Суддя першого кваліфікаційного класу

Народилася 30 грудня 1965 р. у сім’ї службовців — Олексія Івановича Леська та Аранки Павлівни.
Після закінчення Харківського юридичного інституту ім. Ф. Е. Дзержинського Алла Олексіївна за направленням працювала державним нотаріусом Полтавської районної державної нотаріальної контори, згодом — юрисконсультом Мукачівського меблевого комбінату. В 1994 р. стала суддею Мукачівського районного суду Закарпатської області, а у 2000 р. обрана суддею безстроково й переведена на посаду судді апеляційного суду (тоді — суду касаційної інстанції) Закарпатської області.
З 2002 р. А. О. Лесько працювала на посаді судді апеляційного суду Києва, обіймаючи, крім того, посаду заступника голови Ради суддів міста Києва. У лютому 2011 р. досвідчена суддя ввійшла до складу новоствореного Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Алла Олексіївна переконана, що досягла того, про що мріяла, вступаючи до інституту, і змогла реалізувати себе як професіонал високого класу. Усе це стало можливим лише завдяки наполегливій праці, адже «щастя дістається тому, хто багато працює».
Особливу подяку Алла Олексіївна висловлює людині, яка, на жаль, її вже не почує, — Семенові Ароновичу Альперту, викладачеві кримінального процесу й куратору 17 (21) групи слідчо-криміналістичного факультету. Він запам’ятався передусім як інтелігентний і досвідчений науковець, готовий уважно вислухати часом помилкову думку з предмета, і, не принижуючи студента, переконливо пояснити правильну позицію.
У пам’яті Алли Олексіївни залишилася ситуація, завдяки якій вона назавжди визначилася із розумінням понять «тактовність» та «інтелігентність». Тривала літня сесія. В червневу спеку студенти, попри суворі вимоги вишу до зовнішнього вигляду, дозволяли собі вдягнутися легше навіть на іспит. А Семен Аронович, як завжди, був у вишуканому темно-синьому костюмі, білосніжній сорочці з краваткою. Коли дійшла черга Алли Олексіївни відповідати на екзаменаційні питання, вона раптом почула: «Ви дозволите, я хотів би зняти піджак», — і завмерла від подиву: викладач, перед яким сидить звичайна, зовсім невпевнена в собі студентка, питає дозволу зробити те, на що дозволу зазвичай не питають. Відповівши «Так, звісно», Алла Олексіївна відчула повагу до себе, тому її невпевненість і відчуття залежності від суб’єктивності викладача швидко минули, й цей іспит вона склала на «відмінно».

У читальному залі бібліотеки інституту, 1985 р.