугового електрозварювання. Свої наукові школи створили М. Боголюбов, М. Кирилов, І. Курчатов, М. Лаврентьев, Є. Патон. Світова медична та біологічна науки з особливим інтересом стежили за науковими доробками О. Богомольця, В. Воробйова, О. Палладіна, В. Юр’єва.
Незважаючи на це, з 1940 до 1954 р. в Україні тривала «третя хвиля» еміграції, особливо помітною стала міграція науково-технічної інтелігенції. Більшість утікачів — особи, які опинилися поза межами України у період Другої світової війни і відмовилися від повернення. Спочатку вони перебували у таборах для переміщених осіб та військовополонених, а відтак поселялися в різних країнах Західної Європи, американського й австралійського континентів.
За керівництва М. Хрущова, коли почався процес десталінізації, для попередження лібералізації чи й відкритого виступу опозиційних сил комуністи все ж користувалися терором як легітимним засобом влади і суспільного контролю, хоча й більш селективно та індивідуалізовано, ніж раніше.
Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. відставання Радянського Союзу від провідних західних держав, що вступили у добу науково-технічної революції, було визнане на державному рівні. Керівництво країни почало приділяти особливу увагу розвитку науки й освіти, опікуватися створенням нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшенням кількості періодичних видань. У великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку — відкрилися відділення Академії наук УРСР.
«Четверта хвиля» міграції почалася в другій половині 80-х рр. ХХ ст. (у зв’язку з лібералізацією політичного режиму в СРСР) і триває досі. Внаслідок економічної кризи, що супроводжувала розпад Радянського Союзу та становлення незалежності України, мільйони українців виїхали і надалі виїжджають на роботу за кордон.
Калина Олександр — кандидат наук, винахідник, американський підприємець.
Народився у 1933 р. в Одесі. Навчався в Одеському холодильному інституті.
Працював у Раді міністрів СРСР: був радником Держплану, членом вченої ради Міністерства газової промисловості.
Зневірившись у можливості застосування своїх винаходів у СРСР, емігрував до США.
У цій країні Олександр Калина знайшов однодумців. У 1993 р. потужна американська компанія «Дженерал Електрик» (контролює дві третини світового енергетичного ринку, а її щорічний чистий прибуток становить 6 млрд доларів) підписала з науковцем угоду про використання його винаходу «Транспортування газу по трубопроводах у вигляді снігової маси», який збільшує ККД парових котлів на 50%.
Винахід «Цикл Калини» увійшов до підручників із термодинаміки.
Підприємство «Exergy LLC», очолюване О. Калиною, сьогодні є одним із найуспішніших у сфері термодинамічних рішень та виготовлення теплообмінників.
Як свідчать енциклопедичні дані, тільки в дорадянський період понад 500 вихідців з України — представників культурної та наукової еліти — здобули визнання за кордоном. Результати діяльності вітчизняних учених і винахідників за межами нашої країни можна вважати набутком не тільки тих народів та держав, у яких вони жили, а частиною творчого потенціалу української нації, що є доказом причетності України до світової цивілізації у ті важкі часи, коли вона була позбавлена власної державності.
Нині, коли Україна почала самостійно торувати свій державний шлях, учені українського походження, здобувши заслужений авторитет на теренах світової науки, сприятимуть зростанню престижу держави та самосвідомості українського народу.
Винахідники, вихідці з України, неодноразово удостоювалися найпрестижнішої міжнародної нагороди — Нобелівської премії. Так у 1908 р. лауреатом цього високого звання в галузі фізіології і медицини став всесвітньо відомий бактеріолог та імунолог Ілля Мечников, а в 1952 р. премію отримав Зельман Ваксман — знаний мікробіолог і біохімік. У 1981 р. світ визнав досягнення американського спеціаліста у сфері органічної та квантової хімії, українця за походженням, Роальда Гофмана. У 1992 р. Нобелівської премії був удостоєний талановитий фізик, уродженець м. Дубровиці, що на Рівненщині, Георгій Шарпак.
І. І. МечниковНародився 15 травня 1845 р. у с. Іванівка Куп’янського уїзду Харківської губернії. Був п’ятою дитиною у сім’ї.
Із золотою медаллю закінчив другу Харківську гімназію, у 1864 р. — відділення природничих наук фізико-математичного факультету Харківського університету.
Із 1864 до 1867 р. працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені. В 1867 р. отримав ступінь магістра, а в 1868 р. — доктора зоології.
Ілля Ілліч займався викладацькою і науковою діяльністю у Новоросійському (1867–1868 рр., доцент зоології) та Петербурзькому університетах (1868–1870 рр., екстраординарний професор). Упродовж 1870–1882 рр. був завідувачем кафедри зоології і порівняльної анатомії Новоросійського університету. Разом із Миколою Гамалією учений організував першу в Російській імперії Одеську бактеріологічну станцію (нині — Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології ім. І. І. Мечникова), а в 1886–1887 рр. очолював її.
Протягом 1888–1916 рр. завідував лабораторією в Інституті Луї Пастера в Парижі, а з 1903 р. був заступником директора інституту.
Ілля Мечников розробив теорії зародкових листків, досліджував походження багатоклітинних організмів, відкрив явище фагоцитозу і створив фагоцитарну теорію імунітету — основу сучасної концепції імунітету людини. У 1908 р. разом із німецьким імунологом Паулем Ерліхом (засновником гуморальної теорії імунітету) «за вивчення імунної системи» був удостоєний Нобелівської премії з медицини та фізіології.
Мечников зі співробітниками, 1890 р.Науковець також працював над проблемами старіння і смерті та створив власну науку про довголіття — «ортобіоз». У 1903 р. опублікував наукову працю, присвячену цій темі, — «Етюди про природу людини».
Прізвище вченого було широковідомим ще за його життя, ставши в один ряд з іменами таких світил науки, як Луї Пастер, Роберт Кох, Пауль Ерліх, Джозеф Лістер, Еміль Ру. Його справу продовжили М. Гамалія, І. Савченко, О. Безредка.
І. І. Мечников був почесним академіком Петербурзької академії наук, Російської академії наук, Петербурзької військово-медичної академії, почесним членом Паризької, Віденської, Нью-Йоркської, Бельгійської, Румунської та інших академій наук, Французької академії медицини, Шведського медичного товариства. Серед його нагород і відзнак — медаль Коплі Лондонського королівського товариства, ступінь почесного доктора Кембриджського університету.
Наприкінці життя учений опублікував кілька філософських праць, зокрема «Етюди оптимізму», «Сорок років пошуку раціонального світогляду».
Помер 15 липня 1916 р. у Парижі.
Ваксман Зельман Абрахам — мікробіолог і біохімік.
Народився 20 липня 1888 р. у с. Нова Прилука Подільської губернії (нині — Вінницька область).
З. А. ВаксманНаукова діяльність Зельмана Абрахама була присвячена дослідженню екології ґрунтових мікробів і взаємодії між ними. Його перша праця містила перелік різних мікроорганізмів та їх комбінацій, зокрема велику групу актиноміцет. Опанувавши хімію ферментів, у 1918 р. Ваксман як студент-дослідник Каліфорнійського університету (Берклі) одержав ступінь доктора філософії. Він повернувся у Рутгерський університет, де спочатку читав лекції, а в 1925 р. був призначений професором, у 1931 р. — професором із мікробіології ґрунту, у 1943 р. — професором мікробіології.
Учений успішно поєднував викладацьку та дослідницьку діяльності. Вивчав біохімію ґрунту і взаємозв’язки між організмами в процесі його формування, відкрив «санітарні» властивості ґрунтових мікробів-антагоністів.
У 1932 р. Американська національна асоціація боротьби з туберкульозом звернулася до Ваксмана з пропозицією досліджувати процес розкладу палички Коха у ґрунті. Туберкульоз тоді був невиліковною хворобою і становив дуже серйозну проблему для медицини. Науковець припустив, що на збудника цього інфекційного захворювання діють мікроби-антагоністи. У 1939 р. у зв’язку з початком Другої світової війни та необхідністю створення нових препаратів для контролювання різних інфекцій і епідемій, котрі могли виникнути, він вирішив розгорнути нову програму, згідно з якою почав використовувати власні дослідження з мікробіології ґрунту для лікування хвороб людини.
З. А. Ваксман«За відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу» З. Ваксман у 1952 р. був удостоєний Нобелівської премії з фізіології та медицини. Під час вручення нагороди Арвід Волгрен, науковець Каролінського інституту, зазначив, що «на відміну від відкриття пеніциліну професором Александером Флемінгом, що великою мірою зумовлене випадком, одержання стрептоміцину стало результатом тривалої, систематичної і невтомної праці великої групи вчених». Волгрен вітав Ваксмана як «одного з найбільших благодійників людства».
Після виходу на пенсію в 1958 р. науковець продовжував писати статті й читати лекції в різних містах США, залишався головою асоціації американських учених, що вивчали мікробіологію ґрунту.
З. Ваксман — автор багатьох книг, серед яких «Моє життя у світі мікробів», «С. Виноградський», «Життя бактеріолога В. М. Хавкіна», тритомна монографія «Актиноміцети».
Учений був членом Національної академії наук США, Національного дослідницького товариства (США), Товариства американських бактеріологів, Американського наукового ґрунтознавчого товариства, Американського хімічного товариства, Товариства експериментальної біології та медицини.
У 1950 р. науковець став кавалером ордена Почесного легіону. Йому також були присвоєні почесні докторські ступені університетів Льєжа і Рутгерса.
Помер 16 серпня 1973 р. у Хайєнісі (штат Массачусетс).
Гофман Роальд Хілелійович — хімік, філософ, поет, драматург.
Народився 18 липня 1937 р. у м. Золочів Львівської області.
Р. Х. ГофманУ 1949 р. сім’я оселилася у США. Роальд навчався у школі для обдарованих дітей «Стьювесант Хай Скул» у Нью-Йорку. В 1958 р. отримав диплом бакалавра медицини у Колумбійському університеті, у 1962 р. — ступінь доктора хімії у Гарвардському. Вивчав квантову хімію в Упсальському університеті (Швеція), навчався в аспірантурі Московського університету ім. М. Ломоносова, проводив наукові дослідження в Гарвардському та Корнельському університетах (із 1965 р. — професор Корнельського університету). З 1962 р. — доктор хімічних наук.
Перших великих успіхів учений досяг на початку 60-х рр. ХХ ст., коли розробив метод розрахунків елементарних орбітальних молекул. Головні наукові праці р. Х. Гофмана присвячені хімічній кінетиці, вивченню закономірностей хімічних реакцій («закон Вудварда-Гофмана»), взаємодії хімічних сполук різного походження, окремим проблемам біохімії. У 1970 р. разом із Вудвардом видав книгу «Збереження орбітальної симетрії».
У 1981 р. Роальд Гофман спільно з японським ученим Кенеті Фукуї отримав Нобелівську премію у галузі хімії «за розробку теорії протікання хімічної реакції, створеної ними незалежно один від одного».
Активно популяризував науку: був автором циклів телевізійних програм «Світ хімії» (1986), «Молекулярний світ». Удостоєний премії Товариства хімії особливо чистих сполук (1969), лекторської премії Гаррісона Е. Хоува (1970), премій Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень (1971), Артура К. Коупа (спільно з Вудвордом, 1973 р.), Полінга (1974), за видатні заслуги в розвитку неорганічної хімії (1982), медалі Ніколса (1981).
Є членом Національної академії наук США, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень, Американського фізичного товариства, почесним доктором Королівського технологічного інституту (Швеція) і Єльського університету (США).
Після проголошення незалежності України Роальд Хілелійович часто відвідував батьківщину. На шпальтах фахового журналу «Chemical and Engineering News» він закликав науковців Заходу підтримувати молодих учених із колишнього СРСР. Нині р. Х. Гофман листується зі своїми земляками, підтримує зв’язок із Львівським національним університетом імені Івана Франка, співпрацює з Фондом громадських досліджень та розвитку.
Автор п’яти поетичних збірок (зокрема «Прогалини і грані», 1990 р.), 114 поем, трьох театральних п’єс. П’єса «Кисень», видана у 2001 р. у співавторстві з Карлом Джерассі, ілюструє історію відкриття цього хімічного елементу у XVIII ст., була перекладена 16 мовами й поставлена у багатьох театрах світу.
Шарпак Жорж (Харпак Георгій) — фізик.
Народився 1 серпня 1924 р. у м. Дубровиця Сарненського повіту (нині — Рівненська область).
Ж. ШарпакХлопець змалку проводив багато часу у муніципальній бібліотеці, захоплювався творами Ж. Верна, О. Дюма, Ф. Купера. Закінчивши школу, в 1938 р. вступив до ліцею Святої Луїзи. Під час війни зміг продовжити навчання у ліцеях Святої Луїзи і Монпансьє.
У 1943 р. Жорж Шарпак (так називали майбутнього вченого у Франції) вступив до руху Опору, а після арешту в 1944 р. потрапив до фашистського концтабору Дахау.
Ступінь бакалавра гірничої справи отримав 1948 р. у школі «Ecole des Mines». Тоді ж почав працювати у Національному центрі наукових досліджень. У 1954 р. йому було присвоєно ступінь доктора наук у галузі ядерної фізики в «Коллеж де Франс». Тут він проводив дослідження у лабораторії Фредеріка Жоліо-Кюрі, відвідував лекції цього всесвітньо відомого фізика.
Захоплюючись експериментальною фізикою, молодий науковець із 1959 р. працював у Європейському центрі ядерних досліджень.
Жорж Шарпак зробив вагомий внесок у розвиток ядерної фізики. За винахід та вдосконалення детектора елементарних часток, зокрема багатопровідної пропорційної камери, у 1992 р. був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізики.
Останнім часом приділяє велику увагу застосуванню своїх камер у біології та медицині, для чого створив власне мале підприємство. Розробив новий тип детектора, за допомогою якого можна досліджувати структуру ДНК і ракові пухлини. Прилад пройшов випробування у Пастерівському інституті, наукових установах Женеви.
Активний прихильник використання ядерної енергії, професор Ж. Шарпак — член ради спонсорів журналу «Bulletin of Atomic Scientists».
Член Французької академії наук (з 1985 р.), професор кафедри Жоліо-Кюрі у Вищій школі фізики і хімії у Парижі, почесний доктор Женевського університету. В 1989 р. був нагороджений премією Європейського фізичного товариства.
Своїй батьківщині він присвятив книгу мемуарів «Жизнь, как связующая нить».
Міграція науковців на сучасному етапі
Лекція-семінар для аспірантів ІТ-центрум. Дагштухль, Німеччина
У галузевому секторі було зосереджено 72,6% кадрового наукового потенціалу, в академічному — 18,5%, у секторі вищої школи — 8,8%. Середні вікові показники для докторів і кандидатів наук у 1991 р. становили відповідно 55 та 47 років.
Академія наук України, в якій у 1991 р. працювали 81 тис. осіб, активно проводила наукові дослідження, розвивала нові форми взаємодії науки і виробництва, створювала галузеві лабораторії, науково-технічні комплекси тощо. Майже половина асигнувань академії складалася з позабюджетних коштів, що надходили від сторонніх організацій, на замовлення яких проводилися наукові дослідження.
У 2011 р. рівень валового внутрішнього продукту України становив не більше 80% від рівня 1991 р., що свідчить не лише про деградацію економіки, а й вітчизняної науки.
Протягом 1991–2011 рр. кадровий потенціал української науки скоротився більш ніж утричі. У 1991 р. за кількістю виконавців наукових і науково-технічних робіт на тисячу осіб населення Україна була першою серед європейських країн. Сьогодні ж вона втричі відстає від Німеччини, вдвічі — від Іспанії, Словаччини, Угорщини, Чехії, Естонії, перебуваючи приблизно на одному рівні з Болгарією і Румунією.
На жаль, очільники українського уряду забувають, що держава, яка не цінує своїх інтелектуалів і раціоналізаторів, постійно розплачується за це життями хворих, слабкою економікою, нездоровою екологією, низьким міжнародним авторитетом; що головні трагедії України останніх десятиріч — Чорнобиль, загибель шахтарів, запуск ракет, спрямованих на помилково задані цілі, економічна стагнація — це теж наслідок нехтування наукою і вченими. Адже виїзд учених за кордон є не просто втратою людей — це втрата критичної маси знань, патентів, потенційних розробок, які, врешті-решт, доведеться купувати в майбутньому. Яскравим прикладом цього був стрептоміцин (панацея проти туберкульозу), створений у США вченим українського походження З. А. Ваксманом, який уряд СРСР купував за високою ціною. Таким же шляхом сьогодні дістаються нам різні новації та вироби, розроблені за кордоном українськими науковцями.
Яскравою тенденцією сучасної науки та об’єктивною реальністю нашого часу є міграція наукових працівників, їхня праця в дослідницьких і технологічних центрах різних держав для набуття, вдосконалення та застосування їхніх знань, створення таких центрів у країнах, що прагнуть забезпечити свій науково-технологічний прогрес. Науково-дослідницька діяльність є обов’язковою умовою економічного та соціального розвитку в майбутньому. Так згідно з результатами стратегічних досліджень аналітичних центрів різних країн вже зараз 73% всіх технічних патентів і 62% наукових статей, що мають вирішальне значення для лікування серцево-судинних і легеневих захворювань, ґрунтуються на висновках фундаментальних досліджень. Тому розробка організаційних заходів, спрямованих на мобілізацію людських і фінансових ресурсів у науково-технічну сферу, — надзвичайно важлива складова економічного прогресу у ХХІ ст.
Як і понад століття тому, з України продовжують виїжджати вчені й винахідники — спостерігаємо явище, яке у світовій економічній науці отримало назву «відплив умів». Цей термін означує феномен міграції висококваліфікованих кадрів із країн, які розвиваються, у промислово розвинені країни, що пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин на батьківщині. Процес відпливу умів може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну або залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному власнику, або виконує наукові дослідження на замовлення закордонних компаній, що сприяє інноваційному прогресу інших держав. У будь-якому випадку головною причиною еміграції є не тільки економічна нестабільність, а найперше — відсутність належних умов для реалізації творчого потенціалу науковців. Країни-реципієнти здатні залучати, фінансово підтримувати навчання іноземних студентів та працевлаштовувати випускників. Сьогодні найпотужнішим інтелектуальним реципієнтом, зокрема і для України, є США. У сфері науки та техніки там працює понад 30% іммігрантів із докторським ступенем. Лише в 1995 р. університети цієї держави прийняли на навчання в галузі фундаментальних і технічних наук 100 тис. іноземних студентів. Загалом за даними Національного фонду науки США до цієї країни виїхали 50 тис. українських учених.
Сьогодні вітчизняних дослідників можна зустріти в найбільших університетах світу. Головною рисою науковців ХХІ ст. є їхня мобільність. «Сучасні вчені космополітичні, для них головне — наука, а де нею займатися — питання не першочергове», — вважає Петро Сурай, професор Шотландського сільськогосподарського коледжу. Світову славу науковець здобув у 1999 р. у Великобританії, коли під його керівництвом працівники лабораторії вивели диво-яйця з підвищеним вмістом селену і вітаміну Е. Щоправда, працювати над цим питанням він почав ще на посаді завідувача відділу фізіології, біохімії й харчування птахів харківського Інституту птахівництва УААН.
Петро Сурай — представник першої хвилі пострадянської інтелектуальної еміграції. Вершина його професійної активності збіглася з розпадом Радянського Союзу, тому вченому довелося обирати: або перекваліфіковуватися, або залишатися в науці. Задля реалізації свого наукового потенціалу йому довелося виїхати за кордон.
Зараз П. Сурай досліджує вплив мікотоксинів на продуктивність тварин (був головою відділу досліджень антиоксидантів у компанії «Оллтек», яка є лідером у сфері здоров’я тварин), є професором шести університетів. Яйця за розробленою ним технологією, отримують у 35 країнах, зокрема й на деяких птахофабриках України.
Доктор фізико-математичних наук Геннадій Зінов’єв протягом 15 років співпрацює з Європейською організацією ядерних досліджень (CERN). Саме їй належить найдорожча «іграшка» сучасної фізики — великий андронний колайдер. Незважаючи на те, що наша країна офіційно не входить у CERN, 17 українських учених розробляли елементи детекторів, завдяки яким на комп’ютери надходить інформація про те, які частки утворилися в колайдері. Робота у проектах CERN для вітчизняних фахівців — це можливість взяти участь в експериментах, які ніколи не будуть здійснені на батьківщині, і стати частиною українського суспільства, що вже інтегрувалося в Європу. Проте Г. Зінов’єв вважає, що державі, яка не може організувати дорогі дослідження у галузі фізики високих енергій, потрібно приєднатися до Європейської організації ядерних досліджень.
Молодий учений Дмитро Шаповалов, випускник НТУ «Київський політехнічний інститут» за фахом «Високі фізичні технології», кілька років тому виїхав навчатися до одного із провідних технічних вишів США — Університету імені Джона Хопкінса. Зараз він працює над докторською дисертацією в лабораторії, що займається вивченням чорних дір. Він також переконався у перевагах зарубіжної науки: якщо робота дає результат, то на проведення досліджень і утримання наукових структур завжди знайдуться гроші. Його дружина, Катерина Ананьєва, теж випускниця КПІ, до переїзду в США була аспіранткою. Зараз вивчає статистику у Мічиганському університеті, водночас працює в лабораторії ґрунтознавства, де моделює рух рідини у ґрунті. Незважаючи на певні фінансові труднощі, повертатися на батьківщину подружжя не поспішає, тому що в Україні, на їхню думку, займатися наукою на такому рівні неможливо.
Варто зауважити, що явище «відпливу умів» властиве практично всім державам, які стають на шлях зміни соціального устрою і економічного реформування (наприклад, постсоціалістичні країни). Вони є інтелектуальними донорами для багатших країн, котрі зробили акцент на концентрації досягнень світової та розвитку власної науки, чим забезпечили своє процвітання на найближчі десятиліття.
В. Т. Білай із австралійським колегоюз Асоціації грибників Австралії
Характерно, що українські вчені емігрують не лише до держав далекого зарубіжжя, а й до країн СНД (насамперед Росії) і Балтії. Україна ж, як місце постійного проживання і наукової діяльності, не приваблює науковців інших держав (наукова імміграція в Україну — це лише поодинокі випадки переїзду вчених із Росії), тому властива сучасному світові мобільність наукових кадрів виявляється як односторонній процес знекровлення вітчизняної науки.
Великий андронний колайдерДруга тенденція — формування потужного наукового контингенту українських учених, котрі працюють у науково-дослідних та навчальних закладах різних типів за межами батьківщини. Своєю високопрофесійною діяльністю вони роблять великий внесок у розвиток світової науки й водночас впливають на стан науково-освітнього процесу в Україні. Про успіх наукових контактів свідчать спільні публікації у спеціалізованих наукових журналах. Наприклад, молоді українські науковці С. Комарницький, М. і Л. Борисюки та М. Коломієць опублікували фундаментальні праці з біотехнології, генетики, фітофторозу в одному із найвпливовіших видань у сфері біології «Plant Physiology», а газета «Pennsylvania Current» друкує матеріали про досягнення учених-конструкторів (серед яких українка Олена Ватаманюк), що створили рослину, яка активно поглинає з ґрунту важкі метали.
Безперечно, такі контакти сприяють підтримці наукових досліджень в Україні, але вони можливі лише в тих установах, де існували і хоча б певною мірою збереглися наукові школи. Тому розширення зв’язків із вітчизняними вченими, які працюють за кордоном, активне залучення їхнього інтелектуального потенціалу до науково-освітнього процесу в Україні може стати однією із реальних можливостей поліпшення ситуації у вітчизняній науці.
Ю. П. Кондратенко з академіком Польськоїакадемії наук, професором
Янушом Кацпшиком на Міжнародній
конференції в Барселоні
На жаль, через різні причини складно окреслити реальні масштаби еміграції українських науковців. Дослідники цієї проблеми вважають, що загальна кількість тих, хто виїхав із нашої держави (і вчених, і звичайних працівників), становить близько 2 млн осіб. Інтенсивність «відпливу умів» не можна оцінити як надзвичайно високу: вона дорівнює інтенсивності виїзду висококваліфікованих спеціалістів із більшості східноєвропейських країн. Українська трудова міграція 90-х рр. ХХ ст. — початку ХХІ ст. — це насамперед міграція «робочих рук».
Станом на 2011 р. понад 850 тис. українців подали заяви на отримання «Green card» для виїзду на постійне місце проживання до США. Згідно з невтішними прогнозами соціологів найближчим часом Україна ризикує взагалі залишитися без найкращих фахівців. Цьому сприяє насамперед політика дешевої робочої сили. «Відплив умів» становить велику загрозу для економічної безпеки країни, тому що через 5–10 років з’явиться необхідність поповнення українського трудового потенціалу залученням у вітчизняну економіку представників інших держав. Крім того, небезпечним наслідком цього процесу є деморалізація молодого покоління, що завдає шкоди національним інтересам. Тому зараз важливо запобігти стихійному «відпливу умів», акцентувати увагу на регулюванні інтелектуального обміну, попередженні нелегальної міграції, захисті українських працівників за кордоном.
Сучасний стан української науки характеризується низкою проблем, без вирішення яких неможливе входження країни до європейського наукового простору. Головною причиною «відпливу умів» з академічної фундаментальної науки є усталена тенденція щорічного зменшення бюджетних витрат на неї. Темпи зниження видатків в останні роки були в 1,5–2,8 разів більші, ніж швидкість скорочення валового внутрішнього продукту та фактичних обсягів державного бюджету. В Україні витрачають на науку утричі менше грошей, ніж у Китаї, вчетверо менше, ніж у Британії та вп’ятеро менше, ніж у Німеччині. Стосовно фінансування Національної академії наук, то державний бюджет на 2010 р. не забезпечував навіть мінімальних потреб установи і дефіцит сягнув майже 1,2 млрд грн. Падіння асигнувань на розвиток науки призвело до згортання багатьох науково-дослідних програм, зниження престижності наукової роботи, швидкого та некерованого скорочення кількості кадрів, падіння рівня матеріального стимулювання науковців. Так різниця між заробітною платою українського й американського спеціаліста однакової кваліфікації вимірюється десятками й сотнями разів. Середня зарплата науковців в Україні в 2009 р. становила 900 грн. на місяць, у державному бюджеті на фінансування науки та освіти було передбачено менше 1 млрд доларів на рік, тоді як у Росії на ці потреби виділяли 20 млрд доларів, у Польщі — 3 млрд, а у США — 350 млрд доларів на рік.
Відсутність повноцінного державного асигнування зумовлює іншу, не менш важливу проблему — кадрового забезпечення високого рівня досліджень. Виїзд інтелектуалів підриває науковий потенціал країни: варто закладу втратити лише двох-трьох «генераторів ідей», як зупиниться робота цілих творчих колективів, а іноді й інститутів.
Не останню роль в ускладненні ситуації відіграє недосконала вітчизняна система освіти, у межах якої українські вчені замість того, щоб займатися науково-дослідними розробками разом зі студентами, читають лекції, проводять семінарські заняття і практики, опікуються навчальними групами тощо. Завантаженість викладацькими обов’язками обмежує можливість власне наукової діяльності. В освітній системі немає місця для контакту з індустрією та споживачем, на які молодий вчений має у майбутньому орієнтуватися, немає стимулів для отримання грантів на стажування за кордоном — після повернення на батьківщину науковці часто залишаються безробітними. Це впливає на їх міжнародну наукову діяльність. Так за останні п’ятнадцять років кількість українських наукових статей, які публікують та цитують у міжнародних виданнях, не змінилася. Щороку науковці з України публікують у середньому п’ять тисяч статей, що є одним із найменших показників у світі.
Яскравим свідченням відсутності професійного розуміння українською владою проблем вітчизняної науки є те, що в Податковому кодексі держави немає пропозицій стосовно преференцій, які у розвинених суспільствах отримують науковці й бізнесмени, котрі є локомотивом у розробці та впровадженні інноваційних технологій. Інтерес до новацій вітчизняних учених почав стрімко падати у процесі приватизації державної власності. Нині близько 90% промислових підприємств перебуває у приватному секторі. Лише 8% власників намагаються так чи інакше запроваджувати новації, а решта лобіює свої інтереси через Верховну Раду і Кабінет Міністрів України, розраховуючи на сировинну відсталу економіку й урядові пільги. Такий стиль бізнесу жодного науковця не зможе переконати в перевагах інноваційної економіки, заснованої на сучасних технологіях. Доки промислове виробництво країни не працюватиме ефективно, доти її культура, освіта й наука відставатимуть від світових.
Для вирішення цих та інших проблем необхідно розробити конкретні заходи з формування науково-освітнього ресурсу України, підвищення його ефективності, подолання роз’єднаності й замкненості національних дослідницьких систем, їх слабкої кооперації як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях, а також забезпечити умови для приватного інвестування в науку, підвищення розуміння в українському суспільстві цінності наукової еліти. Є сенс тимчасово відмовитися від частини програм і зосередити зусилля та кошти на виконанні окремих досліджень, продуктами яких у кінцевому результаті стануть сучасні технології та конкурентоспроможні товари, зменшити кількість вищих навчальних закладів, які не мають достатньої наукової бази і викладацьких кадрів. Не останню роль у процесі зміцнення позицій вітчизняної науки відіграє реклама, адже інтелект у сучасному світі бізнес-стосунків є товаром, який потребує популяризації.
Інший важливий механізм розвитку кадрового потенціалу вітчизняної науки, особливо з огляду на наявну ситуацію розриву наукових поколінь, зменшення прошарку вчених середнього продуктивного віку, — це розширення державної співпраці з українськими вченими, котрі працюють за кордоном, активне сприяння міжнародній мобільності науковців, аж до спрощення візового режиму, що зараз є істотним елементом державної політики розвинених країн.
Спільна робота вчених із різних держав є ще однією тенденцією сучасної науки. У зв’язку з тим, що створення умов для фундаментальних досліджень — досить затратний процес навіть для розвинених країн, то держави ділять фінансові зобов’язання між собою. Наприклад, до Європейської організації ядерних досліджень входить понад 20 країн.
Так заступник директора Інституту молекулярної біології й генетики НАН України, доктор біологічних наук, професор Михайло Тукало впродовж 13 років працював у двох лабораторіях: французькій та українській (останню він курирував за допомогою електронної пошти). До речі, у нього був один із найдовших контрактів в історії Європейської лабораторії — дослідницькому центрі молекулярної біології, в якому проводять дослідження найталановитіші світові вчені. Після закінчення контракту, незважаючи на запрошення з інших закордонних наукових установ, М. Тукало разом із сім’єю повернувся на батьківщину.
Молекулярний біолог зі світовим ім’ям Наталя Шульга понад 10 років працювала у Дослідницькому інституті Рочестера (США), винайшла метод, завдяки якому можна спостерігати живу клітину в тривимірному просторі й у реальному часі. В Україну вона повернулася в 2005 р. на запрошення Києво-Могилянської академії. Таких прикладів можна навести багато.
Країна, яка прагне стати повноцінним членом Європейського Союзу, повинна орієнтуватися на організаційні заходи щодо забезпечення належного рівня розвитку наукових досліджень, які запропонувала Європейська Комісія. Ідея європейського наукового простору містить такі аспекти:
– створення мережі наявних та віртуальних (із застосуванням новітніх інтерактивних засобів зв’язку) наукових центрів;
– спільне фінансування великих європейських дослідницьких виробничих потужностей;
– більш погоджене виконання національних і європейських досліджень, налагодження тіснішої наукової та технологічної співпраці;
– максимальне використання засобів виробництва і ресурсів для сприяння інвестуванню у дослідження та винахідництво;
– запровадження спільних систем наукових і технічних стандартів;
– збільшення людського ресурсу із забезпеченням його мобільності завдяки: введенню «європейського виміру» до наукової кар’єри, підвищенню статусу і ролі жінок у науці, стимулюванню молоді до наукових досліджень, тіснішому зв’язку дослідницької діяльності на європейському і регіональному рівнях, об’єднанню наукових товариств, компаній і вчених Західної та Східної Європи, запровадженню спільних соціальних та етичних цінностей у наукових і технологічних питаннях.
Усе ж останнім часом в Україні відбуваються певні позитивні зрушення у сфері розвитку науки. Так гарантовано стабільний розмір стипендій аспірантам, засновано щорічні стипендії Президента України і Національної академії наук України для молодих учених, прийнято закони про пенсійне забезпечення науковців, підтримку вчених оборонно-промислового комплексу. На теренах нашої держави розширюється діяльність окремих міжнародних організацій та фондів (ІНТАС, Інко-Копернікус, УНТЦ, Інституту відкритого суспільства, INTERTOOL тощо), програм співпраці з багатьма зарубіжними країнами. Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України у майбутньому планує відновити підтримку пріоритетних напрямів фундаментальних досліджень.
Вступне слово Вячеслава Харченка ] зміст [ Науково-освітні заклади