ЛІТОПИС ВИПУСКНИКІВ
НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ «ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО»

ВЕДЕРНІКОВА
Зоя Василівна
ГОЛОВА ПЕРЕВАЛЬСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ
(1982–1990)
Випускниця 1968 р.
Народилася Зоя Василівна 29 січня 1930 р. у с. Землянськ Землянського району Воронезької області. До війни її родина проживала в с. Ольхівка на Луганщині, де в 1933 р. помер батько — Василь Алексеєв. У 1942 р. територію Донбасу захопили німецькі війська, тому мати, Анастасія Анатоліївна, маленька Зоя і двоє братів були змушені переїхати в с. Ліпяги Воронезької області. Саме тут Зоя Василівна навчалася у восьмирічній школі, а також разом із дорослими жінками та іншими дітьми примусово працювала на німців, виконуючи важку роботу на полях.

Колектив Перевальського районного суду, 1976 р.
У пам’яті назавжди закарбувалися моменти страху та безпорадності, коли фашисти ображали беззахисних дітей і жінок. І лише після звільнення території Воронезької області радянськими військами Зоя Василівна трудилася на полях на благо Радянської армії, за що й отримала статус учасника Великої Вітчизняної війни. Після смерті матері, не маючи коштів і житла, дівчина вирушила на заробітки в Підмосков’я, де протягом 1947 р. працювала на цегельному заводі. Наступні три роки виконувала ремонтні роботи в Москві та була служницею в одній з єврейських сімей. Під час однієї з прогулянок Червоною площею Зоя Василівна зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком — Іваном Ведерніковим, який на той час служив у лавах Радянської армії. Вже через два місяці вони одружилися і переїхали до міста Рубіжного Луганської області. Згодом у родині з’явилося двоє дітей — Валерій та Людмила.
Працюючи спочатку кондуктором автобуса (1957), потім секретарем і комірницею відділу постачання в колгоспі «Рубіжанський», секретарем-машиністом місцевого хіміко-механічного технікуму (1958), Зоя Василівна, попри заборону чоловіка, вирішила здобути вищу освіту. І в 1963 р. (з другої спроби) вступила на заочне відділення Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського. З радістю їздила на сесії, адже лекції, семінари, студентське життя, прогулянки, іспити, дружня атмосфера давали змогу вже дорослим, сімейним людям відволіктися від роботи, життєвих проблем і відчути себе безтурботними студентами. Навчаючись, Зоя Василівна працювала секретарем-машиністом (1964). У 1968 р. отримала диплом юриста і вже в 1970 р. стала спочатку державним нотаріусом Рубіжанської нотаріальної контори, а в грудні цього ж року — народним суддею Перевальського районного народного суду. Тоді її нагородили медаллю «За добросовісну працю». Протягом 1982–1990 рр. Зоя Ведернікова очолювала Перевальський народний суд і одночасно (1984–1990) була депутатом районної ради.

Зоя Василівна з родиною: онука Марина, донька Людмила
та правнучка Анастасія, 2002 р.

Вона мала вірних подруг — Цилю Матвіївну Колінченко (адвокат) та Клавдію Костянтинівну Височину (cуддя Перевальського суду). Їх пов’язувала не лише робота, а й проведення відпусток та дозвілля.
Зі слів Клавдії Костянтинівни, Зоя Василівна була уособленням сильної жінки-лідера, керівника і чудового організатора. Завжди стримана, практична і пунктуальна, понад усе цінувала в людях порядність і справедливість, вона була вірним другом, на якого завжди можна покластися.
Усе життя З. В. Ведернікова присвятила роботі та родині. Виховала двох дітей, п’ятьох онуків і чотирьох правнуків. Як згадує одна з онучок, Марина Борисівна Фомічова, (вихованням якої Зоя Василівна займалася з двох років) «у бабусі жили дві різні людини». На роботі вона була суворою і справедливою, її боялися, але поважали. Багато людей із вдячністю згадують про неї й дотепер, адже, розглядаючи різноманітні судові справи, вона зберегла багато сімей, які хотіли розлучитися. З розумінням ставилася до кожної ситуації, проте ніколи не осуджувала людей із погляду людської моралі, розуміючи, що кожен має право на помилку.
У родині, де головою завжди був чоловік, Зоя Василівна була покірною, тихою, стриманою і небагатослівною. Дозволити проявити бодай найменшу емоцію вона могла лише з онукою Мариною і правнучкою Анастасією, вихованням яких займалася протягом усього життя.
Вона чітко розмежовувала роботу і сім’ю — дві провідні ланки. Проте, якщо про її досягнення на роботі знали всі, сімейне життя вона оберігала, бо вважала, що повноцінна щаслива родина є найбільшим здобутком у житті. Виховуючи дітей і онуків, Зоя Василівна завжди дозволяла їм робити власний вибір і приймати рішення самостійно, навіть тоді, коли сама думала інакше.

Зоя Ведернікова з колегами на святкуванні Нового року, 1989 р.
Завжди хотіла, щоб хтось із сім’ї продовжив її справу, проте донька Людмила працює головним бухгалтером, внуки обрали інші професії, і лише правнучка Анастасія закінчила Академію адвокатури України.
У 1985 р. наказом Міністерства юстиції СРСР З. В. Ведернікову нагороджено нагрудним знаком «За успіхи в роботі». У 1987 р. її відзначено медаллю «Ветеран праці». Будучи суддею у відставці, Зоя Василівна ще протягом певного часу працювала приватним адвокатом. У вільний час любила готувати для родини, улюбленими стравами якої були вареники та млинці. На дозвіллі займалася в’язаням, даруючи власні витвори рідним і близьким людям. На запитання про мрії відповідала: «Які мрії? Якби лише у родині все було добре!»
27 травня 2009 р. Зоя Василівна Ведернікава пішла з життя. Проте її пам’ятають і люблять, адже її порядність, готовність прийти на допомогу, розуміння і любов залишили вагомий слід у житті й серцях багатьох людей.

 


Логос Україна      << ВЕДЕНЯПІН Олександр Андрійович      [ Зміст ]      ВОЛІК Іван Миколайович >>